logo
зАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НЕТАРИФНИХ ЗАСОБІВ ЗОВН

1.1. Суть та класифікація нетарифних методів регулювання зовнішньої торгівлі

У сучасній практиці державного регулювання зовнішньої торгівлі поряд з тарифними методами досить широко застосовуються й інші, не пов’язані з митним оподаткуванням інструменти зовнішньоторговельної політики, які дістали назву нетарифних.

До поняття нетарифні обмеження включають цілу групу адміністративних, фінансових, кредитних, технічних та інших заходів, які обмежують імпорт та експорт товарів та послуг. Це може бути система ліцензування, квотування, створення невиправданих стандартів якості продукції, бюрократичні перешкоди в митних процедурах та інші.

Особливість використання нетрадиційних обмежень полягає в тому, що їх вводять, як правило, органи державної влади, вони мають автономний характер, тобто не пов’язані будь-якими міжнародними зобов’язаннями. Тому обсяг і методика їх застосування повністю регулюються національними органами і національними правилами. Це дає змогу стверджувати, що процес регулювання зовнішньої торгівлі з кордонів повністю переноситься в середину країни, тобто внутрішнє господарське і технічне законодавство дедалі більшою мірою починають відігравати роль регулятора зовнішньоторговельного обороту.

Нетарифні заходи застосовуються державою у випадках:

різкого погіршення платіжного балансу країни, якщо від’ємне сальдо його перевищує 25% від загальної суми валютних зобов’язань країни;

як джерело поповнення державного бюджету країни;

досягнення максимального рівня, встановленого урядом країни, зовнішньої заборгованості (понад 50% ВВП);

значного порушення рівноваги з певних груп товарів на національному ринку;

необхідності забезпечення певних пропорцій між імпортною і експортною сировиною у виробництві;

великої різниці між цінами на внутрішньому та світовому ринках;

необхідності здійснення заходів у відповідь на дискримінаційні дії інших держав;

порушення суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності правових норм даної діяльності, що встановлено законодавством країни;

укладення міжнародних угод щодо добровільного обмеження експорту чи імпорту [6, с.150]

Як правило, всі держави використовують даний інструментарій обмеження зовнішньої торгівлі, але при цьому віддають перевагу певній групі інструментів.

За оцінками деяких економістів, майже 80% нетарифних обмежень припадає на частку промислових товарів і тільки 20% - на частку сільськогосподарської продукції. При цьому в групі промислових товарів розподіл такий: транспортні засоби – близько 15%, хімічні вироби 10%, машини і обладнання, крім електрообладнання 7%, електрообладнання 6%. Під дію нетарифних обмежень припадає близько 17% товарної номенклатури імпорту промислово розвинутих країн [9, с. 167]

Найважливішими нетарифними обмеженнями є:

державна монополія на зовнішню торгівлю, що забезпечує державні потреби тільки товарами вітчизняного виробництва;

адміністративно – бюрократичне зволікання;

складний валютний контроль і подібне.

На сьогоднішній день не існує єдиної класифікації нетарифних обмежень. Так, за методикою П.Х. Ліндерта, частину цих бар’єрів можна віднести до законних регулюючих функцій держави, у той час як ніші спрямовані на явну дискримінацію зовнішньоекономічних зв’язків. Тому він класифікує нетарифні обмеження таким чином [6, с. 153] :

бар’єри, що мають за мету загальне обмеження імпорту;

бар’єри, що спрямовані на торговельну дискримінацію окремих держав за допомогою стимулювання імпорту з інших держав;

заходи, що обмежують або субсидують експорт.

Існує класифікація нетарифних методів регулювання за механізмами дії. Відповідно до неї нетарифні бар’єри підрозділяються на сім категорій:

паратарифні заходи – це різні види митних зборів (крім мита), внутрішні податки, спеціальні цільові збори. Офіційно ці заходи не застосовуються з метою регулювання зовнішньої торгівлі, але разом з тим суттєво впливають на неї;

міри контролю за цінами, які спрямовані на захист інтересів національних товаровиробників (компенсаційні й антидемпінгові процедури);

фінансові заходи, які включають вимоги оплати імпорту наперед, використання різних валютних курсів для різних категорій товарів, офіційні обмеження розміру накопичення іноземної валюти, терміни і перенесення платежів тощо;

кількісне регулювання, тобто встановлення кількісних обмежень на ввезення і вивезення товарів;

автоматичне ліцензування, тобто моніторинг обсягів і напрямків товаропотоків;

державна монополія зовнішньої торгівлі;

технічні бар’єри, тобто контроль за товарами, що імпортуються, відповідно до національних стандартів.

Найбільш поширеною є класифікація нетарифних обмежень, яку розроблено Секретаріатом ГАТТ. Вона включає п’ять груп заходів [9, с. 166]:

участь держави у зовнішньоторговельних заходах (субсидування виробництва і експорту товарів, система державних закупівель товарів, державна торгівля у країнах з розвинутою економікою);

митна, адміністративна імпортна формальність (антидемпінгове мито, методи оцінки митної вартості товарів, митна і консульська формальність, товаросупровідні документи, товарна класифікація тарифів);

стандарти й вимоги, пов’язані з охороною здоров’я, промисловістю і технікою безпеки (зокрема, промислові стандарти, вимоги до упаковки і маркування товарів, санітарно-ветеринарні норми);

кількісні обмеження імпорту і експорту;

обмеження, закладені в механізмі платежів (ковзні збори, імпортні депозити, прикордонний податковий режим).

Цю класифікацію широко застосовують у межах ЮНКТАД та інших міжнародних організацій, а також під час міжнародних торгових переговорів.