6.3.2. Сутність та економічні концепції соціал-реформізму

Соціал-реформізм як специфічний напрям еволюції соціалістичної думки знайшов яскраве відображення у працях лідерів II Інтернаціоналу, визнаних! теоретиків соціал-демократичного руху кінця XIX — початку XX ст. Е. Берн-штейна (1850—1932), К. Каутського (1854—1938) та Р. Гільфердінга(1887—1941).j

Економічні ідеї соціал-реформізму були започатковані у творах визнаного марксиста, лідера німецьких соціал-демократів Едуарда Бернштейна, який] був секретарем К. Маркса, душоприказником Ф. Енгельса і до кінця житті вважав себе їх учнем. У 1896—1898 pp. він виступив з циклом статей у теоре4 тичному журналі німецьких соціал-демократів "Die Neue Zeit", які у 1899 p були опубліковані окремою книгою "Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії".

Незважаючи на твердження автора про те, що він "визнає уже відкрите" і не прагне до відкриття "донедавна невідомого", у творі знайшли відображення методологічні підходи та теоретичні положення, засновані на докоріному перегляді марксистської доктрини, новому розумінні суті робітничого} руху, стратегії та тактики побудови соціалістичного суспільства.

Стверджуючи, що "подальший розвиток марксистського учення повинен розпочатися з його критики"1, Е. Бернштейн здійснив ревізію:

Методологічних основ марксизму. Вчений заперечував принцип історичного матеріалізму, діалектичний метод у вивченні суспільних процесів т явищ, революційний підхід до трактування еволюції людського життя. Визначаючи матеріалізм як "помилкову теорію", "надуману побудову", Е. Берні штейн вважав, що К. Маркс був занадто захоплений "гегелівською діалектик кою суперечностей", яка стала "зрадницьким елементом в марксистській доктрині, перешкодою на шляху будь-якого послідовного трактування ідей", зумовивши фаталізм, недооцінку ролі людини та перебільшення на гостріших форм політичної боротьби.

Лідер німецьких соціал-демократів звертав увагу на необхідність врахування ролі та значення численних неекономічних чинників та можливостей еволюційного розвитку людства. Він наголошував на необхідною

"поряд з розвитком і впливом продуктивних сил і відносин відводити належне місце правовим і моральним поняттям, історичним і релігійним традиціям епохи, впливу географічних та інших факторів, до яких, безумовно, належить і природа самої людини і її духовних здібностей".

Водночас дослідник звертав увагу на упередженість економічної теорії К. Маркса, наполягаючи на тому, що "наука не може бути тенденційною". У зв'язку з цим Е. Бернштейн критикував дуалізм "Капіталу", наголошуючи на тому, що "праця ця повинна була бути науковим дослідженням і разом з тим довести тезу, сформульовану ще до того, як твір був задуманий, — іншими словами, що в його основі лежить схема, яка включала в себе з самого початку той результат, до якого її розвиток повинен був привести".

Теорії вартості та додаткової вартості К. Маркса. Стверджуючи, що марксистська інтерпретація вартості "може претендувати лише на значення... наукової гіпотези", за якої "додаткова вартість "перетворюється на формулу, до того ж таку, яка сама заснована на гіпотезі", Е. Бернштейн звертав увагу на те, що теорія Маркса погано узгоджується з практикою і непридатна для пояснення руху цін та заробітної плати. Він наголошував на тому, що у К. Маркса "вартість... втрачає будь-який конкретний зміст і перетворюється у чисто розумову конструкцію". Відтак німецький дослідник робив висновок, що "із теорії додаткової вартості не можна вивести наукові основи для соціалізму і комунізму".

Вказавши на відсутність методологічної різниці між трудовою теорією вартості та теорією граничної корисності, Е. Бернштейн зазначав, що "Марксу так само дозволено відволікатись від всіх властивостей товарів настільки, що вони в кінці кінців перетворюються в одні лише втілення різних кількостей простої людської праці, як і школі Джевонса і Бем-Баверка абстрагуватись від усіх властивостей товарів, крім їх корисності". Відтак у своїх дослідженнях німецький ревізіоніст опирався на категорію "економічної вартості", створену на основі синтезу трудової вартості та граничної корисності.

Марксистської теорії капіталістичного нагромадження, абсолютного та відносного зубожіння пролетаріату як провідної соціально-економічної тенденції. На основі аналізу реалій капіталістичного розвитку та систематизації фактичного матеріалу Е. Бернштейн доводив, що теорія

К. Маркса відобразила тенденцію розвитку, "яка притаманна капіталістичному нагромадженню, але яка на практиці не реалізується в чистому вигляді, а відтак може і не привести до загострення суперечностей"5. У зв'язку з цим дослідник звертав увагу на те, що зростання чисельності та розмірів великих підприємств не спричиняє витіснення та відмирання дрібного виробництва. Загальному закону капіталістичного нагромадження К. Маркса він протиставив концепцію "стійкості" дрібного виробництва та дифузії власності внаслідок розвитку акціонерних товариств, децентралізації та демократизації капіталу.

Зазначивши, що "зростання суспільного багатства супроводжується не зменшенням великих капіталів, а збільшенням кількості капіталістів різного роду...", Е. Бернштейн виокремив три групи факторів існування та відтворення дрібних та середніх підприємств за капіталізму:

I— переваги, які мають дрібні й середні підприємства над великими в деяких промислах або галузях виробництва, таких як столярна або шкіряна промисловість тощо;

II— переваги, які мають дрібні та середні підприємства щодо способу постачання продукту споживачеві, наприклад, у хлібопекарній справі;

III— масове виробництво і відповідно здешевлення робочих матеріалів; "відштовхування" капіталу, з одного боку, і вивільнення робочих рук, з іншого.

Відтак, на думку німецького ревізіоніста, з розвитком капіталізму "справа має не такий вигляд, що велика промисловість постійно поглинає дрібні і середні підприємства, але такий, що вона виникає виключно поряд з ними"!

Обґрунтовуючи теоретично та підтверджуючи статистично реальну тенденцію до покращання становища робітничого класу, німецький дослідний критикував "негативно-критичний" характер марксистської теорії заробітної плати, яка ігнорує глибокі трансформації і якісні зміни у рівні житті найманих робітників. На думку Е. Бернштейна, "сучасний найманий робітничий клас не є тією однорідною, однаковою мірою позбавленою власності масою, як це передбачав Комуністичний Маніфест. У найрозвинутіших фабричних індустріях панує ціла ієрархія диференційованих робітників, між) групами яких існує лише досить помірне почуття солідарності".

Важливого значення вчений надавав розвитку акціонерного капіталу ,\ наголошуючи на тому, що поширення останнього значною мірою протидія тенденції централізації в результаті значного подрібнення уже сконцентрованих капіталів. Водночас Е. Бернштейн звертав увагу на "соціальні завдання" та "суспільні функції підприємців", спрямовані на підвищення продуктивності праці та здешевлення виробництва товарів і послуг.

Падіння норми прибутку є фактом, надвиробництво і кризи є фактом, періодичне знищення капіталів є фактом, концентрація і централізація капіталу є фактом, підвищення норми додаткової вартості є фактом. Е. Бернштейн. — "З цього погляду заперечень ніяких немає. Якщо картина все-таки не відповідає дійсності, то це не тому, що сказане є неправильним, а тому, що воно є неповним. Фактори, які впливають на вказав суперечності у напрямку їх обмеження, або зовсім ігноруються у Маркса, або упускаються, так що соціальний вплив антагонізмів видається сильнішим і безпосереднішим, ніж є насправді".

Теорії криз та відтворення К. Маркса. Аналізуючи процеси монополізації виробництва, поширення трестів, картелів, розвитку кредитної системи, засобів зв'язку та інформації, вчений звертав увагу на створення нових можливостей для подолання анархії ринку та ліквідації кризових явищ у межах капіталістичної системи, яка стає все більш організованою. На думку німецького дослідника, виникнення монополій, які "все частіше і частіше в різних країнах, інколи навіть інтернаціонально, намагаються регулювати виробництво у якості картелю, синдикату або тресту", призводить до модифікації виробничої діяльності і стану ринку таким чином, що "небезпека криз значно зменшується". У зв'язку з цим він виправдовував колоніальну політику розвинених країн, які виконують специфічну "цивілізаційну місію", прискорюючи економічний розвиток відсталих народів ("колоніальний соціалізм" за Бернштейном).

Бернштейн атакував гегелівські основи марксистської доктрини. Трудова теорія вартості й експлуатації була піддана ним різкій критиці. Він виразив сумнів щодо неминучості соціалізму і висунув м'якшу тезу про його бажаність. Він скептично ставився до економічної інтерпретації історичного процесу і стверджував, що кризи не вб'ють капіталістичного дракона — навпаки, з часом капіталізм стабілізується. За Бернштейном теза про зубожіння звичайно ж представляє собою нісенітницю.

Марксистської теорії революційної трансформації власності та насильницького знищення капіталістичного ладу. Наголошуючи на тому, що загострення класової боротьби не є неминучим наслідком еволюції капіталізму, Бернштейн уважав диктатуру пролетаріату атавізмом та свідченням низької політичної культури. Відмовившись від лозунгів революційної диктатури пролетаріату, вчений висунув власну теорію "демократизації капіталу" та мирного переростання капіталізму в соціалізм.

Розвиток та поширення акціонерних товариств він аналізував у контексті демократизації та соціалізації капіталу, відновлення та зміцнення у соціальній ієрархії позицій середнього класу. У зв'язку з цим вчений зазначав, що акціонерний капітал "відновлює на соціальній драбині ті проміжні щаблі, які були втрачені з промисловою концентрацією підприємств".

Вихідною у його теоретичній побудові була ідея про те, що розвиток капіталізму на основі поглиблення процесів усуспільнення виробництва, поширення кооперації та акціонування не руйнує суспільство, а піднімає пролетаріат до становища громадянина і власника. "Найточнішим визначенням соціалізму, — зазначав дослідник, — буде, напевно, таке, якому... відповідає характеристика соціалізму як руху до кооперованого суспільного устрою або сам такий устрій. Вираз "кооперованість" слід розуміти тут лише як правовий принцип... Про що йдеться при соціалізмі, так це про демократію. Громадянин за соціалізму

У хорошому фабричному законі може бути більше соціалізму, ніж в одержавленні цілої групи фабрик.

Демократизація — засіб і мета одночасно, Вона є одночасно засобом завоювання соціалізму і формою його здійснення.

Протиставляючи диктатурі пролетаріату демократію як засіб досягнення "класового миру", дослідник наголошував на тому, що ліберальні порядки сучасного суспільства немає потреби розбивати, їх треба лише розвивати далі з метою досягнення такого стану суспільства, за якого жоден клас не користується спеціальними привілеями. Відтак Е. Бернштейн виступав за становлення політичних і господарських органів демократії, розвиток профспілкового руху та парламентаризму, необхідних для того, щоб зламати абсолютизм капіталізму, дати робітникам безпосередньо впливати на ведення індустрії і здійснити мирний перехід до соціалістичного суспільства.

Поняття наукового соціалізму, визначення комунізму як кінцевої мети історичного розвитку. На думку німецького дослідника, соціалізм не є науковою системою у тому розумінні, що його необхідність, закономірність та концепцію формування можна обґрунтувати за допомогою наукового пізнання. Не заперечуючи того, що соціалістичні перетворення передбачають наукове дослідження дійсності, вчений наголошував на тому, що прийняття конкретних рішень та зобов'язань відповідно до соціалістичних принципів завжди обмежені реальним досвідом, вимогами та інтересами людей.

"Я дійсно не ставлю перемогу соціалізму в залежність від його іманентної) економічної необхідності, — писав Е. Бернштейн, — і не вважаю ні можливим, ні необхідним надавати йому чисто матеріалістичне обґрунтування" 2.) Стверджуючи, що перехід до соціалізму диктується не економічною необхідністю та законами руху капіталізму, а морально-суб'єктивною свідомістю, політичною волею людей, які формують і прагнуть здійснити на практиці певну мету, дослідник розглядав соціалізм як рух у майбутнє, щоденну боротьбу за реформи, прогрес, демократію та поліпшення становища трудящих.

Те, що зазвичай називають кінцевою метою соціалізму, для мене — ніщо, а рух — це все.

Вчений виходив з того, що форми віддаленого майбутнього непередбачувані, відтак комунізм є скоріше етичним ідеалом, ніж реально досяжною ціллю. Звідси знаменитий вислів Е. Бернштейна: "Рух — це все, кінцева мета ніщо". На відміну від К. Маркса та його послідовників вчений трактував соціалізм, як природну господарську кооперацію, сформовану на основі приватних підприємств та доповнену муніципальною власністю. Він виступав за "визначення соціалізму як руху в напрямку кооперативного суспільного устрою, або наявності такого устрою", звертаючи увагу на те, що "у всіх передових культурних країнах кооперативні товариства швидко розмножуються і розвиваються".

Великого значення німецький дослідник надавав розвитку споживчої кооперації. У споживчих товариствах він вбачав "знаряддя, з допомогою якого робочий клас без прямого знищення існуючого, без звернення до насильства ...може оволодіти досить значною часткою суспільного багатства".

З ревізією марксизму виступив також відомий економіст-теоретик, один із лідерів німецького й австрійського соціал-демократичного руху, професійний партійний діяч Карл Каутський, який намагався сформулювати та вирішити нові на той час проблеми розвитку капіталізму: посилення монополізації економіки, демократизації економічного і політичного життя, становлення світової системи ринкового господарювання тощо.

Обґрунтовуючи невідтворотність соціалізму як об'єктивно зумовленого явища, підготовленого еволюцією людського суспільства, К. Каутський:

Висунув теорію "імперіалізму"'. Визначивши імперіалізм як особливий вид політики високорозвинених країн, прагнення промислових капіталістичних націй приєднати до себе, підпорядкувати все більше аграрних областей безвідносно до того, якими націями вони населені, К. Каутський стверджував, що монополізація економіки сприяє поглибленню суспільного характеру виробництва та планомірності господарського розвитку.

Один із визнаних лідерів соціал-демократичного руху Карл Каутський (1854—1938) народився у Празі. Його батько був театральним художником, а мати — актрисою, письменницею. У 1863 р. сім'я переїхала у Відень, де з 1874 р. по 1879 p. K. Каутський навчався в університеті, слухав курси історії, юриспруденції, політичної економії тощо. У Віденському університеті К. Каутський приєднався до соціал-демократичного руху. У 1875 р. він вступив до соціал-демократичної партії Австрії. Переїхавши у 1879 р. до Швейцарії, він став співробітником газети "Соціал-демократ", яка видавалась у Цюріху.

Складна еволюція поглядів К. Каутського пов'язана з переходом від ідеології класичної школи та мальтузіанства до марксизму, а згодом — до ревізіонізму. Значний вплив на формування економічних поглядів німецького вченого справило особисте знайомство з Е. Бернштейном, К. Марксом та Ф. Енгельсом. З 1883 р. по 1917 р. він був головним редактором теоретичного журналу німецьких соціал-демократів "Die Neue Zeit" ("Новий час").

У 8Q—90 pp. К. Каутський опублікував ряд праць, у яких популяризував ідеї марксизму. Серед них: "Економічне учення К. Маркса" (1887), "Бернштейн і соціал-демократична програма. Антикритика" (1899), "Аграрне питання" (1899), "Соціальна революція" (1902), "Шлях до влади" (1909) та ін.[ У 1905—1910 pp. він видав рукописи К. Маркса "Теорії додаткової вартості" І (IV том "Капіталу").

Значну роль у теоретичному доробку дослідника зайняли роботи з історії соціалістичних учень та класової боротьби, у тому числі "Томас Мор і його утопія" (1888), "Суперечності класових інтересів [у Франції] у 1789 р." (1889) та ін. Водночас Каутський приходить до поступового усвідомлення необхідності; перегляду ряду положень марксистського учення на основі аналізу нових реалій розвитку капіталістичного суспільства. На партійному з'їзді у Штутгарді (1898) він заявив: "Бернштейн примусив нас думати. Будемо вдячні йому за це,"

У 1917 p. K. Каутський вийшов із СДПГ і залишив посаду головного редактора "Die Neue Zeit". Разом з Е. Бернштейном та Г. Гаадзе він заснував і Незалежну соціал-демократичну партію Німеччини, покликану подолати кризу соціал-демократичного руху, яка виникла у 1914 р. Напередодні Першої світової війни він висунув теорію імперіалізму та ультраімперіалізму, спрямовану на обґрунтування мирного "вростання" капіталізму в соціалізм. В 1918 р. К. Каутський написав брошуру "Диктатура пролетаріату", в якій піддав різкій критиці більшовизм. Він заперечував соціалістичний характер російської революції, виходячи з соціально-економічної та культурної відсталості країни та е неможливості організації соціалістичного господарювання насильницькими засобами диктатури пролетаріату. "Прибрати більшовизм з дороги, замінивши його соціал-демократією, — писав К. Каутський, — значить відкрити шлях до розквіту не лише Росії, але і всієї Європи".

У 1927—1929 pp. був опублікований двотомник "Матеріалістичне розуміння історії", в якому К. Каутський виступив з ревізією марксизму.

З 1924 p. K. Каутський жив у Відні. Після захоплення Австрії фашистською Німеччиною він вимушений був виїхати в Прагу, а звідти — в Амстердам, де помер у 1938 р.

Обґрунтував теорію мирного "вростання" капіталізму у соціалізм на основі переходу буржуазного суспільства у стадію "ультраімперіалізму". Трактуючи ультраімперіалізм як нову економічну політику індустріально розвинених держав, які прагнуть розширити і зміцнити свій вплив у світі не шляхом руйнівних війн і агресії, а шляхом узгодження своїх інтересів, Каутський був переконаний, що еволюція світової економіки на основі злиття великих галузевих монополій у єдиний всесвітній картель сприятиме створенню умов для планомірного регулювання господарства у світовому масштабі. Усунення конкуренції та заміна анархії виробництва плановим регулюванням К. Каутський трактував як виникнення "організованого капіталізму", започаткування нової, мирної ери в його розвитку, пов'язаної зі створенням економічного і політичного союзу вільних національних держав, подоланням національних бар'єрів, значним зростанням продуктивних сил за умов роззброєння та модернізації виробництва і демократизації суспільства.

Відмовившись від уявлення про економічну недієздатність капіталізму, дослідник звертав увагу на можливості безмежного розвитку останнього на основі використання досягнень науки і техніки. На противагу К. Марксу кризи надвиробництва він розглядав не як доказ неминучості краху буржуазного суспільства, а як необхідну умову оптимального функціонування його господарського механізму.

Одним із перших поставив у центр аналізу динаміки суспільного розвитку проблеми політичної та економічної демократії, переглянувши марксистське трактування поняття "соціалізації". Визначаючи демократію невід'ємним атрибутом соціальної природи людини, метою та ідеалом соціалістичних перетворень, дослідник стверджував, що марксистське положення, згідно з яким боротьба класів є рушійною силою суспільного розвитку", непридатне для розуміння логіки історичного прогресу. "Для нас немислимий соціалізм без демократії, — писав К. Каутський. — Ми розуміємо під сучасним соціалізмом не просто суспільну організацію виробництва, але також і демократичну організацію суспільства немає соціалізму без демократії".

Звертаючи увагу на те, що процеси одержавлення засобів виробництва та розширення державного контролю над економікою взяті самі по собі не є запорукою соціалізму, К. Каутський виступив з критикою популярної на той час концепції "державного соціалізму". Він наголошував на тому, що "завдання сучасної держави надто складні для того, щоб вони могли бути задовільно вирішені чисто бюрократичним шляхом, без сприяння суспільства і його органів і без максимуму самоуправління в різних галузях". Відтак сутність соціалізму німецький дослідник вбачав не лише в суспільній організації виробництва, але і в демократичній організації суспільства.

У цьому контексті заслуговує на увагу започатковане К. Каутським трактування держави як важливого інституту управління економікою, підвладного суспільному контролю, гаранта громадянського миру на основі демократичного політичного консенсусу.

Соціалізм не є готовою, на всі часи заданою формулою, він лише створює нову форму суспільного руху і розвитку.

Соціалізм як засіб звільнення пролетаріату неможливий без демократії.

Заперечував диктатуру пролетаріату та революційний шлях переходу до нового суспільного устрою. Виходячи з того, що будь-які зміни в суспільстві в кінці кінців зводяться до змін в економічному фундаменті, К. Каутський стверджував, що для звільнення праці від капіталістичного гноблення недостатньо завоювати політичну владу. На його думку, необхідними є економічні, моральні та інтелектуальні передумови, які мають визріти в рамках існуючого устрою на шляху поєднання приватної та колективної власності, переваг державного планування та ринкового господарювання.

Визначаючи реформи основним засобом здійснення суспільної перебудови, лідер німецьких соціал-демократів виступав за класовий компроміс, перехід до соціалізму мирним шляхом через завоювання більшості у парламенті.

В історію економічної думки К. Каутський увійшов як теоретик, яки одним із перших поставив проблему взаємозв'язку та взаємозумовленостей демократії і соціалізму. Його ідеї дали поштовх подальшим дослідженням перспектив соціалістичної економіки, співвідношення держави і ринку у здійсненні виробництва та розподілу на демократичних засадах.

У кінці XIX — на початку XX ст. соціал-демократичні ідеї набули значного поширення в Україні. їх активним пропагандистом був видатний український письменник, вчений, публіцист, громадський діяч Іван Якович Франко (1856—1916), який вивчав праці К. Маркса та Ф. Енгельса, переклав українською мовою 24-й розділ І тому "Капіталу" та написав до нього передмову. Водночас І. Франко був не лише знавцем, але й критиком марксизму. Заперечуючи принцип історичного матеріалізму та ідею диктатури пролетаріату, вчений визначав теорію соціалізму як "велике культурне надбання новітніх часів", засноване на ідеалах справедливості, рівності, громадянських та політичних свобод, поєднання національних та особистих інтересів. У своїх працях видатний український письменник обґрунтував необхідність знищення експлуатації та соціального гніту та створення умов, які б дали змогу кожному працювати "за своїми власними здібностями".

На своїй приналежності до європейського соціал-демократизму наголошував видатний український політичний та громадський діяч, вчений і публіцист Михайло Петрович Драгоманов (1841—1895). Трактуючи історичний матеріалізм як один з методів вивчення суспільства, політики, держави та права, М. Драгоманов зараховував К. Маркса до представників "державно-економічного порядку", диктаторського різновиду соціалізму. У своїх творах вчений відстоював еволюційний шлях розвитку суспільства, стверджуючи, що будь-яка революція є спонтанним явищем, здатним змінити політичний устрій. Водночас, вона не в змозі "створити новий лад сучасного життя, бо сей лад мусить органічно і звільна виростати з попередніх, як дерево з даного ґрунту, а продиктувати його ніякими едиктами не можна".

Ліберально-реформістське крило європейської соціал-демократії репрезентував також відомий німецький політичний та державний діяч, міністр фінансів в уряді Веймарської республіки (1923, 1928/29), депутат Рейхстагу, один з лідерів австрійського і німецького соціал-демократичного руху Рудольф Гільфердінг.

Теоретико-методологічні особливості економічних поглядів вченого знайшли відображення у праці "Фінансовий капітал" (1910), яка складається з п'яти частин:

— "Гроші і кредит".

— "Мобілізація капіталу. Фіктивний капітал".

— "Фінансовий капітал. Обмеження вільної конкуренції".

— "Фінансовий капітал і кризи".

— "Господарська політика фінансового капіталу".

Книга Р. Гільфердінга стала однією з перших спроб дослідження нових тенденцій у розвитку капіталізму кінця XIX — початку XX ст. У роботі знайшли відображення процеси виникнення та еволюції системи капіталістичного кредиту, фінансового капіталу, поглиблення монополізації економіки, поширення акціонерних товариств та розвитку акціонерного капіталу, засновницького прибутку, фіктивного капіталу тощо. Незважаючи на прихильність до марксизму, вчений здійснив перегляд ряду важливих положень економічної теорії К. Маркса.

У своїх працях Р. Гільфердінг:

Трактував новітню фазу розвитку капіталізму як епоху "фінансового капіталу", який "перебуває під орудою банків і в ужитку промисловців". Сприйнявши марксистську концепцію міжгалузевої конкуренціїтм вирівнювання середньої норми прибутку, вчений звернув увагу на тенденциоі до монополізації промисловості, яка стимулюється зростанням обсягів основного капіталу та прагненням банків до усунення суперництва між підконтрольними їм підприємствами.

"Характеристичну особливість сучасного капіталізму, — зазначав Р. Гільфердінг, — становлять ті процеси концентрації, що виявляються, з одного боку, у скасуванні вільної конкуренції через створення картелів і трестів, а з другого боку — в дедалі то все тіснішому зв'язку між банковим капіталом і капіталом промисловим. Наслідком цього зв'язку капітал набирає формі фінансового капіталу, що становить найвищу і найабстрактнішу форму йога прояву".

Започаткував теорію організованого капіталізму, основу якого становить свідоме і планомірне регулювання суспільного виробництва фінансовим капіталом. Аналізуючи реалії економічного розвитку передових країн світу, вчений звернув увагу на те, що фінансовий капітал "відкидає сімостійність поодиноких капіталістів ...вимагає її обмеження. Він гидує анапхією конкуренції й хоче організації".

Відтак, на думку німецького дослідника, фінансовий капітал як важливий фактор упорядкування виробництва уможливлює існування регульованого ринку та "заміну капіталістичного принципу вільної конкуренції соціалістичним принципом планомірного виробництва", забезпечуючи безкризовий розвиток та формування передумов для економічних трансформація на шляху становлення господарської демократії.

Важливим фактором концентрації власності в руках небагатьох великих капіталістів учений вважав розвиток акціонування. Проаналізувавши пере ваги акціонерних товариств у справі демократизації капіталу, залученні додаткових фінансових ресурсів, ціновій політиці, пристосуванні до змін економічної кон'юнктури, вчений дійшов висновку, що з поширенням акціонерних товариств концентрація власності випереджає централізацію а економічний розвиток звільняється від випадковостей. Відтак еволюція капіталізму, на думку німецького ревізіоніста, приводить до створення організаційних форм єдиного, регульованого суспільного господарства.

Обґрунтував необхідність державного втручання у сферу грошової кредитного обігу з метою створення передумов для суспільного контролю над виробництвом та соціальним середовищем. Виходячи з того, ще фінансовий капітал сприяє заміні вільної конкуренції планово організованою економікою, Р. Гільфердінг наголошував на необхідності демократизації державної влади та поширення впливу найманих робітників та їх профспілок на процес прийняття управлінських рішень.

"Функція фінансового капіталу усуспільнювати продукцію надзвичайно полегшує перемогу над капіталізмом" — писав дослідник. — Раз фінансовий капітал поставив під свій контроль найважливіші галузі виробництва, то буде достатньо, щоб суспільство через свій свідомий виконавчий орган, завойовану пролетаріатом державу, заволоділо фінансовим капіталом, щоб відразу дістати під свою оруду найважливіші галузі виробництва... Захоплення шістьох берлінських великих банків уже тепер знаменувало б оволодіння найважливішими галузями великої промисловості і надзвичайно полегшило б перші кроки політики соціалізму".

Протиставив марксистській програмі революційної перебудови капіталістичного суспільства концепцію свідомого формування "економічної демократії" на шляху мирного переходу до соціалізму. Звертаючи увагу на те, що "трудящі не можуть розгорнути свої сили поза демократією, при відсутності можливості організації самостійних союзів і без свободи всередині цих союзів і всередині держави", вчений обґрунтував необхідність посилення позицій фабричних союзів, встановлення робітничого контролю над виробництвом, зростання участі робітників в управлінні капіталістичними підприємствами тощо.

Життя, історія уже підвели підсумок: ревізіонізм заключається насамперед і головним чином у ревізії всього слабкого, безперспективного і небезпечного, що було в ученні Маркса — Енгельса. Це була ревізія, яка йшла від демократичних, передових і прогресивних за своїми поглядами течій соціалістичної суспільної думки; ревізія, звернена проти ідеології люмпенізованих мас, які пристали до соціалістичного руху і не бачили, і не бажали для себе іншої перспективи, крім тієї, щоб Марксів девіз "рівності" перетворити у засіб пограбування широких верств чесних і працьовитих людей.