89.Формування економічної політики.

Формування економічної політики, необхідних механізмів, які улаштовують вплив факторів, які підривають національну економіку. Реалізація державної стратегії повинна здійснюватись через систему показників - макроекономічних, екологічних, демографічних, технологічних та інших.

Стратегія економічної безпеки передбачає визначення мети і завдань системи забезпечення економічної безпеки, напрямів їх вирішення, а також форм і методів застосування відповідних сил і засобів, можливість їх перегрупування, створення необхідних резервів для нейтралізації та локалізації можливих загроз. Тактика економічної безпеки — це найбільш рухлива частина політики економічної безпеки, яка змінюється залежно від дії внутрішніх і зовнішніх загроз, зміни пріоритетності національних економічних інтересів тощо.

Складність та мінливість економічної та соціальної ситуації вимагає застосування різноманітних тактичних заходів щодо забезпечення економічної безпеки.

Для вироблення економічної стратегії, що ґрунтується на всебічному врахуванні вимог об'єктивних економічних законів, першорядне значення мас забезпечення об'єктивної оцінки досягнень у вирішенні соціально-економічних проблем, їхніх причин, а також наявних можливостей, ресурсів для подальшого соціально-економічного поступу. Наукова об'єктивність у політиці потребує врахування притаманних суспільству суперечностей і труднощів. Більше того, економічні закони діють як тенденції. Форми їхнього вияву неоднозначні й визначаються конкретними обставинами. Дуже важливе значення в практиці суспільного господарювання має уміння трансформувати вимоги законів до умов кожного етапу розвитку суспільства, враховувати їхню дію, чітко визначати роль і місце суб'єктивного чинника. Суб'єкти формування економічної політики, її об'єкт. Економічна політика формується у сфері надбудови суб'єктами, у руках яких перебуває влада, і являє собою вироблення політичних рішень у всіх сферах життя. Донедавна суб'єктом, що виробляв економічну політику в нашій країні, була комуністична партія. Влада була сконцентрована в руках партійно-державного апарату і була, по суті, партійно-державною владою, спрямованою переважно на забезпечення відомчих інтересів. З плином часу таке становище ставало гальмом економічного зростання, соціального прогресу суспільства. Побудована на командно-адміністративних методах, "економічна політика стала причиною як деформацій у базисі, його структурі, так і застою у суспільних науках, їх пристосуванню до дій того чи іншого лідера партії, його амбіцій. Суб'єктивістська, волюнтаристська політика створювала догми, ідеологію, які стверджували в суспільній свідомості уявлення про деформоване суспільство, як про найпередовіше. Волюнтаризм перетворився на головний метод регулювання суспільного життя. У результаті економічне життя відійшло від вимог об'єктивних законів розвитку суспільства, порушилася взаємодія економіки і політики, утвердилася авторитарно-бюрократична система господарювання. Суб'єктивізм і волюнтаризм економічної політики зумовлені рядом причин, які засновані на двох догмах. Одна з них стверджувала, що держава як суб'єкт власності загальнонародних засобів і господарюючий суб'єкт має здійснювати мало не всі процеси привласнення в суспільному виробництві, бути монополістом у формуванні економічної політики. Друга полягала в тому, що об'єктом економічної політики є потреби та інтереси держави, які видавалися за загальнонародні. За цих умов інтереси реальних суб'єктів економічних відносин — працівників, трудових колективів, регіональні — розглядалися як неістотні, другорядні й підпорядковувалися державним інтересам, що на практиці призводило до відчуження окремих працівників та їхніх колективів від засобів виробництва, до абсолютизації адміністративно-командних методів господарювання. Виходячи з цих догм, роль держави як економічного центру зводилася до головної її функції — зміцнення і примноження державної власності. Держава як власник загальнонародних засобів виробництва і суб'єкт господарювання була зобов'язана, по-перше, формувати економічну політику і розробляти на її основі загальнодержавні плани розвитку народного господарства як єдиного цілого; по-друге, активізувати роль місцевих органів для вироблення планів на різних рівнях — регіональному, міжгалузевому, галузевому, об'єднань, підприємств; по-третє, реалізувати політику і всю систему в суспільному відтворенні. Державні органи в цих умовах були, по суті, лише виконавчими органами партії, які самостійно не могли прийняти жодного законодавчого акта. Наймасовіша організація трудящих — профспілки — перетворилася на орган, що виконував поставлені партією завдання, а не забезпечував інтереси тих, кого він представляв. Тим самим сутність профспілок деформувалася і звелася практично нанівець. В умовах адміністративно-командної системи управління трансформувалася дія та використання законів суспільного розвитку, в том