4. Регулювання ринку праці, зайнятості, оплати праці та споживання населення.

Складовою механізму ДРЕ, зокрема, соціальної політики, є державне регулювання ринку праці та зайнятості.

Державне регулювання ринку праці є складовою системи ДРЕ в межах соціальної політики. Воно являє собою систему правових та організаційно-економічних заходів держави щодо забезпечення ефективної зайнятості, нормальних умов праці й раціонального використання робочої сили.

Об'єктами державного регулювання ринку праці є:

• зайнятість (регулювання пропозиції робочої сили та робочих місць);

• соціальні відносини між роботодавцями і працівниками; трудові відносини (оплата праці, охорона праці, умови найму, звільнення);

• підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації працівників; розподіл та перерозподіл робочої сили.

Держава застосовує широкий діапазон різноманітних методів та засобів впливу на ринок праці та зайнятість населення. Основне місце серед них займають правові, адміністративні (такі засоби, як заборона, примус, кво­тування тощо) та організаційні засоби і відповідні, здійснювані за їх допомогою заходів, що забезпечують належне стимулювання зайнятості, управління ринком праці, а також захист на ринку праці. Застосовують і економічні засоби (наприклад, пільгове оподаткування та кредитування галузей і регіонів, де бажано збільшити попит на робочу силу тощо), і такі комплексні інструменти державного регулювання, як цульові комплексні програми з вирішення проблем зайнятості населення. Цікавими є наукові заходи регулювання ринку праці та зайнятості (наукового обґрунтування державної політики зайнятості насе­лення, наукового забезпечення аналізу проблем зайнятості населення й ринку праці, оцінки стану та перспектив розвитку і формування ринку праці, визначення пріоритетних досліджень у цій сфері тощо). Цими питан­нями займається (власне, здійснює ці заходи) науково-дослідний центр з проблем зайнятості та ринку праці й інші науково-дослідні установи..

Сьогодні в Україні, окрім заходів соціальної підтримки населення (пенсіонерів, малозабезпечених непрацездатних громадян і їхніх сімей тощо), у контексті соціальної політики необхідно здійснити кардинальне удосконалення системи оплати праці. Без цього усі позитивні результати ринкових реформ та економічного зростання будуть нівельовані постійним зростанням соціальної напруги у суспільстві і непомірним навантаженням на систему державних фінансів.

Соціальний захист населення, його соціальне страхування і забезпечення тісно пов'язане з реформуванням існуючої в Україні системи оплати праці, оскільки оплата праці є базою, основним джерелом усіх обов'язкових відрахувань у фонди соціального страхування. Сьогодні обов'язковою до вирішення в рамках державної соціальної політики є проблема забезпечення залежності рівня оплати праці від їїрезульта'пв. В основі вирішення цієї проблеми лежить відхід від радянської моделі організації оплати праці, зорієнтованої на низьку ціну робочої сили й високу частку безкоштовних соціальних послуг, і перехід до нової, ринкової моделі, яка передбачає адекватну, високу ціну робочої сили та платне задоволення відповідних послуг.

Державне регулювання ринку праці в Україні здійснюється на підставі законодавчих актів, основним з яких є Закон України «Про зайнятість населення» (1991 р.). Закон гарантує всім працездатним особам працездатного віку: право здійснювати будь-яку законну економічну діяльність; захист від дискримінаційної практики найму на роботу і звільнення; безоплатну допомогу в пошуках роботи відповідно до інтересів, здібностей, освіти та вмінь особи, ураховуючи потреби суспільства; грошову компенсацію, пов’язану із направленням на роботу до інших регіонів; вихідну грошову допомогу у разі втрати постійної роботи; безкоштовне навчання й перенавчання безробітних; надання роботи за фахом випускникам державних професійних навчальних закладів; визначення осіб, які зараховуються до категорії безробітних, а також осіб, яким надається спеціальний захист.

Основні функції з регулювання ринку праці в Україні здійснює Міністерство праці і соціальної політики України. Це міністерство відповідає за реформування трудового законодавства і за роботу з питань зайнятості. Зокрема, воно несе повну відповідальність за формування державної програми зайнятості. Для реалізації програми зайнятості створено Державну службу зайнятості. Її обов’язком є: аналіз стану ринку праці, прогнозування попиту та пропозиції робочої сили; облік громадян із питань працевлаштування; надання інформації про вільні робочі місця та вакантні посади; проведення професійної орієнтації і консультації населення, у тому числі молоді; організація професійної підготовки та перепідготовки працівників, звільнюваних з виробництва; підготовка пропозицій та висновків про використання праці іноземних громадян, які запрошуються в Україну для виконання робіт за міжурядовими угодами; забезпечення в межах своєї компетенції соціального захисту незайнятих громадян; здійснення контролю за дотриманням підприємствами (установами, організаціями) законодавства про зайнятість населення.

Для фінансування заходів, передбачених державною програмою зайнятості створено Державний фонд сприяння зайнятості населення.

Одним з найважливіших показників добробуту населення є його реальні доходи, на підставі яких прогнозується загальний обсяг, структура і динаміка споживання населенням матеріальних благ та послуг, склад і джерела доходів населення, розмір і рівень диференціації доходів окремих соціальних груп.

Планування та регулювання доходів має враховувати принцип нерівності формування й розподілу доходів у суспільстві.

Коли диференціація доходів у суспільстві є завеликою, то виникає бідність, яка створює загрозу для нормального процесу відтворення суспільства. Бідність визначається показником прожиткового мінімуму, який постійно змінюється внаслідок зміни цін на ринку товарів та послуг.

Нерівність у доходах членів суспільства та їхніх сімей мусить коригувати держава через податкову політику: високі доходи оподатковуються за високими ставками, а доходи, що не перевищують прожиткового мінімуму, можуть бути взагалі звільнені від оподаткування.

Податкові надходження потім перерозподіляються в порядку компенсації людям, що несуть особливі фінансові витрати (скажімо, на утримання дітей, інших непрацездатних членів сім’ї). Такі заходи встановлюються в законодавчому порядку і систематично переглядаються відповідно до економічної та соціальної ситуації в країні. Крім того, держава має забезпечити надання цільової допомоги громадянам, що мають низькі доходи, не тільки з тим, щоб ці люди мали змогу утриматись на певному життєвому рівні, а й із тим, щоб вони могли робити хоч якісь невеличкі заощадження. Для цього державними структурами розробляються спеціальні програми зі збільшення заощаджень у населення, стимулювання укладання договорів страхування життя, забезпечення участі громадян у формуванні та розподілі доходів підприємств, заохочення участі в будівництві житла та присадибних споруд.

Реальні доходи обчислюють по окремим соціальним групам населення в розрахунку на одного зайнятого за сферами діяльності (виробництва) або на душу населення.

В основі реальних доходів переважної більшості населення є реальна заробітна плата робітників і службовців, реальні доходи селян від власного та колективного господарства. Належний рівень заробітної плати стимулює продуктивність праці, спонукає працівників підвищувати свою кваліфікацію, є індикатором узгодження інтересів підприємців і найманих працівників.

Окрім співвідношення попиту і пропозиції на ринку праці, на рівень заробітної плати впливають державна політика в галузі праці та соціального захисту населення, колективно-договірне регулювання, дискримінаційні процеси на ринку праці тощо. У трансформаційній економіці змінюється роль держави в регулю­ванні заробітної плати. Відбувається перехід до регулювання державою зовнішніх умов діяльності самостійних суб'єктів гос­подарювання, розширення сфери договірного регулювання заро­бітної плати.

Як свідчить досвід країн з розвинутою ринковою економікою щодо регулювання заробітної плати, держава насамперед встанов­лює зовнішні параметри діяльності самостійних учасників рин­кових відносин, зафіксовані в нормативних актах та інших доку­ментах. При цьому враховуються потреби відтворення робочої сили, оскільки базовий рівень заробітної плати повинен забезпе­чувати певний прожитковий мінімум, а тому визначальними є аналіз та прогноз «споживчого кошика», урахування змін у міні­мальному споживчому бюджеті, динаміці інфляції, яка відобра­жує зміни цін товарів. Держава має право встановлювати нижню і верхню межі заробітної плати. Нижня межа — мінімальна заро­бітна плата, верхня — так звана «стеля» підвищення заробітної плати відповідно до політики доходів. Однак у багатьох країнах верхня межа («стеля») зараз не встановлюється. Визначивши ор­ганізаційно-правові засади і основні параметри регулювання за­робітної плати, держава надалі контролює їх виконання, а решта питань оплати праці вирішується у сфері договірного регулювання.

Мінімальна заробітна плата встановлюється державою як со­ціальна гарантія забезпечення нормальних умов відтворення ро­бочої сили найменш кваліфікованого працівника й утримання йо­го сім'ї. Вона являє собою законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, менше за який не може одержати найманий працівник за фактично викона­ну ним повну місячну норму праці (робочого часу). Мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням економічного розвит­ку країни, продуктивності праці, середньої заробітної плати і вар­тісної величини мінімального споживчого бюджету. У країнах з ринковою економікою вона встановлюється з урахуванням про­житкового мінімуму.

Мінімальний рівень заробітної плати не повинен бути нижчим за рівень допомоги з безробіття. Інакше виникнуть певні фінан­сові та адміністративні проблеми, оскільки потрібно буде допов­нювати мінімальну заробітну плату допомогами по бідності і до­водити доходи низькооплачуваних працівників до рівня доходів, передбачених системою соціального забезпечення. Мінімальна заробітна плата є, з одного боку, своєрідним економічним стиму­лом до набуття професії та кваліфікації, а з другого — частина працівників з мінімальною заробітною платою становлять потен­ційний резерв для виїзду на некваліфіковапі види робіт за кор­дон.

В Україні мінімальна заробітна плата встановлюється для то­го, щоб зафіксувати нижню межу оплати праці. Таким чином во­на гарантує захист від невиправдано низьких ставок заробітної плати. На жаль, як і в більшості постсоціалістичних країн, міні­мальна заробітна плата значно нижча за прожитковий мінімум, унаслідок чого вона не відіграє належної економічної та соціаль­ної ролі.

До системи державного регулювання рівня життя входять: індексація грошових доходів населення, компенсація за подорожчання товарів, субсидування. Головна мета індексації — збереження життєвого рівня населення або, як мінімум, захист його найменш забезпечених верств. Індексації підлягають грошові доходи громадян, що не мають одноразового характеру: державні пенсії, соціальна допомога, стипендії, оплата праці, відшкодування в разі втрати працездатності. Компенсація передбачає відшкодування подорожчання окремих видів товарів і послуг (дитячого шкільного одягу, хліба, комунальних послуг) і передбачає виплату різниці у цінах громадянам або їх окремим групам. Субсидування — це вид грошової допомоги населенню для оплати споживання окремих видів товарів або послуг (житлові субсидії).