13. Людина і суспільство в теорії класичної політичної економії (Сміт, Рікардо)

Класична школа політичної економії, започаткована Адамом Смітом і Давидом Рікардо, справила великий вплив на дальший розвиток економічної науки та формування економічної політики. Універсальність та космополітичність теорії забезпечувала можливість її використання в будь-якій країні, але особливості економічного розвитку кожної з них сприяли тому, що класичні ідеї адаптувались різними авторами для вирішення теоретичних та практичних проблем соціального розвитку власних країн. Класичні доктрини знайшли відображення у працях багатьох авторів, зокрема економістів нової хвилі — Сея, Мальтуса, Сеніора, Бастіа, Мілля та інших, що висвітлювали важливі проблеми розвитку суспільства.

Цих авторів відносять до представників класичної школи тому, що в центрі їхньої уваги все ще залишаються проблеми економічного розвитку, зросту масштабів виробництва. Як і основоположники класичної школи, вони вважали, що капіталізм, побудований на приватній власності й зіткненні інтересів економічних суб’єктів — власників факторів виробництва, є прогресивним ладом; що головними умовами зростання багатства суспільства є вільна конкуренція та раціональний розподіл вартості; що в основі ринкового саморегулювання лежить «вартість»: саме вона, її величина та рівень її відшкодування визначають дальшу долю виробництва товарів, рівень доходів власників та безпосереднього виробника; що розподіл раціональний, коли частка вартості, отримана у вигляді доходів, відповідає витратам праці; що тільки ринок визначає, скільки і чого необхідно виробляти, і держава не повинна втручатися в ринкові відносини, бо це призведе до руйнування ринкових механізмів саморегулювання.

Більшість ідей, сформульованих цими авторами, були своєрідним розвитком класичної доктрини. Адже теорія Сміта і Рікардо — це теорія ринкової економіки і якісної характеристики її основ: вартості, ціни, доходів та їхніх джерел, це доведення визначальної ролі матеріальної сфери виробництва, об’єктивної суті економічних законів, необхідності свободи підприємництва, вільної конкуренції.

Проте економісти нової хвилі привнесли й нові ідеї в класичну теорію. Ці ідеї, поєднані єдиною методологією, стали основою більш грунтовного й різнобічного аналізу капіталістичного виробництва. Завдяки їм класична політекономія перестає бути однорідною, перестає однозначно трактувати проблеми розвитку.

Саме новій хвилі в класичній теорії належить першість у загостренні уваги до проблем обміну й розподілу, до їхньої ролі у збагаченні суспільства. Представники цієї хвилі визнають, що виробництво визначає рівень доходів і їх розподіл, але наголошують, що розвиток виробництва, у свою чергу, залежить від доходів (платоспроможності) споживача, тому раціональний розподіл вартості є важливою умовою розвитку.

Матеріальна сфера виробництва більше не розглядається як єдина, де створюється багатство: в поле зору потрапляє нематеріальна сфера, де результати праці не мають товарного вираження (послуги, мистецтво, наука тощо), хоч зайняті там люди отримують доходи.

Ряд авторів визнає, що праця в нематеріальній сфері також створює вартість, яка підлягає розподілу, тобто вони вже не ототожнюють вартість як сукупність матеріальних цінностей — товарів, з вартістю як затратами праці.

Тому виникає нове, розширене трактування «вартості» як абстрактної категорії, що матеріалізується в ціні і проявляється у процесі обміну лише як тенденція. Визнаючи, що ціна залежить від зіткнення суб’єктивних оцінок виробника і споживача, представники нової хвилі звертають увагу на те, що вартість є тільки основою, яка визначає напрями розвитку економіки і створює економічну рівновагу. Ціна і ціноутворення є реальним явищем, що забезпечує раціональний розподіл.

У зв’язку з цим виникає необхідність з’ясувати, як саме відбувається розподіл суспільної вартості. Якщо Сміт та Рікардо обмежувались тезою про те, що вартість розподіляється відповідно до витрат праці, і тому постійно натрапляли на труднощі, пояснюючи природу таких видів доходу, як прибуток, рента і процент, то в економістів нової хвилі виникає ідея щодо розподілу за факторами виробництва.

Витрати живої праці не розглядаються більше як єдиний фактор багатства, а тому і зростання обсягів виробництва так прямо, як у Сміта, не зв’язується зі зростанням населення. Водночас досліджується нова суттєва проблема — рівень зайнятості й чинники, що його обумовлюють.

Пояснюючи роль суб’єктивного фактора в розвитку суспільного виробництва, економісти нової хвилі зосереджуються на проблемі зіткнення економічних інтересів, конкретизуючи її як протистояння виробника і споживача. Конкуренцію суб’єктів господарювання трактують як умову вільного функціонування й розвитку ринкової економіки, а відносини «виробник—споживач» — як суть, основу її самоврівноважування.

Таким чином, розвиваючи положення класичної школи, економісти нової хвилі прийшли до розуміння того, що неабияку роль у процесі виробництва та обміну відіграє суб’єктивний фактор і властивість товарів задовольняти потреби, що за надзвичайної важливості суто абстрактних проблем політична економія ними не вичерпується, і економічна поведінка суб’єктів ринку зобов’язує до мікроекономічного аналізу. Такі питання, як нагромадження та інвестиції, кризи та економічна роль держави, знайшли своє місце в наукових дослідженнях.

Нові теорії породжували бурхливу критику як суто теоретичних положень, так і практичних, прикладних їх аспектів з боку ортодоксальних прихильників абстрактного, вартісного аналізу еконо-мічних явищ, оскільки не зовсім вписувались у рамки класичних уявлень. Але саме в межах цих теорій було закладено основи сис-темного, багатофакторного методу дослідження, який згодом став джерелом розвитку нового, неокласичного напрямку в політичній економії.

Основою наукової теорії Адама Сміта було прагнення поглянути на людину з трьох сторін: з позицій моралі і моральності; з позицій цивільних і державних; з позицій економічних. Він спробував пояснити економічні відносини людей саме з урахуванням особливостей їх натури, вважаючи, що людина - істота, егоїстична від природи, і її цілі цілком можуть суперечити інтересам оточуючих.

Адам Сміт не ідеалізував людини, він бачив всі її недоліки і слабкості, але при цьому він писав: "Однакове у всіх людей, постійне і не зникаюче прагнення поліпшити своє становище - це початок, звідки витікає як суспільне і національне, так і приватне багатство". На відміну від своїх попередників, він зумів зрозуміти і довести, що багатство нації створюється не тільки в сільському господарстві і торгівлі, але всіма видами виробництв, існуючими в економіці. Саме тому Сміт так багато писав про розподіл праці, оскільки бачило в ньому джерело зростання добробуту будь-якого народу світу.

Великий шотландець показав, що обмін товарами відбувається тоді і тільки тоді, коли він вигідний обом сторонам. Це була революційна для свого часу ідея, і навіть дотепер вона нелегко засвоюється людьми малознайомими з економікою. До Сміта на обмін і торгівлю дивилися відповідно до жартівливого затвердження стародавніх греків: " Ринок - це спеціально відведене місце, де люди можуть обдурювати один одного". Іншими словами, вважалося, що в будь-якій операції одна сторона виграє, а інша відповідно обов'язково програє. Сміт довів, що насправді існує універсальна вигода для всіх, хто вступає в обмін товарами. Ця вигода - економія учасниками обміну своєї праці. Якщо обмін відбувається вільно і його учасники вільні у виборі партнерів і узгодженні цін, то такий обмін - благо для всіх його учасників і країни в цілому.

Перешкодити зростанню багатства країни може тільки нерозсудливість її правителів. Якщо ж правителі не заважають людям працювати, створювати заощадження і вкладати їх в комерційну діяльність, то країна процвітатиме: "Для того, щоб підняти державу з найнижчого ступеня варварства до вищого ступеня добробуту, потрібні лише мир, легкі податки і терпимість в управлінні, все інше зробить природний хід речей" [4, 116].

Розвиваючи вчення основоположників класичної політичної економії про "природний порядок", Сміт підкреслює, що за умов "природного порядку" (вільної конкуренції) складною взаємодією господарської діяльності керує "невидима рука", тобто економічне життя людей підпорядковується об'єктивним закономірностям. У трактуванні "природного порядку" Сміт виходить з двох принципів: об'єктивної закономірності природи ("невидимої руки") та "природної свободи" людини.

Дія об'єктивних законів спрямована на благо людини. Проте благотворність дії об'єктивних законів не абсолютна. Вона передбачає певні соціальні умови, а саме - природну свободу людини, яка проявляється в можливостях кожної людини вільно захищати власні інтереси. Лише за цих обставин поведінка людини збігатиметься з дією природних сил, "невидимої руки", тобто із законами природи. У концепціях наступників Сміта (Рікардо, Сен-Симона, Маркса) саме ця теза відсутня. У них залишилась лише об'єктивна закономірність, що керує поведінкою людини [2, 36-37].

Адам Сміт у "Багатстві народів" розглядає такі економічні поняття, як поділ праці і гроші, теорія вартості, класи і доходи, заробітна плата, земельна рента, капітал. Розберемо кожне з цих понять.

Поділ праці і гроші. Свій твір Адам Сміт починає з розгляду поділу праці. Це не випадково - адже він - економіст мануфактурного періоду. Сміт чітко називає першоджерело багатства - працю.

Зростання продуктивності праці внаслідок її поділу зумовлюється:

1) збільшенням вправності робітника;

2) збереженням часу, який витрачається в процесі переходу від одного виду праці до іншого;

3) винаходом і застосуванням механізмів, які полегшують працю і дають змогу одному робітникові виконувати працю кількох.

Надаючи величезного значення поділу праці, Сміт, проте, не розумів його причин. Поділ праці в нього породжується схильністю до обміну.

Поділ праці й обмін, в свою чергу, передбачають наявність знаряддя обміну. Таким знаряддям у Сміта є гроші. Їх виникнення Сміт правильно розглядає як об'єктивний процес, а не як результат домовленості робітників. Визнаючи всі функції грошей, вчений головною називав функцію грошей як засобу обігу. На відміну від меркантилістів, Сміт підкреслював, що дохід суспільства - це товари, а не гроші [4, 58].

Теорія вартості. В основу своїх поглядів Сміт поклав теорію трудової вартості: визначення вартості, що затрачується на виробництво товару, працею і обмін товарів відповідно до вкладеної в них кількості праці. Треба зазначити, що вчений, як і інші економісти того часу, користується поняттям "цінність", а не "вартість". Цінність у нього має два значення: корисність ("цінність у споживанні") і можливість придбання інших предметів ("цінність в обміні").

Сміт визначив і розмежував споживну і мінову вартості товару. Він визнав рівнозначність всіх видів продуктивної праці як творця і кінцевого мірила вартості, показав закономірність того, що вартість неодмінно повинна виражатися в міновій вартості товару, в його кількісному співвідношенні з іншими товарами, а при достатньо розвиненому товарному виробництві - в грошах.

Сміт не досліджував працю як субстанцію вартості, не розрізняв процеси праці як процеси створення і перенесення вартості, оскільки вся його увага була спрямована на мінову вартість, на кількісну міру вартості, на те, як вона виявляється в обмінних співвідношеннях і насамкінець - в цінах. Сміт розумів, що величина вартості визначається не фактичними витратами праці окремого товаровиробника, а тими витратами, які в середньому необхідні при даному стані суспільства. Він відзначав також, що кваліфікована і складна праця створює в одиницю часу більше вартості, ніж некваліфікована і проста, і може бути зведена до неї за допомогою якихось коефіцієнтів.

Плідною була концепція Сміта про природну і ринкову ціну товарів. Під природною ціною він розумів грошовий вираз мінової вартості і вважав, що в тривалій тенденції фактичні ринкові ціни прагнуть її як до якогось центру коливань. Вона "як би є центральною ціною, до якої постійно тяжіють ціни всіх товарів. Різні випадкові обставини можуть іноді тримати їх на значно більш високому рівні і іноді дещо знижувати їх в порівнянні з нею. Але які б не були перешкоди, які відхиляють ціни від цього стійкого центру, вони постійно тяжіють до нього" [5, 58].

При урівноваженні попиту і пропозиції в умовах вільної конкуренції ринкові ціни співпадають з природними. Сміт поклав також початок аналізу чинників, здатних викликати тривалі відхилення цін від вартості; найважливішим з них він вважав монополію. Це, зокрема, відкривало можливості дослідження попиту і пропозиції як чинників ціноутворення, а також роль різного роду монополій в цій області.

Крім основного визначення вартості, укладеного в товарі кількістю праці, Сміт ввів друге поняття, де вартість визначається кількістю праці, яка можна купити за даний товар. В умовах простого товарного виробництва, коли не було найманої праці і виробники товарів працювали на засобах виробництва, що належать їм, це одне і те ж. Ткач, наприклад, обмінював шматок зробленого ним сукна на чоботи. Можна сказати, що шматок сукна коштує пари чобіт або що він коштує праці шевця за той час, поки він виготовляв чоботи. Але, по суті, це зовсім не одне і те ж, що стає ясно для умов капіталістичного виробництва. Якщо швець працює по найму у капіталіста, то вартість проведених ним за виробництвом годин і "вартість його праці", те, що він одержує за свою працю - абсолютно різні речі. Шматок сукна як і раніше коштує пари чобіт, але він коштує більше, ніж праця шевця, оскільки у вартості чобіт тепер укладена додаткова вартість, привласнена капіталістом.

Сміт натрапив на суперечність, яка полягає в тому, що у відносинах між капіталістом і робітником (при наймі робочої сили) закон вартості, закон обміну еквівалентів порушується. Капіталіст оплачує робітнику у вигляді заробітної плати лише частину вартості, яку створює праця робітника і одержує капіталіст. Сміт не міг пояснити цю суперечність в рамках теорії трудової вартості і робив висновок, що вартість визначалася працею тільки в "первинному стані суспільства", коли не було капіталістів і найманих робітників, тобто при простому товарному виробництві. Для умов капіталізму він сконструював іншу теорію - "теорію витрат виробництва", згідно якої вартість товару утворюється шляхом складання заробітної плати, прибутку і ренти на одиницю товару. Для товарів, у виробництві яких не бере участь орендована земля, ціна складається із заробітної плати і прибутку. Він писав: "Заробітна плата, прибуток і рента є трьома первинними джерелами всякого доходу, рівно як і всілякої мінової вартості" [5, 53]. Він включав в складову таким чином вартість не просто прибутку, а природну, середню норму прибутку на капітал. Для нього було очевидно, що за відсутності перешкод для переливу капіталу норма прибутку в різних галузях і при різних додатках капіталу повинна зрівнюватися. Визначення цінності як суми доходів свідчить про те, що Сміт, проявивши геніальну непослідовність, заклав основи теорії факторів виробництва, яка в ХІХ ст. стала панівною.

Класи і доходи. Вчений прямо зазначає, що три складові ціни є видами доходів трьох прошарків суспільства, які відповідають факторам виробництва: праці, капіталу і землі. Власники кожного з цих факторів утворюють відповідні класи. В руках землевласників знаходиться головний засіб виробництва - земля. Вони одержують дохід у вигляді земельної ренти, яка виступає безпосередньо як орендна плата за землю, що здається в оренду капіталістичним фермерам. Капіталісти володіють іншими видами засобів виробництва (промислові будівлі, устаткування, кораблі, ферми, запаси сировини), наймають робітників і одержують дохід у вигляді прибутку. Якщо вони орендують землю, то частину прибутку вони змушені віддавати у вигляді земельної ренти. Це може також стосуватися капіталістів, зайнятих в гірничодобувній промисловості і тих, які орендують рудники. Сміт не робив принципової відмінності між капіталістами, зайнятими в промисловості і в сільському господарстві. Проте серед капіталістів він особливо виділяв позикових капіталістів, що позичають промисловим капіталістам. Їх дохід - позичковий відсоток - в звичайних умовах складає частину промислового прибутку, який їм віддають капіталісти-позичальники. Нарешті, найчисленніший і найбідніший клас складають наймані робітники, що не мають у своєму розпорядженні власності і змушені продавати свою працю за заробітну плату.

Сміт бачив, що реальне суспільство складається не тільки з цих трьох класів, але також включає різні проміжні групи. Але основні класи відрізняються тим, що їх доходи є первинними, тоді як доходи всіх інших груп - вторинними, перерозподіленими. Вони мають кінцеве джерело або в прибутку, або в ренті, або в заробітній платі.

Заробітна плата у Сміта - це продукт праці, природна винагорода за неї. Сміт говорив, що, працюючи на своїх власних засобах виробництва і на своїй землі, виробник товарів одержує повний продукт своєї праці. Але з тих пір, як засоби виробництва і земля знаходяться у власності капіталістів і поміщиків, а незалежний виробник перетворився на найманого робітника, останній не одержує у вигляді заробітної плати вартість всього продукту своєї праці. Сміт відзначав тенденцію до зникнення незалежності дрібного виробництва, до загального розповсюдження найманої праці.

Сміт писав: "Людина завжди повинна мати можливість існувати своєю працею, і його заробітна плата повинна, щонайменше, бути достатньою для цього" [5, 63]. Він вважав, що в основі величини заробітної платні лежить вартість засобів існування, необхідних для життя робітника і виховання дітей, які змінять його на ринку праці. Він відзначав, що її нижньою межею є фізичний мінімум. Якщо вартість робочої сили (нормальна заробітна плата) найманих робітників нижче за цей мінімум, це загрожує вимиранням "раси цих робітників" [5, 64]. Це можливо лише в суспільстві, вважав Сміт, де існує економічний регрес: як приклад такої країни він називав території в Індії і Китай, де заробітна плата лише трохи перевищувала фізичний мінімум, а економіка знаходилася в стані застою. Проте в країнах, де йшов помірний і тим більше швидкий розвиток господарства, заробітна плата включала крім фізичного мінімуму певний надлишок, розміри якого визначалися нормами споживання, традиціями, культурним рівнем, що склалися. Сміт відзначав, що, наприклад, в Америці заробітна плата вище, ніж в Англії, оскільки економіка першої розвивалася особливо бурхливо.

Він вважав, що стихійний ринковий механізм утримує природну (середню, нормальну) заробітну плату на певному рівні, обмежуючи відхилення фактичної заробітної плати від цього рівня. Значне підвищення заробітної плати викликає зростання народжуваності в сім'ях робочих, виживання більшого числа дітей і внаслідок цього збільшення пропозиції робочої сили і конкуренції між робітниками. Під впливом цих чинників нормальний рівень заробітної платні знижується, що може викликати зворотну тенденцію: падіння народжуваності, збільшення дитячої смертності, скорочення пропозиції робочої сили і посилення конкуренції між підприємцями. В результаті заробітна плата може підвищитися. Таке розуміння відповідало загальному уявленню Сміта про роль вільного ринку у встановленні певної економічної рівноваги.

Розбираючи питання про оплату по професіях, Сміт дуже добре обґрунтовував необхідність підвищеної оплати тих видів праці, які вимагають спеціальної підготовки. Більш високо, доводив він, повинні оплачуватися праця важка, неприємна, ті види праці, до яких суспільство відноситься з презирством. Із його точки зору цілком природно, що праця почесних професій оплачується порівняно низько.

Сміт з великою енергією виступав за високу заробітну плату, оскільки він вважав, що це краще всього відповідає умовам поступового економічного зростання. Відносно висока заробітна плата є найважливішим стимулом зростання продуктивності праці. Це, у свою чергу, призводить до накопичення капіталу і підвищує попит на працю. Він категорично заперечував поширену думку, що висока заробітна плата робить робітників ледачими і зменшує стимули до праці. Крім того, він закликав підприємців не побоюватися зростання заробітної плати, оскільки стихійний механізм все одно обмежить це зростання.

Прибуток у Сміта теж має трудове походження. Сміт говорив, що із створеної працею і визначеної кількістю цієї праці вартості товару робітнику дістається у вигляді заробітної плати лише деяка частина. Решта є прибутком капіталіста-підприємця. В деяких випадках частину її він повинен віддати у вигляді земельної ренти, частину - у вигляді позичкового відсотка, якщо використовував позичковий капітал.

Сміт називав прибутком всю різницю між доданою працею вартістю і заробітною платою і в цих випадках мав у вигляді додаткову вартість. В інших випадках Сміт розумів під прибутком залишок після сплати ренти, а також відсотка, і тоді прибутком називав, підприємницький дохід капіталіста.

Він рішуче відкидав думку, що прибуток - це просто інший вид заробітної плати, яка відшкодовує працю по нагляду і управлінню підприємством, і приводив в обґрунтовування свого погляду переконливі аргументи. Розміри прибутку визначалися, на його думку, не кількістю, тяжкістю або складністю цієї передбачуваної праці по нагляду і управлінню, а розмірами спожитого в справу капіталу. Крім того, на багатьох великих підприємствах функції нагляду і управління передаються найманому керівнику. Сміт вважав прибуток закономірним результатом продуктивності капіталу і винагородою капіталістів за їх діяльність, працю і ризик.

Сміт відзначав тенденцію норми прибутку до пониження, вказував, що прибуток більш низький в розвинених капіталістичних країнах. В Англії, писав він, звичайно вважається, що відсоток може складати близько половини прибутку. Сміт дає наступне пояснення тенденції пониження відсотка і норми прибутку: в багатих країнах з ходом економічного розвитку утворюється надлишок капіталу, який викликає зростання конкуренції капіталів і зниження прибутковості. Низький рівень відсотка і норми прибутку Сміт розглядав як прояв економічної розвиненості і здоров'я нації, що забезпечується природним порядком. Протидіє такому порядку будь-яка монополія. Тому Сміт був непримиренним противником різних монополій і привілеїв.

Другим видом прибутку є земельна рента. Земельна рента у Сміта - це плата за користування землею. Її причиною він називає приватну власність на землю. Сміт відрізняє ренту від орендної плати, в яку включається і процент на вкладений капітал. Сміт відкидав уявлення, згідно якому рента є законна плата, свого роду відсоток на капітал, колись вкладений землевласниками в поліпшення землі. Землевласник вимагає ренту і за землю, що ніколи не піддавалася поліпшенню, і за природні об'єкти, які взагалі не можуть бути поліпшені, і навіть вимагає збільшення ренти у тому випадку, коли поліпшення землі проведено орендарем за свій рахунок. Сміт відзначав, що ділянки землі відрізняються як за родючістю, так і за місцезнаходженням, і обидві відмінності можуть бути причиною утворення диференціальної ренти.

Сміт характеризував ренту, разом з прибутком, як нетрудовий дохід, як вирахування на користь землевласника з вартості товару. Землевласники, зазначав Сміт, хочуть пожинати там, де вони не сіяли. Вони привласнюють те, що зроблене чужою працею.

Він визначав ренту як надлишок вартості над заробітною платою робітників і середнім прибутком капіталістичного фермера. Сміт стверджував, що разом із заробітною платою і прибутком вона формує вартість товару.

Крім земельної ренти та інших вищенаведених понять, Сміт приділив увагу такій економічній категорії як капітал. Капітал у нього - головна рушійна сила економічного прогресу. Під капіталом він розуміє запас продукції, що приносить прибуток, або за допомогою якого працею створюються нові блага.

Капітал Сміт поділяє на основний і оборотний. До основного належать машини і різні знаряддя праці, промислові й торгівельні будівлі, склади тощо. Оборотний капітал складається з грошей, запасів продовольства, сировини і напівфабрикатів, а також готової продукції, що перебуває на складах і в магазинах.

Велике значення Сміт надавав нагромадженню капіталу. Це, по суті, основна ідея праці Сміта. Навіть економічне зростання Сміт зв'язував не тільки зі зростанням доходу, а й з нагромадженням капіталу. Нагромадження капіталу, за Смітом, є результатом ощадливості. Річний продукт нації, робить висновок Сміт, може бути збільшений лише за рахунок зростання кількості продуктивних робітників і підвищення продуктивності їхньої праці. Отже, Сміт приділяв значну частину своєї роботи дослідженню капіталу як рушійної сили прогресу суспільства.