12.3.3. Економіка пропозиції: теоретичне і практичне значення

Теорія економіки пропозиції, започаткована після кризи 1974—1975 pp., яка доповнила собою монетаристську теорію й методи регулювання економіки, є важливим елементом сучасного економічного консерватизму. Ідеї, які в подальшому визначили сутнісний зміст концепції, були висловлені у другій половині 70-х pp. XX ст. деякими американськими конгресменами і сенаторами під час обговорення стану і перспектив бюджетної політики. Характерно, що біля витоків цієї концепції стояли політики, економісти, практики з помірковано консервативними поглядами, а не науковці та економісти-теоретики. Розробляли й популяризували концепцію журналісти Дж. Гілдер і Дж. Ванніскі, конгресмен Дж. Кемп, її прихильниками були багато представників адміністрації Р. Рейгана, а університетську науку представляв маловідомий професор з Південної Кароліни А. Лаффер (автор одноіменної кривої), його підтримували також М. Фелдстайн, П. Роберте, Р. Манделл. Термін "економічна теорія пропозиції", або "сепплайсайд економіко" (supply-side economics) був уперше використаний американським фахівцем з питань бюджетно-податкової політики Г. Стейном у 1976 р. Г. Стейн позначив ним відродження інтересу до класичної економічної теорії, яка велику увагу приділяла вивченню умов і витрат виробництва товарів та класичної теорії державних фінансів, що була розкритикована і забута у ході кейнсіанської революції 30-х pp. XX ст. Тоді як кейнсіанська теорія фінансів представила короткостроковий аналіз проблеми впливу бюджетних важелів на сукупний попит, докейнсіанська теорія аналізувала вплив державного бюджету на довгострокові фактори економічного зростання — нагромадження, інвестування капіталу та залучення трудових ресурсів у виробничий процес. Нове вчення підкреслило необхідність вивчення впливу пропозиції окремих факторів на виробництво та механізмів формування необхідних обсягів капіталу та робочої сили. Так, сепплай-сайдери широко пропагують класичну доктрину Ж.Б. Сея, де товарна пропозиція автоматично і безперешкодно породжує адекватний попит на вироблену продукцію. Так само, як і у Ж.Б. Сея, в моделі сепплай-сайдерів ринки постійно перебувають у рівноважному стані, тому перевиробництво товарів неможливе. Причиною періодично повторюваних кризових явищ і підвищення рівня безробіття в межах цієї теорії визнається головним чином недосконала або неправильна політика держави. Погіршення економічного становища у 70—80-ті pp., яке супроводжувалося падінням ефективності виробництва і посиленням інфляції, сепплай-сайдери пояснюють в першу чергу підривом ініціативи і заповзятливості економічних суб'єктів. Реалізація приватного інтересу та ціннісних індивідуалістичних орієнтирів була ускладнена політикою щодо збільшення частки державного сектору, зростання федерального бюджету, розширення масштабів бюрократичного контролю, обмеження свободи підприємництва через встановлення жорстких умов ліцензування, антитрестівського законодавства, екологічних норм тощо. Сепплай-сайдери підкреслюють ключову роль товарної пропозиції й аналізують вплив бюджетно-податкових важелів на підприємницьку активність й ефективність господарської діяльності. Прискіпливо вивчаються питання щодо факторів впливу на запас капіталу і рівень зайнятості та особливо на рішення про заощадження й інвестування. Сепплай-сайдери стверджують, що кейнсіанська політика заохочення попиту за допомогою кредитно-грошових і фінансових важелів не призводить до збільшення сукупного попиту, а тільки "роздуває" ціни. На відміну від кейнсіанської теорії, яка вважала заощадження "злом", представники економіки пропозиції відводять їм центральне місце, вважаючи їх нестачу безпосередньою причиною гальмування економічного розвитку. Реальне прискорення економічного зростання, на їхню думку, може бути досягнуто тільки за рахунок залучення у виробництво додаткових ресурсів через систему заохочувальних стимулів, розрахованих на відповідну реакцію суб'єктів господарювання. Теорія економіки пропозиції запропонувала своєрідну концепцію економічної політики, складові якої представлені на рис. 12.16. Подібно до інших неоконсервативних концепцій, теорія економіки пропозиції відтворює на рівні макроекономіки принципи функціонування економічних суб'єктів на мікрорівні. Згідно з традиційною неокласичною теорією рівень виробництва визнається залежним від пропозиції праці та капіталу. Предметом розгляду є питання про вплив державної політики, в першу чергу податкової, на пропозицію основних факторів виробництва. На думку сепплай-сайдерів, надмірні податки спотворюють відносну привабливість праці порівняно з дозвіллям і відносну привабливість заощадження та інвестування порівняно зі споживанням, деструктивно впливаючи на обсяги пропозиції виробничих факторів та довгострокове економічне зростання. Пропозиція праці визначається вибором індивідів між працею і дозвіллям. Відомо, що зростання податків на заробітну плату означає її фактичне зменшення й призводить до скорочення пропозиції праці. Система державних соціальних допомог, зокрема у зв'язку з безробіттям, також знижує привабливість праці, скорочуючи кількість бажаючих працювати. Тому зменшення граничного оподаткування трудових доходів сприяє розширенню пропозиції робочої сили вже працюючих та стимулює залучення додаткових працівників, для яких гранична корисність одержуваної заробітної плати буде перевищувати граничну корисність дозвілля. Таким чином, приріст трудових ресурсів буде забезпечувати подальший процес нагромадження капіталу, а у підсумку — підвищення норми нагромадження і прискорення економічного зростання в цілому по економіці. Пропозиція капіталу (обсяг інвестицій), згідно з неокласичними уявленнями, є функцією заощаджень, рішення про які залежать від вибору індивідів між споживанням сьогодні або у майбутньому. Стимулювати прийняття рішень про заощадження можуть такі заохочувальні заходи економічної політики, як зниження податків на прибуток корпорацій та запровадження щодо них податкових і амортизаційних пільг. При цьому чітко окреслюються два шляхи прискорення інвестиційного процесу: формування додаткових джерел внутрішніх ресурсів нагромадження через збільшення амортизаційних відрахувань; залучення зовнішніх інвестиційних ресурсів шляхом збільшення ринкової вартості активів корпорацій — зростання рівня виплачуваних дивідендів і привабливості корпоративних цінних паперів. Зниження ставок оподаткування доходів від власності (процентів і дивідендів), у свою чергу, підвищує схильність населення до заощадження, збільшує пропозицію позичкового капіталу і знижує ставку процента, сприяючи пожвавленню інвестиційного процесу. Один з представників теорії економіки пропозиції А. Лаффер висунув теорію "податкового клина" (tax wedge), який держава "вбиває" між економічними суб'єктами і процесом виробництва. Граничні ставки оподатковування, за порівнянням А. Лаффера, — це "клин між тим, що роботодавець сплачує факторам виробництва, і тим, що вони в кінцевому рахунку одержують у вигляді доходу після відрахування податків... Щоб збільшити виробництво продукту, потрібно здійснити такі заходи політики, які одночасно підвищували б і попит компаній на фактори виробництва, і бажання цих факторів бути зайнятими. З цією метою необхідно знизити усі види податків. Але ці скорочення будуть ефективними, якщо найбільшою мірою знижуються граничні ставки податків"1. Вчений вважає, що зниження податкових ставок не викличе скорочення загальної суми бюджетних надходжень, а призведе до збільшення виробництва і зростання доходів, суттєво розширить загальну базу оподаткування і тому доходи бюджету не скоротяться. Але для повного збалансування державного бюджету необхідно скоротити кількість і вартість "неефективних" соціальних програм, що становлять значну частину державних витрат. Слід зазначити, що сучасні теорії оподаткування підкреслюють наявність ще однієї проблеми — часового лагу від прийняття рішення щодо зниження податкових ставок до стабілізації бюджетних надходжень внаслідок розширення податкової бази. Життєздатність ринкової системи пов'язується з ініціативною діяльністю приватного сектору, тому економічне зростання планується стимулювати за рахунок перерозподілу національного доходу на користь середніх і великих власників шляхом зменшення податкового тягаря та трансформації системи оподаткування. Уявлення про оптимальний рівень оподаткування і стимулюючий вплив зниження податків на інвестиційну діяльність обґрунтовуються відомою кривою Лаффера (рис. 12.17). На думку автора, крива має показати, що у вигляді податків не можна стягувати до бюджету понад ЗО—35 % доходів — певний фіскальний оптимум. У забороненій зоні доходи бюджету з підвищенням податкової ставки знижуються. В умовах перевищення оптимального рівня оподаткування спостерігаються такі негативні економічні процеси: скорочення ділової активності; зниження зацікавленості у заощадженні та інвестуванні; банкрутство суб'єктів підприємницької діяльності; ухиляння від сплати податків; значна частка економічних суб'єктів починає функціонувати в "тіньовому" секторі економіки. Теорія економіки пропозиції є найбільш практично орієнтованою концепцією з тих, які запропонував економічний консерватизм 80-х pp. XX ст. Ключове твердження економіки пропозиції — розміщення й ефективне використання ресурсів має вирішальне значення для економічного зростання як у коротко, так і у довгостроковому періоді. Основною перешкодою на шляху розширення пропозиції й ефективного використання факторів виробництва вважається негативний вплив рівня і структури оподаткування на стимули до праці й інвестування, а також інституційних обмежень, передусім пов'язаних з діяльністю профспілок, на ефективне розміщення ресурсів. Сепплай-сайдери стверджували, що функціонуючі в США у післявоєнний період податкова й соціальна системи негативно впливали на процеси нагромадження капіталу і зростання виробництва. Високі податки справляли суттєвий вплив на зростання витрат виробництва, а тому розглядалися як одна з головних причин інфляції витрат. З іншого боку, надмірне оподаткування провокувало штучне урядове підвищення цін на деякі товари і послуги, що призводило до неефективного використання ресурсів. Представники теорії економіки пропозиції вважали, що немає суперечності між цілями антиінфляційної політики та стимулювання економічного зростання, більше того, досягнення означених цілей передбачає використання одного і того самого методу — повно масштабного зниження податків. Прибутковий податок з громадян у США почав стягуватися на постійній основі з 1913 р., причому сума неоподатковуваного річного доходу становила З тис. доларів, а ставка податку становила від 1 до 7 % (остання діяла щодо доходів, які перевищували 500 тис. доларів). Тому сплата прибуткового податку стосувалася близько 1 % населення. Підчас Першої світової війни відбувся "злет" податків, максимальна ставка становила 77 %. У 1928 р. її рівень було знижено до 25 %, а в 1938 р. вона знову становила 78 %. Рекордно висока гранична ставка оподаткування доходів — 94 % — припала на останні роки Другої світової війни й була збережена на такому рівні впродовж 50-х pp. У ході податкових реформ 1962—1964 pp. максимальна ставка прибуткового податку була зменшена з 91 до 70 %, а податку на прибуток корпорацій — з 52 до 48 %. Реформи Кеннеді — Джонсона здійснювалися згідно з кейнсіанською концепцією нарощування попиту: зменшення податків на прибутки корпорацій мало стимулювати інвестиційний попит, а зниження оподаткування особистих доходів — споживчий. Цікаво, що реформування не виявило сталої залежності між зменшенням податків та розширенням податкових надходжень до бюджету, що визнав і сам А. Лаффер. Теорії монетаризму й економіки пропозиції, які доповнюють одна одну, проте мають істотні відмінності, наведені у табл. 12.6. В межах сепплай-сайд економіко інфляція розглядалася як результат зростання витрат. Причиною останнього вважалося зниження темпів нагромадження в приватному секторі внаслідок високих податків. Згодом представники економіки пропозиції визнали, що зростання грошової маси також дає імпульс інфляційному процесу, що перетворюється у перманентний "завдяки" системі податків, яка спотворює відносні ціни. Поступово у працях сепплай-сайдерів почали звучати монетаристські мотиви, а зниження податків з основного заходу антиінфляційної політики перетворилося на спосіб "нейтралізувати" негативні наслідки кредитно-грошової рестрикції. Прихильники економіки пропозиції ідейно зблизилися з монетаристами і визнали, що довгострокова інфляція може бути подолана тільки за допомогою обмеження пропозиції грошової маси, а бюджетні й податкові заходи, спрямовані на стимулювання зростання виробництва, будуть помірним внеском у послаблення інфляції. Проте більшість сепплайсайдерів не вірить у можливість жорсткого контролю за грошовою масою через наявність багатьох альтернативних форм фінансових активів, що виконують функції грошей; фінансових нововведень, що дають змогу підвищувати ефективність грошового обігу; нестабільність попиту на різні компоненти грошової маси. Ідея про те, що зниження податкових ставок призводить до зростання державних доходів, відіграє вирішальну роль в теорії пропозиції. Теорія і практична реалізація економіки пропозиції визначила економічну політику й ідеологію уряду Р. Рейгана у США і зміст так званої "рейганоміки" 80-х pp. XX ст. Погляди на пріоритетне значення ринкових механізмів, стимулювання приватної ініціативи, лібералізацію оподаткування, визнання неефективності соціальних програм, обмеження втручання держави в економічні процеси відіграли значну роль в економіці й політиці. В середині 80-х pp. в економіці США відбулися позитивні зрушення: стабілізувався рівень безробіття, знизились інфляція й процентні ставки, тривала структурна перебудова економіки, більш стійкими стали темпи економічного зростання. Результати реалізації настанов економіки пропозиції та монетаризму, що втілилися в концепції "рейганоміки", виглядали більше позитивними, аніж; негативними. Однак чи були ці зміни наслідком впровадження рекомендацій виключно теорії пропозиції, чи сукупності неоконсервативних концепцій, чи навіть продовження регулювання попиту — питання залишається відкритим. Основою економічного реформування у США за часів правління Р. Рейгана — "рейганоміки" — стало проведення податкової реформи, спрямованої на послаблення податкового тягаря корпорацій: зниження ставок податків на прибуток, проведення політики прискореної амортизації та запровадження податкових пільг щодо реінвестування капіталу. Також одним з її завдань було збільшення заощаджень та інвестування категорій населення із середніми й високими доходами і, отже, підвищення національної норми нагромадження. У 1981—1986 pp. здійснювалися заходи, які передбачали зниження максимальних значень податкових ставок та підвищення мінімального рівня неоподатковуваного доходу, що призвело до послаблення прогресивного характеру податкової системи. У 1986 p., наприклад, було знижено граничну ставку податку на прибуток корпорацій до 34 % і відмінено частину податкових пільг. Реформування оподаткування доходів фізичних осіб виглядало так: замість 14 ставок, що прогресивно підвищувалися від 11 до 50 % було встановлено дві — 15 і 28 % (зазначимо, що вже у 1993 р. прогресивність податків на доходи фізичних осіб підвищилася — було введено п'ять нових ставок податків від 15 до 39,6 %). Разом з тим правління президента Р. Рейгана ознаменувалося зростанням дефіциту держбюджету в кілька разів, необхідність боротьби з яким знижувала можливості додержання принципів економіки пропозиції. Саме значний бюджетний дефіцит став причиною перегляду позицій прихильників економіки пропозиції. Спочатку вони вважали, що дефіцит бюджету, навіть якщо він виник в результаті зменшення оподаткування, є побічним і тимчасовим явищем. Настанови сепплай-сайдерів щодо зниження податків визначалися завданням стимулювання активності економічних суб'єктів, а не досягнення збалансованого бюджету. Ситуація, коли разом зі зниженням податків дефіцит державного бюджету зростає, не вкладалася у схему представників економіки пропозиції. Тому виникла необхідність скорочення видатків держбюджету, а згодом підвищення ставок непрямих податків вже не з метою стимулювання активності економічних суб'єктів, а щоб зменшити бюджетний дефіцит. З іншого боку, динаміка норми заощаджень, що є найважливішим показником для сепплай-сайдерів, показує, що норма приватних чистих заощаджень підвищилася незначною мірою, а норма заощаджень населення практично не змінилася. Відомий американський економіст і соціолог В. Ростоу, підкреслюючи використання в політиці "рейганоміки" рекомендацій багатьох консервативних течій, виокремлює такі: 1) "сепплай-сайдери", що прагнуть заохочувати приватні капіталовкладення шляхом зниження податків і скорочення функцій державного контролю; 2) "скорочувачі бюджету", що пропагують скорочення витрат бюджету на цивільні потреби, зокрема програм соціальних виплат; 3) монетаристу прихильники обмеження темпів зростання грошової маси для приборкання інфляції; 4) "стратегічні планувальники", що виступають за значне підвищення військових витрат задля протидії СРСР. Історія сепплай-сайд економікс і "рейганоміки" в цілому закінчилася в момент переобрання Р. Рейгана на посту президента США. В теоретичному плані економіка пропозиції не надала принципово нових ідей, причина її популярності в тому, що вона швидко "діагностувала" наявні економічні проблеми й запропонувала зрозуміле їх вирішення, яке швидко втілилося в політичні рекомендації. Ідеї сепплай-сайд економікс відповідали настроям широких суспільних верств, з їх допомогою вдалося вплинути на економічний світогляд населення. Разом з тим не можна заперечувати, що економіка пропозиції збагатила історію економічної думки, макроекономіку й економічну політику такими поняттями, як "податковий клин", "оптимальна межа оподаткування", "крива Лаффера". Сепплай-сайд економікс ще раз довела, що існує тісний зв'язок економічної теорії і політики, й економічна концепція може стати рушійною силою економічного розвитку