§3. Соціальні суперечності економіки України та шляхи їх розв’язання

Після понад десятирічної спроби здійснення ринкових перетворень можна констатувати, що в нашій країні й досі немає чітко сформульованої соціальної складової її економічної політики, оскільки із самого початку реформатори відмовилися від необхідності паралельного пошуку нових критеріїв і механізмів соціалізації загальноекономічного розвитку в марному прагненні забезпечити швидкість реформ. Натомість швидкість була забезпе­чена переважно щодо трансформаційних перетворень власності на користь окремого прошарку населення, що досить рельєфно підкреслило цілі та наслідки такої політики. Відтак у 90-ті роки відбулося надзвичайне зниження життєвого рівня народу, різке розшарування за рівнем прибутків та способом життя, скорочення біологічно необхідного рівня споживання продуктів харчування, не кажучи вже про одяг і взуття, можливість оплати за житло та інші комунальні послуги, медичне обслуговування, що невідомо з якими намірами було перетворено переважно на платне, більшою частиною населення, яке опинилося в порівняно гіршому становищі, ніж до реформ.

Ці процеси наростали паралельно зі скороченням сфери реаль­ної економіки, досить згадати, що за цей час було ліквідовано 15 млн робочих місць, зниження зазнали технологічний і технічний рівні виробництва, що супроводжувалося падінням продуктивності праці й подальшим поширенням безробіття, відпливом працездатної і кваліфікованої робочої сили до нематеріальної сфери виробництва — переважно вуличної торгівлі. Спрямованого нищення зазнали сфери фундаментальних та прикладних наук — через зменшення обсягів їхніх робіт і кількості науковців, що не відповідає скороченню кількості працівників матеріального виробництва зі зростанням продуктивності праці.

Один із важливих чинників нинішньої глибокої кризи української економіки полягає в тому, що була здійснена спроба переходу до ринку за допомогою лібералізації цін, а не завдяки забезпеченню демократичних свобод у суспільстві та послідовним інституційним змінам економічного середовища з використанням у процесі реформ лібералізації цін. Серед такої необхідності інституційних змін основними слід вважати: 1) забезпечення правового порядку стосовно основної маси населення включно з проведенням антимонопольної політики; 2) перетворення відносин власності; 3) забезпечення конкурентності і такої важливої її передумови, як свобода економічної діяльності зі створенням рівних можливостей; 4) розбудова інфраструктури ринку; 5) реформування грошової, фінансової та банківської діяльності; 6) прове­дення інвестиційної та структурної політики; 7) створення сприятливих умов для розвитку підприємництва; 8) справедливий розподіл доходів. Удосконалення інституційної політики передбачає використання й таких інструментів, як індикативне планування та соціальні програми.

В економіці України досі не існує умов для створення середнього класу (соціальні верстви і прошарки, проміжні між двома основними класами — робітників і капіталістів) як основи запровадження демократичних перетворень суспільства та реформування економіки, існування ж привілейованого прошарку підприємців, у жодному разі не вирішуючи справи, підриває кон­куренцію, сприяє продовженню існування монополізації економіки, тимчасом як соціалізація ринку передбачає розширення та активізацію рівноправної участі в ньому та в його регулюванні всього працездатного населення. Ми ж, натомість, маємо: збереження відчуження громадян від засобів виробництва, управління ринковими змінами, організації економіки, процесів приватизації. Таке відчуження набуває тотального характеру і звужує соціальну базу реформування за рахунок усунення підприємливих груп населення, обмежує їхню свободу щодо вибору контактів, інформації, форм господарювання. Отже, державою не забезпечені від­повідні інституційні заходи щодо обмеження нерівності та забезпечення всім громадянам повної економічної свободи, рівних можливостей для досягнення успіху незалежно від дружніх, сімейних і кланових зв’язків.

На сучасному етапі в українському суспільстві лише частково виявляє себе як середній клас колишня партгоспноменклатура середнього рівня, яка певним чином адаптувалася до ринкових умов і спробувала реалізувати свої капіталістичні потенції чинов­ників середнього рангу, власників середніх за розміром підприємств та нижчий прошарок вищої групи капіталістів, проте слід зауважити, що такий середній клас не залучає найбільш освічену та кваліфіковану групу населення, оскільки в Україні вона за соціальними умовами існування перебуває переважно за межею бідності або на рівні мінімального забезпечення. Нагромадження подібних ентальпійних явищ у соціальній сфері української економіки становить загрозу виникнення катастрофічних соціальних вибухів.

Небезпечним наслідком нехтування соціальною складовою економічних перетворень є деградація виробничої сфери, утрата кваліфікації та ділових якостей основною масою працівників, усунення від наукової праці та процесу перетворення економіки інтелектуальної еліти суспільства. Нищення продуктивних сил без створення відповідних інституційних умов для забезпечення рівних економічних можливостей громадянам в нашій країні поєднувалося з такими традиційними методами командної економіки, як обмеження демократичних інститутів, недосконале законодавство, керована криміналізація суспільства з метою налаго­дження специфічного контролю за приватною діяльністю, організація молодіжної злочинності. Таким чином, податковий і кримінальний тиск, номенклатурне підприємництво, яке охопила нині третя хвиля перерозподілу вже розподіленого державного майна, створили надто ризиковане середовище для здійснення будь-якої економічної діяльності, що потерпає від корумпованості чиновництва, яке володіє монопольним правом дозволяти або забороняти відкривати свою справу і створювати робочі місця — тобто створює перешкоди за основним напрямом соціального забезпечення населення. За своєю сутністю це відповідає порушенню висхідної мети економічної діяльності людини, якою є створення економічних благ для поліпшення умов життя.

Натомість у суспільстві утворилося соціальне дно з-поміж тих, хто залишився без роботи, без житла, а іноді й без документів унаслідок недосконалості законодавства або недотримання його виконання щодо обмеження шахрайства й афер у сфері економіки. Загальна кількість таких громадян, за різними оцінками, становить 10 % міського населення, проте насправді їх значно біль­ше — з урахуванням такого ж контингенту сільського населення. Таким людям відмовляють у наданні медичних послуг, смітники — джерело їхніх прибутків, на вулицях вони живуть, на вулицях і вмирають. Безробіття, бідність стали причиною десоціалізації сімей і виникнення на цій основі дитячої безпритульності. Окреслені явища існують на тлі байдужого ставлення до них суспільства і жорстокого ставлення влади, що свідчить про бездуховність і фашизацію свідомості суспільства.

У соціальній політиці з погляду функціонування економічної системи, як відомо, концентруються цілі економічного зростання, і соціальна політика є фактором його забезпечення. Якщо ж функ­ціонування економіки не супроводжується підвищенням добробуту, то втрачаються стимули до ефективної економічної діяльності.

Нерозвиненість ринкових форм сучасного економічного середовища нашої країни постає серйозною суперечністю, розв’язан­ня якої так чи інакше пов’язане з необхідністю забезпечення в ньому конкуренції серед товаровиробників, галузей та обмеження монопольної діяльності, що потребує відповідної державної політики.