logo search
Шпора ОЭТ

57. Проблеми та перспективи розвитку підприємницької діяльності в Україні.

У законі України “Про підприємництво” зазначено, що це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність, спрямована на виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг та здійснення торгівлі з метою отримання прибутку. Залежно від форм власності виділяють: приватне, колективне та державне підприємництво.

П ідприємництво означає наявність у господарника прав власності на засоби виробництва, продукт та доход. Найважливіше – це мотивація використання прибутку. Обов'язковою умовою є певне економічне середовище і клімат. Іншим словами потрібний ринково-конкурентний режим господарювання. У законі сформульовані принципи підприємництва: вільний вибір видів діяльності, самостійне формування програм діяльності та вибір постачальників і споживачів виробленої продукції; вільне наймання працівників; залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів;

Вільне розпорядження прибутком; самостійне здійснення зовнішньоекономічної діяльності.

відкриваються на основі Конституції України, Законів України “Про власність”, “Про підприємства в Україні”, “Про підприємництво”, “Про форми власності на землю” тощо.

58. Підприємство: сутність, функції, класифікація. Організаційно-правові форми підприємств.

Підприємство являє собою організаційно обособлену та економічно самостійну ланку економіки, яка виготовляє продукцію, виконує роботи або надає послуги. Кожне підприємство є юридичною особою, має самостійний баланс, систему звітності, банківський рахунок, товарний знак тощо.

Всі підприємства за ознакою їх цілей функціонування та характеру діяльності можна класифікувати на такі:

комерційні (характер їх діяльності засновується на отриманні прибутку);

некомерційні ( в цілях їх діяльності немає отримання прибутку).

Також за формою власності підприємства класифікують як:

приватні ( засновуються на власності майна окремих громадян, з правом використання робочої сили);

колективні (засновані на власності на майно трудових колективів);

державні (майно належить державі);

змішані (спільні) (створені на основі об'єднання майна різних власників).

Особливий інтерес являє класифікація по правовому статусу:

одноосібні;

кооперативні;

орендні;

господарські товариства.

В залежності від характеру інтеграції та ступеню відповідальності:

повні (всі учасники несуть відповідальність);

з обмеженою відповідальністю ( має уставний фонд, учасники несуть відповідальність в розмірі своїх вкладів);

командитні (поряд з членами повну відповідальність мають і засновники);

акціонерні (поділ уставного капіталу на акції).

По чисельності робітників:

малі;

середні;

великі.

Також підприємства бувають промислові, с/г, будівельні, транспортні, торгові, посередницькі, лізингові, банківські, туристичні тощо.

59. . КРУГООБІГ КАПІТАЛУ ПІДПРИЄМСТВА.. ОСНОВНИЙ І ОБОРОТНИЙ КАПІТАЛ. СКЛАДОВІ ЧАСУ ВИРОБНИЦТВА ТА ЧАСУ ОБЕРТУ

В процесі виробництва підприємство використовує свої фонди (капітал). Фонди або капітал підприємства – це усі матеріальні засоби, які виражені в грошовій формі, а також грошові кошти. Фонди підприємства в процесі виробництва здійснюють кругообіг. При цьому вони змінюють свою функціональну форму, тобто грошовий капітал перетворюється в товарний. Фонди в своєму русі проходять три стадії:

де: Г – гроші, Т – товар, В – виробництво,

з.в. – засоби виробництва, р.с. – робоча сила.

Постійно повторювальний процес кругообігу капіталу називається оборотом капіталу. Оборот капіталу визначається часом обороту і швидкістю обороту фонду. Час обороту визначається періодом, за який капітал або фонди здійснюють один оборот. Час обороту складається із часу виробництва і часу обігу. Швидкість обороту капіталу вимірюється кількістю їх оборотів протягом року. Виробничий капітал в процесі обороту розпадається на основний та оборотний.

Основний капітал – це та частина виробничого капіталу, яка в процесі виробництва переносить на новий товар свою вартість по частинах. До основного капіталу відносяться споруди, машини, устаткування.

Оборотний капітал – це та частина виробничого капіталу, яка в процесі виробництва повністю переносить на новий товар свою вартість. До оборотного капіталу відносять: матеріали та сировину.

Речові елементи основних виробничих фондів в процесі виробництва мають тенденцію до зношення. Розрізняють фізичне і моральне зношення основних фондів капіталу. Перший вид морального зношення – зміна в ціні, другий – зовсім нова конструкція.

Фізичне зношування основного капіталу підприємства відбувається внаслідок поступової втрати ним вартості, яка частинами переноситься на вироблений продукт, а також під дією природних чинників.

Моральне зношування відбувається через їх знецінення внаслідок появи на ринку, аналогічних, але більш продуктивних чи дешевих основних фондів або появи нової структури аналогічних фондів.

На другій стадії кругообігу основних капіталів відбувається їх амортизація. Амортизація – це відрахування частки з основних фондів в грошовій нормі. Амортизаційні відрахування зосереджуються в амортизаційному фонді. Співвідношення річної норми амортизації до початкової вартості основних фондів називається нормою амортизації.

60. . КРУГООБІГ КАПІТАЛУ ПІДПРИЄМСТВА.. ОСНОВНИЙ І ОБОРОТНИЙ КАПІТАЛ. СКЛАДОВІ ЧАСУ ВИРОБНИЦТВА ТА ЧАСУ ОБЕРТУ

В процесі виробництва підприємство використовує свої фонди (капітал). Фонди або капітал підприємства – це усі матеріальні засоби, які виражені в грошовій формі, а також грошові кошти. Фонди підприємства в процесі виробництва здійснюють кругообіг. При цьому вони змінюють свою функціональну форму, тобто грошовий капітал перетворюється в товарний. Фонди в своєму русі проходять три стадії:

де: Г – гроші, Т – товар, В – виробництво,

з.в. – засоби виробництва, р.с. – робоча сила.

Постійно повторювальний процес кругообігу капіталу називається оборотом капіталу. Оборот капіталу визначається часом обороту і швидкістю обороту фонду. Час обороту визначається періодом, за який капітал або фонди здійснюють один оборот. Час обороту складається із часу виробництва і часу обігу. Швидкість обороту капіталу вимірюється кількістю їх оборотів протягом року. Виробничий капітал в процесі обороту розпадається на основний та оборотний.

Основний капітал – це та частина виробничого капіталу, яка в процесі виробництва переносить на новий товар свою вартість по частинах. До основного капіталу відносяться споруди, машини, устаткування.

Оборотний капітал – це та частина виробничого капіталу, яка в процесі виробництва повністю переносить на новий товар свою вартість. До оборотного капіталу відносять: матеріали та сировину.

Речові елементи основних виробничих фондів в процесі виробництва мають тенденцію до зношення. Розрізняють фізичне і моральне зношення основних фондів капіталу. Перший вид морального зношення – зміна в ціні, другий – зовсім нова конструкція.

Фізичне зношування основного капіталу підприємства відбувається внаслідок поступової втрати ним вартості, яка частинами переноситься на вироблений продукт, а також під дією природних чинників.

Моральне зношування відбувається через їх знецінення внаслідок появи на ринку, аналогічних, але більш продуктивних чи дешевих основних фондів або появи нової структури аналогічних фондів.

На другій стадії кругообігу основних капіталів відбувається їх амортизація. Амортизація – це відрахування частки з основних фондів в грошовій нормі. Амортизаційні відрахування зосереджуються в амортизаційному фонді. Співвідношення річної норми амортизації до початкової вартості основних фондів називається нормою амортизації.

61. МІСЦЕ ТА РОЛЬ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА В ЕКОНОМІЦІ. СУЧАСНИЙ АГРОБІЗНЕС

Сільське господарство одна із основних галузей народного господарства. Аграрний сектор посідає також важливе місце і в економіці України. Від його розвитку залежить нормальне функціонування всього господарства і життя країни. Специфічними особливостями та характерними рисами сучасного стану агропромислового комплексу України є такі:

  1. взаємопов’язаний агропромисловий комплекс, як ціле, тільки формується;

  2. переважну частку вартості в агропромисловому комплексі створює сільське господарство, оскільки воно ще виступає основою для створення агропромислового комплексу;

  3. аграрну сферу, як і все народне господарство, охопила глибока економічна криза, в результаті чого потенціал сільського господарства використовується на третину;

  4. значна частина городніх культур вирощується на ділянках виділених міським жителям, які вимушені займатися малопродуктивною працею, щоб вижити в умовах неприхованого безробіття;

  5. повільний, дещо хаотичний, перехід від командно-адміністративної системи до ринкових відносин, який проходить в процесі невпинних політичних суперечок.

В перехідний період, урядом України, було прийнято ряд законів та постанов стосовно розвитку сільського господарства і агропромислового комплексу в цілому. (Закони України про селянське фермерське господарство, про форми власності на землю, про власність, земельний кодекс та інші).

Слід визначити ряд об’єктивних та суб’єктивних причин, які гальмують розвиток сільського господарства:

  1. відсутність кредитно-фінансового забезпечення сільського господарства;

  2. дискримінація цін на сільськогосподарські продукти;

  3. відсутність інфраструктури ринку;

  4. вменшення доходів і життєвого рівня сільського населення;

  5. занепад розвитку соціальної сфери села.

Всі ці фактори негативно впливають на економічний розвиток сільськогосподарського виробництва. Головними аспектами розвитку сільського господарства в ринковій економіці є те, що ринкова економіка передбачає вільне підприємництво, головною фігурою для якого повинен бути господар-власник землі. Шлях до цього через процеси економічного реформування. Щоб розвивати ефективніше сільське господарство потрібна ефективна ринкова інфраструктура. При ринковій економіці дія кожного сільськогосподарського виробництва, його продукції оцінюється ринком. Тому перехід до ринкових відносин повинен включати підтримку ефективної роботи сільськогосподарських виробництв державою.

62. РОЗВИТОК НОВИХ ФОРМ ВЛАСНОСТІ І ГОСПОДАРЮВАННЯ В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ УКРАЇНИ

Економічна реформа у сільському господарстві передбачає формування багатоукладної економіки шляхом розвитку різних форм власності та форм господарювання, утворення повноцінних суб’єктів ринкових відносин.

Закон України про форми власності на землю передбачає: державну, колективну та індивідуальну (приватну) форми. При цьому нові економічні форми, для існування яких визріли об’єктивні умови, мають виникати як у надрах старих форм, так і поряд з ними. Тісний зв’язок сільського господарства із специфічним, основним засобом виробництва – землею, ускладнює реформу. Вони мають проводитись певними етапами, щоб не зруйнувати виробництво харчування людей. На першому етапі у колгоспах і радгоспах будуть проводитись глибокі зміни соціально-економічної структури на основі широкого використання підряду, оренди, акціонерно-корпоративної та сімейно-індивідуальної форм. Запровадження колективно-польових способів безпосереднього привласнення засобів та результатів виробництва. Колективні сільськогосподарські підприємства існували поряд з іншими формами організації сільського виробництва: сімейні форми, селянські і фермерські господарства, самостійні кооперативи, особисті підсобні виробництва тощо.

В законі України “Про власність” підкреслюється, що всі форми власності є рівноправними, а держава створює однакові умови для їх розвитку та захисту. Наприкінці 1994 року, з прийняттям указу президента України про невідкладні заходи що до прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва, розпочався новий етап у реформуванні аграрного сектора. В Конституції України (28 червня 1996р.) зазначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Перетворення на селі почали набувати більш цілеспрямованого до ринкових відносин характеру.

Новий етап аграрної реформи передбачає, що колгоспно-радгоспні землі передаються державою у колективну власність їх членів. Кожен член колективного сільськогосподарського виробництва отримує сертифікат права власності на земельну частку (пай) із зазначенням її розміру в умовних гектарах і у вартісному виражені. Земля повинна мати цінове вираження. Створення селянських фермерських господарств може здійснюватися частинами колишніх колгоспів і радгоспів через вилучення ними своїх паїв. Щодо працівників соціальної сфери вела, то вони мають реально одержати землю тільки для особистих підсобних господарств. За умов сертифікації земельних паїв їх можна успадковувати. Дарувати, продавати, здавати в оренду, тобто може проходити зміна їх власників.

Важливе значення для підприємця має можливість самостійно вибирати спеціалізацію, із урахуванням умов господарства, визначати перспективу, економічно-ефективну структуру посівних площ та виробництва в цілому, включаючи розвиток підсобних підприємств і обслуговуючих цехів, а також право розпоряджатися виготовленим продуктом, свобода вибору партнера, договірних взаємовідносин із суб’єктами ринку, вільний вибір форми організації і оплати праці. Без цього ні приватна, ні колективна власність не зроблять селянина повноцінним власником. Практика розвинутих країн США, Японії, Франції, Німеччини свідчать про те, що успіх у господарській діяльності забезпечує не форма власності, а підприємець, якого спонукає до якісної праці конкурент.

67. ДЕРЖАВА ЯК СУБЄКТ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН. ДЕРЖАВНИЙ СЕКТОР В ЕКОНОМІЦІ, ЙОГО НЕОБХІДНІСТЬ ТА РОЛЬ

Економіка як система економічних та суспільних відносин розвивається з появою держави. В умовах вільної конкуренції економіка розвивається на принципах економічного лібералізму, тобто невтручання держави в економічні процеси. Але конкуренція поступово переростала в свою протилежність – монополію. Монополія, обмежуючи вільну конкуренцію, а отже вільне підприємництво, вільне ціноутворення і вільний ринок приносила шкоду ринковому господарському механізму. З обмеженням вільної конкуренції ринковий механізм почав робити збої. Перед ринковою економікою постали значні проблеми. Це виявилось в загостренні усіх суперечностей ринкового господарства, більш тривалими і глибокими стали економічні кризи. Криза в умовах обмеження вільної конкуренції виявилась нездатною до кінця відновлювати рівновагу ринку, почали наростати диспропорції економічного розвитку, які ринковий механізм подолати не зміг. Усе це супроводжувалось погіршенням умов праці найманих працівників, значним зростанням безробіття, наростанням трудових конфліктів. У цій обстановці держава взяла на себе функції обмеження монополії і стимулювання ринкової конкуренції.

68. ЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

В сучасних умовах, тобто в умовах цивілізованої ринкової економіки змінилась роль і функції держави. В першу чергу держава переслідує вирішення своїх основних функцій в умовах ринкових відносин. Це, перш за все:

  1. забезпечення ефективного розміщення (розподілу) обмежених ресурсів для задоволення суспільних потреб;

  2. забезпечення справедливого розподілу (перерозподілу) національного доходу з метою забезпечення соціальної справедливості та подолання нерівності між членами суспільства;

  3. забезпечення правової бази, яка б сприяла ефективному функціонуванню ринкової економіки;

  4. захист конкуренції (антимонопольна політика держави);

  5. досягнення економічної стабільності, тобто досягнення повної зайнятості, забезпечення стабільного рівня цін та платіжного балансу;

  6. введення розумної зовнішньоекономічної діяльності.

Після проголошення незалежності України в її економіці позначився процес встановлення державних органів та формування основних функцій держави, включаючи і економічну. Але цей процес іде повільно. Це пояснюється як відсутністю науково обґрунтованої концепції побудови в Україні ефективної економічної структури, яка б могла реалізувати її значні відносні переваги, якими наділена Україна, так і відсутністю певної політичної злагоди в суспільстві. Тому важливою економічною функцією української держави в перехідних умовах є структурна перебудова економіки, соціальної сфери, освіти, науки та інших галузей, досягнення енергетичної незалежності, завершення формування національної фінансової, грошово-кредитної, бюджетної, податкової систем, національного законодавства. Перед державою стоїть завдання забезпечення ефективної зайнятості, подолання монополізму та недобросовісної конкуренції, захист інтересів національної економіки, регулювання та розвиток конкуренції, забезпечення стабілізації економіки, створення нової системи соціального захисту населення.

69. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЯК СКЛАДОВА ГОСПОДАРСЬКОГО МЕХАНІЗМУ У ЗМІШАНІЙ ЕКОНОМІЦІ. ФОРМИ І МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ. КОНЦЕПЦІЇ МАКРОЕКОНОМІЧНОЇ РІВНОВАГИ У РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

Державне регулювання економіки являє собою систему державних заходів, які спрямовані на забезпечення нормального функціонування всієї господарської системи. Серед форм державного регулювання виділяють наступні: фінансово-бюджетну, кредитно-грошову, структурну та адміністративну.

Фінансово-бюджетне регулювання пов’язане з використанням державних фінансів, зосереджених в держбюджеті. Держава через систему оподаткування підприємств та населення акумулює значні фінансові засоби у своєму бюджеті. Держбюджет має доходну і витратну частини. Доходна частина формується перш за все за рахунок податків. Бюджетні засоби витрачаються на соціальну допомогу, виробничі потреби, військові витрати, утримання державного апарату тощо. Фінансово-бюджетне регулювання здійснюється з одного боку через податкову систему, а з іншого через витрати бюджету. Встановлюючи високі податки для одних і пільгові – для інших, а також, здійснюючи вкладення капіталу з бюджету в певні галузі економіки, держава регулює тим самим економічну діяльність. Основоположником фінансово-бюджетної системи регулювання економіки є англійський економіст Дж. Кейнс.

Кредитно-грошове регулювання полягає в контролі держави над системою кредиту. Державі належить центральний (національний) банк країни, який кредитує інші банки, встановлює певну норму позичкового проценту і здійснює емісію (випуск) паперових грошей. Таким чином, національна економіка регулюється рівнем банківського проценту і кількістю грошей в країні (сучасна монетарна політика).

Структурне регулювання пов’язане із структурною перебудовою економіки. держава фінансує нові галузі економіки, підтримує старі і, таким чином, змінює структуру народного господарства, проводить регулювання економічного життя.

Адміністративне регулювання має позаекономічний характер. Держава проводить антимонопольне регулювання, стримує чи стимулює зростання доходів відповідними законами, забороняє чи дозволяє страйки, в окремих випадках здійснює примусове роз’їдання або об’єднання підприємств, надає дозвіл на відкриття нових тощо.

Таким чином, державне регулювання стало необхідним елементом ринкового механізму. Без держави в сучасних умовах ринкова економіка не може впоратися з монополіями, глибокими кризами, безробіттям та інфляцією тощо.

70. ПОДАТКИ: СУТНІСТЬ, ВИДИ, ФУНКЦІЇ. НАПРЯМКИ РЕФОРМУВАННЯ ПОДАТКОВОЇ СИСТЕМУ В УКРАЇНІ

Термін “фіскальна політика” відображає методи поповнення державного бюджету. Основним джерелом поповнення державної казни є оподаткування або податки. Історично податки діляться на прямі та непрямі.

Прямі податки – це збір на користь держави, який стягується з кожного громадянина або фірми в залежності від обсягу доходів чи вартості майна.

Непрямий податок – це збір, який стягується державою з громадян та фірм лише при здійсненні ними певних дій, наприклад, при купівлі-продажі деяких видів товарів. До непрямих податків відносять ПДВ, акциз і мито.

Окрім цих основних податків кожна країна встановлює по кілька десятків видів податків. В Україні їх приблизно 40. Податкові механізми регулюються спеціальними законами. Так, в Україні функціонування податкової системи регламентовано законом “Про оподаткування”. Деякі з податків є пільговими, тобто стягуються для здійснення державою конкретних видів витрат.

Велике значення для економічного стану країни має рівень оподаткування. Так, наприклад, чим більшу частину доходів громадян і фірм держава концентрує в своїх руках, тим краще вона може допомогти соціально незахищеним групам населення, активніше підтримувати розвиток в країні освіти та науки, охорони здоров’я та інші соціальні блага. З іншого боку, чим слабкіший податковий тиск на населення та фірми, тим швидше розвивається економіка країни. Про це свідчить світовий досвід. Система оподаткування в Україні є недосконалою, необхідно прийняти такі правові закони, щоб рівень ставок оподаткування задовольняв як виробника, так і споживача.

71. Національне багатство: сутність, структура, проблеми зростання. Економічний потенціал суспільства.

Національне багатство складається з двох частин: матеріальної та нематеріальної. До першої належать: створені людиною матеріальні фонди, що поділяються на основні (засоби праці) та оборотні (предмети праці); основні фонди, що функціонують у соціальній сфері; природні ресурси; до другої – духовні цінності, що знаходяться у розпорядженні суспільства.

Значних зрушень зазнає структура національного багатства в умовах високих темпів НТП – посилюється потреба в оновленні основних виробничих фондів, швидко зростає в складі оборотних фондів частка штучних матеріалів. В структурі невиробничих фондів все більшу частку займає майно наукових організацій, закладів освіти та охорони здоров'я. Постійно прискорюється залучення в господарське використання природних багатств.

Національне багатство є одним з найважливіших показників економічної могутності країни, джерелом соціально-економічного прогресу.

Нематеріальне багатство включає: професійні, інтелектуальні та фізичні здібності людей; теоретичні та практичні знання, досвід; освітній, культурний та морально-етичний потенціал суспільства; досягнення науки, техніки та управління; сукупність духовних, культурних, художніх та літературних цінностей.

72. Суспільний продукт та його форми. Валовий національний продукт (ВНП) і методи його обчислення.

Суспільний продукт – це результат суспільного виробничого процесу, який слугує для задоволення побажань та потреб суспільства. Може бути як матеріального, так і не матеріального виду. Суспільний продукт являє собою масу різних товарів і послуг, створених працею сукупного працівника у різних сферах і галузях вир-ва за певний проміжок часу (за рік).

За своєю натурально-речовою структурою сусп. продукт поділяється на засоби вир-ва і предмети споживання. Якщо підходити до його оцінки з погляду функціональної ролі окремих складових елементів, фактичного використання, то розрізняють фонд заміщення, фонд споживання і фонд нагромадження.

Фонд заміщення - це частина сусп. продукту, яка йде на відновлення зношених засобів вир-ва, а за натуральним складом є засобами та предметами праці. Фонд споживання - це частка сусп. продукту, яка йде на задоволення матер. та духовних потреб людей. За своїм складом в умовах простого відтворення він виступає лише як предмети споживання. В умовах розширеного відтворення одна частина нац. доходу йде на особисте споживання, а інша на нагромадження, тобто на збільшення особистих і речових факторів вир-ва, на розвиток технологічного способу вир-ва. У цьому разі за своїм натуральним складом він втілюється як у предметах споживання, так і в засобах вир-ва.

Якщо позначити фонд заміщення буквою с, необхідний продукт - v, а додатковий - m, то за своєю вартісною будовою сусп. продукт (W) визначається за формулою: W=c+v+m.

Важливе місце в системі національних розрахунків займає показник ВВП, який визначають як валову вартість усіх товарів і послуг, створених на території даної країни протягом певного періоду, за виключенням вартості їх проміжкового споживання. Суть ВВП розкривають його загальні риси: є найбільш загальним показником кінцевого результату економічної діяльності в цілому в національній економіці; характеризує єдність взаємопов'язаних аспектів економічного процесу: виробництво матеріальних благ і надання послуг, розподіл доходів, кінцеве використання матеріальних благ і послуг; охоплює результати економічної діяльності всіх господарських одиниць; є вартісним, грошовим показником, вимірює ринкову вартість річного виробництва; має кількісний, часовий вимір.

У процесі виробництва та нагромадження, що здійснюються в межах національної економіки, використовують не лише вітчизняні товари, а й іноземні. Тому вартість ВВП можна визначити як суму витрат на споживання, нагромадження та експорт за вирахуванням вартості імпорту.

Структура: витрати домогосподарств і приватних некомерційних організацій, ринкова вартість послуг, умовна плата за житло, валові приватні інвестиції, державні закупівлі товарів та послуг тощо.

73. Сутність і види економічного відтворення. Кругообіг ресурсів, продуктів, доходів в економічній системі.

Процес суспільного виробництва, взятий не як одноразовий акт, а в постійному повторенні та відновленні, називається суспільним відтворенням.

Відтворення завжди має суспільний характер, виступає у певних суспільних формах. Через це в кожній економічній системі поряд з відтворенням предметів споживання та засобів виробництва здійснюється також відтворення певних економічних виробничих відносин між людьми.

Просте відтворення – це відновлення виробництва в незмінних масштабах щодо кількості та якості виготовленого продукту.

Розширене відтворення – це відновлення виробництва в кожному наступному циклі у зростаючому масштабі щодо кількості та якості виготовленого продукту.

74. Тіньовий сектор в економічному відтворенні. Масштаби та особливості тіньової економіки

Тіньовий сектор в економіці України займає помітне місце. Адже податкова політика нашої держави настільки ще не розроблена в інтересах суб'єктів економічних відносин, що їм просто невигідно “випливати ззовні”. Взагалі тіньовий сектор на Україні займає приблизно 23% частку всієї економіки та помітно впливає як на розвиток малого, так і на розвиток великого бізнесу, банківської системи (маються на увазі комерційні банки), на розвиток всіх галузей народного господарства.

Хоча офіційно не визнана наявність тіньового сектору в економіці України, він існує і продовжує укріплюватись.

75. Сутність, причини і фази економічного циклу. Принцип мультиплікатора і акселератора.

Суспільство, як і природа розвивається циклічно. Циклічність спостерігається і в функціонуванні та розвитку економіки, виробництва. Економічне життя, виробництво, розвиваються шляхом чергування спадів та підйомів. Часовий лаг між двума черговими спадами – складає цикл економічного розвитку, який складається з фаз кризи, депресії, пожвавлення та підйому.

Походження та причини циклічного розвитку економіки, тривалість та внутрішня структура циклів мають різні тлумачення. Так:

Теорія циклів К.Маркса – в основі циклів лежить економічна криза перевиробництва товарів, як одна з закономірностей капіталістичної економіки, як проява протиріч капіталізму. При цьому мета капіталістичного виробництва полягає не в задоволенні потреб людей, а в збагаченні, виробництві прибавочної вартості.

Теорія циклів Кейнса – в основі неї покладено споживання, як об’єктивну стійку величину, яка є єдиною метою будь-якої господарської діяльності. Головні фактори – цінність капіталу, ставка відсотку та податки. Кейнс дає практичні рекомендації по обмеженню негативних наслідків спадів шляхом державного регулювання економіки через ставки відсотків, інвестиції, кредити, податки, ціни та інші економічні важелі.

Теорія Кондратьєва – теорія великих циклів. Причинами цих циклів є НТР, що викликають підняття інноваційної діяльності. Першооснова довгий хвиль – кібернетика, генна інженерія, нова хімія. В основі теорії лежить процес якісних змін базисних поколінь машин та технологій.

76. Економічна криза: причини і форми прояву.

Економічні кризи та кризові явища супроводжують людство чи не з перших років його існування. Розвиток економіки не може проходити гладко, без будь-яких коливань та відхилень. Отже, економічні кризи необхідні.

В різних суспільствах причини економічних криз можуть бути різними. Наприклад, в країнах з розвинутою економікою. Може спостерігатись перевиробництво товарів, що звичайно веде до економічної кризи. У суспільствах, що розвиваються, та перехідних економіках, навпаки, до економічних криз призводять продовольчі, ресурсні та виробничі проблеми. Важливою причиною появи економічних криз стали різного роду суперечки та конфлікти всередині окремих країн, та між країнами.

В країнах колишнього Радянського Союзу, наприклад, до економічної кризи спричинив розпад цього величезного державного утворення, а з них і господарських зв'язків між республіками, а також перехід від планової, адміністративно-командної системи господарювання до зовсім незвичних їм основ ринкової економіки. Отже, як видно, причин виникнення економічних криз може бути дуже багато, і нагальною потребою є створення ефективних механізмів та програм їх подолання.

77. Безробіття: вимір, форми, соціально-економічні наслідки, шляхи зниження. Природний рівень безробіття.

Особливе місце в системі функціонування сукупного працівника має безробіття. Воно має свої різновиди. Приховане безробіття має місце, якщо кількість працівників на виробничих дільницях перевищує об'єктивно необхідну. Наслідками цього є низька якість продукції, падіння дисципліни праці, зниження реальної заробітної платні. Для суспільства небезпечним є не саме безробіття, а відсутність механізму його регулювання, надійного захисту безробітних. Безробіття характеризується двома показниками: рівнем та тривалістю.

Розрізняють природне та вимушене безробіття. Природне безробіття є добровільним і фрикційним. Добровільне безробіття виникає внаслідок того, що робітники не хочуть працювати за пропоновану їм плату, але стали б до роботи, якби вона була вищою. Фрикційне безробіття пов'язане з постійним рухом населення з одного регіону в інший, зі зміною професій. Для нього характерний стан пошуку або чекання роботи в недалекому майбутньому.

Вимушене безробіття зумовлене перепадами ринкової кон'юнктури і різниться своєю тривалістю. Якщо людина не може знайти роботу більше року, безробіття вважається довгостроковим. Воно переходить у так зване застійне безробіття, наслідком якого є втрата трудових навичок.

Вимушене безробіття буває сезонне ( виникає внаслідок сезонної праці в деяких галузях), технологічне ( пов'язане з ліквідацією робочого місця внаслідок модернізації) та конверсійне ( пов'язане з скороченням галузей ВПК та перекваліфікуванням).

Конверсійне та технологічне безробіття є проявом структурного безробіття.

Також розрізняють циклічне безробіття, зумовлене економічною кризою, спадом виробництва.

78. Економічне зростання: сутність, показники, фактори.

Економічне зростання – це збільшення обсягів виробництва. До цього прагнуть всі суб’єкти виробництва, як матеріального, так і нематеріального

Існує два типи економічного зростання:

екстенсивний – на основі кількісного збільшення його факторів при збереженні попередніх параметрів виробництва;

інтенсивний – на основі якісного поліпшення його факторів при удосконалення організаційно-економічних відносин виробництва. Інтенсивний тип економічного зростання в чистому вигляді не існує.

Збільшення ролі і частки інтенсивного типу економічного розвитку називається інтенсифікацією виробництва.

Поступальний розвиток суспільного виробництва, його постійне вдосконалення є фундаментальними закономірностями економічного життя людини. Він заснований на прогресі науки і техніки.

Нові знання матеріалізуються в нових засобах праці, задоволення одних потреб породжує інші. З'являються нові ідеї та розробки, створюється досконаліша техніка, технологія і предмети споживання. Вони зумовлюють і формують необхідні умови для подальших кількісних та якісних зрушень у сфері наукових досліджень, технічних розробок виробництва та споживання. НТП здійснюється у двох формах: еволюційній та революційній.

Еволюційна форма – має місце, коли техніка і технологія, що застосовуються у виробництві, удосконалюються на основі вже відомих наукових знань.

Революційна форма – перехід до техніки і технології, що побудовані на принципово нових наукових ідеях.

НТР є якісним стрибком у розвитку продуктивних сил суспільства на основі докорінних зрушень у наукових знаннях. Такі перевороти в науці, техніці та виробництві відбуваються регулярно. На основі фундаментальних відкриттів у різних галузях людських знань змінюються всі елементи виробничого процесу: предмети праці, засоби праці та сама праця людини. Збільшується ефективність та продуктивність праці. З'являється нова різноманітна техніка. НТР зумовлює також зміни і в характері праці.

79. Нагромадження капіталу та економічне зростання. Роль інвестицій в забезпеченні економічного зростання. Тенденції та джерела економічного зростання.

Нагромадження капіталу – це капіталізація частини прибавочної вартості, зворотне перетворення частини прибавочного продукту в капітал. джерелом нагромадження капіталу та розширення виробництва є прибавочна вартість або та чи інша форма прибутку.

В результаті діяльності всіх членів суспільства та постійного нагромадження капіталу формується національне майно країни, що є складовою частиною важливого показника економічної могутності країни, сукупності всіх матеріальних ресурсів, що знаходяться у власності всього суспільства – національного багатства.

В Україні нагромадження капіталу знаходиться ще в зародковій стадії через нестабільну економічну ситуацію та перехідний стан економіки.

80. . Роль фінансово-бюджетної системи у регулюванні виробництва.

Фінанси і їх функції. Державний бюджет та його дефіцит. Державний борг.

Фінанси – це економічні відносини або між людьми в суспільстві, або між державою та суспільством, виражені через гроші.

Фінанси асоціюються з тими процесами суспільного життя, які обов’язково супроводжуються рухом грошових коштів:

розподіл прибутку;

формування фондів внутрішньогосподарського призначення на підприємстві;

перерахування податкових платежів до бюджету;

внесення коштів у благочинні фонди та інші позабюджетні фонди тощо.

Фінанси виражають реально існуючі в суспільстві виробничі відносини і виступають в якості економічної категорії. Завдяки фінансам здійснюються багатоманітні процеси перерозподілу вартості суспільного продукту у всіх структурних підрозділах економіки, в галузях матеріального виробництва та невиробничої сфери.

Розподіл та перерозподіл вартості за допомогою фінансів обов’язково супроводжується рухом грошових коштів, які приймають специфічну форму фінансових ресурсів.

Державний бюджет – утверджений в законодавчому порядку план доходів та витрат держави, складений на рік.

Цільові та спеціальні фонди – пенсійний, зайнятості, ліквідації наслідків лих тощо.

Фіскальна або фінансова політика держави є складовою частиною грошової політики держави. Фіскальна – це бюджетна політика, політика регулювання сукупного попиту шляхом зміни витрат з доходів бюджету.

Фіскальна політика через державні витрати та доходи регулює сукупний попит з метою впливу на інфляцію, безробіття та інші економічні процеси.

Основні важелі фіскального механізму – податки, державні витрати, дефіцит бюджету, державні закупівлі, соціальні витрати, державні програми в бюджеті.

Автоматичний фіскальний механізм – співвідношення доходів споживання та накопичень, він здатен забезпечити відносну стабілізацію на основі циклічних коливань економічного розвитку.

Фіскальна політика не може дати стабілізації економіки співвідношення попиту та пропозиції, стійкого грошового обігу, високої зайнятості, відсутності інфляції тощо без дії автоматичного фіскального механізму.

Фіскальна політика – частина грошової політики держави, бюджетна політика, яка дає можливість регулювати сукупний попит та пропозицію, впливає на грошовий обіг.

По своїй економічній сутності державний бюджет – це грошові відносини, що виникають у держави з ФО та ЮО з приводу розподілу національного доходу. Бюджетне планування та балансування як важливий елемент фінансової політики держави своїм змістом відображає процес формування та використання загальної сукупності фінансових ресурсів держави та її окремих адміністративно-територіальних одиниць.

81. . Грошово-кредитна політика держави і методи її реалізації.

В практичній діяльності кредитно-грошова політика може бути спрямована або на стимулювання грошової емісії та кредиту, або на стимулювання і обмеження їх. В умовах падіння виробництва та зайнятості провадиться політика кредитної експансії, спрямована на пожвавлення економічної кон'юктури. В умовах економічного піднесення з метою запобігання надвиробництву політику кредитної рестрикції.

Методи кредитно-грошової політики поділяють на дві групи: загальні та селективні. Загальні методи – облікова політика, продаж цінних паперів комерційними банками центральному банку, операції центрального банку на відкритому ринку, регулювання норм обов'язкових резервів.

Селективні методи – контроль за окремими видами кредитів, регулювання ризику і ліквідності банківських операцій.

82. . Сутність світового господарства, основні етапи розвитку і структура.

Розвиток світового господарства, пристосування його до змін, пов’язаних з НТП, зумовили розмаїття структур – соціально-економічної, регіональної та функціональної. Єдність світового господарства досягається через розв’язання суперечностей його різноманітності.

Важливою суперечністю СГ є суперечність між країнами розвинутої економіки та державами перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки. Суперечності СГ зачіпають усі його структури. Дія цих суперечностей переплітається як на національному, так і на субрегіональному та глобальному рівнях. Розв’язання зазначених суперечностей можливе за умови переростання СГ у єдиний організм, у якому розвиватимуться держави усіх соціально-економічних систем.

Організаційно-економічну структуру сучасного СГ визначає поєднання регіональної та функціональної підструктур. Регіональна підструктура представлена економічними об’єднаннями країн, що ґрунтуються на територіальному принципі і мають на меті розв’язання широкого кола економічних проблем. До неї належать міждержавні регіональні загальноекономічні об’єднання та регіональні економічні комісії ООН.

Функціональна підструктура представлена міждержавними економічними організаціями з певних питань функціонування СГ. Це спеціалізовані економічні об'єднання ООН із загально функціональних та галузевих напрямів; міждержавні галузеві організації; міжнародні галузеві організації підприємців; міжнародні кооперативні організації.

Суспільне виробництво є виробництвом для задоволення людських потреб і знаходиться в постійному русі, проходячи такі стадії: власне виробництво, розподіл, обмін та споживання. Усі ці стадії взаємопов'язані в єдиному процесі та перебувають у постійному економічному кругообігу.

Для процесу відтворення необхідне постійне відновлення всіх факторів виробництва: робочої сили, засобів виробництва та природних ресурсів, середовища існування. всі визначені фактори необхідні для нормального ходу відтворення. Для постійного відтворення необхідне постійне відновлення доходів та природних ресурсів: поновлення родючості земель, лісних масивів, підтримання чистоти водних та повітряних просторів тощо. Відтворення завжди має суспільний характер, виступає у певних суспільних формах. Через це в кожній економічній системі поряд з відтворенням предметів споживання та засобів виробництва здійснюється також відтворення певних економічних виробничих відносин між людьми. Отже, як бачимо, відбувається процес відтворення всіх елементів економічної структури країни.

83. Міжнародний поділ праці та інтернаціоналізація Господарських зв'язків. Транснаціональні корпорації та їх роль.

МПП: 1) суспільний поділ праці – це сукупність різних видів виробничої діяльності; це найбільш загальна форма суспільного виробництва, він переростає в МПП. Який є вищим етапом розвитку; 2) МПП – якісно вищий етап суспільного поділу праці – раціональна форма використання СПП у рамках народного господарства. Це спеціалізація кожної країни на випуску певних виробів із метою задоволення як своїх потреб, так і потреб країн-партнерів. МПП буває: загальний – це поділ праці між країнами світового співтовариства по найбільшим сферам суспільного виробництва; окремий – поділ праці між країнами всередині однієї сфери суспільного виробництва або галузі економіки; одиничний – поділ праці між суб'єктами в рамках однієї обособленої господарської одиниці.

Спеціалізація буває: міжгалузева – спеціалізація країн світового співтовариства на окремих галузях суспільного виробництва; галузева – спеціалізація країн всередині окремої галузі виробництва ( предметна - спеціалізація країни на випуск окремих виробів; по детальна – спеціалізація країни на випуск окремих деталей; агрегатна – спеціалізація країни на випуск вузлів для машин та обладнання; технологічна – спеціалізація країни на окремих операціях технологічного процесу).

На МПП впливають різноманітні фактори: природно-географічні (природнокліматичні умови, природні ресурси, освоєння території, чисельність населення тощо); соціально-економічні (чисельність робочої сили, рівень розвитку науково-технічного потенціалу, масштаб та серійність виробництва тощо); фактори НТП (рівень економічної диверсифікації виробництва, економічна вигідність функціонування підприємств, прискорення темпів морального зносу обладнання тощо).

МЕВ – система господарських зв'язків фізичних та юридичних осіб на інтернаціональному рівні, на рівні держав, групи держав, міжнародних економічних організацій, які орієнтовані на реалізацію їх потреб; це особлива сфера здійснення виробничих зв'язків, які вийшли за територіальні рамки окремих держав; це сукупність суспільно виробничих зв'язків суб'єктів світового господарювання.

Інтернаціоналізація господарських відносин – це розвиток господарських зв'язків між країнами світового співтовариства; це процес переростання виробничими силами та виробничими відносинами національних кордонів.

Інтернаціоналізація продуктивних сил – це створення міжнародних господарських об'єктів у країнах світового співтовариства.

Інтернаціоналізація почала охоплювати сферу виробництва, науки й техніки, почали створюватись транснаціональні корпорації (ТНК). З їх, розвитком, вони почали справляти все більший вплив на економічний розвиток як окремих країн, так і світу в цілому. Наприклад, великого значення мають прямі інвестиції ТНК у країни, що розвиваються. З плином часу змінюється характер і географія зарубіжних інвестицій та міжнародного технологічного обміну. ТНК починають спрямовувати свої інвестиції переважно у розвинуті країни.

ТНК – це фірма, яка здійснює основну частину своїх операцій за межами своєї країни.

На діяльність ТНК приходиться приблизно 80% всієї світової економічної, фінансової, валютної, технологічної та іншої діяльності.

85. Міжнародна торгівля: сутність, види, показники. Сучасні тенденції розвитку міжнародної торгівлі.

Міжнародна торгівля – обмін товарами та послугами між державно оформленими національними господарствами або їх, представниками.

Зовнішня торгівля – сукупність експортно-імпортних операцій окремої країни. Це торгівля однієї країни з іншими суб’єктами світового господарства.

Світова торгівля – сукупність зовнішньої торгівлі країн світового співтовариства.

Показники обсягу МТ: 1) експорт – вивезення товару з країни; 2) імпорт – ввезення товару в країну; 3) зовнішньоторговельний обіг – сукупний обсяг експорту-імпорту за певний проміжок часу; 4) фізичний обсяг – оцінка обсягу експорту і імпорту в постійних цінах в рамках одного періоду; 5) генеральна торгівля – вартість зовнішньоторговельного обігу та вартість транзитних товарів; 6) спеціальна торгівля – чистий зовнішньоторговельний обіг; 7) реекспорт – вивезення раніше ввезеного товару; 8) реімпорт – ввезення раніше вивезеного товару.

МТ розділяють на три види:

по критерію об’єкту: торгівля сировиною, паливом, продовольством, полу фабрикатами, готовими виробами; а) виробничого призначення, б) невиробничого призначення; торгівля послугами.

По критерію взаємодії суб’єктів: традиційна торгівля, торгівля спеціалізованою продукцією, зустрічна торгівля;

По критерію регулювання: звичайна МТ, дискримінаційна МТ, преференціальна МТ.

Протекціонізм – державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції шляхом збільшення кількості обмежень в торгівлі. Він буває селективний (передбачає захист від іноземної конкуренції не всього національного виробництва, а лише окремих галузей), колективний ( політика інтеграційних угруповань держав по відношенню до третіх країн), скритий (одночасне зниження рівня мита та розширення кількості нетарифних обмежень) та монопольний ( державна політика одноосібного здійснення та регулювання зовнішньоторговельних відносин).

Вільна торгівля – політика, направлена на відкриття ринку для іноземних конкурентів шляхом зниження кількості обмежень у торгівлі. Здійснення вільної торгівлі означає невтручання держав у розвиток торгівельних відносин між суб’єктами світового господарства.

86. Міжнародний рух капіталів: сутність, форми, динаміка. Іноземні інвестиції в економіці України.

МРК обумовлюють: інтернаціоналізація господарського життя, поява можливості більш вигідного прикладення капіталу за кордоном, відносний надлишок капіталу на внутрішньому ринку, прагнення власників капіталу застосувати його там, де існують низькі ціни, економія фінансових ресурсів від застосування більш низьких митних тарифів тощо.

Капітал – це грошові та матеріальні кошти, які використовуються в суспільному виробництві з метою отримання прибутку.

Основною формою МРК є вивезення капіталу. Це одностороннє переміщення вартості в товарній або грошовій формі за кордон з метою отримання прибутку, відсотку або з іншою метою. Вивезення капіталу в товарній формі – це експорт машин, обладнання, полу фабрикатів, технологій тощо. Вивезення капіталу в грошовій формі – це вивезення валюти та валютних цінностей.

Географія МРК може бути різноманітною, навіть світовою. А динаміка його залежить від рівня митних тарифів, пільгових умов та цін у різноманітних країнах.

87. Міжнародні валютно-фінансові відносини. Міжнародна валютна система і її еволюція. Платіжний баланс.

Валютні обмеження являють собою систему економічних, правових та організаційних заходів, які регулюють операції з національною та іноземною валютою, золотом тощо.

Міжнародні кредити використовуються у відповідності з уніфікованими міжнародними нормами міжнародних кредитів та правилами міжнародного кредитування.

Міжнародні розрахунки передбачають наявність та регулювання міжнародної валютної ліквідності. Міжнародна валютна ліквідність – це спроможність країни або групи країн забезпечити своєчасну оплату своїх міжнародних зобов’язань.

Валютний ринок – сукупність постійних економічних організаційних відносин по операціям купівлі-продажу іноземних валют, а також платіжних документів в іноземній валюті.

Органами, що регулюють валютно-фінансові відносини є:

національні банки, міністерство економіки, міністерство фінансів, органи валютного контролю;

міжнародні валютно-фінансові організації (МВФ), регіональні валютно-фінансові організації (ЕВІ).

Ці органи розробляють режим безпечного, безкризового розвитку валютно-фінансових відносин в масштабах світового господарства.

Валютна система – це форма організації та регулювання валютних відносин, закріплених національним законодавством та міжнародними угодами. В основі МВС лежить розвиток міжнародних валютних відносин. МВВ – це відносини між суб’єктами світового господарства, пов’язані з використанням валюти в їх фінансово-господарській діяльності. Існує три рівня валютної системи: національний, світовий, міжнародний. МВС-це договірно-правова форма організації валютних відносин між групою держав.

Валюта – це грошові знаки іноземних держав та міжнародні розрахункові грошові одиниці.

Валютний ринок – це сукупність постійних економічних організаційних відносин по операціям купівлі-продажу іноземних валют, а також платіжних документів в іноземній валюті. Регулювання валютного ринку залежить від характеру економічної системи країни, міри конвертованості валюти, рівня цін, рівня валютних обмежень.

Валютний курс – це ціна грошової одиниці даної країни, виражена в одиницях валюти іншої країни. Режими валютних курсів бувають: фіксовані, такі що коливаються, плаваючі. Валютний курс встановлюється шляхом котировок.

88. Міжнародна міграція робочої сили: сутність, причини, форми і основні напрямки.

Це переміщення робочої сили між країнами світового співтовариства. Це процес організованого або стихійного переміщення працездатного населення з країни в країну.

Причинами ММРС є: швидке зростання населення планети; нерівномірний економічний розвиток країн світового співтовариства; розвиток сучасної НТР; соціально-політичний розвиток окремих регіонів світу та держав; економічний стан національного господарства.

Основні поняття, що характеризують ММРС:

Міграція – переміщення робочої сили в рамках світового співтовариства.

Еміграція – виїзд з країни певного контингенту населення.

Імміграція – в’їзд певного контингенту людей в іншу країну.

Рееміграція – процес повернення емігрантів у свою країну.

Основні конкретні принципи, що обумовлюють ММРС: 1) незадовільні економічні умови життя працездатного населення; 2) стабільний і порівняно високий рівень зарплати в основних імміграційних центрах; 3) порівняно високий рівень умов праці; 4) соціальні можливості більш повної реалізації своїх здібностей у країнах імміграції; 5) природні катаклізми та рівень охорони навколишнього середовища; 6) політичні причини; 7) військові причини; 8) релігійні причини; 9) національні причини; 10) культурні причини.

89. Міжнародні валютно-фінансові організації.

Щоб запобігти руйнівним силам конкуренції, мати змогу отримувати високі прибутки підприємства почали групуватись, утворюючи монополістичні об'єднання. Значну роль у концентрації фінансових ресурсів сучасного світового господарства відіграють міжнародні фінансові організації, зокрема, Міжнародний валютний фонд та Світовий банк. Крім них до міжнародних фінансово-кредитних інститутів, можна віднести Міжнародну фінансову корпорацію, Банк міжнародних розрахунків.

Фінансово-монополістичні групи утримують велику частку всіх світових фінансів та значною мірою мають змогу впливати на всі економічні процеси як в окремих країнах, так і у світі в цілому. З ними змушені рахуватись усі промислові та виробничі центри, усі країни та угруповання країн. Адже фінанси є чи не найголовнішим ресурсом світового господарства.

90. Суть і причини виникнення глобальних проблем.

Виникнення глобальних проблем пов'язане як із конкретною сферою життєдіяльності суспільства, так і з конкретним соціально-економічним середовищем, де реалізується та чи інша сфера діяльності людей. одні вчені до глобальних проблем відносять досить вузьке коло питань – перенаселення планети, порушення екологічної рівноваги, виснаження ресурсів. Інші найголовнішою глобальною проблемою вважають економічну відсталість країн, що розвиваються.

Проблеми взаємовідносин людини і суспільства з природою і самих суспільних відносин класифікують як глобальні, якщо: а) вони мають загальносвітовий характер; б) нерозв'язання їх викликає загрозу людству, регрес в умовах життя людей, у розвитку продуктивних сил; в) вони потребують невідкладних і рішучих дій на основі колективних та скоординованих зусиль світового співтовариства. Глобальність – не географічне поняття. Вона означає, що подібні проблеми стосуються інтересів усіх класів і верств населення, усіх країн і народів планети, впливають на всі сфери суспільного життя і відбиваються певною мірою на стані справ у всіх районах планети.

Глобальні проблеми поділяють на три сфери дії. До першої належать проблеми, які виникають у сфері взаємодії природи й суспільства. Серед них: надійне забезпечення людства сировиною, енергією, продовольством тощо, освоєння ресурсів світового океану, оволодіння космічним простором. Особливість переростання цих проблем у глобальні полягає в тому, що сьогодні споживання ресурсів, що відновлюються і що не відновлюються, досягло величезних масштабів і характеризується тенденцією до подальшого зростання.

До другої сфери належать проблеми суспільних взаємовідносин, а саме: між державами різних економічних устроїв, подолання економічної відсталості багатьох країн світу, локальні, регіональні та міжнародні кризи тощо. На перший план серед них вийшла проблема регіональних конфліктів, у тому числі і в державах, що переходять до ринкових відносин. У розв'язанні цієї проблеми зацікавлені не лише держави, які мають ракетно-ядерний потенціал, а й народи усієї планети.

Третя сфера – розвиток людини, забезпечення її майбутнього. Вона охоплює передусім проблеми пристосування сучасної людини до умов природного й соціального середовища, що змінюються під впливом НТП, питання сучасної урбанізації, боротьби з епідеміями і тяжкими захворюваннями.

Класифікація глобальних проблем за сферами дії не означає, що вони відокремлені одна від одної. Межі між сферами часто мають умовний характер, а окремі глобальні проблеми зумовлені процесами, що є результатом взаємодії не лише природи й суспільства, а й відносин між державами