logo
Навч посібник Політекономія

1. Поняття і структура сучасного світового господарства

Світове господарство – це сукупність внутрішньо суперечливих національних економік, пов'язаних міжнародним поділом праці, виробничими, торговельними, фінансовими та науково-технічними зв'язками.

Рисами світового господарства є взаємопов'язаність та взаємо-обумовленість процесу суспільного відтворення капіталу в межах єдиного світового господарства, єдність національних господарств.

Світове господарство має такі ознаки:

Об'єктивними передумовами виникнення світового господарства є:

1) Міжнародний поділ праці – складна, багаторівнева система світогосподарських зв'язків між національними економіками, що перебуває під впливом таких факторів, як природнокліматичні умови, географічне положення країн, наявність природних ресурсів, кваліфікованої робочої сили, особливості історичного розвитку, національні традиції тощо. Міжнародний поділ праці охоплює не тільки матеріальне виробництво країн, а й такі сфери та види діяльності, як наука, інформація.

2) Світовий ринок – це сукупність національних ринків, поєднаних між собою всесвітніми господарськими зв’язками на підставі міжнародного поділу праці, спеціалізації, кооперування, інтеграції виробництва і збуту товарів і послуг.

3) Інтернаціоналізація господарського життя – являє собою об'єктивний процес виникнення та розвитку зв'язків між національними господарствами різних країн, що охоплює всі сфери суспільного відтворення.

Інтернаціоналізація господарського життя проявляється як процес інтернаціоналізації продуктивних сил, техніко-економічних та виробничих відносин. Вона базується на інтернаціоналізації виробництва та капіталу.

Інтернаціоналізація виробництва – це розвиток міжнародних економічних зв’язків і відносин між суб'єктами підприємницької діяльності в процесі переростання продуктивними силами меле національної економіки і формування інтернаціонального процесу безпосереднього виробництва.

Інтернаціоналізація капіталу являє собою процес взаємопереплетіння та об'єднання різних форм національного та інтернаціонального капіталу. Вона проявляється у взаємопереплетінні і об'єднанні основних форм капіталу в різних варіантах. Це може бути приватний капітал двох і більше країн, колективних форм капіталу декількох країн, колективних форм капіталу однієї країни з державним капіталом іншої; поєднання національного капіталу з державним та інші комбінації. Матеріальною основою процесу інтернаціоналізації капіталу виступає інтернаціоналізація виробництва, розвиток міжнародного поділу праці, інтернаціоналізація продуктивних сил.

Процес інтернаціоналізації господарського життя справляє неоднозначний вплив на суспільне виробництво. З одного боку, він раціоналізує та оптимізує умови виробництва, дозволяє за рахунок його спеціалізації та кооперації скоротити витрати на одиницю продукції, покращити задоволення потреб споживачів у різноманітних товарах, підвищити продуктивність праці та загальні обсяги виробництва. З іншого боку, посилюється залежність національної економіки від світового господарства, оскільки умови збуту визначаються не тільки внутрішніми умовами, але й станом попиту на продукцію в інших країнах, на інших ринках.

Таким чином, світове господарство постає як цілісна економічна система сучасного світу у вигляді взаємодіючих, взаємопов'язаних національних господарств технологічними, економічними та соціальними відносинами.

Основними факторами, які об’єктивізують процес утворення світового господарства є:

1. Розгортання науково-технічної революції, що вимагає об'єднання зусиль для використання сучасних досягнень науки і техніки.

2. Прагнення народів до мирного співіснування в умовах загрози ядерної війни.

3. Необхідність об'єднувати зусилля при вирішенні глобальних проблем.

Системний аналіз передбачає виділення основних елементів структури світового господарства. Існує кілька підходів до визначення структурних елементів світового господарства. Міжнародна економічна система може розглядатися як результат взаємодії світогосподарських зв'язків та їх першоносіїв – безпосередніх виробників, власників ресурсів, країн, регіонів. У наслідок такої взаємодії формується наступна структура світового господарства (рис.16.1).

Одним з головних елементів структури світового господарства є міжнародна науково-виробнича сфера, що включає інтернаціональні науково-технічні і виробничо-інвестиційні комплекси і системи. Міжнародна виробнича сфера являє собою сукупність виробничо-інвестиційних і фінансово-кредитних зв'язків, що складаються між окремими особами, державами і регіонами в процесі вивозу капіталу, діяльності ТНК, розвитку міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва, створення спільних підприємств і вільних економічних зон.

Міжнародні економічні організації – це міжнародні і регіональні валютно-кредитні і фінансові організації, створені на основі міждержавних угод з метою регулювання МЕВ, у тому числі валютно-кредитних і фінансових. До них відносяться: Міжнародний валютний фонд, Всесвітній банк, а також регіональні банки розвитку, валютно-кредитні і фінансові організації ЄС.

Рис. 16.1. Структура світового господарства

Відносини між окремими елементами світового господарства складають рівні. Міжнародний рівень складають відносини між державами, він регулюється міжнародними правилами і нормами. Транснаціональний рівень складають відносини потоків, що виходять за межі національних кордонів, це сфера діяльності фірм і груп з їх внутрішніми системами інформації.

У соціально-економічному плані світове господарство неоднорідне. Провідне місце в ньому займають промислово розвинуті західні країни. Особливе місце займають країни, що розвиваються, у економіках яких багато в чому зберігається залежний характер від індустріальних розвинутих країн. Структуру сучасного світового господарства можна представити у вигляді декількох груп країн, що відрізняються одна від одної рівнем економічного розвитку. Критерієм поділу країн світового господарства на певні групи слугує рівень розвитку ринкових відносин. У відповідності з цим виділяють:

  1. Країни з розвинутою ринковою економікою (економічно розвинуті країни) складає 25-30 держав. Чільне місце серед них належить так званій "великій сімці" - США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Канада. В цих країнах сконцентровані найсучасніші технології, а їх частка в світовому промисловому виробництві складає приблизно 60%, а в світовій торгівлі - 65%.;

  2. Країни з ринковою економікою, яка розвивається:

а) нові індустріальні країни (НІК) включають ряд країн Азії та Америки, що характеризуються високими темпами економічного зростання. НІК виділились з країн, що розвиваються, у 60-х роках ХХ ст. У формуванні НІК можна виділити 4 етапи. На першому чотири країни Південно-Східної Азії (Гонконг, Сінгапур, Тайвань, Південна Корея) та три країни Латинської Америки (Аргентина, Бразилія, Мексика) досить швидко досягли великих соціально-економічних зрушень і практично зрівнялися з державами, які мали стабільно високі темпи економічного зростання. На другому етапі до цих країн додалися ще Малайзія, Таїланд та Індія. На третьому етапі в групу НІК почали включати Кіпр, Туніс, Туреччину та Індонезію, на четвертому – Філіппіни та Китай. З'явились цілі регіони, які можна оголосити індустріальними, стабільно зростаючими;

б) країни – експортери нафти та природного газу представлені державами-членами Організації експортерів нафти ОПЕК (Саудівська Аравія, Венесуела, ОАЕ та інші).

в) середньо розвинуті країни – Еквадор, Колумбія, Туніс, Йорданія та інші з такими особливостями:

- слабкий розвиток промисловості та сфери послуг;

- низька інформаційна забезпеченість населення;

- несумісність сучасних технологій з традиційними технологіями, стереотипами мислення і поведінки;

г) мало розвинуті країни – Афганістан, Бангладеш, Чад, Непал, Нігер і деякі інші з ВВП на душу населення нижче 770 доларів США на рік.

Вони мають спільні риси:

- перевага традиційних укладів;

- домінування другорядних і допоміжних виробництв зі слабкою матеріально-технічною базою ;

- низька сприятливість до інновацій;

- нездатність вирішувати соціальні проблеми, зокрема край низька тривалість життя велика смертність від стихійних лих.

3. Країни з перехідною до ринку економікою (постсоціалістичні країни) представляють приблизно 30 держав колишнього СРСР, Центральної і Східної Європи та Азії, що трансформуються від командно-адміністративної системи до ринкової економіки. в державному регулюванні господарським життям вирізняються принаймні чотири гру­пи країн:

1) країни, що активно наближаються до ринкової економіки (Угорщина, Чехія, Польща, країни Балтії тощо);

2) країни, що наближаються до ринку, використо­вуючи інститути командно-адміністративної системи (Китай, В'єтнам);

3) країни, що виникли в результаті розпаду колишнього СРСР і ще не зовсім визначилися в підхо­дах до розвитку ринкових відносин, тому перебувають у початковій стадії хаотичного руху до ринку;

4) країни, що намагаються розвивати окремі елементи ринку під впли­вом об'єктивної реальності (Куба, Північна Корея тощо).

Між наведеними групами країн немає чітких меж, окремі країни займають проміжну позицію. Наприклад, Монго­лія займає місце між другою та третьою групами, однак ближче до другої.

Таким чином, світове господарство має складну структуру, до якої входять великі групи країн з різним рівнем економічного розвитку. Світове господарство належить до складної економічної системи, яка сформувалась у процесі тривалого історичного розвитку міжнародних економічних відносин.