Форми панування фінансової олігархії

курсовая работа

3. Особливості функціонування фінансової олігархії у перехідній економіці України

Історію становлення фінансової олігархії в Україні, мабуть, нема потреби переповідати: процеси формування кожного з сучасних угруповань досить детально досліджено у відповідних політологічних та публіцистичних джерелах. Необхідно лише відзначити найсуттєвіше: всі лідери т. зв. “кланів” -- це ті самі люди, які свого часу максимально скористалися з епохи “реформ” і з невпорядкованості “правил гри”, епохи апофеозу кооперативів і трастів, банків і бірж. Отже, джерелом формування олігархічних структур був, по суті, процес самоствердження підприємливих особистостей, хай навіть і не позбавлених певних кримінальних нахилів (зрештою, чи можливо було тоді займатися будь-яким бізнесом абсолютно чесно?). Надалі потреба в організованому захисті своїх ділових інтересів на політичному рівні зумовила прихід найуспішніших підприємців у царину державної влади. Саме так в Україні зявилися так звані “олігархи” [16].

Історична ж практика свідчить, що вплив будь-якої олігархії (фінансової, військової, аристократичної, духовно-релігійної тощо) на суспільний розвиток може бути принципово різним у різних країнах світу. Наприклад, у середньовічній Англії та деяких інших державах північного заходу Європи саме боротьба землевласницької верхівки з монаршою владою сприяла становленню народного представництва. Славнозвісний англійський парламент бере свій початок відтоді, коли в намаганні обмежити королівські повноваження лорди (олігархи) залучили до вирішення державних справ представників громадськості (1248 рік). У такий спосіб феодальна олігархія, за висловом В. Гюго, “виконала роль справжнього барєра проти деспотизму”. До речі, лише демократизовані таким чином європейські суспільства (британське, нідерландське, скандинавські) змогли уникнути надмірних революційних збурень у добу Нового часу. Натомість дії військової олігархії давньоримської республіки чи фінансової веймарівської Німеччини мали своїм кінцевим наслідком встановлення диктаторських режимів.

Починаючи з 2000 року економіка України перебуває у стадії відновлення свого потенціалу, що підтверджується, зокрема, досить високими темпами зростання ВВП і позитивними тенденціями в інвестиційних рейтингах України. Однак, незважаючи на істотне значення цих позитивних тенденцій, немає гарантій того, що високі темпи зростання збережуться в майбутньому і забезпечать якісні зміни в усіх сферах життя суспільства. Економічне відновлення відбувається в Україні на тлі істотних викривлень в інституційних основах економіки, структурних перекосів у галузевому та регіональному розвитку, гострих соціальних суперечностей

Одним із головних чинників цього є недоліки процесу приватизації, у результаті якої не було досягнуто основної мети роздержавлення власності -- відокремлення її від влади, політики від підприємництва. Досить хаотичний і нерідко протиправний процес первинного нагромадження приватного капіталу (власності) призвів до утворення потужних фінансово-промислових груп, тісно повязаних із владними структурами і значною мірою залежних від близькості до діючої влади [17].

Проте протиправно отримана, залежна від політичної конюнктури власність (капітал, дохід) не має ні правових гарантій недоторканності й захисту від політично мотивованого перерозподілу, ні правової та суспільної легітимності. Внаслідок цього відносини власності в країні є значною мірою деформованими, непрозорими, такими, що регулюються не ринковими механізмами і нормами закону, а неформальними домовленостями та вибірковим застосуванням чинного законодавства.

Відсутність достатніх гарантій захищеності є сьогодні однією з головних причин утечі та тінізації капіталу. Для захисту приватної власності, виведення капіталів і доходів із тіні потрібна насамперед їх легалізація, у т.ч. шляхом амністії (за винятком капіталів кримінального походження). Водночас заходи з легалізації (амністії) капіталів можуть бути результативними лише за наявності низки передумов, основними серед яких є наявність довіри підприємців і суспільства до влади.

За даними Державного комітету статистики, з 1992 року форму власності в Україні змінили майже 90,5 тис. підприємств, тобто відбувся досить масштабний процес приватизації. Він стосувався насамперед промисловості, де станом на 1 жовтня 2003 року у державній власності залишилося лише 15% підприємств. Сьогодні недержавний сектор є переважним у всіх сферах економічної діяльності. Частка приватного сектора становить у середньому 60% -- від 40% у виробництві електроенергії до 98--99% у хімічній і легкій промисловості.

Підсумки процесу приватизації оцінюються неоднозначно. З одного боку, виконано головні завдання масової приватизації -- стимулювання прискореного розвитку недержавного сектора економіки; формування на основі найактивніших соціальних сил класу приватних власників, зацікавлених у модернізації виробництва та ефективному використанні матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

Поява нових приватних власників стала одним із чинників подолання глибокої системної кризи 1990-х років. За 2000--2003 рр. реальний ВВП в Україні зріс на 31,5%, обсяг продукції промисловості -- на 59,0, сільського господарства -- на 10,0, експорт товарів і послуг -- на 79,7, доходи населення -- на 120,8%; вартість основних засобів в економіці протягом 2000--2002 рр. збільшилася на 23,3%. Наявність позитивних тенденцій підтверджується поступовим підвищенням інвестиційних рейтингів країни, хоч і повільним, але просуванням її у рейтингах міжнародної конкурентоспроможності Давоського економічного форуму, а також у рейтингу людського розвитку ПРООН [17].

З іншого боку, відзначаються і недоліки та негативні наслідки процесу приватизації.

У результаті широкомасштабної сертифікатної (ваучерної) приватизації мільйони громадян України, всупереч сподіванням, не стали реальними власниками. Більшість із понад 19 млн. акціонерів були власниками лише номінально, оскільки, беручи участь у сертифікатному аукціоні та отримуючи витяг із протоколу про його результати, вони надалі навіть не оформляли право власності на акції.

Не досягнуто однієї з головних цілей приватизації -- створення масового власника. Майже 7,8 млн. громадян України відмовилися від участі в сертифікатній приватизації. Більшість із тих, хто отримали акції і формально є власниками, часто не мають доступу ні до установчих документів, ні до достовірної інформації про те, хто є справжнім власником підприємства.

Не сформовано значущий прошарок малого і середнього підприємництва, який у розвинених країнах є підґрунтям формування великої власності і найбільшою мірою сприяє становленню середнього класу, культури приватної власності, громадянського суспільства. Так, на початок 2003 року в Україні було зареєстровано лише 253,8 тис. малих підприємств, тобто 53 на 10 тис. населення, або на порядок нижче, ніж у країнах з розвинутою економікою (500--700 підприємств на 10 тис. населення). Частка продукції малих підприємств у загальних обсягах виробництва продукції (робіт, послуг) в Україні становить лише 7,3%, тоді як у розвинених країнах -- 50--60%.

Приватизація не стала потужним джерелом надходжень до державного бюджету, а отже -- фінансової підтримки соціально-економічного розвитку країни. За оцінкою першого віце-премєра України М.Азарова, за 11 років бюджет України отримав лише 6 млрд. грн., тобто «пів економіки країни оцінили в 1 млрд. дол.

Приватизація супроводжувалася численними недоліками концептуального, нормативно-правового, організаційно-методологічного, економічного, судово-впроваджувального, інформаційного характеру. Особливо слід відзначити, що приватизація здійснювалася часто тіньовими, а нерідко і кримінальними методами. На найвищому рівні офіційно визнано, що ці процеси фактично не контролюються державою3.

Недоліки процесу приватизації в Україні органічно повязані з недоліками функціонування системи державного управління, з поширеною в її середовищі корупцією. У процесі здійснення тіньових операцій корупція є не просто додатковим податком бюрократії на підприємництво, а формою селекції приватного капіталу. Той тип взаємодії бюрократії і приватного капіталу, що склався в Україні, визначив і форми зростання приватного капіталу, а саме -- шляхом консолідації навколо регіональних центрів влади: так утворилися тісно повязані з владними (політичними) структурами промислово-фінансові групи, що отримали назву олігархічних груп, регіональних кланів.

Факт значної ролі корупції в процесі приватизації також офіційно визнаний на найвищому рівні. На Всеукраїнській нараді з проблем боротьби з організованою злочинністю і корупцією 29 січня 2004 року Президент Л.Кучма заявив, що корупція вразила всі сфери суспільного життя, особливо -- такі сфери економічних відносин, як енергетика, агропромисловий комплекс, зовнішньоекономічна діяльність, банківська система, приватизація, бюджетна сфера, підприємництво. Президент зазначив, що приватизація державного майна залишається «солодким шматочком для корупції і злочинності». Лише у 2003 році у цій сфері виявлено 3600 злочинів, державі завдано шкоди на суму понад 200 млн. грн.

Набула усталених форм практика використання державної власності в інтересах окремих осіб або груп. Це досягається за рахунок встановлення, за сприяння держави, прямого чи опосередкованого контролю над фінансовими потоками, що утворюються внаслідок використання державної власності. Тим часом держава фактично не має прибутку від своєї власності. Так, за Фондом державного майна України закріплено корпоративні права на 1603 підприємства; 2002 року дивіденди державі нарахували тільки 58 (3,6% їх кількості), сума дивідендів становила лише 230 млн. грн. -- приблизно 0,1% ВВП.

Значна частка власності та капіталів, набутих тіньовим (нелегальним або напівлегальним) способом, не можуть використовуватися повною мірою без ризику для їх власників. Причому ризики виходять як від недовірливого ставлення до них із боку потенційних партнерів, так і від штучного створення державою «гачків» (як їх назвала Ю.Мостова), через які можна впливати на власників, на фінансові потоки їх підприємств. Тобто підтримання напівлегальних відносин «бізнес--бізнес», «держава--бізнес» іде на користь корумпованим чиновникам і значно стримує ділову активність. Така ситуація є головною причиною як низької інвестиційної привабливості України, так і обмеженої її інвестиційної присутності на зовнішніх ринках. За даними Державного комітету статистики України, станом на 1 січня 2004 року в Україну надійшло 6,658 млрд. дол. прямих іноземних інвестицій або близько 140 дол. на душу населення (для порівняння: аналогічний показник у Чехії сягає 4000 дол., Угорщині -- 2400, Польщі -- 1000, Росії -- 370 дол.); сукупний обсяг легальних українських інвестицій на зарубіжні ринки становив лише 163,5 млн. дол.

Усталеною практикою стало надання у непрозорий, економічно необґрунтований спосіб різноманітних пільг окремим субєктам господарювання. Це не лише призводить до втрат державного бюджету (за оцінками експертів, тільки податкові пільги становитимуть 2004 року понад 7 млрд. грн.), а й спотворює конкурентні відносини та слугує потужним чинником впливу держави на підприємництво.

Не створено повноцінний фондовий ринок, що унеможливлює перерозподіл власності ринковими методами та, більш того, є чинником підриву стабільності фінансової системи України. За даними Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, станом на 1 січня 2004 року загальний обсяг випусків цінних паперів, зареєстрованих комісією, становив лише 109,2 млрд. грн. (20,5 млрд. дол.), з них акції -- 98,1 млрд. грн. (18,4 млрд. дол.) [17].

За даними Першої фондової торговельної системи (ПФТС), капіталізація фондового ринку України, розрахована за середньою ціною між найкращими цінами попиту та пропозиції, 2003 року зросла з 23,28 млрд. грн. до 25,37 млрд. грн. (4,76 млрд. дол.). За даними міжнародного рейтингового агентства Standard&Poors, цей показник у січні 2004 року становив 3,93 млрд. дол. При цьому найбільша капіталізація в зоні Frontier, до якої, крім України, належать ще 19 країн, була у фондових ринків Тринідаду і Тобаго (11,45 млрд. дол.), Ямайки (9,38 млрд. дол.) і Хорватії (6,48 млрд. дол.). У лютневий (2004 р.) список 50 найбільших за показником капіталізації компаній зони Frontier агентство Standard&Poors включило ВАТ «Укртелеком» (40-е місце). Перші три місця рейтингу посіли RBTT (Тринідад і Тобаго), Pliva (Хорватія) і Hansabank (Естонія).

Узагальнюючи наведене, можна стверджувати, що в результаті процесу приватизації в Україні не відбулося головне -- відокремлення бізнесу від влади. Бізнес, власність залишаються переважно залежними від держави, діючої влади, окремих посадових осіб. Симптомами цього є високий рівень корупції, переплетіння інтересів представників владних і бізнесових структур. Наслідками -- гальмування становлення цивілізованих ринкових відносин, відчутного піднесення добробуту населення, формування середнього класу та громадянського суспільства в Україні. Тому перехід української економіки на розвиток за європейською ринковою моделлю, вирішення проблем легалізації власності та капіталів значною мірою лежать у політичній площині та потребують докорінної зміни політико-економічних відносин, що склалися в Україні.

Отже, приватизація в Україні мала неоднозначні результати. З одного боку, вона стимулювала приватну ініціативу і була одним із важливих чинників виходу країни з глибокої системної кризи 1990-х років. З іншого -- приватизація не виправдала сподівань, у численних випадках не мала результатом появу ефективного власника, а подекуди створила серйозний дисбаланс приватних і суспільних інтересів, зумовлений невиконанням інвесторами взятих на себе зобовязань, концентрацією майна в руках олігархічних структур. Серйозною проблемою залишається недостатня легітимність створеного приватного капіталу, що формувався в умовах численних порушень чинного законодавства.

Таким чином, постає питання про те, що держава, не порушуючи курсу на приватизацію як базового принципу економічної політики, має вжити заходів із виправлення, наскільки це можливо, істотних недоліків приватизаційного процесу та усунення їх негативних наслідків. І головне питання тут полягає в тому, яким має бути зміст таких коригуючих дій держави.

При цьому слід виходити з можливості двох принципово різних процесів:

процеси ринкового перерозподілу власності як механізм нормального ринкового перерозподілу активів від менш ефективних до більш ефективних власників у процесі ринкової конкуренції;

перерозподіл власності як організовані державою політико-економічні та правові заходи.

Перший із названих процесів відбувається там, де є нормальна ринкова конкуренція, що зумовлює селекцію субєктів господарювання. Він є тим інтенсивнішим, чим більшим є захист від тенденцій монополізації і недобросовісної конкуренції. Держава в такому перерозподілі відіграє опосередковану роль -- як гарант забезпечення конкурентного середовища.

Другий процес передбачає пряме втручання держави у формування власності. При цьому конкретними методами теоретично можуть бути: націоналізація (повний перехід певного обєкта приватної власності у державну власність), деприватизація (часткове відновлення чи посилення державного контролю над приватизованими підприємствами) та реприватизація -- повторна приватизація підприємств, попередні власники яких не виконали інвестиційні програми (по суті, це зміна приватного власника). Реприватизація може здійснюватися, зокрема, шляхом скасування підсумків раніше проведених інвестиційних конкурсів.

Про що сьогодні йдеться в Україні? Висловлювання політиків і фахівців з цього питання свідчать про неоднозначне, а іноді і взаємовиключне трактування зазначених процесів і понять.

Так само неоднозначно можна зрозуміти і положення урядового законопроекту «Про повернення приватизованого майна у державну і комунальну власність», що перебуває нині на розгляді Верховної Ради України. Аналіз змісту законопроекту дає змогу стверджувати, що в його основі закладено термінологічну плутанину, адже відновлення майнових прав держави -- це націоналізація (деприватизація), але у жодному разі не реприватизація. Реприватизація (від лат. re -- повтор + privatus -- приватний) -- передача у приватну власність державного майна, що раніше належало приватному капіталу і було свого часу націоналізоване. Причому повернути (хоча б тимчасово) у державну власність можна лише підприємства, приватизовані через конкурсний продаж, а не під час «паперової» приватизації, оскільки на той момент їх повернення у державну власність юридично передбачене не було.

До підстав позбавлення прав власності законопроект відносить, зокрема, її «неефективне використання» (реприватизації підлягають «неефективно працюючі підприємства»). У нормальній ринковій економіці розвязання проблеми неефективного використання власності може бути реалізоване лише через процедури банкрутства, реструктуризації, вільного продажу. І механізм перерозподілу власності через процедури санації та банкрутства в Україні вже існує -- треба лише задіяти цей механізм повною мірою.

Реприватизація з мотивів «неефективного використання власності» є неприпустимою, адже, по-перше, при цьому було б грубо порушене право приватної власності. По-друге, законодавчо невизначеним залишається саме поняття «неефективне використання власності», що відкриває широкий простір для зловживань, можливо, ще більшого масштабу, ніж були допущені у процесі приватизації.

Більш того, можна сказати, що сам факт винесення на порядок денний необхідності прийняття спеціального закону про реприватизацію завдає шкоди іміджу України на світовій арені, створюючи враження нестабільності умов діяльності приватного капіталу в Україні. Отже, перерозподіл власності супроводжуватиметься зниженням інвестиційного рейтингу країни. А це, у свою чергу, означає не лише блокування припливу іноземного капіталу в економіку України, а й значне зростання інвестиційних ризиків загалом і, як наслідок, -- падіння ринкової вартості всіх активів.

За цих умов не можна не погодитися з думкою, що реприватизація -- це новий грабіж, що стосуватиметься кожного, насамперед -- бідних. Крім того, на думку експертів, є всі підстави для впевненості в тому, що реприватизація буде здійснюватися за диференційованого підходу. Новий закон матиме вибіркову дію і стане, як такий, позаекономічним інструментом перерозподілу капіталу. Легко передбачити, що масова де- і реприватизація буде такою ж, як і масова приватизація: несправедливою, непрозорою, нечесною. На ці обставини слід звернути особливу увагу, адже серед аргументів за реприватизацію висувається саме «відновлення справедливості», втім, -- без достатньо чіткого визначення того, що слід розуміти під цими словами [17].

Отже, висування на перший план проблем реприватизації (фактично, переділу власності) є суспільно невиправданим, більш того -- потенційно дуже небезпечним явищем. Воно загрожує Україні неконтрольованими процесами зіткнення приватних інтересів, загальним знеціненням ринкової вартості нагромадженого капіталу, що може підірвати загальні умови економічного відновлення, яке почалося в країні. За відсутності нормального конкурентного середовища реприватизація у жодному разі не приведе до появи більш ефективнішого власника, а буде зведена лише до банального «грабування награбованого». Тобто як політична мета така постановка питання є абсолютно неприйнятною.

Зрозуміло, що вирішення цього завдання потребує комплексних заходів, спрямованих на запобігання відходові капіталів і доходів «у тінь» та/або втечі за межі країни, а також створення умов для їх повернення до легального (офіційного) сектора економіки. При цьому не можна покладатися винятково на адміністративні заходи, котрі, як доводить практика багатьох країн світу, в цьому випадку є малоефективними; лише забезпечення політичної, економічної, фінансової, нормативно-правової стабільності, інвестиційної привабливості країни здатне кардинально вплинути на вирішення цього завдання.

Слід також особливо наголосити на тому, що завдання залучення в офіційний сектор економіки тіньових доходів і капіталів у жодному разі не повинно означати створення можливостей для легалізації кримінальних капіталів і доходів, отриманих від заборонених законом видів діяльності. Останнє суперечило б зобовязанням країни з боротьби з «відмиванням» «брудних» грошей, прийнятим відповідно до стандартів FATF.

У зазначеному комплексі можливих заходів пропонується і здійснення одноразової легалізації -- економічної (податкової, фінансової) амністії капіталів і доходів. До такого заходу вдавалися в різних країнах світу -- втім, із різною мірою успіху.

Прихильники амністії аргументують доцільність її здійснення тим, що вона дасть змогу легалізувати капітали, повернути їх до країни, стимулювати амністованих бізнесменів працювати з повним дотриманням податкового, валютного, кримінального законодавства.

Її противники вважають, що, по-перше, не можна амністувати капітали, нажиті злочинним шляхом, оскільки держава, йдучи на такий крок, визнає своє безсилля у боротьбі з тіньовою економікою правовими засобами, а по-друге, амністія буде кроком очевидно несправедливим стосовно законослухняних громадян.

Нарешті, на думку скептиків, вивезені раніше капітали і так без жодної амністії мають змогу повертатися в країну під виглядом іноземних інвестицій, що здійснюються, як правило, офшорними компаніями. Причому повернення їх у такий спосіб вважається більш доцільним, оскільки такі інвестиції отримують гарантії згідно з чинним законодавством і міжнародними угодами про уникнення подвійного оподаткування та захист інвестицій.

У цьому контексті амністія може давати значно кращий ефект у країнах із сталим законодавством, до яких Україна поки що не належить: і сьогодні залишаються чимало відносно «легальних» схем ухилення від оподаткування та високий рівень корупції, що неабияк знижують імперативність здійснення в Україні амністії капіталу.

Крім того, успіх амністії капіталів значною мірою залежить від громадської підтримки такого кроку влади. Саме тому О.Пасхавер вважає, що Україні необхідна не легалізація, а легітимація капіталу, тобто його суспільне виправдання з позиції базових суспільних інтересів.

Виходячи з міжнародного досвіду, економісти під амністією розуміють сукупність адміністративних та економічних заходів держави, спрямованих на повну чи часткову легалізацію фінансових ресурсів тіньового ринку та господарських процесів, що раніше вважалися незаконними, а також помилування осіб, які здійснили правопорушення з метою зменшення оподатковуваної бази чи відмови від сплати податків.

Водночас слід розрізняти повну і часткову легалізацію тіньових капіталів і враховувати потенційні наслідки їх здійснення.

Повна легалізація тіньових капіталів має дуже значний недолік: світове співтовариство і суспільна думка не схвалюють «помилування» капіталів, отриманих у сфері наркобізнесу, проституції, від торгівлі зброєю і нелегальної трансплантації людських органів. Тому, щоб не викликати негативного суспільного резонансу, треба здійснювати часткову легалізацію. Однак завдання відокремлення у ході амністії капіталів «сірих» від капіталів «кримінальних» надзвичайно складне, якщо взагалі можливе. Більш того, на думку окремих експертів, вибіркова амністія (амністія з перевіркою походження коштів) є неприйнятною, оскільки буде породжувати серйозні корупційні проблеми. А відтак -- правильним рішенням було б усунути чиновника зі схеми з легалізації коштів.

Делись добром ;)