4.Стародавній Китай: господарський розвиток та економічна думка.

Землеробство високого рівня, а також тваринництво були основними видами господарської діяльності в Стародавньому Китаї. В долинах рік Хуанхе і Янцзи у Китаї зрошувальне землеробство зародилося вже у IV тис. до н.е. На високоврожайних полях землероби збирали по два урожаї в рік бавовни, цукрової тростини, рису, пшениці, проса, льону та інших культур. Високого рівня розвитку досягли ремесла — ковальство, ткацтво, гончарство, ювелірна справа тощо. Бурхливо розвивалася торгівля, яка мала регіональну спеціалізацію.

Для суспільно-економічного устрою країн Стародавнього Китаю характерним було так зване східне рабство. Особливість його полягає у тому, що основною продуктивною силою суспільства тут були селяни-общинники, землероби, а також вільні ремісники. Раби складали незначний відсоток населення, належали в основному державі, використовувались як домашня прислуга в господарствах царів, деспотів, численних чиновників, при храмах.

Рабів використовували також на будівництві храмів, доріг, палаців, іригаційних споруд. Лише частково рабська праця використовувалася для обробітку землі, як правило, в системі царського і храмового господарства. Головними джерелами рабства були війни, піратство, заборгованість селян общинам.

Головні течії суспільної думки Стародавнього Китаю (конфуціанство, легізм, даосизм) формувалися в VІ—ІІІ ст. до н. е. Творцем першого вчення став Конфуцій (551—479 до н. е.). Захищаючи інтереси родової знаті, він шукав свій суспільний ідеал не в майбутньому, а в минулому країни. З метою стабілізації соціально-економічного устрою Конфуцій запропонував програму морального удосконалення людини, основними постулатами якої були повага до старших, дружба з братами, розуміння держави як великої сім’ї, розгляд правителя як “батька” народу. Подальший розвиток ідеї конфуціанства дістали в працях Мен-цзи (372—289 до н. е.) і Сюнь-цзи (313—238 до н. е.).

Мен-цзи запропонував власний аграрний проект, сутність якого зводиться до поділу общинної землі на дев’ять рівних наділів, з яких вісім перебувають у користуванні селян, а дев’ятий (“суспільне поле”) обробляється колективно, і його врожай забезпечує потреби державних чиновників. Згідно з концепцією Сюнь-цзи, основними принципами економічної політики держави є економія у витратах, забезпечення добробуту народу, збереження залишків, поділ суспільства на

соціальні ранги.

Виникнення легізму відносять до VІ—V ст. до н. е. й пов’язують з іменами політичних діячів Цзи Чаня та Лі Куя. Легізм відбивав нові тенденції господарського життя країни, формування імператорсько-бюрократичної системи управління. Він перебував у ідейній опозиції до конфуціанства. Легісти обстоювали управління за допомогою законів, були прихильниками політичної централізації й об’єднання держави.

Особливе місце в історії китайської філософії посідає даосизм, прабатьком якого був Лао-цзи — сучасник Конфуція. Він радив не регулювати економічне життя за допомогою законів і знань, а повернутися до природного стану речей, до первіснообщинних часів. Соціальна утопія даосизму мала реакційний характер, несла відмову від усіх досягнень матеріальної й духовної культури. Разом з тим вона була протестом проти несправедливості й експлуатації, запереченням існуючого соціального устрою: “небесне дао віднімає в багатих і віддає бідним те, що в них відібрано… Людське дао діє навпаки”.