logo
конспект для дневного отделения

4. Регулювання ринку праці, зайнятості, оплати праці та споживання населення.

Складовою механізму ДРЕ, зокрема, соціальної політики, є державне регулювання ринку праці та зайнятості.

Державне регулювання ринку праці є складовою системи ДРЕ в межах соціальної політики. Воно являє собою систему правових та організаційно-економічних заходів держави щодо забезпечення ефективної зайнятості, нормальних умов праці й раціонального використання робочої сили.

Об'єктами державного регулювання ринку праці є:

Держава застосовує широкий діапазон різноманітних методів та засобів впливу на ринок праці та зайнятість населення. Основне місце серед них займають правові, адміністративні (такі засоби, як заборона, примус, кво­тування тощо) та організаційні засоби і відповідні, здійснювані за їх допомогою заходів, що забезпечують належне стимулювання зайнятості, управління ринком праці, а також захист на ринку праці. Застосовують і економічні засоби (наприклад, пільгове оподаткування та кредитування галузей і регіонів, де бажано збільшити попит на робочу силу тощо), і такі комплексні інструменти державного регулювання, як цульові комплексні програми з вирішення проблем зайнятості населення. Цікавими є наукові заходи регулювання ринку праці та зайнятості (наукового обґрунтування державної політики зайнятості насе­лення, наукового забезпечення аналізу проблем зайнятості населення й ринку праці, оцінки стану та перспектив розвитку і формування ринку праці, визначення пріоритетних досліджень у цій сфері тощо). Цими питан­нями займається (власне, здійснює ці заходи) науково-дослідний центр з проблем зайнятості та ринку праці й інші науково-дослідні установи..

Сьогодні в Україні, окрім заходів соціальної підтримки населення (пенсіонерів, малозабезпечених непрацездатних громадян і їхніх сімей тощо), у контексті соціальної політики необхідно здійснити кардинальне удосконалення системи оплати праці. Без цього усі позитивні результати ринкових реформ та економічного зростання будуть нівельовані постійним зростанням соціальної напруги у суспільстві і непомірним навантаженням на систему державних фінансів.

Соціальний захист населення, його соціальне страхування і забезпечення тісно пов'язане з реформуванням існуючої в Україні системи оплати праці, оскільки оплата праці є базою, основним джерелом усіх обов'язкових відрахувань у фонди соціального страхування. Сьогодні обов'язковою до вирішення в рамках державної соціальної політики є проблема забезпечення залежності рівня оплати праці від їїрезульта'пв. В основі вирішення цієї проблеми лежить відхід від радянської моделі організації оплати праці, зорієнтованої на низьку ціну робочої сили й високу частку безкоштовних соціальних послуг, і перехід до нової, ринкової моделі, яка передбачає адекватну, високу ціну робочої сили та платне задоволення відповідних послуг.

Державне регулювання ринку праці в Україні здійснюється на підставі законодавчих актів, основним з яких є Закон України «Про зайнятість населення» (1991 р.). Закон гарантує всім працездатним особам працездатного віку: право здійснювати будь-яку законну економічну діяльність; захист від дискримінаційної практики найму на роботу і звільнення; безоплатну допомогу в пошуках роботи відповідно до інтересів, здібностей, освіти та вмінь особи, ураховуючи потреби суспільства; грошову компенсацію, пов’язану із направленням на роботу до інших регіонів; вихідну грошову допомогу у разі втрати постійної роботи; безкоштовне навчання й перенавчання безробітних; надання роботи за фахом випускникам державних професійних навчальних закладів; визначення осіб, які зараховуються до категорії безробітних, а також осіб, яким надається спеціальний захист.

Основні функції з регулювання ринку праці в Україні здійснює Міністерство праці і соціальної політики України. Це міністерство відповідає за реформування трудового законодавства і за роботу з питань зайнятості. Зокрема, воно несе повну відповідальність за формування державної програми зайнятості. Для реалізації програми зайнятості створено Державну службу зайнятості. Її обов’язком є: аналіз стану ринку праці, прогнозування попиту та пропозиції робочої сили; облік громадян із питань працевлаштування; надання інформації про вільні робочі місця та вакантні посади; проведення професійної орієнтації і консультації населення, у тому числі молоді; організація професійної підготовки та перепідготовки працівників, звільнюваних з виробництва; підготовка пропозицій та висновків про використання праці іноземних громадян, які запрошуються в Україну для виконання робіт за міжурядовими угодами; забезпечення в межах своєї компетенції соціального захисту незайнятих громадян; здійснення контролю за дотриманням підприємствами (установами, організаціями) законодавства про зайнятість населення.

Для фінансування заходів, передбачених державною програмою зайнятості створено Державний фонд сприяння зайнятості населення.

Одним з найважливіших показників добробуту населення є його реальні доходи, на підставі яких прогнозується загальний обсяг, структура і динаміка споживання населенням матеріальних благ та послуг, склад і джерела доходів населення, розмір і рівень диференціації доходів окремих соціальних груп.

Планування та регулювання доходів має враховувати принцип нерівності формування й розподілу доходів у суспільстві.

Коли диференціація доходів у суспільстві є завеликою, то виникає бідність, яка створює загрозу для нормального процесу відтворення суспільства. Бідність визначається показником прожиткового мінімуму, який постійно змінюється внаслідок зміни цін на ринку товарів та послуг.

Нерівність у доходах членів суспільства та їхніх сімей мусить коригувати держава через податкову політику: високі доходи оподатковуються за високими ставками, а доходи, що не перевищують прожиткового мінімуму, можуть бути взагалі звільнені від оподаткування.

Податкові надходження потім перерозподіляються в порядку компенсації людям, що несуть особливі фінансові витрати (скажімо, на утримання дітей, інших непрацездатних членів сім’ї). Такі заходи встановлюються в законодавчому порядку і систематично переглядаються відповідно до економічної та соціальної ситуації в країні. Крім того, держава має забезпечити надання цільової допомоги громадянам, що мають низькі доходи, не тільки з тим, щоб ці люди мали змогу утриматись на певному життєвому рівні, а й із тим, щоб вони могли робити хоч якісь невеличкі заощадження. Для цього державними структурами розробляються спеціальні програми зі збільшення заощаджень у населення, стимулювання укладання договорів страхування життя, забезпечення участі громадян у формуванні та розподілі доходів підприємств, заохочення участі в будівництві житла та присадибних споруд.

Реальні доходи обчислюють по окремим соціальним групам населення в розрахунку на одного зайнятого за сферами діяльності (виробництва) або на душу населення.

В основі реальних доходів переважної більшості населення є реальна заробітна плата робітників і службовців, реальні доходи селян від власного та колективного господарства. Належний рівень заробітної плати стимулює продуктивність праці, спонукає працівників підвищувати свою кваліфікацію, є індикатором узгодження інтересів підприємців і найманих працівників.

Окрім співвідношення попиту і пропозиції на ринку праці, на рівень заробітної плати впливають державна політика в галузі праці та соціального захисту населення, колективно-договірне регулювання, дискримінаційні процеси на ринку праці тощо. У трансформаційній економіці змінюється роль держави в регулю­ванні заробітної плати. Відбувається перехід до регулювання державою зовнішніх умов діяльності самостійних суб'єктів гос­подарювання, розширення сфери договірного регулювання заро­бітної плати.

Як свідчить досвід країн з розвинутою ринковою економікою щодо регулювання заробітної плати, держава насамперед встанов­лює зовнішні параметри діяльності самостійних учасників рин­кових відносин, зафіксовані в нормативних актах та інших доку­ментах. При цьому враховуються потреби відтворення робочої сили, оскільки базовий рівень заробітної плати повинен забезпе­чувати певний прожитковий мінімум, а тому визначальними є аналіз та прогноз «споживчого кошика», урахування змін у міні­мальному споживчому бюджеті, динаміці інфляції, яка відобра­жує зміни цін товарів. Держава має право встановлювати нижню і верхню межі заробітної плати. Нижня межа — мінімальна заро­бітна плата, верхня — так звана «стеля» підвищення заробітної плати відповідно до політики доходів. Однак у багатьох країнах верхня межа («стеля») зараз не встановлюється. Визначивши ор­ганізаційно-правові засади і основні параметри регулювання за­робітної плати, держава надалі контролює їх виконання, а решта питань оплати праці вирішується у сфері договірного регулювання.

Мінімальна заробітна плата встановлюється державою як со­ціальна гарантія забезпечення нормальних умов відтворення ро­бочої сили найменш кваліфікованого працівника й утримання йо­го сім'ї. Вона являє собою законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, менше за який не може одержати найманий працівник за фактично викона­ну ним повну місячну норму праці (робочого часу). Мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням економічного розвит­ку країни, продуктивності праці, середньої заробітної плати і вар­тісної величини мінімального споживчого бюджету. У країнах з ринковою економікою вона встановлюється з урахуванням про­житкового мінімуму.

Мінімальний рівень заробітної плати не повинен бути нижчим за рівень допомоги з безробіття. Інакше виникнуть певні фінан­сові та адміністративні проблеми, оскільки потрібно буде допов­нювати мінімальну заробітну плату допомогами по бідності і до­водити доходи низькооплачуваних працівників до рівня доходів, передбачених системою соціального забезпечення. Мінімальна заробітна плата є, з одного боку, своєрідним економічним стиму­лом до набуття професії та кваліфікації, а з другого — частина працівників з мінімальною заробітною платою становлять потен­ційний резерв для виїзду на некваліфіковапі види робіт за кор­дон.

В Україні мінімальна заробітна плата встановлюється для то­го, щоб зафіксувати нижню межу оплати праці. Таким чином во­на гарантує захист від невиправдано низьких ставок заробітної плати. На жаль, як і в більшості постсоціалістичних країн, міні­мальна заробітна плата значно нижча за прожитковий мінімум, унаслідок чого вона не відіграє належної економічної та соціаль­ної ролі.

До системи державного регулювання рівня життя входять: індексація грошових доходів населення, компенсація за подорожчання товарів, субсидування. Головна мета індексації — збереження життєвого рівня населення або, як мінімум, захист його найменш забезпечених верств. Індексації підлягають грошові доходи громадян, що не мають одноразового характеру: державні пенсії, соціальна допомога, стипендії, оплата праці, відшкодування в разі втрати працездатності. Компенсація передбачає відшкодування подорожчання окремих видів товарів і послуг (дитячого шкільного одягу, хліба, комунальних послуг) і передбачає виплату різниці у цінах громадянам або їх окремим групам. Субсидування — це вид грошової допомоги населенню для оплати споживання окремих видів товарів або послуг (житлові субсидії).