§ 2. Функціональний розподіл доходів: марксистська та маржиналістська концепції

Під функціональним в економічній теорії розуміють роз­поділ доходів за факторами виробництва (ресурсами), до них за монетаристською концепцією належать праця, капітал, земля і підприємницькі здібності, а за марксистською — речові фак­тори (земля і капітал) та особовий (робоча сила).

Функціональний розподіл є первинним і тому значною мірою визначає можливості й межі перерозподілу, внаслідок чого фор­муються кінцеві доходи окремих громадян, сімей і домогоспо- дарств.

В економічній теорії є два принципово різні підходи до ви­явлення законів функціонального розподілу доходів: марксист­ський і маржиналістський. Розглянемо коротко зміст кожного з них і виявимо закони функціонального розподілу доходів.

Функціональний аспект розподілу доходів передбачає дослі­дження розподілу сукупного національного доходу між власни­ками праці (робочої сили) та капіталу.

Марксистська теорія розподілу доходів

Марксистська концепція функціонального розподілу до­ходів ґрунтується на таких засадах:

—  капіталістичний сукупний національний дохід створюєть­ся найманою працею і капіталом;

—  носієм здатності до праці є найманий працівник, який, по- перше, переносить частину минулої, втіленої в засобах вироб­ництва, праці на знову створюваний продукт, а по-друге, ство­рює нову вартість;

—  новостворена вартість (яка після реалізації набуває фор­ми національного доходу) є, згідно з теорією К. Маркса, резуль­татом тільки найманої праці;

—  результатом капіталу є перенесена вартість, яка входить до структури сукупного суспільного продукту, але не є складо­вою національного доходу (новоствореної вартості);

—  національний дохід має дві складові (і> + т), де V — затра­ти змінного капіталу (найманої праці), які набувають форми за­робітної плати, та т — затрати змінного капіталу, які набира­ють форми додаткової вартості;

—  капіталісту додаткова вартість (т), нічого не коштує, а для найманого працівника — це неоплачена праця;

—  пропорція, в якій новостворена вартість розподіляється на заробітну плату (у) і додаткову вартість (т), показує ступінь ек­сплуатації (т’), яка визначається так: = —-100 %.Чим біль­ша частка т в структурі (у + т), тим вищий ступінь експлуа­тації найманої праці капіталом;

— додаткова вартість, у свою чергу, підлягає розподілу між самими капіталістами (промисловцями, торговцями, банкіра­ми (позичковими капіталістами) та землевласниками). У зв’яз­ку з цим додаткова вартість набуває у функціональному роз­поділі таких форм:

Р — прибуток промислового капіталіста; Н — прибуток торговельного капіталіста; і — позичковий процент як форма доходу позичкового капі­таліста (або банківський прибуток банкіра); ії — рента — форма доходу землевласника. Розподіл додаткової вартості здійснюється за величиною капіталу. Останній забезпечує такий спосіб розподілу, за якого власники рівновеликого капіталу в різних галузях отримають рівновеликий дохід, який набирає форми середнього прибутку.

За цією концепцією, визначення частки найманого праців­ника у вартості національного доходу здійснюється за законом вартості робочої сили.

Робоча сила — сукупність фізичних та духовних здібно­стей людини до найманої праці.

Розуміння того факту, що робоча сила є не просто здатністю до праці, а здатністю до найманої праці, досить важливе, адже підприємець, здійснюючи організацію та управління економіч­ною діяльністю, теж працює. Однак він не наймається сам до себе, але також здатний до праці, хоч не найманої, а творчої, вільної. Отже, вивчення капіталістичної системи як суспільно­го устрою передбачає поділ суспільства на власників робочої сили, власників капіталу і землевласників.

Власник робочої сили продає на ринку ресурсів свою здат­ність до найманої праці на певний проміжок часу, обумовлений договором. Ця здатність реалізується тільки в процесі трудової (економічної) діяльності. Упродовж часу, на який власник землі чи капіталу наймає власника робочої сили, перший на свій роз­суд використовує необхідні для здійснення певних економічних функцій здібності найманого працівника.

Оскільки об’єктом продажу найманого працівника є робоча :ила, то власник її мусить отримати грошовий еквівалент вар­тості свого товару. Отже, заробітна плата, згідно з марксистсь­кою теорією, є формою вартості робочої сили. Остання (вартість робочої сили) визначається вартістю життєвих благ, необхідних для відтворення здатності до найманої праці. У цьому специфі­ка вартості товару робоча сила.

Водночас робоча сила — товар, який має і специфічну спо­живчу вартість (корисність). Для власника капіталу споживча вартість робочої сили виявляється у здатності її в одиницю часу створювати більшу вартість, ніж вона сама варта, тобто в здат­ності робочої сили створювати додаткову вартість.

Пояснимо це на прикладі.

На ринку праці найманий працівник продає свою здатність до праці на певний строк з обумовленими часовими інтервала­ми роботи і відпочинку, а також величиною і строками виплати заробітної плати. Реалізація цієї здатності є процесом праці.

Відтак найманий працівник на термін, обумовлений трудо­вим договором, втрачає право використовувати свою здатність до праці на свій розсуд. Підприємець (капіталіст), який купив (оплатив) право тимчасового використання здатності до праці певного працівника, скористається тільки тими його здібностя­ми, які необхідні йому для нормального процесу виробництва саме в тій галузі, яку він (підприємець) представляє. Найманий працівник не перестає при цьому бути носієм здатності до праці, оскільки вона невіддільна від нього. Відчуженим може бути тільки результат діяльності найманого виробника. Саме тому є підстави стверджувати, що підприємець купує трудові послу­ги, тобто право використання результатів трудової діяльності найманого робітника (функцію робочої сили).

Процес використання робочої сили і процес її виробництва та відтворення не тотожні.

Процес використання робочої сили для найманого праців­ника — це час, протягом якого він працює на підприємстві, при- водячи в рух землю і капітал, що не є його власністю, але в ціні вироблених товарів та послуг є і його частка. Це час функціо­нального відчуження найманої праці на користь підприємства, де працює найманий робітник.

Для підприємця процес використання робочої сили є водно­час процесом функціонального відчуження й інших ресурсів (землі та капіталу), тоді як найманому робітникові байдуже, скільки для підприємця коштує використання всіх інших еко­номічних ресурсів. Його інтерес полягає лише у можливості ком­пенсувати затрати своїх фізичних і розумових здібностей, мож­ливість не втратити здатність до найманої праці в майбутньому, а також можливість утримання сім’ї тощо. Іншими словами, йдеться про відтворення робочої сили або здатності до найманої праці. Оскільки сам працівник є носієм цієї здатності, то відтво­рення її можливе тільки через відтворення самого працівника. Тому затрати на відтворення здатності до праці за своїм змістом є затратами на товари та послуги, споживання яких забезпечує відтворення самого робітника з його здатністю до найманої праці.

Слід зазначити, що час використання найманої праці впро­довж робочого дня (тижня, місяця, року), обумовлений трудо­вим договором, може не збігатися з часом, необхідним для відтворення робочої сили.

Ця розбіжність може проявитись двояко:

—  час, необхідний для відтворення робочої сили, більший, ніж час використання найманої праці;

—  час використання робочої сили перевищує час, необхідний для її відтворення.

Перша ситуація не прийнятна для підприємця (роботодав­ця), оскільки потребує виплати вищої винагороди за послуги найманої праці, ніж вони того варті, відтак означає створення економічного збитку від праці (Рь < 0), де Р — прибуток від ре­сурсу «праця».

Друга ситуація передбачає, що протягом однієї частини робочого дня працівник створює вартість, еквівалентну вартості його робочої сили, а протягом другої — надлишок вартості, який нееквівалентно привласнюється підприємцем і забезпечує йому додаткову вартість у формі прибутку (Рь > 0).

Окрім описаних двох ситуацій, можлива ще одна, за якої підприємство від використання трудових послуг отримує ну­льовий прибуток (Рь = 0). Така ситуація виникає тоді, коли час використання найманої праці дорівнює часу, необхідному для відтворення робочої сили.

Так у найзагальнішому вигляді може бути представлена мар­ксистська теорія функціонального розподілу доходів.

Маржиналістська теорія функціонального розподілу доходів

Маржиналістська концепція розподілу факторних доходів ґрунтується на інших засадах, а саме:

—  власниками економічних ресурсів у ринковій економіці є домогосподарства;

—  є чотири фактори виробництва, яким відповідають такі форми доходів:

земля створює ренту (і?); капітал (інвестиційні ресурси) — процент (і); праця — заробітну плату (со); здатність до підприємництва — підприємницький дохід, нижньою межею якого є нормальний прибуток (Рп);

—  величина доходу на кожний із зазначених вище факторів визначається граничним внеском кожного чинника у валовий дохід фірми;

—  такий принцип (закон) розподілу доходів справедливий як для найманих працівників, так і для землевласників, власників капіталу та людей, схильних до підприємництва, оскільки він забезпечує розподіл доходу пропорційно до внеску кожного з факторів.

Розглянемо ближче зміст цього механізму в цілому.

Насамперед слід звернути увагу на те, що економічним меха­нізмом розподілу в ринковій (капіталістичній) економіці є ціна ресурсу, яка визначає величину доходу. Ціна на ресурси за умов досконалої конкуренції визначається співвідношенням попиту і пропозиції. А попит і пропозиція на ресурси та рівень цін на рин­ку ресурсів є похідними від споживчого попиту та рівня цін на товари і послуги, які виробляються за допомогою цих ресурсів.

Наприклад, попит на програмістів визначається рівнем по­питу на програмне забезпечення галузей економіки та домогос- подарств. До того ж усі економічні ресурси використовують в один час, і обсяг попиту на кожний з факторів залежить не тільки від рівня цін на певний ресурс, а й від рівня цін на інші фактори (еластичність попиту за ціною та перехресна еластичність по­питу були описані у главі 8).

Сказане вище означає, що підприємець визначає, як йому ви­гідніше вчинити: найняти більше працівників чи збільшити обсяг фізичного капіталу залежно від величини граничного продукту, що забезпечуватиме приріст кожного з факторів на одну одиницю.

Підприємець може збільшувати чисельність найманих працівників до тих пір, поки грошова оцінка граничного про­дукту дорівнюватиме величині заробітної плати.

Конкретно механізм утворення ціни ресурсу праця ми роз­глянемо пізніше. Зараз же нам необхідно розглянути принцип (закон), що лежить в основі розподілу доходу на фізичний капі­тал і землю.

Визначення доходу на землю та фізичний капітал

Який же принцип (закон) розподілу визначає дохід на зем­лю й капітал? Маржиналізм визначає ресурс «земля» як при­родний фактор, необхідний для виробництва продуктів, а «капі­тал» (споруди, будівлі, устаткування) як такий, що виробле­ний та нагромаджений у минулому, а використовуються зараз для виробництва нових товарів та послуг.

Земля і капітал як економічні ресурси можуть бути продані, а можуть здаватись у користування на певний час за плату. У першому випадку має місце соціальне відчуження факторів, яке передбачає зміну їх власника, у другому — функціональне відчуження, що не передбачає зміни власника. Воно ґрунтуєть­ся на зміні користувача певних ресурсів й означає продаж не ре­сурсів, а права на користування послугами, які надаються зав­дяки використанню певних ресурсів.

Купівля землі і капіталу передбачає плату (ціну) за придбан­ня цих ресурсів у власність на невизначений час.

Купівля права на користування послугами землі та капі­талу реалізується через таку ціну, яка набуває форми ренти і процента.

Рента (від лат. геёёо) в перекладі означає «повертати, спла­чувати» У сучасному розумінні цей термін означає дохід від землі, який регулярно отримують їх власники, не займаючись підприємницькою діяльністю.

Ціна землі як форми доходу є похідною від величини ренти, іцо є ціною за право на тимчасове використання споживчих вла­стивостей ресурсів.

Ціна ренти на землю визначається граничним продук­том землі. Це означає, що фірма буде збільшувати обсяг вико­ристання цього фактора доти, доки вартість граничного продук­ту від нього не зрівняється з ціною ренти.

Величина доходу від використання праці, землі й капі­талу визначається величиною їхнього граничного внеску у виробництво певних товарів чи послуг.

Якщо ж продаються на ринку ресурсів не послуги, а самі ре­сурси (земля), то ціна землі залежать:

а) від поточної вартості її граничного продукту;

б) від вартості її граничного продукту в майбутньому.

Це означає, що ціна землі є дисконтованою поточною ціною ренти. Іншими словами, ціна землі прямо пропорційна величині ренти й обернено пропорційна величині процентної ставки. Це означає, що власник землі продасть її за ціною, яка не повинна бути меншою, ніж відсоток, який він отримає, аль­тернативно розмістивши виручений від продажу грошовий ка­пітал (у цьому випадку на рахунку в банку).

Конкретні форми рентних доходів розглядаються у главі 12 «Ринкові відносини в аграрному секторі економіки».

Сучасна економічна теорія поняття ренти застосовує не тільки стосовно землі, а й щодо фізичного капіталу, найманої праці та підприємницьких здібностей, якщо пропозиція цих ресурсів нееластична. Наприклад, видатні співаки, шахісти, спортсмени, програмісти, як і видатні організатори виробницт­ва, а також капітальні ресурси, які не можуть бути довільно збільшені впродовж певного часу, так і земля з особливими яко­стями приносять монопольний рентний дохід (ренту). До­кладніше зміст економічної ренти у структурі заробітної плати розглядається в § 5.

Разом з тим фізичний капітал як фактор виробництва, на відміну від землі, пропозиція якої визначається не самою еко­номічною системою, а чинниками, що знаходяться поза її ме­жами, створюється самою економічною системою з метою примноження та прискорення створюваних за допомогою фізич­ного капіталу нових товарів і послуг. Для того, щоб підкресли­ ти відмінність між економічною рентою на природні ресурси, пропозиція яких нееластична, та величиною орендної плати (ренти) на капітал, пропозиція якого еластична, дохід на капі­тал називають річною процентною ставкою.

На відміну від теорії К. Маркса, де прибуток (дохід на капі­тал) набирає форми підприємницького доходу (доходу функціо­нального капіталіста) і позичкового відсотка (доходу позичко­вого капіталіста), сучасна економічна теорія розглядає відсоток як ціну капіталу, незалежно від того, хто його отримує: влас­ник позичкового чи фізичного капіталу.

Пояснюється такий підхід тим, що за сучасних умов, коли акціонерна форма капіталу стала панівною, доходи від акціо­нерного капіталу виступають як процент грошового капіта­лу. Якщо, приміром, річна процентна ставка дорівнює 8 %, а загальна вартість капітальних благ оцінюється в 1 млн грн, то річний дохід на капітал, відповідно, становитиме 80 тис. грн:

1000 000 8%^ 100 % )•

Класична та кейнсіанська теорії по-різному підходять до проблеми визначення процентної ставки. Загалом у теорії для розуміння факторів, що визначають відсоткову ставку, викори­стовують поняття «чиста процентна ставка».

Чиста процентна ставка — це ціна, яку необхідно запла­тити за отримання грошової позики з метою реалізації проекту без будь-якого ризику.

Прихильники класичної економічної теорії вважають, що ставка процента визначається продуктивністю (попитом на інвестиційні ресурси) та ощадливістю (пропозицією заоща­джень). Графічна точка перетину кривих заощаджень та інвес­тицій є рівноважною ставкою процента. Норма доходу від фізич­них і фінансових активів має тенденцію до вирівнювання, утво­рюючи таким чином єдину ринкову процентну ставку.

Форми доходу на ресурс «підприємницькі здібності» 353

Досі ми розглядали форми факторних доходів власників ка­піталу і землі, які не займаються підприємницькою діяльністю (або незалежно від того, займаються вони підприємницькою

12 Базилевич В. Д.

діяльністю чи ні). Тепер розглянемо, яких же форм набуває дохід підприємця.

Величина доходу підприємця, як і власників інших ресурсів, визначається граничним продуктом ресурсу «здатність до під­приємництва».

Винагорода, яку отримує підприємець, набирає форми під­приємницького доходу, або прибутку, нижньою межею якого є нормальний прибуток. Окрім того, підприємницький дохід може включати і економічний прибуток.

Дохід підприємця є платою за організаційну та управлінсь­ку діяльність, новаторство і ризик.

Нормальний прибуток визначається як сума всіх мінімаль­них потенційних доходів, що є втратами від можливих альтер­нативних варіантів використання здібностей підприємця, тоб­то це альтернативні, або неявні, затрати. Отже, нормальний при­буток є елементом затрат і набуває форми винагороди за вико­ристання підприємцем покладених на нього функцій.

Економічний прибуток — чистий прибуток, який зали­шається після вилучення з виторгу від реалізації всіх затрат, зокрема і нормальний прибуток.

Економічний прибуток — це власність підприємця, але він використовує його не тільки для особистих цілей, а й спрямо­вує на розвиток виробництва, вирішення певних соціальних про­блем тощо.

За маржиналістською концепцією розподілу доходів, первин­ний процес формування факторних доходів здійснюється на рин­ку ресурсів, а власниками ресурсів є домогосподарства, які, зок­рема, пропонують капітал фірмам. Насправді власниками капі­талу виступають підприємства, які його і використовують у про­цесі виробництва. Саме підприємства одержують дохід на капі­тал, який потім в певному обсязі різноманітними шляхами пе­реходить до домогосподарств.

Форми доходу на капітал, які отримують домогосподарства

Дивіденди — виплати акціонеру компанією у формі готівки (cash) або у формі акцій (schare). Грошовий дивіденд — це платіж із прибутку компанії після сплати нею встановленого податку на прибуток корпорації та процентів за борговими зо­бов’язаннями. Зазвичай, дивіденд визначається у процентах від номінальної вартості звичайної акції, а останнім часом дедалі частіше в абсолютному обсязі на одну акцію.

Відсотковий дохід — це дохід, який виплачується власни­кам цінних паперів і банківських депозитів.

Завдяки перерахованим вище видам доходів домогосподар- ства беруть участь у привласненні частини доходу на капітал.

Ринковий механізм визначення винагороди найманого пра­цівника, землевласника і власника капіталу ґрунтується на взає­модії попиту й пропозиції цих факторів.

У зв’язку з тим, що принцип, який лежить в основі форму­вання факторних доходів, ми розглянули в загальному плані, для того щоб зрозуміти механізм розподілу за цим принципом, розглянемо його на прикладі одного ресурсу «праця». Для інших ресурсів цей механізм такий самий і не створює труднощів при застосуванні.

Для цього нам необхідно ретельніше розглянути процес фор­мування попиту і пропозиції на ресурс «праця» та механізм вста­новлення ринкової ціни праці, а також дослідити вплив інсти- туційних чинників (держави та профспілок) на ринок праці.

[1] Маслоу А.Г. Дальние пределы человеческой психики. — СПб.: Евразия, 1999. — С. 206—207.

[2]Бунге Н.Х. Основания политической экономии // М. Бунге: сучас­ний дискурс / За ред. В.Д. Базилевича. — К.: Знання, 2005. — С. 497.

[3] Там же. — С. 428.

[4] Маршалл А. Принципы политической экономии. — М.: Прогресс, 1983. — Т. 1. — С. 152.

г’ Олсон М. Логіка колективної дії. Суспільні блага і теорія груп / Пер. з англ., післямова С. Слухая. — К.: Лібра, 2004. — С. 194.

[6] Гончаров В.В. Руководство для высшего управленческого персо­нала. — М.: Сувенир, 1993. — С. 91.

[7] Едвинсон Л., Мэллоун М. Интеллектуальный капитал: опреде­ление истинной стоимости компании // Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология / Под ред. В. Иноземцева. — М.: Асасіетіа, 1999. — С. 434.

[8] Bourdien P. The Forms of Capital // Handbook of Theory and Research for Sociology of Education. —N. Y. 1986. — P. 18.

[9]Nacnapiet I., Choshal S. Social Capital, Intellectual, Capital and the Organization Advantage // Academy of Management Review. — 1998. — Vol. 23. — P. 32.

[10] КоулманДж. Капитал социальный и человеческий // Обществен­ные науки и современность. — 2001. — № 3. — С. 129.

[11] Bourdien P. Forms of Capital // The Sociology of Economic Life. — Boulder, 2001. — P. 19.

[12] Сміт А. Добробут націй. Дослідження про природу та причини добробуту націй. — К.: Port-Royal, 2001. — С. 38.

[13] Там само. — С. 156.

[14] Knight F.N. Risk. Uncertainty and Profit. — Boston; N.Y., 1957,— P. 271.

[15] Шумпетер И. Теория экономического развития. — М.: Прогресс, 1982.