Primachenko_OYeT_Oporny_konspekt

3. Міжнародні валютно – фінансові відносини України

Процес формування в Україні власної валютної політики почав здійснюватись після проголошення незалежності у серпні 1991 р. та виходу з рубльової зони у листопаді 1992 р. у складних соціально-економічних умовах. Вони характеризувались різким падінням обсягів виробництва, розривом господарських зв'язків між республіками колишнього СРСР, гіперінфляцією.

В 1993 р. з метою лібералізації валютного ринку було здійснено спробу встановлення ринкового (плаваючого) курсу національної валюти щодо іноземних валют. Цей валютний режим діяв з квітня по липень 1993 р. і був спрямований на уникнення жорстких параметрів валютного ринку (досить високі податки на експортерів, вимоги обов'язкового здавання усієї валютної виручки).

Новий етап у валютній політиці України почався в жовтні 1994 р. Він характеризувався подальшою лібералізацією валютного ринку, встановленням єдиного обмінного курсу для готівкових і безготівкових розрахунків, підготовкою передумов для введення нової грошової одиниці - гривні. Офіційний курс карбованця визначався на підставі результатів торгів.

В 1996 р. було досягнено фінансової стабілізації та відносної стабільності національної валюти, яка знецінилась на 5,5%, що дало змогу у вересні здійснити грошову реформу. Карбованець замінено на гривню у співвідношенні 1 грн.= 100 тис. крб. і встановлено її офіційний обмінний курс.

В 1997 р. спостерігається продовження тенденції щодо стабільності гривні (втратила лише 0,3% своєї вартості). Головним джерелом стабільності курсу гривні стали періодичні валютні інтервенції НБУ в цілому за рахунок валютних резервів. Необхідність такої штучної підтримки стабільності гривні пояснювалось бажанням уряду одержати кредити від МВФ та Світового банку, що залежало від виконання деяких вимог МВФ до внутрішніх економічних показників. Валютні інтервенції з осені 1997 р. до початку 1998 р. обійшлись НБУ у близько 650 млн. дол. США. НБУ встановлює перший валютний коридор з межами 1,7 - 1,9 грн. за дол. США.

Проте стабілізація ситуації на валютному ринку була тимчасовою. Наступний період позначився досить відчутною девальвацією курсу гривні: в 1998 р. вона знецінилася на 80%, а в 1999 р. - на 52%.

До головних причин падіння курсу гривні треба віднести:

зовнішні борги держави,
неспроможність НБУ ефективно використати весь інструментарій грошово-кредитної політики та політичні чинники.

З метою захисту своїх валютних резервів у цих складних умовах НБУ використовує плавну девальвацію. На 1998 р. переглядається валютний коридор (1,8 - 2,25 грн./ дол. США), який, однак, у вересні 1998 р. знову змінюється (2,5 - 3,5 грн./дол. США). Щоб утримати курс гривні в межах останнього валютного коридору, НБУ було проведено низку жорстких заходів:

заборонено банкам мати відкриті валютні позиції у вільно конвертованій валюті й укладати ф'ючерсні контракти; здійснювати операції з твердою валютою на міжбанківському валютному ринку і концентрацію валютних торгів на Українській і Кримській валютних біржах; підприємствам-резидентам України здійснювати передплату за імпортними контрактами;
запровадження обов'язкового продажу на УМВБ 75%, а потім і 50% валютної виручки підприємств;
скорочення різниці між офіційним валютним курсом доларів США і курсом обмінних пунктів з 10 до 5% і запровадження більш жорстких правил купівлі іноземної валюти;
обмеження попиту на долари для неторговельних операцій і суми, яку банки могли купити на УМВБ для продажу через свої обмінні пункти.

В 1999 НБУ продовжує політику валютного коридору і приймає рішення лібералізації валютного та відкритого міжбанківського ринків, оскільки це одна з головних умов поновлення програми фінансування МВФ.

Протягом 2000 р. відбувалася або ревальвація гривні, або незначна її девальвація (знецінилася на 4,25%). Офіційний курс визначався на базі котирування п'яти-шести великих банків, завдяки чому не можна було вважати курс реальним, а процес його формування - ринковим.

Із запровадженням нової європейської валюти євро Україна повинна в подальшому орієнтувати валютну політику на євро.

Валютні операції за участю резидентів і нерезидентів, а також зобов'язання щодо декларування валютних цінностей та іншого майна підлягають контролю.

Валютний контроль - це комплекс адміністративних заходів, які спрямовані на стримування вивезення і стимулювання повернення валютних коштів у країну.

Головним органом валютного контролю є Національний банк України. Він здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій, забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю. Крім, НБУ функції у сфері валютного контролю здійснюють:

уповноважені банки - контроль за валютними операціями, що проводяться резидентами і нерезидентами через ці банки;
державна податкова інспекція - фінансовий контроль за валютними операціями, що проводяться резидентами та нерезидентами;
міністерства зв'язку - контроль за додержанням правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон України;
державний митний комітет - контроль за додержанням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

Органи, що здійснюють валютний контроль мають право вимагати і одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій, стан банківських рахунків в іноземній валюті, а також про майно, що підлягає декларуванню.

У подоланні гострої економічної кризи в Україні велика надія покладається на іноземні інвестиції.

За опублікованими розрахунками загальний обсяг необхідних іноземних інвестицій в економіку України становить понад 40 млрд. дол. США, зокрема для металургії — 7; машинобудування — 5,1; транспорту — 3,7; хімії і нафтохімії — 3,3 млрд. дол. США. Така сума дала б змогу реконструювати пріоритетні галузі промисловості протягом 5 років. Але фактично обсяги іноземних інвестицій в економіку України є значно нижчими, ніж потреба в них. Так, загальний обсяг іноземних інвестицій в Україну коливається від 500 млн. дол. до 1 млрд. дол.

Найефективнішим джерелом зовнішнього фінансування є прямі іноземні інвестиції, у разі здійснення яких весь ризик бере на себе інвестор. Проте Україна, як і раніше, посідає одне з останніх місць серед країн Східної Європи за обсягами прямих іноземних інвестицій. Збільшення портфельних інвестицій на сьогодні обмежено можливостями ринку державних цінних паперів та низькою ініціативою на ринку цінних паперів, емітованих підприємствами.

Україна посідала одне з останніх місць у Східній Європі за показником іноземних інвестицій на одну людину — 65 дол./люд. Водночас в Угорщині цей показник становив 198 дол., в Латвії і Словенії — відповідно 160 і 170 доларів.

Унаслідок низької інвестиційної привабливості нашої країни загальна сума прямих іноземних інвестицій є незначною.

Основними формами інвестування в Україну були грошові внески (55 %), цінні папери (15 %) та внески у формі рухомого і нерухомого майна (30 %). Провідні позиції в інвестуванні в Україну посідають США, Нідерланди, Німеччина, Російська Федерація.

Практика залучення іноземних інвестицій в Україну засвідчує, що обсяг капіталовкладень значно відрізняється в різних її регіонах. Інвестори, як правило, надають перевагу промислово розвинутим і географічно вигідно розташованим регіонам. Так, у Києві зосереджено 30% усіх прямих іноземних інвестицій, у Київській області — 9,3 %; Запорізькій — 8,2 %; Одеській — 6,6 %; Дніпропетровській — 6,4 %; Донецькій — 6,4 %, в решті регіонів — 25,5 %.

Аналізуючи залучення іноземних інвестицій в Україну, можна зазначити, що галузева структура прямих іноземних інвестицій становить у харчовій промисловості — 22 %, у машинобудуванні та металообробці — 13 %, у сфері внутрішньої торгівлі — 21 %.

Загальновідомо, що інвестиційна активність та економічне зростання - взаємопов'язані процеси. Економічне зростання залежить від інвестиційної активності і навпаки.

Зростанню іноземного інвестування в будь-яку країну сприяє нормальний інвестиційний клімат.

Інвестиційним кліматом називається ситуація в країні з погляду іноземних підприємців, які вкладають в її економіку свої капітали. Цей клімат формується багатьма факторами (факторами ризику), які можна об'єднати в такі три основні групи:

соціально-політична ситуація та її перспективи;
економічна ситуація та її перспективи;
зовнішньоекономічна діяльність та її перспективи.

Перша група — соціально-політична ситуація — характеризує міцність державних інституцій, наступництво політичної влади, ступінь державного втручання в економіку, прагматичність державної політики, ефективність роботи державного апарату, схильність до націоналізації іноземного майна, традиції дотримання міжнародних угод тощо.

Економічна ситуація: загальний стан економіки, становище у валютній, фінансовій та кредитній сферах, митний режим та режим використання робочої сили, стійкість валютного курсу, податкові ставки та пільги тощо.

Третя група факторів — зовнішньоекономічна діяльність — охоплює чинне законодавство в галузі захисту інвестицій, формування та діяльності підприємств за участю іноземного капіталу, заходи з регулювання та обмеження їхньої діяльності, сукупність правових актів, які відображають державну політику щодо капіталовкладень з-за кордону тощо.

Вважається, що вибір інвестором місця вкладення капіталу обумовлюється переважно:

а) привабливістю країни з погляду витрат — вартості робочої сили, кадрових ресурсів, наявності розвиненої інфраструктури, розвиненості фінансових ринків, характеристики податкової системи;

б) привабливістю країни з погляду збуту — розвиненості місцевого ринку та стану конкуренції на ньому, відкритості країни для міжнародної торгівлі;

в) привабливістю країни з погляду особливостей культури, історичного розвитку, політичної стабільності.

В Україні багатьох з цих вимог не дотримується. Спеціалісти вважають, що основними перешкодами на шляху вкладення інвестицій в Україну є:

—нестабільність законодавства;

нерозвиненість інфраструктури, особливо транспортної та телекомунікаційної мереж;

незбалансованість економіки;
неспроможність влади дотримуватись взятих на себе зобов'язань;
невідповідність організаційних управлінських форм світовим;
економічна і політична нестабільність;
корупція.

Переважно саме ці причини, що значною мірою залежать від держави, стримують ширший доступ інвестицій в Україну.

Для покращання інвестиційного клімату необхідні:

зрівнювання у правах інофірм і національних підприємств, розширення податкових пільг тощо;
створення та ефективне використання вільних економічний зон, сприяння інвестиціям у провідні галузі промисловості;
розвиток системи страхування інофірм;
визначення пріоритетів інвестування;

•підтримка і заохочення з боку держави фірм та підприємств котрі сприяють інвестиціям в українську економіку;

розширення міжнародної співпраці в галузі сприяння капіталовкладенням та гарантування інвестицій;
активна роль держави в запобіганні та компенсації можливих негативних соціальних наслідків реалізації інвестиційних проектів в Україні;
створення умов для активізації вітчизняного бізнесу;
поглиблення ринкових реформ;
удосконалення чинного законодавства в галузі зовнішньоекономічної діяльності та забезпечення контролю з боку держави за його дотриманням.

Вкладаючи інвестиції в Україну, іноземні компанії та банки переслідують різні цілі, серед яких можна виокремити такі:

використання факторів виробництва, ціна яких в Україні нижча від світової: порівняно дешева (але кваліфікована) робоча сила, низька ціна на деякі види сировини;
використання порівняно багатих родовищ корисних копалин та інших природних ресурсів, розроблення яких в Україні дешевше, ніж в інших країнах;
залучення українських підприємств у технологічні ланцюжки іноземних компаній, що звичайно досягається придбанням українських постачальників сировинних ресурсів і напівфабрикатів;
придбання потенційно ефективних українських підприємств (звичайно експортоорієтованих) за низькою ціною з метою одержання високого прибутку після обмежених інвестицій у створення системи збуту, проведення маркетингу і реструктуризації номенклатури виробленої продукції;
просування на український ринок своєї продукції: створення торговельно — збутової мережі, складальних виробництв, сервісних підприємств, упровадження своїх стандартів на українському ринку, до інвестицій такого типу підштовхують і високі митні збори;
використання морально застарілого чи екологічно шкідливого устаткування, яке неможливо ефективно використовувати в розвинутих країнах. Випуск застарілої продукції, технологія виробництва якої добре відпрацьована;
інвестування коштів українського походження під виглядом іноземних, щоб мати більше можливостей для захисту капіталу від дії влади.

Проблеми, з якими найчастіше зустрічаються інвестори:

бюрократія і відсутність прозорості: дуже важко вчасно отримати дозвіл, ліцензії, та й сам процес отримання непослідовний і незрозумілий для інвестора;
податкова політика;
питання митної політики: боротьба з контрабандою тазнищення конфіскованих контрабандних товарів (особливо це стосується тютюнової галузі), мито і тарифи на імпорт: часта зміна імпортних тарифів;
страховий ринок: неуніфікованість українського законодавства з західним;
ринок праці: нестача професіоналів, особливо в державному секторі, і труднощі в прийнятті на роботу іноземців;
виконання законів: корумпованість судової системи;
виконання рішень іноземних арбітражів: арбітражнерішення в країнах, які мають угоду про арбітраж з Україною, не є обов'язковим до виконання в Україні;
візова політика: труднощі з отриманням разової візи для короткочасного перебування в Україні в пункті перетину кордону.

Україна — не тільки отримувач іноземних інвестицій, й є інвестором у зарубіжні країни. Проте експорт Україною інвестицій набагато менший, ніж імпорт.

Інвестування здійснювалося переважно у формі рухомого й нерухомого майна - (58,1%) і грошових вкладень - (41,2%). Обсяг інвестицій з України становив в країни СНД - (55,0%), в інші країни - (45,0%).

Основними інвесторами з України є підприємства, що належать до таких видів діяльності, як операції з нерухомістю. Їхні обсяги інвестицій становили 40,6% усіх інвестицій. На транспорт припадало 33,7%, на державне управління - 9,0%, фінансову діяльність - 5,1%, машинобудування - 3,8%, хімічну й нафтохімічну промисловість - 2,6%, будівництво - 2,1%, металургію - 1,6%.

Найбільші обсяги інвестицій зафіксовані з Харківської (31,9%), Одеської (22,3%), Вінницької (10,5%) областей, міст Києва (11,9%) та Севастополя (11,6%).

В Україні до товарів високотехнологічного експорту відносяться групи 84 - 90 за товарною класифікаційною схемою Єдиного митного тарифу України, що базується на Гармонізованій системі опису і кодування товарів (ГС), а саме:

• машини та устаткування;

• електричні машини;

локомотиви залізничні і рухомий склад, трамваї та ін.;
засоби наземного транспорту, крім залізничного;
літальні, космічні апарати, їхні частини;
судна, човни, інші плавучі засоби;
прилади.

Відсутність окремих вітчизняних наукомістких товарів компенсується за рахунок імпорту. Так, середня частка наукомістких товарів у загальному обсязі експорту дорівнює 13,8 %, а в загальному обсязі імпорту -20,3 %. Це свідчить про те, що середній рівень "інтелектуалізації" вітчизняного імпорту вищий за середній рівень "інтелектуалізації" вітчизняного експорту на 6,5 відсоткових пункти. Це є індикатором певної імпортозалежності України в сегменті високотехнологічних товарів.

Таким чином, на вітчизняних ринках цих груп високотехнологічних товарів переважають закордонні, а не українські виробники, тобто внутрішній ринок України формується без урахування потреб пріоритетного розвитку його наукоємного сегмента.

На українському ринку технологічних послуг виділяються чотири групи послуг з узагальненої класифікації послуг зовнішньоекономічної діяльності: комп'ютерні послуги, роялті та ліцензійні платежі, науково-дослідні та дослідно-конструкторські послуги, послуги в архітектурних, інженерних та інших технічних галузях.

Частка експорту технологічних послуг у загальному обсязі послуг становила 5,8 %, а частка імпорту - 29,4 %, тобто набагато більше. Що свідчить про існування певної імпортозалежності країни і від технологічних послуг. Коефіцієнт покриття імпорту технологічних послуг їх експортом дорівнює 0,25. На низький рівень цього коефіцієнта насамперед впливає низька конкурентоспроможність науково-дослідних послуг та послуг у технічних галузях, частка яких загальному обсязі імпорту технологічних послуг становить 82 %. Наведені дані свідчать про недостатній розвиток технологічних послуг в країні. В наслідок цього витрачаються чималі кошти на імпорт цих послуг.

Технологічні послуги часто не знаходять споживача через погано організовану рекламу і недостатнє вивчення кон'юнктури ринку даних видів послуг. Подолати ці недоліки допомагають постійно діючі міжнародні виставки-ярмарки, мета яких, зокрема, показати потенційним партнерам можливості виконавців послуг у розвитку науково-технічного співробітництва.

В Україні останніми роками спостерігається активізація ліцензійної торгівлі. Переважна більшість закуплених у зарубіжних країнах ліцензій має технологічний характер. Підприємства щорічно укладають понад 200 ліцензійних угод на право використання різних об'єктів інтелектуальної власності, серед яких приблизно 21,2 % займають винаходи, 14 % - "ноу-хау" і 44 % послуги типу "інжиніринг".

Намітилася тенденція щодо поліпшення структури закуплених ліцензій. Щорічно зростає частка більш цінних об'єктів інтелектуальної власності, захищених патентами, і зменшується частка безпатентних послуг.

Серед продукції, що виробляється за ліцензійними договорами, найвищу рентабельність (902,7 %) має продукція ЗАТ "Луганський трубний завод", що виробляється на основі ліцензійного договору з Італією. Строк окупності витрат, менше одного року.

Кількість проданих ліцензій на об'єкти інтелектуальної власності також зростає. Основним ліцензіатом України є Росія (близько 33,9% проданих за кордон ліцензій). Продаються ліцензії також у Польщу, Китай, Молдову, США, Іран, Південну Корею, Сирію, Нідерланди та ще в 13 країн світу.

Серед продажів вітчизняних ліцензій переважає частка безпатентних об'єктів інтелектуальної власності, зокрема "інжиніринг" та "ноу-хау". Слід відзначити при цьому, що за статистичною звітністю, 62,3 % продаж залишились неоплаченими.

Україна має зв'язки з багатьма країнами світу щодо експорту ліцензійної продукції. Найбільша його частка припадає на Росію і Білорусь, а найменша - на США. Це свідчить про порівняно низький рівень технологічності вітчизняної ліцензійної продукції, що також вказує на її низьку конкурентоспроможність. У високорозвинутих країнах ця продукція ще не користується значним попитом.

Іноземні середньо- і довгострокові кредити країни залучають для інвестування в економіку, а короткострокові — для зовнішньоторговельних зв'язків. Крім того, іноземні кредити використовуються для покриття дефіцитів платіжних балансів, бюджетів, для здійснення структурних змін у перехідних економіках, подолання глибоких кризових явищ тощо.

Україна використовує позики міжнародних фінансових організацій — МВФ, Світовий банк, МБРР, ЄБРР та кредити окремих держав і їх угруповань.

Найбільше іноземних кредитів залучається в результаті співробітництва з МВФ. Надання позичок МВФ розпочалося у 1994 р. Кредити було виділено на економічну трансформацію та досягнення макроекономічної фінансової стабілізації в Україні.

Другим за розмірами наданих кредитів Україні є МБРР.

З них понад 70 % було спрямовано на покриття дефіциту платіжного балансу країни та державного бюджету.

Розширюється співробітництво між Україною та ЄБРР. Центральне місце серед кредитів цієї організації належить позикам на розвиток приватних малих і середніх підприємств. ЄБРР надає під погоджені проекти кредит, який становить значну частку їхньої вартості. Зокрема у вартості розширення в Україні мережі Євробачення частка ЄБРР становить 48,5 %, у вартості реконструкції аеропорту "Бориспіль" — 34,5 %.

Останнім часом започатковане співробітництво України з Міжнародною Фінансовою Компанією (інвестиційним банком Світового банку для країн, що розвиваються) переважно з надання технічної допомоги приватним фірмам.

Покладається велика надія на активну кредитну діяльність в Україні ЧБТР (Чорноморський банк торгівлі й розвитку) — новоутвореної установи в регіональному об'єднанні Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС), яка передбачає кредитування розвитку національних економік країн-членів через інвестиційні проекти.

Не залишаються поза увагою і кредити окремих держав та їх угруповань. Це перш за все кредити держав — постачальниць енергоносіїв (зокрема Туркменістан і Росія) та кредити ЄС.

Залучення іноземних кредитів є нормальною світовою економічною практикою. Міжнародні фінансові організації надають кредити певного призначення, що випливає із принципів і мети їхньої діяльності та взаємних домовленостей між країнами. Добре, коли ці кредити використовуються для розвитку економіки країн або точно за призначенням. В іншому разі це може призвести до закабалення країни (адже кредити потрібно повертати), втрати національної, а можливо і політичної самостійності.

Головною причиною періодичної повторюваності міжнародної кризи заборгованості є наявність сильної мотивації до відмови від платежів по боргу суверенними боржниками.

Основна частина заборгованості припадає на країни, що розвиваються, а відтак проблема міжнародної заборгованості цих країн є однією з центральних як за теорією, так і за практикою міжнародної валютно-кредитної та фінансової політики.

Розглянемо причини вибухового зростання заборгованості:

стрибок цін на імпортовану нафту,
скорочення попиту на сировину та сільськогосподарську продуцію з боку ПРК і відповідно зменшення експортних надходжень у країни, що розвиваються,
підвищення відсоткових ставок у ПРК,
зростання курсу долара,
скорочення приватних позик.

Таким чином, протягом 1992 — 2009 рр. обсяг боргу постійно зростає.

У 2001 — 2066 рр. Україна за зовнішнім боргом повинна щороку сплачувати 1,7-2,1 млрд. дол. Для виконання своїх зовнішніх зобов'язань уряд використовує кошти Державного бюджету, кошти від приватизації власності, валютні резерви, нові позики.

Спроможність держави обслуговувати зовнішні зобов'язання оцінюється відношенням боргу до ВВП. Цей показник стрімко наростає: в 1992 р. він становив 12,2%, 1996 р. - 19,8%, 1999 р. -35%, 2000 р. — 40,4%. За міжнародними стандартами така частка боргу не свідчить про його критичний рівень (Світовий Банк критичним вважає 60% ВВП), однак якщо ця тенденція буде зберігатися, то можна очікувати негативного впливу на платоспроможність України.

Зовнішній борг України складається з таких заборгованостей: за позиками, наданими міжнародними фінансовими організаціями - 43% від його загальної суми; за позиками, наданими іноземними державами — 35,6%; за комерційними позиками — 21,4%.

Головними кредиторами України є МВФ, Світовий Банк, Кіпр, Росія, Німеччина, Туркменістан.

Л І Т Е Р А Т У Р А:

1. Ажнюк М.О. Основи економічної теорії: Навч. посіб. / М.О.Ажнюк, О.С.Передерій. – К.: Знання, 2008. – 368 с.

2. Баб’як М.М. Економічна теорія: Навч. посібник. / М.М.Баб’як, Л.А. Пе-шенкова, А.В.Рібчук. – К., 2005. – 208 с.

3. Башнянин Г.І. Політична економія. / Г.І.Башнянин, П.Ю.Лазур, В.С.Мед-ведєв. - К.: Ніка Центр, 2000.

4. Білик В.О. Основи економічної теорії. / В.О.Білик, П.Т.Саблук. - К. : Економіка АПК, 1999.

5. Борисов Е.Ф. Экономическая теория: Учебник. / Е.Ф.Борисов. – 3-е изд., перераб. и доп. / - М.: Юрайт-Издат, 2005. – 399 с.

6. Бревнов А.А. Основы экономической теории: Учебное пособие. Изд. 2-е. / А.А.Бревнов. – Х.: ООО «Одиссей», 2006. – 512 с. 7. Бутук А.И. Экономическая теория: Учеб. пособие. / А.И.Бутук. - К.: Вікар, 2000. – 644 с.

8. Ватаманюк З. Вступ до економічної теорії. Курс лекцій. Частина І. / З.Ватама-нюк, С.Панчишин, О.Ватаманюк. – Львів: «Новий Світ-2000», 2005. – 352 с.

9. Гаврилишин О. Основні елементи теорії ринкової системи /О.Гаврили-шин. - К.: Наукова думка, 1992. – 128 с.

10. Гаврилишин О. Капіталізм для всіх чи капіталізм для обраних? Розбіжні шляхи посткомуністичних перетворень. – Переклад з англ. А.Іщенка. / О.Гав-рилишин. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 384 с.

11. Гальчинський А.С. Основи економічної теорії: Підруч. / А.С.Гальчинсь-кий, П.С.Єщенко, Ю.І.Палкін. - К.: Вища шк., 2002. - 471 с.

12. Гейлбронер Роберт Л. Економіка для всіх: Пер. з англ. / Р.Л.Гейлбронер, С.Л.Тароу - Львів: Просвіта, 1995.

13. Гелбрейт Дж.К. Экономические теории и цели общества / Пер. с англ. - / Дж.К.Гелбрейт. - М.: Прогресс, 1978.

14. Дзюбик С.Д. Основи економічної теорії: Навч. посібник / С.Д.Дзюбик, О.С.Ривак. - К., 2006. - 482 с.

15. Економічна енциклопедія: У 3-х т. - К.: Академія народного господарст-ва. - 2000.

16. Економічна енциклопедія. У 3-х т. / За ред. С.В.Мочерного — К.: Феміна, 1995.

17. Економічна теорія. Підручник / За ред. В.М.Тарасевича. - К.: 2006. –784с.

18. Економічна теорія: Політекономія: Підручник. / За ред. В.Д. Базилевича. - 5-те вид., стер. / - К.: Знання- Прес, 2006. -615 с.

19. Економічна теорія: політична економія: Підручник. / За заг. ред. С.І.Юрія. - К.: Кондор, 2009. -604 с.

20. Єщенко П.С. Сучасна економіка: Навч. посіб. / П.С.Єщенко, Ю.І.Палкін. – К.: Вища шк., 2005. – 327 с.

21. Кейнс Дж.М. Общая теория занятости, процента и денег / Дж.М.Кейнс. Пер. с англ. - М: Прогресс, 1978.

22. Коуз Р. Фирма, рынок и право: Пер. с англ. / Р.Коуз. - М.: Дело ЛТД, 1993.-192 с.

23. Кривенко К.Т. Політична економія: Підручник. / К.Т.Кривенко, В.С.Сав-чук, О.О.Біляєв. - К.: КНЕУ, 2001.

24. Курс переходной экономики / Под ред. Л.И. Абалкина. - М., 1997.

25. Литвинова О.Н. Основи економічної теорії. Підручник вищої школи. / О.Н.Литвинова, В.С.Коломийчук. – Львів: Тріада Плюс, 2004. – 340 с.

26. Макконнелл К.Р. Экономикс: Принципы, проблемы и политика: В 2 т-х: Пер. с англ. / К.Р.Макконнелл, С.Л.Брю. - М: Республика, 2001. -Т.1 – 399 с; Т. 2.- 400 с.

27. Маркс К. Капітал. Кн.1 // Маркс К., Енгельс Ф. - Твори. - Т.23

28. Маркс К. Капітал. Кн.2 // Маркс К., Енгельс Ф. - Твори. - Т.24.

29. Маркс К. Капітал. Кн.З // Маркс К., Енгельс Ф. - Твори. - Т.25. - Ч. 1.2.

30. Маршалл А. Принципы экономической науки: В 3 т-х: Пер. с англ. / А.Маршалл. - М: Прогресс, 1993. - Т. 1.- 416 с; Т. 2.- 310 с; Т. 3.- 352 с.

31. Милль Дж.С. Основы политической экономии: Пер. с англ./ Дж.С.Милль. - Т. 1-3. - М., 1981.

32. Мочерний С.В. Економічна теорія: Посібник. / С.В.Мочерний. - К.: ВЦ «Академія», 2003.

33. Мочерний С.В. Економічна теорія: Підручник. / С.В.Мочерний, М.В.Дов-женко. - К.: «Академія», 2004.

34. Мочерний С. В. Основи економічної теорії: Підручник. / С.В.Мочерний, В.Г.Скотний. – Львів: Новий Світ-2000, 2006. – 600 с.

35. Мочерний С. В. Основи економічної теорії: Навч. посіб. – Вид. 2-ге, доп. / С.В.Мочерний, О.А.Устенко. – К: ВЦ «Академія», 2006. – 504 с.

36. Мэнкью. Г. Принципы "экономикс": Пер. с англ. / Г.Мэнкью. - М.: Изд-во МГУ, 2002. - 736 с.

37. Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. / В.Ойкен. - М.: Прогресс,1995. - 496 с.

38. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / Відп. ред. Г.Н.Климко. - 5-те випр. вид. - К.: «Знання-Прес», 2004.

39. Основи економічної теорії: Підручник. / За науковою ред. проф. Федо-

ренка В.Г. – 2-ге вид. перероблене і доповнене. - К.: Алерта, 2007. – 519 с.

40. Основи економічної теорії: Підручник / За заг. ред. д-ра екон. наук, проф.. Л.С.Шевченко. -Х.: Право, 2010. – 448 с.

41. Основи економічної теорії. Підручник /За ред. Мочерного С.В. -Т.:АТ "Тарнекс", 2001.

42. Перехідна економіка: Підручник / В.М. Геєць, Є.Г. Панченко, Е.М. Лібанова та ін:, За ред. В.М. Гейця. - К.: Вища школа, 2003.

43. Політична економія: Навч. посібник / За ред. В. Рибалкіна. - К., 2004. - 672 с.

44. Предборський В.А. Економічна теорія. Підручник. / В.А.Предборський, Б.Б.Гарін, В.Д.Кухаренко. - К.: Кондор, 2003.

45. Рикардо Д. Начала политической экономии и налогового обложения. - М., 1955.

46. Самуельсон П. Економіка: Підручник. / П.Самуельсон. - Львів: Світ, 1993. - 496 с.

47. Самуэльсон Пол А. Экономика. - 17-е изд. / Пол А.Самуэльсон, Вильям Д. Нордхаус. - М.: Бином-КноРус, 2001.

48. Словарь современной зкономической теории Макмиллана. - М.:ИНФРА-М, 1997. - 608 с.

49. Словник сучасної економіки МАКМІЛЛАНА: Пер. з англ. - К.: «АртЕк», 2000.

50. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов./ А.Смит. - М.: Соцэкгиз, 1992.

51. Туган-Барановський М.І. Політична економія: Курс популярний / М.І.Ту-ган - Барановський. - К.: Наукова думка, 1994.

52. Чемберлин Э.Х. Теории монополистической конкуренции. / Э.Х.Чембер-лин - М.: Изд-во иностр. лит., 1959.

53. Чепінога В.Г. Основи економічної теорії: Навч. посібник. / В.Г.Чепінога - К., 2003. - 456 с.

54. Шумпетер Й.А. Капіталізм, соціалізм і демократія. / Й.А.Шумпетер. - К : Основи, 1995.

55. Экономика: Учебник для юристов / Под ред. доктора экономических наук, профессора Д.В.Валового. Изд. 2-е, испр. и перераб. - М.: Центр юридической литературы «Щит», 2001. – 368 с.

56. Экономика: Учебное пособие / Под редакцией Э.А.Кузнецова. Изд. 4-е, стереотип. - Х.: Одиссей, 2008. – 512 с.

57. Экономическая теория (политэкономия): Учебник / Под общ. ред. акад. В.И. Видяпина, акад. Г.П. Журавлевой. – 4-е изд. - М.: ИНФРА-М, 2008. – 640 с.

58. Экономическая теория: Учеб. для студ. вузов / Под ред. В.Д. Камаева - 7-е изд., перераб и доп. - М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2002. – 640 с.

59. Экономическая теория: Учебное пособие / Общая редакция – д. э. н., проф. Горняк О.В., к. э. н., доц. Доленко Л.Х. – 2-е изд., перераб. и доп. - Х.: Бурун Книга, 2010. – 328 с.

Содержание