1. Аграрні відносини, їх специфіка і місце в економічній системі

Специфічними умовами здійснення підприємницької діяльності, праці, задоволення особистих та виробничих потреб характеризується аграрне виробництво. Важливою складовою відносин, пов’язаних з підприємницькою діяльністю в сільському господарстві, виступають аграрні відносини.

У системі економічних відносин аграрні відносини відіграють ключову роль та уявляють собою одне із найфундаментальніших економічних явищ. Існування сучасного суспільства в значній мірі зумовлюється усталеністю земельних відносин, ґрунтується на землі й споживанні продуктів, що “добуваються” з її поверхні та залежить від використання землі. За характером формування аграрні відносини тотожні процесу формування родючості землі: формуються протягом тривалого часу на основі наполегливої праці із застосуванням всіх здобутків людської культури та національних традицій, тісно пов’язані з природними процесами.

На даний час спостерігаються різні точки зору стосовно визначення сутності поняття “аграрні відносини”, що обумовлюється надзвичайною його складністю. Так, вважається, що аграрні відносини – це одна з найважливіших сторін виробничих відносин у різних суспільно-економічних формаціях, відносин з приводу використання землі та інших природних багатств. Згідно іншої точки зору, суть аграрних відносин визначається власністю на землю, а оскільки формою реалізації цієї власності є земельна рента, то аграрні відносини фактично зводяться до рентних відносин, пов’язаних з землею. Існує і точка зору, згідно якої аграрні відносини слід розглядати як широкому, так і в вузькому розумінні. У вузькому розумінні йдеться власне про аграрні відносини як відносини земельні, а в широкому – про систему відносин у сільському господарстві, його взаємозалежність від інших галузей агропромислового комплексу (АПК).

Кожен з наведених поглядів не може бути відкинутий, оскільки аграрні відносини дійсно охоплюють відносини і земельні, і рентні, і відносини в АПК у тій частині, що стосується безпосередньо сільськогосподарського виробництва. Але аграрні відносини охоплюють також особливості з’єднання працівника і землі як засобу виробництва, умови кооперації сільськогосподарської праці, господарські форми, завдяки яким реалізуються і земельні, і рентні й інші відносини. Таким чином, при визначенні поняття “аграрні відносини” слід мати на увазі водночас весь комплекс окреслених проблем.

Отже, аграрні відносини є особливою формою виробничих відносин, яка виникає у сільському господарстві в зв’язку з володінням землею та її використанням в якості специфічного засобу праці і являють собою певну сукупність відносин аграрного виробництва, до якої належать відносини, пов’язані з власністю на землю, землеволодінням та землекористуванням, створенням і розподілом земельної ренти, особливостями зв’язку працівника із землею, а також поділом праці між аграрним виробництвом та іншими галузями протягом усього відтворювального процесу.

Суб’єктами аграрних відносин є власник землі, власник засобів виробництва (капіталу), що використовуються в сільському господарстві, та безпосередній працівник на землі. Особливістю суб’єктів аграрних відносин є те, що в конкретному економічному суб’єкті можуть одночасно втілюватися риси і власника землі, і власника засобів виробництва, і безпосереднього учасника процесу праці.

Підприємницька діяльність в аграрній сфері передбачає використання різноманітних об’єктів. Об’єктами агарних відносин виступають земля, різноманітні засоби виробництва (будівлі, споруди, сільськогосподарська техніка, робоча і продуктивна худоба, багаторічні насадження тощо), елементи виробничої інфраструктури, грошові кошти, вироблена продукція, надані послуги, виконані роботи, цінні папери, нематеріальні активи (“ноу-хау” – комерційні таємниці, секрети технології, не захищені патентами; право володіння земельною ділянкою, право оренди майна; селекційні досягнення: сорти рослин та породи тварин; програмне забезпечення та комп’ютерні технології тощо) елементи соціальної інфраструктури. Склад і структура об’єктів агарних відносин постійно змінюється в міру розвитку продуктивних сил та науково-технічного прогресу, але пріоритетне значення серед них має земля.

В сільському господарстві підприємницька діяльність здійснюється за загальними принципами, але порівняно з іншими галузями економіки умови виробництва характеризуються цілою низкою особливостей, які умовно можна поділити на три групи: природні, економічні, соціально - економічні.

Процес управління в сільському господарстві повинен передбачати використання знань не лише економічних законів, а й законів природи. До природних особливостей аграрного виробництва слід віднести наступні:

• складовою частиною засобів виробництва виступають біологічні активи - живі організми, а економічний процес тісно переплітається з природним відтворенням рослин і тварин ;

• головний засіб виробництва в сільському господарстві – земля, яка має цілу низку особливостей, що вимагають дбайливого ставлення до її використання, застосування заходів, спрямованих на збереження та підвищення родючості;

• кінцеві результати діяльності значною мірою залежать від природно - кліматичних умов та визначаються такими факторами, як клімат, рельєф, місцевість, погодні умови, якість ґрунту тощо. Суб’єкти господарювання, що функціонують в гірших умовах та використовують гірші землі, вимагають державної підтримки;

• робочий період не збігається з періодом виробництва (так, на вирощуванні озимої пшениці робочий період може тривати один місяць, а період виробництва - 11-12, а за умови застосування чорного пару в якості попередника даної культури - до 22-24 місяців).Таким чином, період виробництва в сільському господарстві складається безпосередньо з робочого періоду та періоду розвитку живих організмів рослин. Розбіжність між робочим періодом і періодом виробництва обумовлює сезонність аграрного виробництва - нерівномірне протягом року використання засобів виробництва, витрат праці та одержання продукції. Це обумовлює необхідність пошуку шляхів пом’якшення сезонності.

Економічні особливості виробництва в аграрній сфері:

• відтворення відбувається в значній мірі на власній основі в натуральній формі, тобто значна частина продукції не набуває товарної форми (не реалізується), а залишається в сільському господарстві і використовується для поновлення процесу виробництва (насіння – на сівбу, молоко – на випоювання молодняку тварин, зерно – на годівлю худоби тощо);

• виробничі об’єкти аграрного підприємства розташовані на великій території. Засоби виробництва, робочу силу і предмети праці слід переміщувати на великі відстані до місць, де на даний момент здійснюються роботи. Мають місце складний процес управління аграрним виробництвом, специфічний поділ праці та спеціалізація (в більшості випадків виробництво має багатогалузевий характер а: розвиток декількох галузей рослинництва в поєднанні з тваринництвом);

• окремі засоби виробництва (робоча і продуктивна худоба) можуть змінювати характер участі у процесі виробництва і належати спочатку до основних, а через певний період - до оборотних засобів і навпаки. Крім цього, в процесі використання вартість цих засобів виробництва може збільшуватися (внаслідок зростання продуктивності, збільшення ваги тварин);

• невисока мобільність ресурсів (крім трудових), що перешкоджає їх перерозподілу із сільського господарства в промисловість та інші галузі;

• підприємництво в сільському господарстві відбувається в умовах ризику та невизначеності;

• аграрне виробництво кредитомістке, не може ритмічно розвиватися без залучення додаткових фінансових ресурсів у формі короткострокових кредитів для здійснення поточних платежів (внаслідок тривалого періоду виробництва оборотні засоби надовго закріплюються на стадії незавершеного виробництва );

• аграрне виробництво вважається інвестиційно менш привабливим, ніж виробництво в інших галузях економіки, та інвестиційно ризикованим.

Соціально-економічні особливості аграрного виробництва проявляються

в тому, що в сільському господарстві спостерігається багатоукладний характер економіки: продукцію галузі виробляють підприємства і господарства різних форм власності та різноманітних форм господарювання; соціальні умови праці дещо гірші, ніж в інших галузях; доходи сільськогосподарських товаровиробників нижчі порівняно з іншими галузями. Це обумовлює меншу привабливість аграрного виробництва для трудових ресурсів, особливо для молоді.

2. Рентні відносини, види ренти

Важливою складовою частиною аграрних відносин виступають рентні відносини. Категорія ренти є економічною категорією, що лежала в основі поглядів класиків політичної економії на аграрні відносини і визнання якої означало поширення об’єктивних законів економічної діяльності на всіх власників землі. Для підприємницької діяльності в сільському господарстві важливо, хто володіє землею, кому вона належить, хто її використовує і на яких умовах. Земельна власність є суспільною формою відчуження чи привласнення землі як предмета природи, що виражає економічні відносини між людьми з приводу її використання як необхідної умови підприємницької діяльності та основного засобу виробництва в сільському та лісовому господарстві. Відносини, що складаються між окремими суб’єктами підприємницької діяльності з приводу використання землі як основного засобу виробництва, називаються земельними.

Класиками політичної економії було встановлено, що формою реалізації земельної власності є рента. Вона ж виступає і як наслідок умов, в яких здійснюється землеробська праця і проявляються земельні відносини. Кілька варіантів теорії ренти сформулював Адам Сміт, на думку якого, рента, як і прибуток,- це неоплачена праця. Джерело ренти Сміт вбачав не в тому, що на кращих ділянках порівняно з гіршими вища продуктивність праці, а в тому, що родючіші ділянки створюють більшу кількість землеробського продукту. Таким чином, А. Сміт відходить від трудової основи виникнення ренти й розглядає її лише як продукт діяльності природи. Вивчаючи ж вартісну природу ренти, він вважав її надлишком ціни сільськогосподарського продукту над тією її частиною, яка відтворює витрачений капітал і дає звичайний прибуток. Таким чином, А. Сміт намагається вивести земельну ренту із перевищення ціни продукту над її вартістю. Також А. Сміт, а за ним і Д.Рікардо відзначали монопольний характер земельної ренти і те, що вона є економічним виразом монополії на землю як на об’єкт господарювання. Таким чином, було вказане джерело диференціальної ренти. А ідея про те, що на кращих і середніх ділянках землі, і там, де не здійснюють додаткових вкладень у землеробство, починають одержувати надлишок прибутку, тобто земельну ренту, дістала назву закону земельної ренти Д. Рікардо.

Надбанням подальших досліджень аграрних відносин економічною наукою є відкриття другої форми монополії, монополії на землю як об’єкт власності, обґрунтування суті, причин, джерел і умов виникнення абсолютної ренти.

Характерною рисою землі як основного засобу виробництва і предмету праці в аграрному виробництві є обмеженість придатних для використання ділянок землі, а також відмінності у їх природній і економічній родючості та місцеположенні відносно ринків збуту продукції. Внаслідок цих розбіжностей в умовах землекористування мають місце як більш сприятливі, так і гірші умови для створення споживних вартостей, а продуктивність аграрної праці буде вищою в сприятливих умовах і нижчою – в гірших умовах. Внаслідок обмеженості землі у просторі та ще більшої обмеженості кращих за родючістю земель продукція, що виробляється на кращих і середніх землях не може задовольнити потреби суспільства, тому у господарський оборот залучаються також ділянки землі, відносно гірші за родючістю та місцезнаходженням.

В процесі використання землі має місце розмежування її як об’єкту господарювання, так і об’єкту власності. Поряд з власниками земельних ділянок важливими суб’єктами аграрних відносин виступають орендарі, які відповідно до угод із землевласниками одержують земельні ділянки в користування на визначений угодою термін. Форма землекористування, при якій її власник передає земельну ділянку на певний термін користувачеві (орендареві) для підприємницької діяльності за певну винагороду, називається орендою землі.

Підприємець – землекористувач (орендар) намагатиметься одержати із земельної ділянки доход, не менший від середньої норми прибутку, інакше в протилежному випадку він намагався б вкласти кошти в інші галузі. Але частину цього доходу необхідно передати власнику землі, який надав право користування земельною ділянкою. Передача частини доходу, створюваного землекористувачем власнику землі, називається земельною рентою.

Причинами земельної ренти є монополії на землю як об’єкт господарювання, характерну для сільського господарства, і на землю як об’єкт власності. Цей так званий “двоїстий” характер монополії породжує наступні види земельної ренти: диференціальну, абсолютну, монопольну.

Диференціальна земельна рента уявляє собою різницю між суспільною ціною виробництва, що визначається як результат господарювання на гірших земельних ділянках, та індивідуальною ціною виробництва на кращих і середніх ділянках землі.

На кращих і середніх за родючістю ділянках землі створюється вартість більша, ніж на гірших ділянках землі. Таким чином, джерелом диференціальної ренти є праця, що прикладається до кращих і середніх за родючістю ділянок землі.

Більш висока родючість окремих ґрунтів є лише однією з умов диференціальної ренти. Надлишок над середнім прибутком буде сформовано не лише за умови вищої родючості ґрунту порівняно з гіршими ділянками. Підприємці, ділянки яких розташовані ближче до місць споживання і збуту продукції, одержать більший дохід, ніж підприємці, ділянки яких більш віддалені від місць реалізації, оскільки останні будуть витрачати більше на доставку продукції.

Виникнення диференціальної ренти пов’язане і з такою властивістю землі, як родючість. Розрізняють природну родючість землі (обумовлена природними властивостями ґрунту і кліматичними умовами), штучну (створюється в процесі виробництва, коли людина намагається своєю діяльністю поліпшити природні властивості ґрунту) і економічну (наслідок поєднання природної і штучної родючості). Умови для створення диференціальної ренти мають місце у разі, коли в результаті інтенсивного користування земельною ділянкою, яке передбачає додаткові вкладення у одну і ту ж саму ділянку землі, спостерігається підвищення врожайності культур та продуктивності праці. Додаткові вкладення підприємця (меліорація, зрошення, хімізація) при незмінних обсягах земельних ділянок або навіть при їх зменшенні сприяють збільшенню обсягів виробництва і утворенню додаткового прибутку.

Таким чином, утворенню диференціальної ренти сприяють наступні три умови:

1. відмінності у родючості окремих земельних ділянок;

2. відмінності у розташуванні земельних ділянок відносно місць реалізації продукції;

3. відмінності у віддачі додаткових вкладень коштів у земельні ділянки.

Розрізняють два види диференціальної ренти: диференціальна рента І. яка пов’язана з першою і другою умовами, та диференціальна рента ІІ, що пов’язана з третьою умовою. Таким чином, на середніх та кращих за родючістю земельних ділянках та земельних ділянках, які мають більш вигідне розташування по відношенню до місць споживання і реалізації сільськогосподарської продукції утворюється диференціальна рента І. Вона пов’язана з природною родючістю ґрунтів.

Розглянемо на прикладі трьох земельних ділянок утворення диференціальної ренти І за родючістю (табл. 1).

Таблиця 1 - Утворення диференціальної ренти І (дані умовні)

Землі кращої якості сприяють отриманню додаткового продукту. На одиницю продукції землевласники, що господарюють на кращих землях, витрачають меншу кількість живої та уречевленої праці, виробництво одиниці продукції значно дешевше: індивідуальна вартість виробленого продукту нижча за суспільну, в результаті чого виникає додатковий дохід (прибуток), який становить диференціальну ренту І за родючістю. Ринкова (суспільна) ціна буде на рівні індивідуальної ціни гіршої ділянки (15 грн. за 1 ц), тому землевласники середньої ділянки з розрахунку на 1 ц одержують додатковий дохід 3 грн. (15 грн.-12 грн.) , а кращої ділянки - 5 грн. (15 грн. - 10 грн.). Сума диференціальної ренті І з другої ділянки становитиме 30 грн. (3 грн. х 10 ц), а з кращої - 60 грн. (5 грн. х 12 ц).

Додаткові вкладення коштів у кращу ділянку землі обумовлюють утворення диференціальної ренти ІІ. Вона пов’язана з економічною родючістю ґрунтів. Розглянемо приклад утворення диференціальної ренти ІІ (табл.. 12.2), за умови, що землевласник кращої ділянки ( попереднього прикладу) здійснив додаткові вкладення, в результаті яких виробництво продукції з одиниці земельної ділянки зросло з 12 (природна родючість) до 15 ц (економічна родючість).

Таблиця 2 - Утворення диференціальної ренти ІІ (дані умовні)

Отже, землевласник кращої ділянки у разі екстенсивного виробництва одержить диференціальну ренту І у розмірі 60 грн., а у разі підвищення концентрації капіталу (інтенсивного типу виробництва) диференціальна рента вже становитиме 105 грн., з яких 45 грн. (105 грн.-60 грн.) становитиме диференціальна рента ІІ, умовою якої буде інтенсифікація виробництва.

Таким чином, привласнення диференціальної ренти ІІ пов’язане з інтенсифікацією виробництва. Цю ренту привласнює фермер або орендар земельної ділянки протягом дії договору оренди. При укладанні нового договору, землевласник, як правило, враховує підвищення родючості ґрунту, завдяки додатковим вкладенням, здійсненим орендарем, і підвищує орендну плату. Тому землевласник більш зацікавлений у короткостроковій оренді, а орендар – навпаки у короткостроковій.

За умови державної власності на землю диференціальна рента вилучається державою через механізм цін, які встановлюються на найнижчому рівні у найсприятливіших для ведення сільського господарства регіонах, і систему обов’язкових поставок продукції за цими цінами. Диференціальна рента ІІ залишається в підприємствах для розвитку виробництва і стимулювання робітників.

За ринкових умов господарювання диференціальна рента повинна вилучатися через механізм рентних платежів, плати за землю, розмір яких має залежати від якості землі, оцінка якої передбачена державним земельним кадастром.

У країнах, де переважає приватна власність на землю і діє міжгалузева конкуренція, існує й абсолютна рента, яка утворюється на всіх використовуваних землях, у тому числі й на гірших.

В сільському господарстві повільнішими темпами впроваджуються досягнення науково-технічного прогресу, внаслідок чого вартісна будова капіталу нижча, ніж в промисловості: при розподілі капіталу менша його частка витрачається на засоби виробництва, більша - на залучення живої праці. Тому у сільськогосподарському виробництві одиниця капіталу використовує дещо більшу кількість робочої сили, ніж як би цей капітал використовувався у промисловості. Внаслідок цього одиниця капіталу в аграрному секторі створює більший додатковий продукт (його утворює саме жива праця), ніж в інших галузях. Різниця між додатковим продуктом на одиницю капіталу в аграрній сфері і додатковим продуктом, який був би створений цим же капіталом в інших галузях, є економічним джерелом абсолютної земельної ренти. Отже, абсолютна земельна рента – це надлишок вартості сільськогосподарського продукту над його ціною виробництва як економічна форма реалізації монополії приватної власності на землю. Джерелом абсолютної ренти є надлишок додаткової вартості над середнім прибутком або різниця між ринковою вартістю сільськогосподарської продукції і суспільною ціною виробництва.

Причиною існування абсолютної земельної ренти є монополія власності на землю, яка обумовлює закріплення надлишкового додаткового продукту в сільському господарстві, що виникає внаслідок нижчої вартісної будови капіталу в землеробстві. Проте, в розвинених країнах рівень органічної будови капіталу сільського господарства підвищився до рівня промисловості, тому ця умова створення абсолютної ренти відпала, але залишається інша причина - монополія приватної власності на землю. Будь-який власник прагне одержати ренту за використання належної йому земельної ділянки, незалежно від її якості, тому абсолютну ренту приносять землевласникам всі ділянки землі, які орендують підприємці-орендарі. Коли підприємець (фермер) одночасно є власником землі, зникає причина абсолютної ренти.

Приватна власність на землю і необхідність сплати ренти за всі використані землі можуть призвести до перетворення абсолютної ренти в монопольну, яка утворюється на землях особливої якості або в особливих кліматичних умовах. Причиною монопольної ренти є монополія на землю, розташовану у виняткових природних умовах. Джерелом монопольної ренти є перевищення ціни на сільськогосподарську продукцію над її вартістю.

Рентні доходи розподіляються між власником землі та її орендарем або між державою і тими, хто використовує землю. Суб’єктами рентних відносин є власник землі, орендар, наймані працівники. Власники землі щорічно вносять плату за землю у вигляді земельного податку, землекористувачі – у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від якості та місцезнаходження земельної ділянки (виходячи з кадастрової оцінки земель). У земельному податку і орендній платі міститься частина рентного доходу. Якщо його одержує власник землі, то рентний доход перетворюється на ренту. Отже економічні інтереси суб’єктів рентних відносин реалізуються наступним чином: землевласник одержує ренту і сплачує земельний податок, орендар (землекористувач) одержує середній доход (прибуток) і сплачує землевласнику орендну плату, найманий працівник одержує заробітну плату.

В Україні за часів планово-адміністративної економіки користування землею було безоплатним. Це виявилося однією з причин неефективного використання земельних ресурсів в аграрному виробництві. З 1 липня 1992 р. Законом України “Про плату за землю” введена плата за використання земель. Порядок оподаткування і середні ставки податку на землю в Україні встановлює Верховна Рада України. Рентний доход, що міститься у платежах за землю, надходить до місцевих рад народних депутатів, на території яких знаходяться земельні ділянки, частина коштів від плати за землю централізується у державному та обласних бюджетах. Від плати за землю і, відповідно, від вилучення рентного доходу, звільняються новостворені фермерські господарства протягом трьох років (а трудонедостатніх районах протягом п’яти років) з моменту передачі їм земель у власність або надання в користування. Від плати за землю звільняються також національні та дендрологічні парки, ботанічні сади, заповідники, заказники (крім мисливських) дослідні господарства науково-дослідних установ.

Земельний податок використовується як джерело для фінансування заходів, спрямованих на раціональне використання та охорону земель, підвищення родючості земель, на ведення земельного кадастру, здійснення моніторингу земель та землеустрою, розвиток інфраструктури населених пунктів тощо.

З метою зниження податкового тиску на сільськогосподарських товаровиробників було прийнято Закон України “Про фіксований сільськогосподарський податок”, який набрав чинності з 01.01.1999 р. Цим законом для аграрних підприємств впроваджений фіксований сільськогосподарський податок, який справляється з одиниці земельної площі. Особливістю цього податку є те, що він замінює цілий ряд податків і зборів, що раніше сплачували сільськогосподарські підприємства: податок на прибуток підприємства, земельний податок, комунальний податок, податок з власників транспортних засобів та інші. Ставка фіксованого сільськогосподарського податку з гектара сільськогосподарських угідь встановлюється у відсотках до їх нормативної грошової оцінки. Таким чином, запровадження даного механізму оподаткування аграрних підприємств і зниження податкового тиску має сприяти прискореному розвитку сільськогосподарського виробництва та становленню високоефективного аграрного сектора.

З рентою та рентними відносинами тісно пов’язана ціна землі, яка діє в умовах функціонування повноцінного ринку землі, під яким слід розуміти сукупність юридично-правових і економічних відносин, що виникають між суб’єктами такого ринку в процесі обігу земельних ділянок: їх оренди, обміну, купівлі – продажу, застави, дарування і спадкування. В умовах існування приватної власності на землю земля стає об’єктом купівлі продажу, але це по своїй суті дуже специфічний товар. Економічним виразом ціни товару є його вартість. Але земля не створюється людською працею, а існує як частина природи, той поняття ціни до неї непридатне, тобто ціна цього товару не зовсім виражає його вартість. Коли підприємець – землероб купує землю, то здається, що він купує її здатність вирощувати певний продукт і саме за цю здатність платить гроші. Але при цьому виникають наступні питання: кому покупець платить і за що, чим визначається при цьому ціна землі?

Перш за все, для відповіді на ці питання слід врахувати, що земля купується у землевласника, який часто нею не користується як засобом виробництва, а здає її в оренду. Продаючи землю власник бере гроші за те, що передає свою власність іншій особі і тим самим передає право користуватися землею. Але, визначаючи ціну на землю, власник керується не тим, яку продуктивну силу має земля, скільки і які на ній можна виростити врожаї, а зовсім іншим: скільки земля приносила йому ренти (орендної плати). Про це свідчить досвід країн з розвиненою ринковою економікою та ринком землі. Так, наприклад, в Англії ціна сільськогосподарських земель обчислюється за певною кількістю річних прибутків, які дає земля. По суті це є вираженням капіталізації земельної ренти.

Таким чином, власник землі, продаючи її, бажає отримати за неї таку грошову суму, яка принесла б відсоток, не менший за розміром від тієї земельної ренти, яку дає земля, що продається. Тому, якщо розглядати ціну землі в її чистому вигляді, а саме як капіталізацію земельної ренти, то розміри цієї ціни визначаються за такою залежністю:

Р

Цз = —— 100 %, (1)

Н п.в.

де Цз – ціна землі;

Р– рента з земельної ділянки;

Н п.в. – норма позикового відсотка.

Таким чином, ціна землі визначається як капіталізована рента, тобто грошовий капітал, що забезпечує його власникові той самий доход, але у формі не ренти, а суми відсотка на вкладення у банк.

Але на практиці все, що фермер-підприємець або селянин сплачує землевласникові у формі орендних грошей за дозвіл обробляти землю, виступає як земельна рента. Із яких би елементів не складалася ця плата, із яких би джерел не випливала, монополія на частину території землі дає землевласникові можливість накладати свого роду «данину» на право користування цією територією. А це означає, що не тільки земельна рента, а й усі інші частини орендних грошей визначають ціну землі. Таким чином, можна стверджувати, що ціна землі є капіталізованим доходом від здачі землі в оренду, а у наведеній вище формулі замість фактору R - “рента з земельної ділянки” доцільніше використовувати фактор “орендна плата”, тоді ціна землі буде представлена у наступному вигляді (12.2):

ОП

Цз = —— 100 %, (2)

Нп.в.

де ОП – орендна плата.

На даний час в Україні діє мораторій на купівлю – продаж земельних ділянок для товарного сільськогосподарського виробництва. Із закінченням терміну мораторію актуальною стане проблема цін та ціноутворення на землю.