§1. Сутнісні характеристики власності

У першому наближенні власність можна охарактеризувати як соціально-економічну форму присвоєння умов і результатів виробництва.

Власність громадян забезпечує стабільність суспільства, це найважливіша умова для подолання соціальних і політичних потрясінь. Чим більше реальних власників у суспільстві, тим воно стабільніше, тим вищий життєвий рівень громадян. Адам Фергюссон узагалі вважав, що власність — це умова розвитку, що повинно бути зрозумілим.

Власність — найскладніша категорія, неоднозначно тлумачена як у спеціальній економічній літературі, так і в навчально-науково-методичній. Певною мірою проблема обділена увагою, що дає змогу говорити про її актуальність. З іншого боку, їй присвячено за останні більш ніж десять років стільки публікацій, що просто важко визначитися з важливістю (теоретичною і практичною) висновків. Останнє істотно ускладнюється й тим, що коло авторів, які аналізують дану проблему, виявляється дуже різноякісним — від дилетантів (більшість) до фахівців (меншість). І ще одна обставина: далеко не всі автори виходять із раціонального економіч­ного мислення, зумовленого об’єктивними обставинами життя країни, інтересами всіх категорій населення.

Основними вихідними засновками, які покладено в основу ос­мислення змін, що відбуваються у відносинах власності, є такі:

• об’єктивний, критичний аналіз наукових напрацювань і практики відзначеної проблеми, добір позитивних моментів і відкидання новацій, що не виправдали себе;

• визнання множинності методологій. Одна методологія не може замінити іншу в конкретному науковому дослідженні, але може доповнити і збагатити її. У цьому суть плюралізму методологій;

• пошук і визначення механізмів реалізації напрацьованих напрямів і підходів у галузі трансформації власності, зумовлених її природою, а не побажаннями «вождів».

У системі економічних відносин власність завжди асоціюється з певними речами, благами, продуктами інтелектуальної діяльнос­ті. Але це лише форми матеріалізації власності. Ресурси, речі самі по собі не є власністю. У доісторичну епоху земля, рослинний і тваринний світ не були чиєюсь власністю. Лише пізніше, коли люди почали привласнювати елементи природи і продукти праці, речі стали власністю, тому що люди почали вступати в економічні взаємини з приводу їх присвоєння і споживання. Тому голов­ним у відносинах власності виступає не те, що привласнюється, а те, ким і як привласнюється.

Хоча на поверхні явищ власність здається ставленням людини до речі, насправді ці взаємини є взаєминами між людьми з приводу присвоєння речей, у результаті чого вони здобувають властивість суспільних. У процесі історичного розвитку відносини власності змінюються під впливом різноманітних факторів і набувають форм, що відповідають рівню розвитку продуктивних сил і характеру суспільного устрою.

Власність є одночасно економічною і юридичною категорією. Як економічна категорія вона визначає форми господарювання, норми розподілу прибутків, ступінь і характер задоволення економічних і соціальних запитів. Юридична визначеність відносин власності виражається в тому, що за допомогою юридичних законодавчих актів оформлюються правові норми, котрі регламентують взаємини між людьми, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, що належить різним суб’єктам власності. За допомогою цих правових норм власність як економічна категорія здобуває юридичне оформлення, що виявляється в тому, що різні суб’єкти власності одержують юридичне право розпоряджатися нею. Право власності фіксує і юридично оформлює функціонуючу систему економічних відносин.

У сучасній економічній теорії одержав розвиток цілий напрям економічного аналізу власності, іменований неоінституціоналізмом. Однією з найвідоміших теорій цього напряму стала економічна теорія прав власності, представниками якої є такі знані економісти, як Р. Коуз, Д. Норт та ін. Суть їхнього підходу до розуміння трактування власності та її використання як методологіч­ної і загальнотеоретичної основ економічного аналізу полягає в тому, що вони не оперують економічним поняттям власності, а використовують термін «право власності». На їхню думку, власністю є не ресурси самі по собі, а комплекс прав на їх використання, що охоплює такі права: володіння, виняткового фізичного контролю над паперами; використання, тобто застосування корис­них властивостей благ для себе; управління, тобто вирішення, хто і як буде забезпечувати використання благ; на прибуток, тобто володіння результатами від використання благ; на суверенітет, тобто відчуження, споживання, зміна чи знищення блага; на безпеку, тобто на захист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища; на передачу благ у спадщину; на безстроковість володіння благом; на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення блага на сплату боргу й на залишковий характер, тобто на існування порушених повноважень, а також заборона на дії, що завдають шкоди зовнішньому середовищу.

Право власності при цьому розуміється як поведінкові взаємини між людьми, що виникають у зв’язку з існуванням матеріаль­них благ та їх використанням. Ці взаємини санкціоновані су- спільством через державні закони, адміністративні розпоряджен­ня, традиції, звичаї тощо. Тобто це своєрідні «правила гри», прийняті в суспільстві.

Відносини власності — це насамперед право держави контролювати використання рідкісних ресурсів і регулювати витрати і вигоди, які виникають під час їх споживання. Таким чином, відмітна риса права власності полягає в тому, що феномен власності пов’язаний із проблемою відносної рідкості або обмеженості ресурсів.

Такий підхід уперше був обґрунтований ще в 1871 р. австрійсь­ким економістом К. Менгером у книзі «Засади політичної економії», де він відзначав, що власність своєю основою має існування благ, кількість яких менша порівняно з потребами в них. Тому інститут власності — можливий інститут розв’язання проблем між необхідністю, потребою і можливою пропозицією благ. Невідповідність, яка тут виникає, викликана винятковим характером рідкісних благ.

Отже, відношення власності — це система виключень з дос­тупу до ресурсів; вільний доступ до них означає, що вони нічиї, нікому не належать, або, що те ж саме, належать усім. Такі ресурси не є об’єктом власності, і з приводу їх використання між людьми не виникають економічні, ринкові відносини.

З погляду авторів теорії прав власності вилучити певне коло осіб із процесу вільного доступу до ресурсів означає специфікувати права власності на них. Зміст і мета специфікації полягає в тому, щоб створити умови для придбання прав власності тими, хто цінує їх вище, хто здатний мати з них більшу користь. Голов­не завдання визначеності прав власності на ресурси пов’язане зі зміною поведінки суб’єктів виробництва, орієнтації їх на при- йняття ефективніших рішень. Саме тому в процесі обміну права власності на певні блага продаються суб’єкту власності, для якого вони є найвищою цінністю, а тим самим забезпечується най- ефективніший розподіл ресурсів.

У господарській діяльності людей відповідно до теорії прав власності виокремлюють два основних правових режими: приватної і державної власності, а також змішані (на основі цих двох) правові режими. Право приватної власності означає, що окрема фізична чи юридична особа володіє всім чи, навпаки, частиною прав власності, або, за висловом американського економіста П. Хейне, деякими «травинками» з цього «пучка» прав власності. Наприк­лад, ви можете володіти одним—чотирма з численних прав, але не мати інших прав. Комбінації прав, якими володіють різні фізичні та юридичні особи, можуть бути дуже різноманітними, у зв’язку з чим є підстави говорити про розмаїття форм приватної власності.

Право державної власності означає, що всім «пучком» прав або різними його компонентами володіє винятково держава, причому, чим більшою мірою всі зазначені права на обмежені ресурси реалізуються державою, тим більше така система господарювання претендує на звання ієрархії. Ураховуючи зазначене, соціальна характеристика власності буде неповною без розуміння такої фундаментальної категорії, як право власності. Будь-яка людина має право бути власником, тобто розпоряджатися, володіти, користуватися матеріальними благами як індивідуально, так і спільно з іншими людьми. Право власності дає змогу кожному громадянину почати свою справу (діяльність, що не заборонена законом), одержувати прибуток і використовувати його на власний розсуд.

Володіння власністю є, по суті, органічною властивістю природи людини як істоти суспільної і виступає найважливішим природним правом людини. У зв’язку з цим В. Д. Лагутін відзначає, що невипадково Д. Локк серед трьох основних уроджених прав людини, поряд із правом на життя і волю, виокремлює право на власність. І під цим кутом зору право на власність є найваж­ливішою конституційною гарантією для використання людиною всіх інших прав і свобод.

Класифікація прав власності в найзагальніших характеристиках (за існування специфіки в різних системах права) охоплює такі права:

• володіння, тобто господарське володіння матеріальними благами;

• використання, тобто витяг із матеріальних благ корисних властивостей для себе;

• розпорядження (керування), тобто можливість визначати долю благ;

• на передачу в оренду;

• на прибуток;

• на відторгнення, знецінення, споживання чи знищення благ;

• на безпеку;

• на безстроковість володіння благом;

• на можливість залучення блага на оплату боргу;

• заборона на використання способу експлуатації благ, що завдає шкоди навколишньому середовищу;

• на існування інститутів, що забезпечують поновлення порушених повноважень.

Існує релігійне трактування власності. Воно зводиться до того, що оскільки Бог є Творець усього сущого, Він є і Владика, у тому числі й того майна, яке людина вважає своєю власністю. Це майно передається Господом у володіння і керування людині на період її тимчасового перебування на Землі. Як управитель і розпорядник Божим майном людина повинна, не розтративши і поліпшивши, здати його тому, кому вкаже Бог.

Найважливіші сутнісні характеристики власності випливають і спираються на розуміння власності як:

• економічної категорії;

• системи виробничих відносин;

• вихідного виробничого відношення;

• основного виробничого відношення;

• форми організації виробництва;

• системи правових відносин;

• системи суб’єктів її відносин;

• системи об’єктів, що становлять її матеріально-речовинний зміст;

• системи функцій — розпорядження, володіння, користування.

Власність практично виконує всі ті функції, які характерні для суспільного виробництва, будучи його найважливішою складовою частиною. Що стосується специфічних соціальних функцій власності, то їх можна звести до такого:

• поєднує особистий фактор виробництва з речовинними;

• зумовлює характер виробництва;

• є формою організації виробництва;

• визначає порядок, якісну і кількісну грані розподілу;

Власність, з урахуванням відзначеного, можна охарактеризувати як історично зумовлені суспільно-економічні взаємини між людьми з приводу присвоєння (відчуження) умов виробництва (робоча сила, засоби виробництва) і його результатів (сукупність матеріальних благ). Основними формами присвоєння є дві — суспільна й індивідуальна, зумовлені розвитком знарядь праці та такими, що, своєю чергою, мають багато форм прояву (наприклад, суспільна — дер­жавна, індивідуальна — приватна). Взаємодія індивідуальної і су- спільної породжує змішану (наприклад, колективну — зі своїми формами прояву).