Реформування державного сектору в процесі ринкової трансформації української економіки

курсовая работа

1.2 Основні етапи реформування державного апарату та державного сектору економіки

Реформа державного апарату вимагає багато часу і передбачає багато етапів. Уряд повинен почати реформу з ухвалення плану дій щодо реалізації концепції адміністративної реформи. План дій має враховувати досвід інших країн, який свідчить, що комплексна і докорінна реформа державного апарату має більше шансів на успіх, ніж часткова чи покрокова реформа. Ряд країн має успішний досвід у реформуванні свого державного апарату (наприклад, Канада, Нова Зеландія, Польща, Ірландія). Слід використовувати офіційні двосторонні контакти, щоб вивчити можливість запрошення колишніх державних посадових осіб з таких країнах, як, наприклад, Канада, до України з метою надання рекомендацій і обміну досвідом у сфері реформування державного управління.

Реформа має включати такі елементи:

1. Формулювання нового підходу державної влади до підтримки приватного сектора. Першим кроком на шляху реформування державного сектору має бути чітке визначення основних завдань і ролі державної влади. Роль влади - не змагатися з приватним сектором в отриманні доходів, а підтримувати приватний сектор через створення сприятливого середовища для його діяльності. Базовим принципом у визначенні ролі влади має бути підхід, згідно з яким продуктивні й прибуткові види діяльності мають здійснюватися приватним сектором в умовах вільного і конкурентного ринкового середовища. Влада надає ті важливі послуги, які не забезпечуються приватним сектором, наприклад, послуги інфраструктури, некомерційні види діяльності у сфері освіти, охорони здоровя та довкілля, захист малозабезпечених верств населення, ринкове регулювання торгівлі, звязку, охорони праці та інших аспектів діяльності приватного сектору, правоохоронна діяльність, зовнішня політика, державна безпека та оборона, та інші некомерційні види діяльності. Чітке визначення ролі уряду покликане не допустити повторення деяких нещодавніх “ініціатив” уряду, як, наприклад, створення нових державних підприємств для “доповнення” приватного сектору на таких ринках, як переробка нафти, виробництво титану, продаж зерна тощо. Таке визначення має також забезпечити відмову від надмірного втручання держави в діяльність підприємств. Деякі аспекти такого втручання, зокрема регулювання цін, перешкоджають вільному ринковому ціноутворенню і зменшують довіру з боку ділових кіл, що призводить до стримування інвестицій.

2. Підвищення прозорості влади і доступ до державної інформації. Другим кроком влади в реформуванні державного сектора має стати невідкладне забезпечення більшої прозорості та доступності державної інформації для громадськості (крім інформації, яка не може розголошуватися в інтересах державної безпеки). Це завдання може бути виконане шляхом невідкладного прийняття законодавства про вільний доступ до державної інформації з будь-яких питань, які не торкаються національної безпеки. Процедури державних закупівель також слід зробити більш прозорими.

Вдосконалення інформаційної прозорості і відкритості також стане потужним чинником в боротьбі з корупцією, яка є основною причиною викривлень в діяльності державного сектора. Крім того, інформаційна відкритість забезпечить активнішу суспільну підтримку реформування політики і ролі держави з боку підприємців, профспілок, студентства, преси, державних службовців.

3. Перегляд функціональних, операційних аспектів і організації державної служби. На третьому етапі має бути проведений комплексний перегляд діяльності державного сектору. Повна “ревізія” всіх функцій, операцій і видів діяльності державного сектору покликана визначити ті функції і програми, які не відповідають державним інтересам і свідчать про дублювання повноважень. Слід відмовитися від непотрібних чи невідповідних функцій центральних органів влади; інші функції потрібно передати приватному сектору або органам місцевого самоврядування. Необхідно також провести аналіз повсякденної діяльності державних відомств і кваліфікації їх кадрового складу з метою впорядкування процедур прийняття рішень, які на сьогодні залишаються надто складними і забирають багато часу, а також підвищити якість державної служби. В цілому, таку комплексну ревізію можна провести в три етапи:

Мета перегляду функцій полягає у визначенні основних функцій і обовязків центральних органів влади і виділенні ресурсів на пріоритетні сфери з метою здійснення ефективного державного управління, забезпеченого необхідними ресурсами.

Сюди входить:

1) налагодження обміну інформацією та взаємодії секретаріатів Президента України та Кабінету Міністрів України з подальшою мінімізацією дублюючих функцій;

2) організація міністерств більше за “функціональним” принципом, ніж за галузевим чи секторальним;

3) обєднання і зменшення кількості міністерств та відомств з метою мінімізації дублювання, усунення перетинання їх компетенції і створення системи чіткої відповідальності;

4) чітке розмежування функцій кадрових державних службовців та політиків з їх патронатними службами;

5) впорядкування існуючого нині колективного процесу прийняття рішень, що вимагає багатьох підписів для вирішення значної кількості питань, шляхом передачі більшості повноважень щодо прийняття рішень окремим міністерствам тощо.

Після перегляду функцій і організаційних перетворень слід провести перегляд операційних аспектів діяльності всіх міністерств і відомств з метою спрощення алгоритму їхньої повсякденної діяльності, зокрема, вдосконалення внутрішніх процесів, правил і процедур. Результатом такого перегляду має стати, зокрема, скасування непотрібних регулятивних норм і дозволів на здійснення підприємницької діяльності. Для підвищення ефективності процесу прийняття рішень державними органами, функція формулювання політики та її аналізу має бути відокремлена від функції реалізації політики.

Перегляд організації державної служби покликаний підвищити якість державного апарату. Досягнути цього можна через чітке відмежування кадрових державних службовців від політиків і їх патронатних служб, зменшення кількості державних службовців; підвищення заробітних плат тим, хто залишиться; запровадження ефективних програм підготовки для приведення кваліфікації державних службовців до стандартів ЄС і введення системи заохочень, про що детальніше йтиметься далі. Ці заходи повинні зменшити схильність державних службовців до корисливої поведінки.

4. Узгодження діяльності спеціалізованих державних інститутів, відповідальних за активізацію інвестиційної діяльності в Україні. Місією державної інвестиційної політики є не тільки створення сприятливих умов для інвестиційної діяльності, але й залучення інвесторів, стимулювання їх бізнес-активності та постінвестиційне обслуговування. Досвід багатьох країн з перехідною економікою свідчить про важливість формування позитивного іміджу держави, забезпечення потенційних інвесторів обєктивною інформацією про економічний потенціал країни, надання їм аналітичної, юридичної та організаційної підтримки.

Донедавна в Україні були відсутні спеціалізовані інституції, які б спеціалізувались на вирішенні цих питань. Однак, впродовж минулого року було створено - Державний центр сприяння іноземному інвестуванню при Міністерстві економіки, Державне агентство з інвестицій та інновацій, Національну раду України з інвестицій та інновацій при Президентові Україні та активізовано роботу Консультативної ради з питань іноземних інвестицій. Це є свідченням того, що поліпшення інвестиційного клімату є одним із пріоритетів державної економічної політики. В той же час, наявність такої кількості інституцій, які займаються аналогічними питаннями може дезорієнтувати потенційних інвесторів. Зважаючи на це, необхідно чітке розмежування функцій та обовязків цих інституцій.

5. Введення системи “заохочень” і “контролю”. Стрижнем державно-адміністративної реформи є створення в державному секторі інституційного середовища, яке ґрунтується на системі “заохочень” і “контролю”, що забезпечить ефективне виконання державними службовцями функцій держави. Система “заохочень” і “контролю” в державному секторі має бути створена за взірцем системи, яка природним чином працює в приватному секторі. В приватному секторі вільні ціни і вільна торгівля дають компаніям змогу шукати способи отримання прибутку і таким чином стимулюють їх діяльність. Контроль забезпечується наявністю конкуренції: ті, хто не підвищують ефективність своєї діяльності і не ведуть постійний пошук шляхів вдосконалення для більш повного задоволення потреб своїх клієнтів, будуть витиснуті з ринку або збанкротують. Подібна система має бути запроваджена в державному секторі в процесі здійснення комплексної державно-адміністративної реформи.

Як свідчить міжнародний досвід, ефективний шлях до створення системи заохочень лежить через розробку “програм” (або “проектів”), поєднану з бюджетним плануванням, управлінням і звітуванням відповідно до запланованих показників. Найважливішою особливістю будь-якої програми є акцент не стільки на процесі її виконання, скільки на досягненні бажаного результату. За умови чіткого визначення мети програми та заходів і ресурсів, необхідних для її досягнення, можна провести аналіз вартості її реалізації і передбачуваних результатів та оцінити доцільність її здійснення. Крім цього, є можливість визначити перелік і параметри показників, за якими оцінюється виконання програми відомством, підрозділом чи групою державних службовців, відповідальних за виконання програми, а також проконтролювати їх досягнення. Це дозволить запровадити державне управління, яке б передбачало бюджетне планування, управління і звітування, що буде відштовхуватися від показників, яких необхідно досягнути.

В цьому контексті, адекватна оплата праці державних службовців, поставлена в залежність від результатів їх діяльності, буде головним складником системи заохочень. Ключовим засобом забезпечення належної мотивації має бути привязка суттєвої частини заробітної плати (до 20%-30% для більшості службовців) до досягнутих результатів, визначених у програмі або її частині. На даний час заробітна плата державних службовців не тільки не залежить від результатів роботи конкретного службовця, але й визначається непрозорим чином зі значним акцентом на премії і доплати порівняно з базовою зарплатою. Нематеріальні способи заохочення також слід вдосконалити. Зокрема, слід підвищити престиж і професіоналізм державної служби шляхом залучення службовців до визначення цілей і підготовки програм, а також надання їм достатньої автономії і підзвітності в досягненні запланованих результатів.

Для запровадження механізму контролю, подібного до того, що існує в приватному секторі, необхідно прийняти ряд законів і підзаконних актів. Ці нормативні акти повинні створити “конкурентне” середовище, в якому існуватимуть і працюватимуть державні органи. Конкуренцію можна підвищити шляхом створення ситуації, при якій певна послуга надаватиметься більш як одним відомством (наприклад, конкуренція між районними санепідстанціями, обласними науково-технічними центрами з охорони праці та ін.). При цьому, відомства, які надають послуги не можуть бути одночасно органами, які визначають правила чи контролюють їх виконання. Конкуренція між окремими державними органами за фінансові ресурси триматиме їх в умовах постійного пошуку більш ефективних і дієвих шляхів досягнення поставлених цілей. Механізм контролю має також включати заходи щодо більш повного інформування про відповідальність. Державні установи, як правило, не потрапляють під випробування ринковими умовами з точки зору оцінки ефективності їх діяльності і забезпечення відповідальності. За відсутності перевірки за ринковими критеріями, чітко прописані повноваження і процедури спілкування державних органів з громадянами і бізнесом (включаючи чіткі терміни відповіді чи мовчазної згоди), а також прозорість та відкритість інформації і процесів державного управління, є найкращим способом забезпечення відповідальності.

6. Рівень зношеності основних засобів в Україні. Актуальність інвестиційного механізму лізингу. Майбутній економічний та соціальний розвиток України значною мірою залежить від обсягів інвестицій в основні засоби підприємств. Інвестиції в основні засоби покликані оновити техніку та технології на вітчизняних підприємствах різних видів економічної діяльності, забезпечити конкурентноздатність їх продукції; сприяти розвитку малого та середнього бізнесу, створенню нових робочих місць, підвищенню матеріального забезпечення та рівня життя населення країни.

Світова практика довела, що ефективним інвестиційним механізмом є лізинг. В країнах з розвиненою ринковою економікою його частка в інвестиціях в основні засоби складає приблизно 30 відсотків, а в решті країн з високими показниками росту вона досягає 10-15 відсотків (в Україні - лише 1,2 відсотка). В країнах Східної Європи, що демонструють високі темпи зростання (Естонія, Чеська Республіка, Угорщина, Польща), співвідношення річного обсягу ринку лізингу та ВВП дорівнює 2 - 5 відсоткам (в Україні - лише 0,25 відсотка).

На початку ХХІ сторіччя зношеність основних засобів на підприємствах багатьох видів економічної діяльності в Україні досягла критичного рівня, наслідком чого є неможливість подальшого нарощування економічних та соціальних показників розвитку країни, зниження конкурентноздатності вітчизняної продукції, підвищення технологічних та екологічних ризиків, збільшення енергоємності та матеріалоємності виробництва, поглиблення соціальних проблем.

Впродовж останнього десятиріччя показник ступеню зносу основних засобів підприємств в Україні в цілому, та у розрізі окремих видів економічної діяльності, постійно зростав. Стан оновлення основних засобів в Україні є вкрай незадовільним. Нині обсяги основних засобів, що вибувають з використання внаслідок їх морального та фізичного зносу, значно перевищує обсяги нових основних засобів, що вводяться в експлуатацію. За експертними оцінками рівень зношеності активних елементів основних засобів, тобто машин, обладнання та транспортних засобів, досягає 80-90 відсотків.

Для відновлення вартості існуючих основних засобів економіка України потребує щонайменше 563 млрд. грн. (106 млрд. дол. США) інвестицій. Враховуючи, що країні потрібні не тільки відремонтовані, але й нові основні засоби, які дозволять забезпечити користувачів новою технікою та технологіями, поповнять парк машин, обладнання та транспортних засобів сучасними високопродуктивними зразками, зазначена сума інвестицій має бути збільшена у декілька разів.

Потенційний попит на послуги лізингу в Україні складає щонайменше 85 млрд. грн. Разом з тим, на початок 2005 року обсяг ринку лізингу в Україні досяг трохи більше 1 млрд. грн.

Наприкінці березня 2006 року Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України (Держфінпослуг) затвердила Програму розвитку лізингу в Україні на 2006-2010 роки. Зараз вона знаходиться на розгляді в Кабінеті Міністрів України. У Програмі сформульовано основні чинники, що стримують розвиток лізингу в Україні (до речі, ці ж чинники стримують розвиток й інших інвестиційних механізмів в Україні):

Недосконалість законодавчого забезпечення:

· колізії та протиріччя між окремими законодавчими актами, що регулюють лізингову діяльність;

· неоднозначність трактування окремих положень нормативно-правових актів щодо операцій лізингу;

· неврегульованість окремих складових лізингової діяльності, зокрема, питань вторинного лізингу, повернення предмета лізингу лізингодавцю, взаємовідносин між учасниками лізингу у випадку пошкодження предмета лізингу тощо;

· нестабільність законодавства, що створює додаткові ризики для лізингу, який за своєю сутністю є довгостроковою операцією.

Недостатня інтеграція у міжнародне законодавче поле щодо лізингу:

· національні положення (стандарти) обліку, що стосуються операцій лізингу, не повною мірою відповідають міжнародним стандартам; щодо більшості національних стандартів обліку відсутні методичні рекомендації;

· Україна не є учасником цілого ряду міжнародних конвенцій, які стосуються лізингу.

Несприятливий податковий клімат:

· дискримінаційний податковий режим в оподаткуванні податком на додану вартість відсотків та комісій лізингодавців при фінансовому лізингу (порівняно з банками);

· відсутність прийнятної податкової амортизації по лізингових активах, що належать до основних засобів виробничого призначення (3 група основних засобів);

· безпідставність сплати при міжнародному фінансовому лізингу податку (15 відсотків) на весь лізинговий платіж, що надходить нерезиденту;

· неможливість віднесення на валові витрати всіх коштів, що витрачаються на страхування лізингових активів.

· Обмеженість можливостей залучення коштів для фінансування лізингових операцій, недосконалість структури джерел фінансування лізингових операцій.

· Недостатня фінансова стійкість лізингодавців.

· Недостатній розвиток та обмежене використання інфраструктури ринку лізингу (бюро кредитних історій, реєстр обтяжень рухомого майна, реєстр обтяжень нерухомого майна, механізми страхування фінансових ризиків тощо).

· Недостатність кваліфікованих кадрів у сфері лізингу та низький рівень обізнаності з питань лізингу серед представників малого та середнього бізнесу.

Метою Програми розвитку лізингу в Україні на 2006-2010 роки є створення в Україні умов для розвитку лізингу як одного з ефективних механізмів інвестування в оновлення основних засобів. Програмою передбачено ряд заходів для реалізації наступних завдань:

· Вдосконалення цивільного та фінансового законодавства з питань лізингу, інтеграція національного законодавства в міжнародне.

· Поліпшення структури джерел фінансування лізингових операцій, створення умов для запровадження механізму рефінансування портфелів лізингових угод.

· Створення умов для зростання фінансової стійкості лізингодавців, збільшення їх капіталізації, впровадження лізинговими компаніями сучасних систем ризик-менеджменту.

· Розвиток інфраструктури ринку лізингу та активізація її використання учасниками ринку.

Делись добром ;)