Регiональнi аспекти розмiщення внутрiшньої торгiвлi в Черкаськiй областi

курсовая работа

2. Передумови розвитку та розміщення торгівлі в Черкаській області

З-поміж різноманітних регіонів української землі, які різняться традиціями, культурою, побутом, відомими особистостями, економічним розвитком і природними багатствами, особливе місце займає Черкаський край із своїм славним минулим й особливістю його економіко-географічного положення, істотні переваги котрого визначаються наближеністю губернських міст та наявністю судноплавної річки - Дніпра. У XIX ст. він посідав важливе становище в імперії територією якого здійснювалася важлива експортно-імпортні звязки з іноземними країнами. Найбільша річка - Дніпро відігравала значну роль у транспортуванні товарів, а також звязувала підприємства країни із західними державами. [5, c.47]

Через особливу родючість ґрунту, помірний клімат, значну численність річок економіка Черкаського краю переважно залежала від аграрної галузі, зокрема розвинутості її поміщицьких економій. Тому, сільське господарство було провідною галуззю місцевої економіки та основною формою життєдіяльності населення Черкащини. Ефективність сільськогосподарського виробництва поміщицьких господарств прямо залежала від матеріально-технічного їх забезпечення, способів залучення ними робочої сили до своїх економії відповідно до перетворень у суспільстві.

В правобережному регіоні найдавніші й найпотужніші маєтки належали землевласникам польського походження Потоцьким, Любомирським, Браницьким і Вишневецьким. Із включенням Правобережжя до складу Російської імперії у результаті прямого втручання царського уряду в процес перерозподілу приватної земельної власності шляхом реалізації маєтків колишніх їх володарів переважна кількість земель стала належати російським дворянам - землевласникам та урядовцям Воронцовим, Лопухіним, Давидовим, Раєвським, Багратіонам, Орловим, Бобринським, Браницьким, Балашевим, Потьомкіним, Самойловим, Енгельгар-дтам, Долгоруковим, Шуваловим й ін. Яскравим прикладом найбільших маєтків можна навести економії Потоцьких, Бобринських, Лопухіних, Воронцових, Бала-шевих. Так, наприклад, князю Лопухіну належало до 100 тис. дес. землі, а графам Браницьким - до 300 тис. дес. [8, c.43]

Маючи у достатній кількості робочу силу, поміщицькі господарства процент їх землеволодінь на Правобережжі був найвищим - 68,3 % спеціалізувалися на виробництві пшениці та цукрового буряка, а також продуктів тваринництва. Їх підприємницька діяльність була тісно повязана із сільським господарством.

Скасування кріпацтва реформа 1861 р. позначилося на економічному розвитку краю. Одним із великих економічно розвинутих торгових центрів Південно-Західної України стало місто Умань. Значному економічному розвиткові останнього сприяла та обставина, що через нього проходив великий торговий шлях в напрямку з півночі на Черкаси і чорноморські порти. Тому, воно мало статус значного торговельного центру. Тут вели торгівлю купці з Польщі, Росії, Туреччини, Вірменії, Греції. Його розвиток ще більше посилився, коли в 1890 р. було закінчено будівництво залізниці, що звязувала місто з такими важливими відповідними вузлами, як Козятин, Київ, Одеса. До цього центру тяжіла не лише територія Уманського повіту, а й сусідніх Звенигородського, Липовецького тощо. Жвава торгівля хлібом, цукром та іншими продуктами сільського господарства, які відправлялися морем через Одесу за кордон, а по залізниці - на північ, у внутрішні губернії Російської імперії, дальший розвиток промисловості у місті й повіті викликали створення в Умані пяти відділень банків Російського торгово-промислового, Петербурзького міжнародного комерційного, Російського для зовнішньої торгівлі та ін.

На початку XIX ст. в Черкасах зявилися перші великі промислові підприємства, що свідчило про початок нових економічних відносин у місті. В 1805 р. було розпочато будівництво цегельного заводу. Згодом, у 1831 р., побудовано мости на смілянських та чигиринських дорогах і в 1848 р. - пором через р. Дніпро, у 1845 р. - тютюнову фабрику, в 1854 - рафінадний завод. Тоді ж було введено у дію водопровід та гасове освітлення, а у 1874 р. на базарних площах - артезіанські криниці. Розвиток виробництва й торгівлі сприяло стрімкому зростанню міста і його населення. Якщо в 1838 р. населення Черкас становили 9231 особу, то у 1881 р. вже понад 22 тис.

Суттєвим було раціональне ведення лісового господарства, для чого не шкодувалися кошти на розвиток Мошногородищенських лісів9. У маєтку успішно працювали й давали значні прибутки збудовані в 1892 р. Мошенський цегляний, у 1894 р. Олександрійський винокурний, у 1899 р. Маріїнський паровий керамічний і Городищенський пивоварний заводи. В 1890 р. був заснований Байбузький кінний завод, котрий вирощував робочих коней, а з придбанням у 1897 р. плідника чистокровної рисистої породи розпочалося розведення їздових коней, на яких у Росії був великий попит. На виставці в Нижньому-Новгороді 1896 р. маєток та його опис були удостоєні вищих нагород.

На Лівобережжі культивувалися не тільки хлібні зернові - пшениця, жито, овес, ячмінь, а й інші культури - гречка, просо, горох, боби, чечевиця, кукурудза. У 40-х рр. почав активно засіватися льон. Важливу роль в економіці регіону відігравало тваринництво. Найбільший попит у господарствах був на тяглову робочу силу, а саме на волів, котрі використовувались у чумацькому промислі, як транспортний засіб і для оранки земель. Особливо у великих кількостях їх розводили в Золотоніському останній. Крім того, повіт славився своїми кращими кінними заводами.

Однак, попри родючість ґрунту, поміщики, маючи у надлишку кріпацьку робочу силу, не відчували потреби в нововведеннях у землекористуванні. Як наслідок, селяни займалися традиційними способами обробітку землі. При загальній млявості землевласники все ж робили вкладення в спорудження виробництв, тісно повязаних із сільським господарством, що приносило їм значні прибутки. Особливого поширення набуло будівництво млинів, цукроварень, цукрових заводів. Зберігали свою популярність і також такі традиційні промисли, як бджільництво.

Розвиток будь-якої галузі економіки залежить від її технологічного оснащення. Саме центральний регіон, у котрому брала свій початок цукрова промисловість, посідав особливо важливе господарське становище. Через нього здійснювались експортно-імпортна звязки із країнами Європи. Територією краю тече найбільша річка України - Дніпро, завдяки якій транспортувалися товари, звязувалися підприємства з західними державами. Очевидно, цей фактор та особлива родючість ґрунту спричинили передумови для започаткування цукрового виробництва в регіоні, котре почало виникати наприкінці 20-х рр. XIX ст. Засновником першої цукроварні на Правобережній Черкащині був власник с. Трощин Канівського повіту польський граф Понятовський. У 30-х рр. створюються цукрові заводи поміщиками Четвериковими в с. Почапинці Звенигородського повіту, графом Потоцьким у с. Орловець Черкаського повіту і гр. Бобринським у м. Сміла. Саме цукрова промисловість була найрозвиненішою галуззю економіки на Правобережжі.

Великими цукрозаводчиками були зокрема графи Бобринські. Їх маєток розташовувався в Чигиринському й Черкаському повітах Київської губернії та охоплював на початку володіння (1838 р.) 18 тис. дес. і лісу - 14.3 тис. дес. Пріоритетними на той час важливими галузями останнього були рільництво й лісівництво. Протягом значного проміжку часу він істотно збільшився за рахунок придбання навколишніх земель і вже на початку 1913 року становив 44,4 тис. дес. У маєтку застосовувалася багатопільна сівозміна.

Для забезпечення виробничих процесів розводилася худоба, а відповідно до вимог зростаючої економіки впроваджувалися в сільське господарство нові технології. Збільшувалася кількість та якість реманенту, серед якого переважали складні механізми - плуги, жатки, парові молотарки.

Під час володіння Бобринських містечко Сміла і весь Черкаський повіт набули найбільшого розвитку, промисловість котрих до того часу обмежувалася лише влаштованими на річці Тясмин крупчастими млинами, які забезпечували борошном не тільки повіт, а й в значній кількості ця продукція відправлялась в Умань, Кременчук, Миколаїв та Одесу.

З 1838 р. виникло безліч нових засобів для торгових оборотів, промислів і заробітків значної кількості людей, особливо на смілянських цукробурякових заводах. О.О. Бобринський поставив виробництво буряка на промислову основу. Графи підтримали це виробництво, оскільки у маєтку вироблялося багато хліба. А збудувавши перші на Смілянщині чотири заводи - Смілянський, Балаклеївський, Яблунівський та Грушевський - вони поклали початок цукровому виробництву в Південно-Західному краї. Згодом були зведені Гречківський і Капітанівський рафінадні заводи. Цукровий ринок Бобринських був найпоширенішим у тогочасній Росії. Продаж цукру відбувався через склади й агентства, котрі були зосереджені в Білій Церкві, Умані, Черкасах, Єлисаветграді, Кременчуку, Полтаві, Камянці-Подільському, Катеринославі, Києві, Миколаєві, Одесі, Ростові-на-Дону, Самарі, Саратові, Тюмені, Катеринбурзі, Іркутську, Ашхабаді, Баку. Крім того, цукор збувався за кордон - до Персії та Болгарії. [10, c.69]

Виробництво його на перших цукроварнях базувалося на ручній праці. В 1840 р. граф Бобринський побудував у Смілі механічні майстерні, в яких виготовлялося обладнання для цукроварень та техніка для сільського господарства. Так, ними були вперше впроваджені терки для подрібнення буряків, гідравлічні преси і великі за місткістю котли.

З того часу розпочався промисловий зростання Сміли, що згодом дозволило стати їй одним із промислових центрів півдня Російської імперії. Завдяки залізниці, побудованій у 1879 р. графом В.О. Бобринським на 9 заводах Сміли було вироблено продукції на 4070 тис. крб (на 791 тис. крб більше, ніж у тому ж році випустили її на 76 фабриках і заводах Києва.

Напередодні реформи 1861 р. основна маса поміщицьких селян страждала від малоземелля, яке вело до зубожіння їх господарств. На противагу цьому періоду у пореформені роки збільшувалися земельні наділи, що привело до звернення населення до самостійного обробітку землі. Більшість із тих, хто здавав землю в оренду, стали самі займатися землеробством, поміщицькі господарства також збільшили оранку.

У свою чергу і безземельні були вимушені вдатися до найму землі, втягнувшись по суті в господарську залежність від поміщика. В умовах формування ринкових відносин малоземельні селянські господарства були нерентабельні. Цікавим є той факт, що через нестачу коштів їм довелося порушити традиційний обробіток землі волами більш дешевим засобом - кіньми, а для прискорення останнього деревяний плуг замінити залізним. Це у подальшому привело до підвищення прибутковості зернового господарства й підвищення цін на хліб17.

Завдяки збільшенню прибутковості землі селянські господарства отримали можливість схилити землевласників до її продажу за підвищеними цінами. Так, у 1887 - 1896 рр. ціни на неї піднялися з 89 крб.60 коп. до 197 крб за десятину. За рахунок збільшення посівних площ спостерігалося нагромадження надлишку зібраного врожаю, насамперед найпоширенішої зернової культури - пшениці. Задля його збереження та недопущення продажу за низькими цінами в регіоні стала швидкими темпами розвиватися винокурна промисловість, котра мала подвійну користь: доходи від продажу спирту були значно вищими, ніж від первинного продукту - зерна. Відходи від його виробництва використовувалися для відгодівлі худоби.

регіональний внутрішня торгівля товар

Останнє десятиліття XIX ст. було найбільш сприятливе для селянських господарств, площа землеволодінь яких збільшилася на 12%. Ще свого часу цей процес передбачав професор Чупров, підкреслюючи, що аграрне питання для Лівобережжя більш вдало могло вирішитися шляхом інтенсифікації сільського господарства і збільшення в ньому продуктивності праці19. Виходячи з даних земської статистики, в 1890-х рр. ціна за один пуд хліба зросла з 55 коп. до 70 коп., одна десятина принесла валового доходу більше на 56%, заробітна плата підвищилася на 33% (за поденну роботу) й на 56% у великих господарствах. Немаловажне значення для розвитку сільськогосподарського виробництва на Лівобережжі мав інтенсивний розвиток кредитних установ. Різні за своїми формами діяльності, вони надавали матеріальну допомогу товаровиробникам, що сприяло підвищенню виробництва сільськогосподарської продукції.

Поряд із зростанням сільського господарства, котре мало важливе значення в поміщицьких господарствах, поширювалося промислове виробництво, виникали супутні підприємства не характерних для цих місцевостей галузей промисловості. Так, у Канівському повіті - це суконна та канатна фабрики підприємців Б. Глухого, Л. Співаковського і Векснера й чавунноливарний завод Седлока, шкіряний завод Бєліцької в Смілі, табачна фабрика А. Зарицького у Черкасах.

Одночасно розвивалася і кустарна промисловість, яка значно поступалася підприємствам, але, пристосовуючись до ринкових умов, була звязуючим ключем на шляху до покращення економічного становища населення, котре працювало в ній для підвищення добробуту свого господарства. Найпоширенішими промислами Золотоніського повіту, що використовували як сировину хутро та шкіру домашніх тварин, були кожухарство, кушнірство, шевство. Так, тільки шевців наприкінці XIX ст. в повіті нараховувалось 590. У Чигиринському повіті, багатому на поклади глин найбільш розвиненим було гончарство.

Фабрична та заводська промисловість витискали предмети споживання, необхідні для повсякденного вжитку, котрі виготовлялися виключно вручну, замінюючи їх значно вдосконаленим обладнанням, яке не тільки полегшувало працю, а й підвищувало її продуктивність. Найбільш уживаними знаряддями останньої були різноманітні засоби для обробітку землі, збору і переробки врожаю, ткацькі верстати, ковальсько-слюсарне та гончарне приладдя. Проте, беручи до уваги історичне минуле, географічне положення й культуру мешканців регіону, для котрих кустарна промисловість мала велике значення, місцеве дворянство всіляко підтримувало дрібне виробництво в інтересах покращення економічного становища обох сторін. Так, як найбільш характерний приклад, можна навести той факт, що у Київській губернії в XIX ст. функціонувало близько 80 цукрових заводів, які потребували фільтрпресове полотно, що виготовлялося виключно кустарним способом у Черкаському повіті при учбово-ткацькій майстерні В.М. Ханенка.

В другій половині століття поміщицькі господарства втягувалися у товарно-грошові відносини, пристосовуючи їх до потреб ринку. Зростання товарності сільськогосподарського виробництва відбувалося під впливом інтенсифікації ринкових відносин. Деякі землевласники почали розширювати свої володіння за рахунок селянських наділів і захоплення луків, лісів, водойм та використання вільнонайманої робочої сили. Однак, незважаючи на фінансову підтримку уряду й цілий ряд переваг і привілеїв, дворянство стрімко занепадало. Зменшувалася товарність та збільшувалася натуралізація сільського господарства, знижувалася врожайність і валові збори продукції. Призвичаївшись до дармової кріпацької праці, частина поміщиків не вміла перетворити свої маєтки на прибуткові комерційні підприємства. Все більше наростала аграрна криза поміщицьких господарств, більшість з котрих так і не змогла її подолати. Дворяни-землевласники опинилися в надзвичайно складних умовах. Адже для проведення програми індустріалізації країни з 1859 р. було закрито всі державні кредитні установи, й тільки з появою селянського та дворянського земельних банків у 1882 і 1885 рр. незначна Частина дворянства змогла відновити свої занедбані господарства. Економіка останніх була підірвана. В свою чергу й малоземельні селянські господарства неспроможні були зміцнити свій матеріальний статок, оскільки середній розмір землі становив від 1,8 дес. до 5 дес. Малоземельні селяни, обтяжені численними податками, не мали можливості придбати найновіші значно ефективніші знаряддя праці. Такі умови господарювання були недостатніми для підтримки економічного та фізичного життя населення. Тільки власники, які володіли до 10 дес. орної землі могли розраховувати на прибутковість господарства.

Для успішного господарювання багатьом поміщикам-землевласникам не вистачало основних рис - ініціативності й працьовитості. Беручи великі позички і не зумівши їх успішно реалізувати, дворяни продавали землі. Відбувався застій внутрішнього ринку, що змушувало виробника, а саме селянина, котрий представляв широкі верстви населення, вступати самостійно у товарні відносини та виходити на зовнішній ринок. Цьому сприяла й політика царського уряду, яка циркуляром Міністерства державних маєтків від 25 лютого 1863 р. приписувала здавати в оренду останній виключно православному духовенству, росіянам-ста-рообрядцям, а також благонадійним місцевим селянам. Підприємливі селяни у свою чергу вміло використовували можливості для збільшення своїх земельних площ за рахунок купівлі та оренди поміщицьких земель, що сприяло їх економічному зміцненню. На цьому фоні зявився талановитий господар, К.М. Яхненко, заснувавши славнозвісну не тільки в Росії, а також й у країнах Європи фірму “Брати Яхненки і Симиренко. ”

Маючи незначні кошти, за сприятливих обставин енергійної діяльності він зміг за декілька десятків років скласти капітал, прославити свою родину, підняти добробут населення регіону, збудувати в 1843 р. перший у Росії пісочно-рафінадний завод, оснастивши його найпередовішим західноєвропейським обладнанням вартістю 400 тис. крб та запросивши близько 30 спеціалістів і техніків із Франції. На заводі й полях, де вирощувався цукровий буряк, працювали 4 тис. робітників. За таким же проектом ним було побудовано цукрозавод у с. Руська Поляна, взято в оренду та перепрофільовано відповідні підприємства у селах Орловець й Олександрівка.

Українське село терпіло від застою й занепаду завдяки тому, що невеликому прошарку дворянства разом із підприємцями з різних класів вдалося розвинути економіку та організувати виробництво шляхом формування нових великих господарств, проведення бурхливої підприємницької діяльності з орієнтуванням на ринкову економіку, перетворити свої маєтки на великі агропідприємства, розбудувати міста регіону. Ними було відкрито шлях до модернізації й індустріалізації господарства краю.

Делись добром ;)