§1. Інституційні основи координації соціальної економіки

Координування соціальної економіки полягає в проведенні державою цілеспрямованої політики щодо забезпечення нею як суб’єктом економічних відносин формування інституційної струк­тури соціальної сфери економіки і створення передумов для фор­мування подібних інститутів іншими суб’єктами економічних відносин. Результатом такого подвійного впливу є формування системи, в якій кожен з елементів (інститутів) перебуває під впливом інституційного середовища і, у свою чергу, впливає на ефективність діяльності інших інститутів та інституційної системи соціальної економіки в цілому. Типи та форми як самих соціальних інститутів, так і їх комбінації мають майже нескінченне розмаїття, утворюючи інституційну структуру соціальної економіки різних її сфер: освіти, охорони здоров’я, пенсійного забезпечення, системи страхування, громадського транспорту тощо.

Інституційні зміни соціальної економіки постають як спосіб вирішення різних організаційно-економічних завдань мікро- та макрорівнів через удосконалення або формування окремих типів інститутів: регламентуванням державою правил проведення колективних дій (законів, підзаконних актів), договірних відносин між суб’єктами економічного процесу. Ті самі економічні інститути в одних випадках можуть бути ефективними, а в інших — гальмувати розвиток окремих систем, зокрема систему охорони здоров’я, і це залежить не тільки від загальної економічної ситуації, в якій перебуває система на момент уведення «нового» інституту. У першу чергу ефективність інституційних змін залежить від загальної інституційної структури кожної з систем.

Практика довела, що ефективно можуть розвиватися лише «консенсусні» типи створюваних інститутів, тобто коли нова правова норма запроваджується в результаті демократичного узгодження й під ретельною увагою держави щодо її дотримання. Важливе значення має формування соціальних інститутів зростання — приватної власності, конкуренції, відповідної їм законодавчої бази, соціального страхування, оскільки саме вони є основою створення та розвитку громадянського суспільства.

Інститути в системі соціальної економіки відрізняються як за формою, так і за змістом, кожному типу інститутів притаманні як загальні риси, так і свої особливості, що в сукупності визначають умови та наслідки їх одночасного функціонування. Цікавим у цьому аспекті є приклад обмеження прав власності соціальною функцією: так, за Конституцією ФРН, ст. 14 (1949 р.) законодавчо закріплене переважання суспільних інтересів над індивідуальними щодо обмеження прав власника соціальними інтересами, тобто передбачається домінування в суспільстві тенденції щодо використання власності з метою досягнення загального добробуту. На сучасному етапі інституційними обмеженнями прав приватної власності постають і такі заходи, як державне оподаткування, пряме і опосередковане втручання держави в межах правого регулювання економічної діяльності, забезпечення права робітників і службовців на участь в управлінні підприємством, а також акціонерів, які володіють якоюсь кількістю акцій (але не найдрібніших акціонерів з однією-двома акціями).

Координація соціальної економіки здійснюється за умов відповідного інституційного забезпечення, тобто вироблення відповідних норм права у сфері суспільних і економічних відносин, а також заходів та дій держави, спрямованих на формування або трансформацію наявних інститутів власності, фінансових, соціаль­них, правових, політичних, «правил гри», соціальних явищ (психологічних, етичних), які впливають на розвиток усієї економіки та соціальної сфери. Такими інститутами є конкуренція, економіч­на свобода, монополії, держава, профспілки, податки, заробітна плата, страхування, сталий спосіб мислення, юридичні норми, правила, постанови, права соціальних верств, система взаємин між суб’єктами господарювання тощо.

Соціальне страхування та заробітна плата постають провідними механізмами збереження та запобігання в разі недопустимого зниження рівня життя людини та відтворення можливих утрат унаслідок соціальних ризиків. Ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р. загальна декларація прав людини визначила право кожного на соціальне забезпечення як від соціальних ризиків (хвороба, інвалідність, старість, утрата годувальника, безробіття), так і в усіх інших випадках утрати засобів до існування з причин, незалежних від людини, мінімальні норми такого захисту пізніше були визначені конвенцією Міжнародної організації праці (МОП).

Інститут обов’язкового соціального страхування створений індустріальним суспільством для забезпечення фінансування мінімальних соціальних гарантій на випадки матеріальної незабезпеченості існування працездатного населення у зв’язку із втратою працездатності (частковою, повною, тимчасовою, постійною) або втратою місця роботи.

Важливим інститутом соціального захисту населення постає соціальна допомога — особливо найбіднішим, проте в перехідній економіці це прагнення держави наштовхнулося на фінансову нереалізованість, особливо щодо забезпечення населенню гарантованого мінімального прибутку та відповідного рівня пенсій. Система соціального захисту залучає систему заходів, розроблених для забезпечення прожиткового мінімуму та доступу до гарантованих соціальних послуг усіх членів суспільства: не тільки окремим громадянам, але й інститутам, від діяльності яких значною мірою залежить життєвий рівень населення — це в першу чергу фінансування медичного обслуговування та освіти. Серед надбудовних факторів інституційного вдосконалення соціальної економіки визначальну роль відіграють юридичні, зокрема вдосконалення чинних і ухвалення нових правових законів для формування юридичних форм інституційних змін у сфері базисних (економічних) відносин і вдосконалення на цій основі господарського механізму, який теж є важливим фактором інституційних перетворень.

Розвиток науки і технологій опосередковано впливає на зміни й перетворення соціально-економічних інститутів через технолого-економічні (спеціалізація, кооперування) та організаційно-економічні взаємини. Брак у нашій країні належних зрушень у сфері науки внаслідок недостатнього інституційного забезпечення та несформованості раціональних форм управління економікою призвели до погіршення соціального стану 90 % населення.

Максимальне використання переваг запровадження ринкових взаємин і на їхній основі досягнення позитивних зрушень у соціальній сфері неможливі без інституційного забезпечення економічної свободи, що реалізується в різних формах і варіантах економічної поведінки підприємств, сім’ї, індивідів щодо вибору сфери застосування своїх здібностей, знань, прибутків тощо. Економічна свобода з урахуванням норм законодавства, інтересів інших суб’єктів господарювання має поєднуватися з економічною відповідальністю.

Економічною основою свободи в сучасних умовах є поєднання приватної, колективної і державної власності, без значної част­ки якої на засоби виробництва, частину національного прибутку не може бути реалізована економічна свобода держави, існування самої економічної системи і в її межах — самої приватної власності. Важливим для розвитку трансформаційних процесів демократизації суспільства й самої економіки включно із соціальною сферою є забезпечення свободи інформаційної сфери як основи незалежності засобів масової інформації, свободи слова, плюралізму та демократичних засад інформаційної діяльності, що визначають прозорість усіх суспільних процесів, а отже, постають важливими чинниками їх удосконалення.

Зміна економічних взаємин у процесі трансформації економіки зумовлює відповідні реформи інституційної структури, коли певні інститути припиняють своє існування, з обов’язковим формуванням інших, придатніших до існування в ринкових умовах. Особливо це справедливо для сучасної української економіки в цілому, для якої характерний пошук ефективних економічних механізмів і відповідних їм форм інституційної організації соціаль­ної системи з метою подальшого розвитку виробництва соціальних благ, підтримання рівня здоров’я нації, забезпечення соціаль­ного захисту населення на основі соціально прийнятного балансу розподілу національного прибутку.

Нині особливо важливою постає необхідність інституційних змін в економіці соціального сектору, що потребує активізації державного управління та координації всіх сфер підприємництва та господарської діяльності державних і недержавних, комерційних і некомерційних організацій, оскільки млява економічна робота з ринком тільки посилює суперечності економіки й гальмує розв’язання проблем соціальної сфери.

Докорінних змін потребують недосконалі та суперечливі закони, підзаконні акти, що регулюють відносини у сфері охорони здоров’я, освіти, пенсійного забезпечення, нових підходів потребують проб­леми визначення заробітної плати у всіх сферах матеріального і нематеріального виробництва, оскільки нинішня середня заробітна плата в нашій країні ледь перевищує мінімально необхідний її рівень і не забезпечує відтворення робочої сили. Це й призвело до того, що в державі немає навіть простого відтворення населення й виникла загрозлива тенденція перевищення смертності над народжуваністю, а отже — депопуляції українського народу.

Змін потребують фінансові інститути, зокрема — з метою адаптації сфери охорони здоров’я та системи пенсійного забезпечення до умов ринкової економіки, і ці зміни повинні передбачати диференціацію підходів щодо організації їхнього фінансування та самофінансування. Так, важливою інституційною складо­вою сфери охорони здоров’я є забезпечення конституційного права громадян України на безоплатну медичну допомогу, не менш важливою складовою постають науково-дослідні інститути, діяльність яких — невід’ємний елемент загальноекономічного інноваційного процесу. Найефективніші інституційні зміни в цій галузі пов’язані з розвитком кооперації між державою, академічними центрами, фармацевтичними компаніями та компаніями, що виробляють медичну техніку за формою спільних дослідних центрів, консорціумів та спільних дослідницьких програм.

Однією з гострих проблем залишається бюджетне забезпечення функціонування й розвитку сфери виробництва соціальних благ, тому, відповідно, має бути збільшена координаційна діяльність держави за цим напрямом, тобто держава повинна взяти на себе: 1) забезпечення трудовими, матеріальними, фінансовими та інформаційними ресурсами наукової і дослідницької роботи для здійснення інноваційного розвитку економіки відповідно до вимог НТП; 2) удосконалення сфери охорони здоров’я, у першу чергу тих її ланок, що мають високий ступінь неконкурентності та наявність яких, як соціального блага, є необхідною умовою існування суспільства (швидка допомога, санітарно-епідеміологіч­на служба, науково-дослідна робота тощо); 3) колективні дії щодо ресурсного забезпечення сфери соціального виробництва потенційних споживачів; 4) заохочення колективних дій щодо забезпечення виробництва соціальних благ і послуг.

Не можна вважати досконалим перерозподіл обмежених коштів державного та місцевих бюджетів на користь соціального сектору економіки зі збільшенням загальної суми видатків на соціаль­ний сектор у цілому, на практиці такий перерозподіл ресурсів на користь соціалізації призведе до погіршення умов виробництва інших сектора економіки. Найприйнятніше розв’язання проблеми зростання обсягу фінансування соціального сектору економіки — належна діяльність держави щодо оптимізації структури всієї сукупності суспільних благ, ресурсного забезпечення їх виробництва та розподіл фінансування за принципом економічної доцільності. Без забезпечення високих темпів економічного зростання економіки та активної ролі держави щодо вдосконалення податкової політики, збільшення обсягу прибуткової частини державного та місцевих бюджетів істотне збільшення видатків на соціальні пот­реби в найближчі роки малоймовірне, тому важливим напрямом державної політики можна вважати залучення до соціальної сфери економіки небюджетних джерел фінансування. Одним з таких джерел могли б стати медичні страхові компанії як альтернативний державній системі охорони здоров’я інститут, що інвестуванням страхових внесків у медичну галузь сприяв би створенню недержавних закладів охорони здоров’я, оскільки нині страхові компанії перетворилися в кращому разі на посередників, а в гіршому — на структури для ухилення від сплати податків унаслідок недосконалого законодавства та надто низького рівня життя більшої частини населення.

Тож держава, як вагомий засіб забезпечення зростання соціальної сфери й економіки в цілому, має рахуватися з таким важливим його джерелом, яким є рівень соціального забезпечення на­селення за рівнем заробітної плати. Не можна визнати нормаль­ною ситуацію, коли найдієвіший вплив на проведення доцільної внутрішньої економічної політики та процес прийняття рішень на користь соціального розвитку української економіки належать міжнародному тискові.