§ 3. Власність, її сутність, форми і місце в економічній системі

Власність — складна і багатогранна категорія, яка виражає всю сукупність суспільних відносин — економічних, соціальних, правових, політичних, національних, морально-етичних, релі­гійних тощо. Вона займає центральне місце в економічній сис­темі, оскільки зумовлює спосіб поєднання робітника із засоба­ми виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи, визначає соціальну і політичну структуру суспільства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу резуль­татів праці (рис. 3.7).

Виражаючи найглибинніші зв’язки і взаємозалежності, власність таким чином розкриває сутність соціально-економіч- ного буття суспільства. Рис. 3.7. Місце власності в економічній системі

Спочатку власність розглядалась як відношення людини до речі, тобто як фізична наявність цієї речі у людини і можливість її використання. Однак із розвитком суспільства та накопичен­ням наукових знань уявлення про власність змінювалось, ста­вало обсяговішим і змістовнішим.

Речі самі по собі не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Вони перетворилися в гроші лише за певних економічних відносин.

Це стосується і власності. Головною її характеристикою є не річ і не відношення людей до речей, а те, ким і як привлас­нюється річ, як таке привласнення зачіпає інтереси інших лю­дей. Певна річ стає власністю, тобто економічною категорією, лише тоді, коли з приводу її привласнення люди вступають між собою в певні економічні відносини. Відповідно, власність ви­ражає відносини між людьми з приводу привласнення речей.

Інакше кажучи, соціально-економічна сутність власності розкривається і реалізується не в системі зв’язків «людина — річ», а в площині взаємодії «людина — людина» з приводу при­власнення об’єктів власності.

Привласнення — процес, що виникає у результаті поєднан­ня об’єкта і суб’єкта привласнення, тобто це конкретно-суспіль- ний спосіб оволодіння річчю. Воно означає відношення суб’єкта до певних речей як до власних. Привласнення формує і вира­жає конкретну рису тієї або іншої форми власності та її видів.

Відносини привласнення охоплюють всі сфери відтворюваль- ного процесу — від виробництва до споживання.

Вихідним моментом привласнення є сфера виробництва. Саме тут створюється об’єкт власності і його вартість. Кому на­лежать засоби виробництва, той і привласнює результат вироб­ництва. Після цього процес привласнення продовжується через сфери розподілу і обміну, які виступають як вторинна і третин­на форми привласнення.

Головним об’єктом привласнення в економічній системі, який визначає її соціально-економічну форму, цілі й інтереси є привласнення засобів виробництва і його результатів.

Власність — це сукупність відносин між суб’єктами гос­подарювання з приводу привласнення засобів виробництва та його результатів.

Варто зауважити, що категорія «привласнення» породжує свій антипод — категорію «відчуження».

Відчуження — це позбавлення суб’єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи іншим об’єктом влас­ності.

Привласнення і відчуження — парні категорії, які існують одночасно як єдність протилежностей. Привласнення певного об’єкта власності одним суб’єктом одночасно означає відчужен­ня його від іншого суб’єкта. Якщо один суб’єкт заявив, що «це моє», це все одно, що він сказав іншим суб’єктам: «це не ваше». Тому поряд з власником завжди присутній невласник.

Отже, процес привласнення і відчуження — це дві діалектичні сторони сутності відносин власності. Суперечність в системі «при­власнення — відчуження» є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Саме в цьому полягає могутній позитивний заряд цього діалектичного зв’язку.

Таким чином, сприймаючи видимість відношення людини до речі, власність завжди виражає зв’язок: відношення «власни­ка» до»невласника».

Відносини власності утворюють певну систему, що містить у собі три види відносин (див. рис. 3.8):

—  відносини з приводу привласнення об’єктів власності;

— відносини з приводу економічних форм реалізації об’єк­тів власності (тобто одержання від них доходу);

—   відносини з приводу господарського використання об’єктів власності.

Власник може сам використовувати свій об’єкт власності в господарських цілях. У такому випадку він одночасно виступає у двох іпостасях (особах): як власник і як суб’єкт господарю- всіння. Нині, коли виробництво надзвичайно ускладнилось і на­було значного суспільного характеру, головною особою госпо­дарського життя стає не власник, а суб’єкт, який використовує для виробництва чужу власність на правах оренди, лізингу, кон­цесії, кредиту. Таким чином, з’являється два суб’єкти: суб’єкт- власник і суб’єкт господарювання, які розподіляють повнова­ження та функції.

Відносини власності виявляються через суб’єкти та об’єк­ти власності. Рис. 3.8. Система відносин власності

Об’єкти власності — це все те, що можна привласнити чи відчужити:

—  засоби виробництва в усіх галузях народного господарства;

—   нерухомість (будинки і споруди, відокремлені водні об’єк­ти, багаторічні насадження тощо);

—  природні ресурси (земля, її надра, ліси, води тощо);

—  предмети особистого споживання та домашнього вжитку;

—  гроші, цінні папери, дорогоцінні метали та вироби з них;

—   інтелектуальна власність, тобто духовно-інтелектуальні, інформаційні ресурси та продукти (твори літератури і мистецт­ва, досягнення науки і техніки, відкриття, винаходи, ноу-хау, інформація, комп’ютерні програми, технології тощо);

—  культурні та історичні цінності;

—  робоча сила.

Суб’єкти власності — це персоніфіковані носії відносин власності:

—  окрема особа (індивідуум) — людина як носій майнових і немайнових прав та обов’язків;

—  юридичні особи — організації, підприємства, установи, об’єднання осіб усіх організаційно-правових форм;

—  держава в особі органів державного управління, муніци­палітети (органи місцевого управління та самоврядування);

—  декілька держав або всі держави планети.

Власність має і правовий аспект, виступаючи як юридична категорія. Юридичний аспект власності реалізується через пра­во власності.

Право власності — це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юри­дичних осіб, які складаються між ними з приводу привлас­нення й використання об’єктів власності.

Завдяки цьому економічні відносини власності набувають характеру правовідносин, тобто відносин, учасники яких вис­тупають як носії певних юридичних прав і обов’язків.

Право власності визначається ще з часів римського права трьома основними правочинностями — володіння, користуван­ня і розпорядження. Це так звана тріада власності (рис. 3.9).

Відповідно, повна реалізація прав власності можлива лише за наявності і взаємозв’язку відносин володіння, користування й розпорядження. Суб’єкти, які тимчасово отримують право на володіння і користування чужою власністю (наприклад, орен­дар) без права на розпорядження, не є повними власниками.

У сучасній економічній науці й господарській практиці роз­винутих країн Заходу застосовується ширша і більш деталізо­вана система прав власності. Так, англійським юристом пред­ставником інституціоналізму А. Оноре запропонована система прав власності, яка складається з 11 елементів.

1. Право володіння.

2.  Право користування.

3.  Право управління (право вирішувати, хто і як забезпечу­ватиме використання благ).

4.  Право на дохід (право на володіння результатами викори­стання благ).

5.  Право суверена на капітальну вартість (право на викори­стання, відчуження, зміну чи знищення блага). Рис. 3.9. Сукупність правочинностей власника

Право на безпеку (право на захист від експропріації або від пошкодження в навколишньому середовищі).

7.  Право на передачу благ у спадок.

8.  Право на безстроковість володіння благом.

9.  Заборона на використання шкідливим способом.

10. Право на відповідальність (можливість стягнення блага на сплату боргу).

11. «Зворотний» характер прав власності, тобто повернення переданих кому-небудь правочинностей після закінчення тер­міну угоди або достроково у випадку порушення її умов тощо.

Така деталізація юридичних прав власності має не самодо­статній характер, а має на меті гарантувати суб’єкту необхід­ні й достатні права для прийняття оптимальних економічних рішень.

Отже, між власністю як економічною і як юридичною кате­горіями є тісний взаємозв’язок.

Власність як економічна категорія виражає відносини між людьми з приводу привласнення об’єктів власності й перш за все засобів виробництва та його результатів.

Власність як юридична категорія відображає законодавче закріплення економічних відносин між фізичними і юридични­ми особами з приводу володіння, користування й розпоряджен­ня об’єктами власності через систему юридичних законів і норм.

Таким чином, власність характеризує діалектичний взаємо­зв’язок економічних та юридичних відносин, у якому економічні відносини власності є первинними, базисними, а юридичні — вто­ринними, похідними, оскільки зумовлюються економічними відносинами.

Найскладнішою проблемою економічної науки є проблема форм власності. Існують два підходи до класифікації форм влас­ності: вертикально-історичний і горизонтально-структурний.

Вертикально-історичний підхід визначає історичні форми власності, які зароджуються у процесі тривалої еволюції су­спільства, і зміни однієї форми власності іншою (рис. 3.10). Кож­ному етапу розвитку людського суспільства відповідає певна фор­ма власності, яка відбиває досягнутий рівень розвитку продуктив­них сил, особливості привласнення засобів і результатів виробни­цтва та основного суб’єкта, який концентрує права власності. Рис. 3.10. Еволюція форм власності

На перших етапах розвитку людство протягом тисячоліть ви­користовувало колективні форми власності, спочатку у формі племінної, а потім — общинної власності. Низький рівень роз­витку продуктивних сил зумовлював те, що люди могли тільки спільно (колективно) добувати засоби до існування і спільно їх споживати. Лише в такий спосіб людство могло вибороти своє право на життя.

Згодом розвиток продуктивних сил, вдосконалення самої лю­дини, зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності — приватної. Ці два типи власності (суспільна й при­ватна) на різних етапах історичного розвитку суспільства вияв­лялися в найрізноманітніших конкретно-історичних формах, відображаючи соціально-економічну природу панівного суспіль­ного ладу (рис. 3.10).

Для первіснообщинної форми власності характерні однакові права всіх членів общини на панівний об’єкт власності — зем­лю, а також на засоби праці й результати виробництва.

Рабовласницька форма власності характеризується абсо­лютною концентрацією прав власності рабовласника на засо­би виробництва, результати праці й на працівника (раба).

Феодальна власність передбачає абсолютні права власності феодала на землю й обмежені права на працівника (селянина- кріпака).

Капіталістична власність характеризується зосереджен­ням прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особи­сту свободу.

Однак юридична рівноправність усіх громадян капіталі­стичного суспільства не означає рівності в розподілі й концент­рації прав власності. Це породжує економічну владу одних і еко­номічну залежність інших.

Ліквідація приватної власності в колишніх соціалістичних країнах і заміна ‘її так званою загальнонародною власністю з метою зрівняти всіх людей у правах на засоби виробництва і ре­зультати їх використання спричинили розрив природно-еволю­ційного процесу розвитку відносин власності, що стало однією з причин кризи і розвалу соціалістичної системи.

Горизонтально-структурний підхід визначає класифікацію економічних форм власності, а також її види і типи.

Умовами і критеріями означеної класифікації є рівень роз­витку продуктивних сил, характер поєднання працівника із засобами виробництва, ступінь правочинностей суб’єкта на ресурси, результати й управління виробництвом, механізм роз­поділу доходу тощо.

Існує два основних типи власності: приватна і суспільна.

Приватна власність — це такий тип власності, коли ви­ключне право на володіння, користування і розпорядження об’єк­том власності та отримання доходу належить приватній (фізич­ній чи юридичній) особі.

Приватний тип власності виступає як сукупність індиві- дуально-трудової, сімейної, індивідуальної з використанням найманої праці, партнерської і корпоративної форм власності (рис. 3.11). Рис. 3.11. Сучасні форми приватної власності

Приватна власність в усіх її формах є потужним фактором розвитку суспільства, оскільки стимулює у власника підприєм­ницьку ініціативу, інтерес до збільшення особистого, а отже, й суспільного багатства, надає йому економічну свободу вибору, певний статус у суспільстві, самоповагу, право успадкування, утверджує реальну майнову відповідальність тощо.

Індивідуально-трудова власність характеризується тим, що фізична особа в підприємницькій діяльності одночасно викорис­товує власні засоби виробництва і свою робочу силу.

Якщо в господарстві використовується праця членів сім’ї, така власність має вигляд сімейної трудової власності (на­приклад, фермерське сімейне господарство).

Індивідуальний приватний власник може використовувати в господарстві й працю найманого робітника (постійно чи на се­зонних роботах).

Партнерська власність є об’єднанням капіталів або майна кількох фізичних чи юридичних осіб. З метою здійснення спільної підприємницької діяльності кожний учасник парт­нерського підприємства зберігає свою частку внесеного ним ка­піталу чи майна у партнерській власності.

Корпоративна (акціонерна) власність — це капітал, утво­рений завдяки випуску і продажу акцій. Об’єктом власності акціонерного товариства, крім капіталу, створеного за рахунок продажу акцій, є також інше майно, придбане в результаті гос­подарської діяльності.

Особливість корпоративної власності полягає в тому, що вона поєднує риси приватної і суспільної власності. З одного боку, власники акцій є приватними власниками тієї частки капіталу, яка відповідає номінальній чи ринковій ціні їхніх акцій, а також доходу від них. Разом з тим, пересічні акціоне­ри через розпорошеність пакета акцій не мають реального пра­ва на участь у розпорядженні всім капіталом акціонерного то­вариства. Реальне право на розпорядження й управління капі­талом товариства мають лише ті, хто володіє контрольним пакетом акцій.

Якщо розглядати реалізацію корпоративної власності через відносини володіння, розпорядження й управління, то носіями відносин володіння свого паю є відокремлені власники акцій, які одержують на них доходи (дивіденди). Відносини ж розпо­рядження й управління реалізуються не розрізнено (тобто кож­ним власником акцій), а власниками контрольного пакета акцій, які розпоряджаються й управляють капіталом акціонерного то­вариства як єдиною власністю.

Таким чином, акціонерний капітал поєднує приватну влас­ність і колективну форму її використання, оптимально врахо­вуючи особисті й колективні інтереси акціонерів. З одного боку, корпоративна власність завдяки володінню окремими особами акціями зберігає все те позитивне, що несе в собі приватна власність (підприємницький інтерес, ініціативу, свободу вибо­ру, невтримну погоню за нагромадженням особистого, а отже, і суспільного багатства, право безстрокового успадкування та ін.) З іншого боку, приватна власність, перебуваючи у загальній структурі корпорації, реалізує себе через більш зрілу — колек­тивну форму організації виробництва. Відбувається якісна ево­люція механізму реалізації приватної власності, вона зміщуєть­ся у бік колективного управління з метою забезпечення ефек­тивнішого використання приватних ресурсів. У цьому сенсі ак­ціонерна власність виходить за межі індивідуальної класичної приватної власності і долає ті обмеження, які їй властиві. Вона виступає у формі асоційованої (інтегрованої) власності, яка поєднує в собі риси приватної і суспільної власності. В цьому її достоїнство, універсалізм і привабливість.

Корпоративний сектор в Україні об’єднує 17 млн індивідуа­льних акціонерів, у т. ч. понад 14 млн дрібних, які з’явилися внаслідок масової приватизації. Цей сектор посідає найвагомі­ше місце в українській економіці, на його частку припадає май­же 75 % виробництва ВВП.

Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб’єкти суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники. У цих умовах основною формою індивідуального привласнення стає розподіл доходу, а мірою його розподілу — праця.

Суспільна власність існує у двох формах: державній і колек­тивній (рис. 3.12).

Державна власність — це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи (інститути) державної влади.

Державна власність поділяється на загальнодержавну і му­ніципальну (комунальну). Рис. 3.12. Сучасні форми суспільної власності

Загальнодержавна власність — це спільна власність усіх громадян країни, яка не поділяється на частки і не персоні­фікується між окремими учасниками економічного процесу.

Власність необхідна державі для виконання економічних, соціальних і оборонних функцій. Об’єктами державної власності є природні ресурси (земля, її надра, ліси, води, повітряний простір), енергетика, транспорт, зв’язок, дороги, навчальні за­клади, заклади національної культури, фундаментальна наука, оборонні та космічні об’єкти тощо.

Муніципальна (комунальна) власність — це власність, яка перебуває в розпорядженні регіональних державних органів (області, міста, району тощо).

Кооперативна власність — це об’єднана власність членів окремого кооперативу, створена на добровільних засадах для здійснення спільної діяльності. Власність кооперативу фор­мується в результаті об’єднання майна, грошових внесків його членів і доходів, одержаних від їхньої спільної трудової діяль­ності. Кожен член кооперативу має однакові права на управлін­ня та дохід, який розподіляється відповідно до внесеного паю і трудового вкладу членів кооперативу.

В Україні на кінець 2003 р. налічувалось близько 30 тис. кооперативів, серед яких найбільшого поширення набули три типи: спеціалізовані, багатофункціональні обслуговуючі та ко­оперативи при сільських громадах. Найбільш потужною і орга- нізаційно-оформленою ланкою української кооперації є спожив­ча кооперація, яка об’єднує понад 1,1 млн членів пайовиків у 1700 споживчих товариств і 265 спілок різного рівня.

Власність трудового колективу — спільна власність, пере­дана державою чи іншим суб’єктом у розпорядження колективу підприємства (на умовах викупу чи оренди), яка використовуєть­ся відповідно до чинного законодавства. Колективна власність може існувати в різних видах залежно від джерела викупу. Якщо підприємство викуплене за рахунок накопиченого прибутку, то створюється неподільна власність колективу підприємства. Якщо підприємство було викуплено за рахунок особистих доходів його працівників, то утворюється пайова власність.

Власність громадських і релігійних об’єднань створюєть­ся за рахунок власних коштів, пожертвувань громадян чи орга­нізацій або шляхом передачі державного майна. Суб’єктами такої власності є партії, профспілки, спортивні товариства, цер­кви та інші громадські організації.

Змішана власність поєднує різні форми власності — при­ватну, державну, колективну, кооперативну та інші, в тому числі й власність іноземних суб’єктів (рис. 3.13).

Комбіновані форми власності. У розвинутих країнах За­ходу з метою забезпечення ефективнішого функціонування виробництва відбувається процес об’єднання підприємств різних форм власності, однак за умови збереження кожною із них своєї базової якості. У результаті створюються комбіно­вані форми власності: концерни, трести, холдинги, фінансо­во-промислові групи та інші об’єднання. Кожний учасник та­кого об’єднання делегує органу управління такий обсяг своїх повноважень, який не спричиняє втрати основних властиво­стей притаманної йому форми власності.

В Україні в результаті реформування відносин власності на основі роздержавлення й приватизації склались і законодавчо закріплені такі форми власності:

—  приватна;

—  колективна;

— державна.

Допускається також існування змішаних форм власності, власності інших держав, власності міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав.

В результаті проведення політики роздержавлення і привати­зації в Україні останніми роками суттєво змінилась структура форм власності. На зміну монопольному пануванню державної власності прийшов реальний поліформізм власності, якій створив об’єктив­ну основу для формування й ефективного розвитку ринкової еко­номіки в країні. На початок 2004 р. частка об’єктів недержавних форм власності становила в країні більше 85 % (табл. 3.1).

Сучасна економіка розвинутих країн перебуває на порозі постіндустріального розвитку і характеризується динамізмом та новітніми тенденціями в розвитку відносин власності.

Результатом цих процесів є:

1) подальше розширення плюралізму форм власності — при­ватної (великої, середньої, дрібної, сімейної), корпоративної, ко­лективної, кооперативної, державної тощо. Ці форми взаємоді­ють і доповнюють одна одну, кожна з них знаходить свою «нішу» продуктивного функціонування і максимальної реалізації мож­ливостей, закладених у ній. Завдяки останньому забезпечуєть­ся конкуренція і ефективне функціонування економіки в цілому; Таблиця 3.1. Кількість об’єктів за формами власності в Україні в 1997—2004 рр. ( на початок року) Об’єкти    1997    2001    2002    2003    2004 Кількість    % Всього    615 686    834886    889 330    935 578    981 054    100 У тому числі за формами власності: державні    52 836    43 060    43 374    42 484    42 935    4,3 комунальні    44 558    63 707    65 920    70 231    74 252    7,6 приватні    173 633    244 788    263 308    277 679    290 304    29,6 колективні    340 618    475 759    508 705    536 620    564 500    57,6 міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав    4 041    7 572    8 023    8 564    9 063    0,9

2)  значне поширення змішаних і комбінованих форм влас­ності, де провідна роль належить корпораціям і великим фірмам;

3)  посилення процесів демократизації і соціалізації відносин власності: створюються асоційовані форми власності трудових колективів, збільшується частка акцій серед працівників фірм, вони залучаються до управління і розподілу доходів, забезпечу­ються дешевим житлом, медичним обслуговуванням тощо;

4)   прогресивна зміна структури об’єктів власності: пріо­ритетними стають такі об’єкти власності, як наукові знання, інформація, комп’ютерні програми, нові технології, космічні об’єкти, висококваліфікована робоча сила, духовні блага тощо;

5)  розширюються форми та об’єкти міжнародної власності на основі поглиблення міжнародного поділу праці й посилення економічних зв’язків між країнами.