Державне регулювання промислової політики України

контрольная работа

1. Перехід на ринкові засади функціонування

Вичерпність екстенсивних факторів зростання, неефективність та низька адаптивність командно-адміністративної системи до НТП та постіндустріальних тенденцій зумовила обєктивну необхідність ринкової трансформації економік країн СРСР. Про це свідчать негативні риси економіки України кінця 80-х років XX ст. [4, с. 530-531]:

  • ? тотальне директивне планування, участь та контроль в усіх сферах суспільного-економічного життя;
  • ? орієнтація на всесоюзну кооперацію (Україна виробляла лише 20% кінцевого продукту, а інша частина створювалася в коопераційних звязках із підприємствами держав-союзниць) [6, с. 66];
  • ? переобтяженість енерго-, матеріало- та ресурсномісткими, а також екологічно небезпечними виробництвами;
  • ? технологічна відсталість, відсутність ряду важливих напрямків НТП (відтворення основних фондів задовольнялося лише на 50%) [9, с. 457];
  • ? гіпертрофований розвиток ВПК, куди спрямовувалися значні ресурси держави;
  • ? значна частка проміжного виробництва: основу складали галузі групи А (добувна, обробна, воєнна промисловість, виробництво засобів виробництва) - 72% [9, с. 457];
  • ? прихована інфляція, що виражалася в дефіциті товарів та послуг;
  • ? низький рівень продуктивності праці та її мотивації, зрівнялівка тощо.
  • Поряд з цим, професор В.О. Мандибура вважає, що Україні при розвалі СРСР, оскільки ми отримали економічний потенціал в сфері матеріального виробництва, що не поступався потенціалу Франції. По виробництву окремих видів промислової продукції, зокрема машинобудування Україна була абсолютним світовим монополістом, тобто входила до трійки світових лідерів [11].
  • Шлях на який стала Україна на початку 90-х років вимагав подолання державного монополізму. Це, відповідно, передбачало перетворення у відносинах власності та формування підприємницьких структур.
  • Причини приватизації державної власності є зумовленими необхідністю [3, с. 191]:
  • ? підвищення рентабельності підприємств державного сектору;

    ? скорочення урядових витрат та фінансування державних установ і організацій;

    ? збільшення доходів бюджету, ліквідації або зменшення заборгованості за рахунок доходів від приватизації державного майна;

    ? скорочення державного монополізму в сфері виробництва товарів і послуг, розвитку конкурентних засад організації економіки;

    ? розширення інвестиційного попиту та активності населення, створення широкої соціальної бази підтримки ринкових реформ тощо.

    Поряд з цим варто відмітити необхідність функціонування державного сектору економіки, адже держава має бути не тільки регулятором ринкових господарських відносин, а й безпосереднім їх учасником [3, с. 162]:

    ? у межах приватного сектору не можна досягти макроекономічного оптимуму (передусім у випадках природних монополій), а також утримувати низькорентабельні або капіталомісткі виробництва, куди приватний бізнес йти не хоче, але вони потрібні суспільству (інфраструктура, екологічні підприємства, деякі види наукомістких виробництв тощо);

    ? необхідність контролю важливими для економіки або оборони країни галузями, особливо при загрозі переходу фірм під контроль ТНК;

    ? держава потребує розпорядження інструментами регулювання господарської (зокрема інвестиційної) діяльності або модернізації економіки через НДДКР;

    ? слід забезпечувати міжгалузевий перерозподіл ресурсів, якщо приватні господарюючі субєкти часто неспроможні це зробити;

    ? необхідне проведення цілеспрямованої регіональної політики, повязаної з освоєнням нових територій і розвитком відсталих районів.

    Для здійснення перетворень прийнято використовувати світовий досвід, хоча відправною точкою для реалізації планів мають бути ресурси. Однак приватизація державних підприємств на Заході мала інші риси:

    ? відбувалась в умовах розвинутої ринкової економіки і не в період її кризи, коли регулюючі функції держави зростають;

    ? співвідношення державного і недержавного секторів було стабільним протягом багатьох років.;

    ? темпи приватизації навіть зразкової програми Великобританії за десятиріччя склали трохи більше 10%. В Україні перед початком реформ у власності держави знаходилось 85,4% підприємств [7, с. 34].

    Необхідність розробки унікальної моделі приватизації вимагали також і інші фактори. По-перше державні органи в СРСР здійснювали безпосереднє управління всіма стадіями виробничого процесу, розподілу і перерозподілу його результатів, що в значній мірі визначало роботу недержавного сектора. По-друге, мала місце жорстка вертикальна ієрархія державного управління яка здійснювала примусову кооперація і спеціалізація виробництва та перерозподіл його результатів. Це призводило до взаємозалежних нерівноправних відносин між учасниками виробничого процесу. По-третє, глибина економічної кризи визначає комплексність заходів на її подолання та потребує коштів і уваги. По-четверте, можливі темпи роздержавлення власності знаходилися у значній залежності від мілітаризованої структури економіки [7, с. 35].

    Шоковий варіант концепції переходу до ринкової економіки не відповідав реаліям, що склалися в СРСР (зокрема в Україні) напередодні та після його розпаду. Досвід показав, що неможливо одночасно створити всеосяжний капіталістичний ринок, злагоджене і спрямоване на постіндустріальний розвиток та становлення громадянського суспільства господарство, за відсутності належного інституціонального забезпечення, розвинутої ринкової інфраструктури, відповідних кадрів та інформаційних систем тощо.

    Зокрема, Дж. Стігліц говорив, що "прискорена приватизація спирається на ідею Коуза про те, що не має значення, ким були початкові власники, оскільки ринок швидко перерозподіляє власність на користь ефективного". "На базі цієї ідеї, - доводить Дж. Стігліц, - була розроблена формула Вашингтонського консенсусу - комплекс ліберальних ринкових рекомендацій, вироблених на початку 80-х років МВФ, Всесвітнім банком і Міністерством фінансів, який призвів до негативного результату. Причини треба шукати в нерозумінні реформаторами самих основ ринкової економіки і процесу інституціональних реформ" [18, с. 23].

    Нехтуючи необхідністю розбудови інституціональної інфраструктури, адекватної потребам перехідного стану економіки, було вибрано найбільш руйнівний шлях приватизації - безкоштовний. Він по своїй суті не міг забезпечити державу, яка в трансформаційний період визначає розвиток економіки, коштами для інвестування, фінансової стабілізації та розвязання соціальних проблем. Водночас з державної власності було вилучено низку національно-важливих, прибуткових та соціально значущих обєктів.

    Державна програма приватизації майна державних підприємств передбачала досягнення таких головних цілей:

    ? зміну відносин власності на засоби виробництва з метою їх якісного відтворення та ефективного використання;

    ? створення прошарку недержавних власників як основи багатоукладної соціально орієнтованої економіки;

    ? структурну перебудову економіки;

    ? стабілізацію економічного становища;

    ? розвиток конкуренції та обмеження монополізму.

    В умовах відсутності механізму індексації вартості основного капіталу, розкручування супер гіперінфляційної спіралі масштабно спотворило реальну ціну приватизованих обєктів державної власності. Саме внаслідок цього та вкрай нееквівалентних оборудок на новоствореному валютному ринку, вартість основного капіталу (або основних виробничих засобів) що перебували у власності української держави, яка в 1991 році оцінювались у 570 - 800 млрд. дол. США, у 1993 році впала до мізерного " еквівалента " -- 9, 4 млрд. дол. США. Тобто фактично за 10 млрд. дол. було можливо було скупити весь основний капітал України. Хоча за оцінками Німецьких фахівців лише за ціною металобрухт вітчизняної газотранспортної системи (оцінений по цінах на металобрухт Лондонської біржі металів) перевищував 15 млрд. дол. Вигодами такої ситуації скористалися переважно ті, хто зумів привласнити колосальні обсяги державного капіталу, що сьогодні носити горде звання "олігарха" [7].

    Взагалі способи приватизації в Україні постійно змінювалися. З 1992 по 1994 р. приватизація здійснювалася шляхом відкриття приватизаційних рахунків в Ощадному банку. Вони були іменними та існували у вигляді депозитних рахунків, а отже, не мали вільного обігу, що гальмувало процес приватизації. Пізніше в 1994 р. було випущено засіб платежу за приватизаційні обєкти - компенсаційний сертифікат. Це було здійснено з метою компенсації втрат населення від знецінення грошей та прискорення приватизації. Однак результат залишав бажати кращого [15, с. 92].

    У 1995 р. було випущено українські ваучери (приватизаційні майнові сертифікати) у паперовій формі. У 1998 р. ПМС отримали 87,98% українських громадян (45,7 млн.). Строк їх чинності неодноразово подовжувався, щоб усі громадяни скористалися правом на свій пай у державній власності. Проте, зробити це було непросто, що стало причиною появи нелегальної форми обігу ПМС і формування "тіньової" економіки. Приватизація здійснювалася в умовах глибокої трансформаційної кризи української економіки, розбалансування грошової системи, несформованості ринкового світогляду та ринкової культури громадян [2, с. 125-126].

    Нажаль, приватизація за майнові сертифікати не утворила "середнього класу", який, на думку ідеологів, обовязково повинен був виникнути. Більшість акцій підприємств, які населення отримало від реалізації особистих ПМС, або взагалі не приносять дивідендів, або ж їх розмір незначний, що відсторонює від реальної можливості впливати на діяльність власних підприємств [29, с. 92-93].

    Наявність великої кількості ПМС в руках окремих осіб, які масово їх скуповували за готівку, посприяло акумуляції величезних обсягів капіталу у "тіньовиків". Останні тримали ціни ПМС на монопольно низькому рівні, змушуючи бідні верстви реалізувати їх за "демпінговими" цінами, та одержали за безцінь контрольні пакети акцій найбільш привабливих і перспективних підприємств [15, с. 93].

    У 1998 р. розпочалася грошова приватизація, яка згідно з прийнятим Законом України "Про державну програму приватизації на 1998 рік", в значній мірі, враховувала вищезазначені суперечності. Бралося за мету стимулювати формування реального власника, утворення вторинного ринку акцій, створення сприятливих умови для залучення як вітчизняних та іноземних інвестицій та поповнення бюджету країни [2, с. 126].

    Залежно від форм і методів приватизації умовно виокремлюють чотири основні етапи приватизації в Україні. Перший (1988-1991 рр.) припав завершальний етап існування СРСР коли було дозволено приватне підприємництво у формі кооперативів [2, с. 126-127].

    В 1991 році, за рахунок прийняття деяких законів, було створено правове поле для приватного підприємництва. Кожен його субєкт прагнув освоїти нерозвинений ринок споживчих товарів і послуг. Вони одночасно розвивали легальну і тіньову частину свого бізнесу, приватний капітал почав активно зростати, що спричинене слабкістю державного контролю. Це стало чинником первісного нагромадження великого приватного капіталу.

    Протягом другого етапу (1992-- 1994 рр.) було приватизовано 11 тис. обєктів, однак темпи передбачені програмою приватизації не були реалізовані. Виявилася деформованою структура приватизаційного процесу, адже понад половину підприємств, що перейшли у недержавний сектор, становили середні та великі. На відміну від інших країн, в Україні торгівля, побутове обслуговування та громадське харчування не стали сферами першочергової приватизації. Її обєктами були промислові гіганти та монополісти, які належали до галузей, приватизація яких планувалася вже після формування ринкової інфраструктури.

    Третій етап (1995-1998 рр.) характеризувався масовою приватизацією. Її середньорічні темпи зросли більше ніж у 2,5 рази. За цей період було приватизовано майже 50 тис. обєктів. Понад 90% підприємств торгівлі, сервісу і громадського харчування стали приватними [2, с. 127].

    Четвертий етап розпочався у 1999 р. та визначався індивідуальним характером приватизації. До переліку обєктів, що підлягали приватизації, ввійшли підприємства машинобудування, транспорту, звязку, нафто- і газопереробної промисловості.

    Взагалі з 1992 до 2009 р. в Україні було роздержавлені більше 123 тис. обєктів: приватизовано 28 401 обєкт державної форми власності та 94 625 обєктів комунальної власності. Від приватизації державного майна надійшло більше 42 млрд. грн., 3 млрд. грн. плати за оренду державного майна та 4,26 млрд. грн. дивідендів, нарахованих на державні акції (паї). Сьогодні в Україні сформовано приватний сектор економіки, частка якого коливається від 71,0% (електроенергетика) до 91,6% (легка промисловість) [3, с. 192-194].

    Рис. 1. Структура валової доданої вартості за видами економічної діяльності, % [14]

    Державна програма приватизації майна державних підприємств передбачала, як одну із цілей, структурну перебудову. Основні напрями державного структурного регулювання передбачають [17]: обґрунтування основної секторальної структури економіки; запровадження стратегії економічного зростання; інвестування в масштабах всієї економіки найбільш вагомих проектів; підтримку інноваційної діяльності.

    Динаміка структури валової доданої вартості (рис. 1) показала наступні тенденції в періоді з 1990 по 2010 рр.: зменшення частки валової доданої вартості у мисливстві, лісовому та сільському господарстві (з 25% до 8%), в переробній промисловості (з 31% до 17%), в будівництві (з 8% до 3%) та зростання питомої ваги даного показника щодо фінансової діяльності (з 1% до 7%), торгівлі та невиробничого ремонту (з 5% до 16%), добувної промисловості (з 4% до 7%), транспорту та звязку, державного управління, освіти, та охорони здоровя. Також в даному періоді спостерігається зростання частки сфери послуг в загальному обсязі виробництва з 23% до більше ніж 40%. Дана динаміка збігається із практикою провідних економік, однак значно відстає їхнього рівня, що в окремих випадках сягає більше 70%.

    Таким чином, нехтування загальносвітовими тенденціями, поверхневий підхід до формування нових ринкових інститутів, руйнівна модель роздержавлення, лобіювання особистих інтересів владних посадовців, не виважена політика антикризового регулювання та багато іншого не дозволили Україні швидко наблизитись до рівня розвитку провідних країн. Проблем за роки реформ лише поглибились.

    Делись добром ;)