30. Методологія монетаристської та неоконсерватиської теорій економічної політики.

Монетаристська теорія є найрішучішим виступом проти кейнсіанської теорії, засновником якої став Мілтон Фрідмен. У літературі монетаристська теорія дістала назву “контрреволюції Фрідмена”. Монетаристи дотримуються думки, що ринкова система є достатньо стійкою і здатна самостійно відновлювати економічну стабільність. Тому вони відкидають кейнсіанську ідею про необхідність державного втручання в економіку і відстоюють принципи вільної конкуренції. На відміну від кейнсіанців, які спираються на рівняння сукупних витрат Y = С + I + G + NX, в основі монетаристської теорії лежить рівняння обміну, яке можна відобразити такою формулою: М•V = Р•Y, де М – грошова маса; V – швидкість обертання грошей; Р – рівень цін; Y – фізичний обсяг вироблених товарів та послуг. Згідно з монетаристською теорією, головну роль у регулюванні економіки виконує грошово-кредитна, а не фіскальна політика. При цьому основним інструментом регулювання економіки є гроші. Збільшуючи або зменшуючи грошову масу, держава може здійснювати регулювальний вплив на економічну активність.

Збільшувати кількість грошей у обігу на 3—5 % ("грошове правило" монетаризму). Мілтон Фрідмен визнавав за грошима монопольну роль у коливаннях національного доходу й висунув тезу: "Гроші мають значення".

У другій половині XX ст. традиційний консерватизм вступив у суперечність із тенденціями суспільного розвитку, що зумовило його трансформацію в неоконсерватизм. Неоконсерватизм — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс багатьох провідних країн світу наприкінці XX ст. («рейганоміка», «тетчеризм»).

Неоконсервативний підхід до перебудови регулювання економіки передбачає, що конкуренція, ринок разом з приватномонополістичними елементами планування набувають пріоритетного значення а безпосереднє втручання держави в процес виробництва, розподілу та перерозподілу має зменшитися. Проте в його рамках обґрунтовується необхідність посилення ролі держави в забезпеченні стратегічних передумов розвитку й підвищення конкурентоспроможності країни, що особливо важливо в динамічних умовах науково-технічної революції.

Пануючий з початку 80-х років у розвинених капіталістичних країнах неоконсерватизм охоплює три основні напрямки нової неокласики:

• монетаризм, пов'язаний з регулюванням економіки через сферу грошово-кредитного обігу;

• економічну теорію пропозиції, згідно з якою надмірне підвищення податків позбавляє підприємців стимулів до інвестування та призводить, таким чином, до падіння виробництва й відриву фінансової бази оподаткування, а зниження податкових, ставок є достатньою умовою для стимулювання підприємницької активності й ініціативи;

• теорію раціональних очікувань, згідно з якою економічні аспекти в будь-якому разі не виправдовують надії владних структур тому що заздалегідь ураховують наміри влади й нейтралізують свої ми заходами (підвищенням чи зниженням цін) політику уряду.