logo
otveti_ET_Pochti_vse

Національний продукт держави: його формування, розподіл і перерозподіл.

Найглобальнішим показником національної економіки є національний продукт. Національний продукт – це маса матеріальних і духовних благ, створена національною економікою протягом певного періоду часу (як правило – рік). Функцірнальне призначення нац.продукту:

  1. для того, щоб створити умови для виробництва товарів і послуг особистого споживання;

  2. умови для виробництва товарів і послуг виробничого призначення;

Роль національного продукту в нац.економіці:

Економічна природа нац.продукту має двоїсту форму:

  1. натурально-речова:

  1. вартісна або грошова форма;

Весь нац.продукт поділяється на такі два види:

  1. проміжний продукт – товари і послуги, вироблені в поточному періоді і використані у виробництві того ж періоду;

  2. кінцевий продукт – це товари і послуги, створені у поточному періоді, що остаточно виходять за межі поточного виробництва і використовуються для особистого споживання, для інвестицій, амортизації (процес поступового перенесення вартості основного капіталу на знову виготовлену продукцію).

Вартісний вираз національного продукту представлений через вартість кінчевого продукту або через додану вартість – це ринкова ціна обсягу продукції, виробленої фірмою за відрахуванням спожитої сировини та матеріалів, придбаних фірмою у постачальників.

Існує два підходи до визначення вартості національного продукту:

Суспільне виробництво - це сукупність індивідуальних виробництв (підприємств, фірм) в їхньому взаємозв'язку, взаємодії, взаємозумовленості та взаємозалежності.

Суспільне виробництво структурно неоднорідне. Воно включає в себе два види (сфери) виробництв: матеріальне та нематеріальне виробництво.

У кожному конкретному випадку результат виробництва - це певний продукт: верстат, трактор, хліб, тканини і т.д. Результатом суспільного виробництва є суспільний продукт. Суспільний продукти - синтезоване поняття. До його складу входять різноманітні матеріальні й нематеріальні блага та послуги, які створюють­ся в різних галузях виробництва. Він являє собою всю суму матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу. Як правило, за рік. У практиці господарювання суспільний продукт розраховується по-різному, і тому в реальному житті ми маємо справу з різними його формами залежно від того, які елементи включають до його складу.

А. Сміт також виділяв у складі ССП засоби виробництва і предмети споживання. Взявши до уваги цю обставину К.Маркс обгрунтував поділ сукупного суспільного виробництва на два підрозділи: І - виробництво засобів виробництва; II - виробництво предметів споживання. Нині висувають пропозиції щодо виділення підрозділу, який створює засоби оборони та виробництва послуг.

При аналізі суспільного відтворення такого підходу дотримувався і Дж. М. Кейнс, використовував його лише щодо сфери обігу. При визначенні обсягів споживання Дж. М. Кейнс відраховував з цієї сукупності продуктів засоби виробництва (як визначав Кейнс, те, що підприємці купують один в одного). Це дає змогу отримувати обсяг реалізації предметів споживання.

Відповідно до натурально-речової форми та функціонального призначення відповідних благ сукупний суспільний продукт поділяється на засоби виробництва та предмети споживання. У промисловості виокремлюють групи "А" (виробництво засобів виробництва) та групу "Б" (виробництво предметів споживання). В усі часи існування матеріального виробництва вони виконували різні функції у процесі суспільного відтворення. Перші з них призначено для відтворення переважно речових (матеріальних) елементів продуктивних сил, а другі - для відтворення вартості робочої сили.

Цей поділ зумовлений тим, що продукція І підрозділу за своїм натурально-речовим складом є такою, що не може бути безпосередньо спрямована на відтворення вартості робочої сили, яка була витрачена при виробництві засобів виробництва. Для цього використовуються предмети споживання, які за натуральною формою є продукцією II підрозділу. Для поновлення виробництва цієї продукції треба відновити зношені засоби виробництва.

Продукція яка виробляється в І підрозділі, не може бути в ньому об'єктом особистого споживання. Але її створюється більше, ніж потрібно для виробничого споживання у І підрозділі. Частина засобів виробництва спрямовується у II підрозділ для обміну на предмети споживання. Подібно до цього вся продукція II підрозділу не може повністю використовуватися для виробничого споживання в ньому, але її створюється більше, ніж потрібно для особистого споживання в цьому підрозділі. Тому певну її частину спрямовують у І підрозділ для обміну на засоби виробництва для II підрозділу, потреба в яких визначається необхідністю поновлення використаних засобів виробництва та розширення виробництва.

Крім сфери матеріального виробництва, виділяється також сфера нематеріального виробництва, до складу якої належать галузі, в яких створюються нематеріальні блага (духовні та інші цінності) й надаються нематеріальні послуги (освіта, наукове обслуговування, охорона здоров'я). Сукупність виробництва матеріальних благ і нематеріальних послуг утворює сферу послуг.

У західній економічній літературі крім поділу на матеріальне і нематеріальне виробництво, існує також поділ на первинне, вторинне, третинне виробництво відповідно до характеру виробничих функцій. Щодо первинного виробництва, то до нього належать видобувні галузі та сільське господарство (землеробство, тваринництво, кормовиробництво і т. п.). Основою вторинного виробництва є первинне. Воно є похідним та залежним від первинного і охоплює всі галузі обробної промисловості, а також будівництво. Третинне виробництво є похідним від первинного і вторинного та пов'язане зі створенням і наданням різноманітних послуг. Послуги поділяються на ті, що обслуговують виробництво, і ті, що обслуговують окремих осіб, тобто існує поділ на виробничі та особисті послуги.

Нормальне протікання процесу суспільного відтворення неможливе без наявності виробничого транспорту, зв'язку, а також торгівлі, фінансово-кредитних установ. Сукупність галузей, які обслуговують суспільне відтворення, складають виробничу інфраструктуру. Економічно розвинені країни світу мають постійно зростаючу виробничу інфраструктуру з високим рівнем ефективності.

Важливою характеристикою сукупного суспільного продукту є його вартісна структура. Досить повне уявлення щодо цієї економічної категорії надав К. Маркс у другому томі "Капіталу". Він довів, що структура вартості сукупного суспільного продукту, так само як і окремого товару, складається з двох частин: матеріальних затрат (с) і новоствореної вартості (V + т). Остання охоплює необхідний продукт К, що використовується для відтворення робочої сили, і додатковий продукт т, який іде на розширення виробництва та задоволення суспільних потреб.

Натурально-речова та вартісна структура суспільного продукту перебувають у тісному взаємозв'язку та взаємозалежності. Кожному елементу вартісної структури суспільного продукту має відповідати той або інший натурально-речовий елемент.

  1. Нові тенденції розвитку відносин власності в країнах з розвиненою економікою.

Поступово в процесі економічного розвитку домінуючого значення набуває корпоративна форма власності як колективно-приватна. В економіці країн Заходу корпорації (акціонерні підприємства) перетворилися на найдинамічнішу, провідну структуру. В економіці країн Заходу корпорації (акціонерні підприємст-ва) перетворилися на найдинамічнішу, провідну структуру. Порівняно з класичною формою приватного підприємництва корпорації мають певні переваги, які забезпечили їм вихід на провідні позиції у сфері бізнесу. Особливість корпоративної форми власності полягає в тому, що вона, з одного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те позитивне, що несе в собі приватна власність, - підприємницький інтерес, ініціативу, націленість на накопичення особистого, а звідси - й суспільного багатства, право безстроково го успадковування тощо. Водночас корпорація долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної власності. Зберігаючись у загальній структурі корпорацій як юридичний інститут володіння, приватна власність заперечує себе економічно: вона реалізується через більш зрілі - колективні - форми організації виробництва. Серед переваг корпоративної форми власності є й такі, як виробнича гнучкість, здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якої належності. До того ж корпорація є більш демократичною формою власності. Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо приватна власність у її класичному вигляді дезінтегрує суспільство, породжуючи складні соціальні проблеми, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови суспільної інтеграції, часткового подолання відчуження людини від засобів виробництва, його результатів, від участі в управлінні. Всебічний розвиток корпорацій не є єдиним процесом, що доко-рінно змінює відносини класичної приватної власності, позитивно заперечуючи її сутність. Незважаючи на винятково високу частку корпорацій у виробництві валового національного продукту, в США не тільки не зменшується, а, навпаки, зростає кількість підприємств, що знаходяться в індивідуальній приватній власності.

Отже, основними рисами структури власності в країнах з розвиненою ринковою економікою є, по-перше, домінуючі позиції корпоративної форми власності; по-друге, все ширше залучення до акціонування працівників підприємств; по-третє, розвиток індивідуально-трудової форми власності; по-четверте, зміни у державній формі власності.

  1. Нові тенденції розвитку відносин власності в Україні.

Принципово інші процеси відбуваються у країнах колишнього СРСР, а також Східної Європи, які переживають своєрідний ренесанс приватної власності,інтенсивне відродження різноманітних форм її функціонування. Проте теоретичного принципу історизму приватної власності ці процеси не заперечують. Старі економічні форми не можуть зникнути доти, доки вони повністю не вичерпали своїх потенціальних можливостей. Нові, більш розвинені за своїм змістом виробничі відносини не можуть з’явитися раніше, ніж будуть підготовлені відповідні матеріальні передумови, тобто буде досягнутий певний рівень продуктивності праці людини, що є об’єктивною основою процесу формоутворення власності.У країнах, де утвердилась командно-адміністративна система, в структуру господарства силовим методом впроваджувалася суспільна власність без відповідального зв’язку з станом продуктивних сил. Це й визначило загальну нестабільність створеної на таких засадах економічної системи.В теперішній час виникають складні і суперечнливі процеси, що відбуваються у механізмі реалізації приватної власності у зв’язку з розвитком на основі досягнень технологічної революції елементів постіндустріальної структури виробництва. Так, інформатика перетворюється на провідну ланку виробничого процесу, а сама інформація – на форму багатства, домінуючий об’єкт власності. На відміну від власності на уречевлені засоби виробництва духовна власність не може розвиватись на суто приватній основі.Інформації притаманні специфічні риси як товару, що поступово перетворюється на головний виробничий ресурс постіндустріального суспільства.З одного боку, як носій вартості інформація є об’єктом купівлі-продажу і в цьому відношенні мало чим відрізняється від звичайного товару-послуги, що є об’єктом приватної власності. У країнах, які стають на шлях розвитку в напрямі постіндустріального суспільства, посилюється конкурентна боротьба за володіння інформацією. Відбувається процес її монополізації, перетворення на безпосередній об'єкт приватної власності, інституцію економічної влади. Відповідно формується новий соціальний прошарок людей - власників інформації.З іншого боку, інформація стимулює зворотній процес – не зміцнення, а, навпаки, знецінення відносин приватної власності.

  1. Організація підприємницької діяльності. Суб’єкти, об’єкти та види підприємництва.

Підприємницька діяльність здійснюється від імені та під майнову відповідальність певними суб'єктами. Суб'єктами підприємництва (підприємцями) можуть бути: громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності, юридичні особи всіх форм власності. Громадяни або фізичні особи (окремі індивідууми) виступають як: а) організатори індивідуального виробництва, у якому застосовуються засоби виробництва, що належать йому, і використовується власна праця; б) організатори виробництва, де застосовується капітал і наймана праця. Юридичні особи (товариства, акціонери, кооперативи, спільні підприємства, різні асоціації, об'єднання тощо) як суб'єкти підприємницької діяльності порівняно з індивідуальним підприємництвом займаються діяльністю у більших масштабах з обов'язковим залученням найманої робочої сили.

Особливо слід сказати про державу та її органи (адміністративно-господарські одиниці, органи уряду, в тому числі міністерства, комітети) щодо підприємницької діяльності. За загальними правилами ринкової економіки держава не може бути суб'єктом ринкових відносин, а отже, і підприємцем. Ці функції вона як власник делегує корпораціям, асоціаціям, кооперативам, спільним, індивідуальним та іншим підприємствам. Зумовлено це тим, що держава є організатором загальних правил підприємництва і має контролювати виконання їх.

Заборонено заняття підприємницькою діяльністю таким категоріям громадян: військовослужбовцям, службовим особам органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органам державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Не можуть займатися підприємництвом також певні особи, зокрема ті, що мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництва, інші корисливі злочини.

Чинником підприємницької діяльності є також капітал, який створює передумови для того, щоб стати реальним суб'єктом підприємництва. А оскільки капіталом володіють далеко не всі, то і підприємцями в суспільстві всі бути не можуть.

Об'єктом підприємництва є певний вид діяльності (виробництво, торгівля, інноваційна справа, посередництво, операції з цінними паперами), який матеріалізується у вироблюваній продукції (або благах у вигляді послуг, інформації). Визначальним критерієм тут є не сфера, а зміст діяльності.

Такі види діяльності в Україні, як розвідка і експлуатація корисних копалин, ремонт спортивної, мисливської та інших видів зброї, виготовлення і реалізація медикаментів та хімічних речовин, виробництво пива, вина, лікеро-горілчаних виробів, сигарет, медична, ветеринарна та юридична практика, потребують спеціального дозволу — ліцензії.

За формами власності та організацією можна виділити такі основні види підприємництва:

  1. Орендні відносини.

Під орендою розуміють передачу права користування й розпорядження власністю однією юридичною особою — власником іншій — користувачу на принципах повернення і платності та умовах, передбачених договором.

Характерні ознаки орендних відносин:

• наявність двох суб'єктів цих відносин — власника й користувача (орендаря). В ролі того, хто надає оренду, може бути лише власник землі. Орендарями можуть бути фізичні і юридичні особи, їх коло чиним законодавством України не обмежується;

• орендні відносини за своєю природою вторинні, похідні, вони передбачають лише право користування, розпорядження власністю. Власність залишається за первинним власником, тому орендні відносини будуються на принципі повернення;

• власник передає орендарю право продуктивно використовувати землю, тобто потенційну можливість отримати від оренди землі певний дохід. Цілком природно, що за це потрібно платити. Тому обов'язковою умовою орендних відносин є платність, яка виступає в формі орендної плати;

• орендні відносини завжди мають договірний характер. Орендна плата — це заздалегідь визначена певна величина доходу орендаря, яка встановлюється в абсолютній величині (на весь строк орендного договору) й виплачується власнику землі щороку або щокварталу залежно від умов договору.

  1. Основні етапи розвитку цивілізації.

Цивілізованість - один з історичних етапів розвитку людства. Видатний американський етнограф Л. Г. Морган (1818-1881) у книзі "Первісне суспільство", створенню якої він віддав близько 40 років життя, виділяв три головні етапи людської історії - епоху дикості, варварства і цивілізованості.

Люди, які жили в період перших двох епох, споживали пере-важно готові продукти природи. Створені людиною примітивні знаряддя праці були лише побічними засобами забезпечення тако-го споживання.

Становлення цивілізованості пов'язане з переходом від збираль-ництва до переробної суспільно-виробничої технології. Остання від-биває активне ставлення людини до навколишнього середовища, конкретно-історичний характер обміну, що відбувається між сус-пільством і природою. Розвиток суспільно-виробничої технології вказує на те, якими методами здійснюється праця і як на її основі виробляються матеріальні й духовні цінності, необхідні для забез-печення життєдіяльності людини. Перехід від однієї технології до іншої зумовлюється змінами у розвитку засобів виробництва, про-гресом науки і техніки.

цивілізація визначається як історично кон-кретний стан суспільства, який характеризується особливим спо-собом праці, певною суспільно-виробничою технологією, відповід-ною матеріальною і духовною культурою. Цивілізація відображає органічну сукупність соціально-економічних і культурних характе-ристик суспільства, досягнутий рівень продуктивних сил, спосіб взаємодії людини з природою.

Класифікація їх може здійснюватися у горизон-тальному і вертикальному аспектах.

Горизонтальний аспект характеризує співіснування і взаємодію неоднорідних за своїм змістом типів одиничних і особливих ло-кальних цивілізацій окремих країн і народів, що розвивалися в істо-рично визначені відрізки часу. Такими цивілізаціями були давньо-грецька, давньоримська, візантійська, азіатських народів, англійсь-ка і північногерманська, інків тощо. Кожній з них властиві непов-торність, унікальність і соціально-історична особливість.

Вертикальний аспект, навпаки, характеризує розвиток цивілі-зації у широкому розумінні цього поняття. Він відбиває історичну еволюцію суспільства, його поступальний рух від одного ступеня зрілості до іншого - більш високого. Цьому розвиткові притаман-на загальна логіка суспільно-історичного прогресу людства, що від-бувається у всесвітньому масштабі.

Перехід від одного рівня світової цивілізації до іншого здійсню-ється шляхом глобальних за своїм змістом технологічних револю-цій, що зумовлюють якісні зрушення в розвитку суспільно-продук-тивної сили праці людини, способу її взаємодії з природою.

Перша в історії людства технологічна революція, так звана нео-літична, забезпечила перехід від варварства до цивілізації.

"Неолітична" революція передувала аграрній (сільськогосподарській) цивілізації, для якої головною формою багатства і по суті головним знаряддям виробництва стала оброблювана земля.

Промислова революція другої половини XVIII - першої трети-ни XIX ст. започаткувала індустріальну цивілізацію, що розвива-ється і тепер. Грунтуючись на застосуванні системи машин і меха-нізації виробничих процесів, індустріальна цивілізація зробила но-вий велетенський крок у подальшому зростанні продуктивної сили праці людини й забезпеченні її панування над силами природи.

Щодо постіндустріальної цивілізації, то нині йдеться, з одного боку, про виробничі структури найбільш розвинених у економічно-му відношенні країн, а з іншого - про формування тільки початко-вих форм постіндустріального суспільства, яке лише зароджується.

  1. Основні компоненти грошей

Гроші виконують три основні функції: 1) міри вартості; 2) засобу обміну; 3) засобу нагромадження вартості. Передусім гроші виступають мірою вартості. Суспільство вважає зручним використовувати грошову одиницю як масштаб для вимірювання відносної вартості різноманітних благ і ресурсів. Завдяки грошовій системі відпадає потреба виражати ціну кожного продукту через усі інші продукти, на які можливо його обміняти.

Використання грошей як загального знаменника означає, що ціну будь-якого продукту можна виразити через певну кількість грошових одиниць. Таке використання грошей дає змогу учасникам обміну легко порівнювати відносну цінність різних товарів і ресурсів. Подібне зіставлення полегшує прийняття раціонального рішення. Як міра вартості, гроші використовуються і в операціях з майбутніми платежами. Боргове зобов'язання всіх видів має грошове вираження.

Особливо важливою є функція грошей як засобу обміну. Тут гроші використовуються при купівлі і продажу товарів і послуг. Це зручне соціальне надбання, що дозволяє платити власникам ресурсів і виробникам грішми, які можуть бути використані для купівлі будь-якого товару чи послуги із тих, що функціонують на ринку. Як засіб обміну гроші дозволяють уникнути незручностей бартерного обміну. До того ж, гроші дають суспільству можливість скористатися плодами географічної спеціалізації і поділу праці між людьми.

Гроші служать засобом нагромадження, оскільки вони є дуже зручною формою збереження багатства. Володіння грішми, як правило, не приносить грошового доходу, який утворюється при збереженні багатства, наприклад, у формі нерухомого майна (власності) або цінних паперів (акцій, облігацій тощо). Однак гроші мають ту перевагу, що вони можуть бути нагально використані підприємством або домашнім господарством для покриття будь-якого фінансового зобов'язання.

Пропозиція грошей.

Важливо з'ясувати окремі елементи грошової пропозиції в економіці. У вузькому розумінні пропозиція грошей складається із готівки, тобто металевих і паперових грошей, що перебувають в обігу, і безстрокових вкладів, тобто вкладів у комерційних банках, різних ощадкасах або ощадних установах, на які можуть бути виписані чеки для здійснення ділових операцій. Металеві і паперові гроші є зобов'язаннями держави і державних агентів. Чекові вклади виступають як зобов'язання комерційних банків і ощадних установ.

До основних компонентів грошової пропозиції належать: готівка (металеві і паперові гроші), чекові вклади (грошовий агрегат М1), вклади на нечекових ощадних рахунках, дрібні та строкові вклади (грошовий агрегат М2) і великі строкові вклади (грошовий агрегат М3).

Металеві гроші в сучасному грошовому обігу складають малу частину грошової пропозиції (2—4%). Вони, по суті, е зручним засобом, що дозволяє здійснювати будь-які види дрібних покупок. Металеві гроші є символічними грішми. Це означає, що їхня дійсна вартість, тобто вартість самого металевого злитку, менша вартості, позначеної на монеті. Це робиться навмисне для того, щоб упередити переплавку символічних грошей з метою їхнього прибуткового продажу у вигляді злитків.

Паперові гроші, які більш значущі в кількісному відношенні, ніж металеві, складають близько 25—ЗО % грошової пропозиції в економіці.

У розвинених країнах досить поширене зберігання грошей на чекових рахунках. Замість сплати боргів паперовими грішми й монетами виписується чек на певну суму і надсилається поштою. Чек повинен бути підписаний на зворотному боці особою, яка отримала по ньому готівку. Особа, що виписала чек, після цього отримує його погашеним як завірену квитанцію, що підтверджує виконання зобов'язання.

Може здатися дивним, що чекові рахунки є частиною грошової маси. Але це легко пояснити: чеки — це не що інше, як засіб передачі власності на вклади в банках та інших фінансових установах, вони широко використовуються як засіб обігу. Крім того, такі вклади можуть бути на вимогу вкладника негайно перетворені в паперові і металеві гроші. Чеки, виписані на ці вклади, за будь-якого практичного використання замінюють гроші.

Оскільки чекові вклади є найважливішим компонентом грошової маси, важливо зрозуміти їхню еволюцію. В економічно розвинутих країнах основу фінансової системи складають комерційні банки. Банки приймають вклади підприємств і домашніх господарств і використовують ці фінансові ресурси для видачі різних позик. Позики комерційних банків забезпечують короткостроковий обіговий капітал. Вони видаються підприємствам і фермерам. За рахунок таких позик фінансується купівля споживачами товарів тривалого користування.

Комерційні банки доповнюються безліччю спеціалізованих фінансових установ: ощадно-позичковими асоціаціями, взаємно-ощадними банками і кредитними спілками, — які всі разом називаються ощадними установами. Ощадно-позичкові асоціації і взаємно-ощадні банки розміщують заощадження домашніх господарств, які потім використовують, крім іншого, для фінансування житлових іпотек. Кредитні спілки приймають вклади "членів" — зазвичай, груп людей, які працюють в одній компанії, — і надають ці фонди для фінансування покупок на виплату (у кредит).

Варто відзначити, що донедавна відкривали чекові рахунки тільки комерційні банки. Тепер ощадні установи застосовують нові види чекових рахунків. Наприклад, ощадно-позичкові асоціації приймають заощадження домогосподарств і фірм, які далі використовуються для фінансування заставних тощо.

Подібним чином кредитні спілки встановили рахунки, які являють собою чекові рахунки, основані на вкладах у кредитні спілки. Усі ці рахунки стали новаторськими засобами, що дозволяють ощадно-позичковим асоціаціям і кредитним спілкам конкурувати з комерційними банками в банківській справі.

У сфері обігу використовуються також "майже гроші". Останні виступають як певні високоліквідні фінансові активи, такі як нечекові заощаджувальні вклади, дрібні строкові вклади та великі строкові вклади. Хоча вони і не функціонують безпосередньо як засіб обігу, але можуть легко і без ризику фінансових втрат переводитися в готівку або чекові рахунки. Так, можна вимагати зняття наявних грошей з нечекового ощадного рахунку в комерційному банку або ощадній установі. Або, в іншому випадку, можна вимагати переведення фондів з нечекового ощадного рахунку на поточний рахунок.

Термінові вклади, як свідчить назва, стають доступними вкладникові лише після закінчення терміну. Хоча термінові вклади володіють явно меншою ліквідністю (здатністю бути витраченими), ніж нечекові ощадні рахунки, вони можуть бути використані як готівка або, після закінчення строку, переведені на поточний рахунок. Тому керівні грошово-кредитні установи пропонують ширше визначення грошей, в яке включають готівку і чекові вклади та інші елементи, які можуть бути досить швидко і без втрат переведені в готівку і чекові вклади.

У чекові вклади легко перетворити термінові вклади на великі суми, якими володіють підприємства у формі депозитних сертифікатів. Існують й інші менш ліквідні активи, такі як державні цінні папери (наприклад, рахунки державної скарбниці й ощадні облігації), які можуть легко перетворитися на гроші. Треба підкреслити, що існує цілий спектр активів, які лише дещо відрізняються за ступенем ліквідності або наявності грошових властивостей.

Практика показує, що "майже гроші" мають значний вплив на поведінку людей при споживанні та заощадженні. Чим більше у людей фінансового багатства у формі "майже грошей", тим більша їхня здатність втратити грошові доходи. Взаємооборотність "майже грошей" і грошей може вплинути на стабільність економіки. Наприклад, коли економічний цикл вступає в фазу розквіту інфляції, значне переведення нечекових вкладів у чекові або готівку може, якщо його не компенсувати, посилити інфляційний тиск. До того ж, таке переведення може ускладнити завдання контролю керівними кредитно-грошовими установами за грошовою пропозицією і рівнем економічної активності.

Зручним засобом придбання покупок є кредитні картки. Хоча насправді вони не стільки гроші, скільки засіб отримання короткострокової позики в комерційному банку або іншому фінансовому закладі, який випускає картку. Коли купляється певний товар за допомогою кредитної картки, то банк, що випустив її, оплачує суму магазинові. А потім покупець відшкодовує цю суму банку і платить щорічний внесок за надані послуги, а якщо він надає перевагу розрахункам із банком на виплату, то повинен вносити відсоткові платежі значних розмірів.

Основні компоненти грошової пропозиції — паперові гроші і чекові вклади — являють собою борги, або обіцянки заплатити. Паперові гроші — це боргові зобов'язання центральних резервних банків, що перебувають в обігу. Чекові вклади — боргові зобов'язання комерційних банків або ощадних установ.

Важливо відзначити, що готівкові і чекові вклади не мають дійсної вартості. Грошовий вексель — просто шматок паперу, а чековий вклад — всього лише запис у бухгалтерській книзі. Щодо металевих грошей, то їхня дійсна вартість менша за номінальну. І держава не має наміру обмінювати наявні у населення паперові гроші на щось вагоміше, приміром, золото.

У сучасних умовах паперові гроші не перетворюються у певну кількість золота чи інших дорогоцінних металів, їх можна обмінювати лише на інші паперові гроші. Це єдине, що можна отримати, коли звернутися до держави з проханням викупити частину готівки грошей. Аналогічним чином чекові гроші обмінюються не на золото, а тільки на паперові гроші, за які держава не виплачує нічого матеріального.

Готівкові і чекові вклади є грішми з тієї простої причини, що люди приймають їх за гроші. Готівка і чекові вклади виконують основну функцію грошей у результаті прийнятої давно практики бізнесу. Вони приймаються як засіб обміну. Торговець приймає паперові гроші, бо він упевнений, що інші також будуть їх приймати в обмін на товари і послуги. Кожен бере гроші в обмін на щось, оскільки впевнений, що вони в будь-який момент можуть бути обмінені на реальні блага і послуги.

Як ми вже зауважили, в економіці паперові гроші, по суті, е декретними грішми, вони — гроші, бо так сказала держава, а не тому, що їх купують за який-небудь дорогоцінний метал. Загальна прийнятність наявних грошей підтримується також згодою держави приймати їх при сплаті податків та інших фінансових зобов'язань.

Хоча держава не оголошувала чеки (які також є декретними грішми) законним платіжним засобом, але вони успішно обслуговують значний обсяг обміну товарами, послугами і ресурсами. Те, що державні агентства страхують вклади комерційних банків і ощадно-позичкових асоціацій, безперечно, впливає на бажання окремих людей і підприємств використовувати чекові вклади як засіб обміну.

  1. Основні напрями, пріоритети, методи економічної політики.

Напрями і пріоритети економічної політики. Економічна політика через господарський механізм позитивно впливає на економіку тільки втому разі, коли вона реалістична, тобто орієнтована на поставлені цілі, які відбивають інтереси суб'єктів суспільства, і спирається на реальні можливості, ресурси соціально-економічного розвитку. Практика довела, що політика, орієнтована на завищені цілі, не справляє позитивного впливу не тільки на економіку, а й на соціальну, політичну сфери, деморалізує людей. На кожному етапі розвитку суспільства конкретні напрями економічної політики, їхній зміст, політична значимість різні. Вибір їх не може бути довільним. Він визначається рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, конкретними історичними умовами, ситуацією в світі. Одним із найважливіших завдань суб'єктів економічної політики і є врахування в практичній діяльності головних особливостей кожного етапу розвитку країни. Тільки такий підхід може забезпечити глибоку наукову обґрунтованість і реалізм принципових настанов у галузі економіки, гуманізм цілей, наступність у розв'язанні соціально-економічних завдань. Напрями економічної політики різноманітні за своїм змістом, політичною значимістю. їх можна класифікувати: за сферами економічного .життя (промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок, торгівля тощо,),- за часом дії (довго-, середньо- та короткострокові); за політичною та соціально-економічною значимістю. При цьому важливе значення має виділення головних напрямів суспільного виробництва, які забезпечують створення прогресивної структури економіки — неодмінної умови її переходу до нової якості зростання. Без визначення їх не можна ефективно використовувати стимули до праці, реалізувати сукупність різнобічних інтересів суспільства і швидко рухатися вперед у поступальному розвитку. Пріоритетний підхід до економіки — це завжди політичний, стратегічний підхід. Пріоритети мають визначатися на основі інтересів і здійснюватися через них. Вони повинні сприяти науковому передбаченню майбутнього стану розвитку економіки, його структури, впливу на соціальну сферу, людину, природу. У свою чергу, на цій основі можна прогнозувати виникнення реальних суперечностей і шляхи, способи їх вирішення. Отже, економічна політика, побудована на науковій теорії, перетворюється на чинник суспільного прогресу. Пріоритетний розвиток економіки в цілому, певної її сфери потребує взаємодії двох чинників: передової матеріально-технічної бази, високопрофесійних кадрів, предметів праці, інших елементів виробництва, з одного боку, і матеріального та морального стимулювання його розвитку — з другого. Це забезпечить єдність науково-технічного і соціального підходу до розв'язання вузлових питань економіки. Отже, зміна пріоритетів в економічній політиці можлива лише за умови адекватних змін чинників, то розглядаються. При виробленні економічної політики слід широко використовувати світовий досвід господарювання, досягнення науково-технічного прогресу, наукове передбачення. Економічна політика як чинник економічного зростання має орієнтувати господарство на розв'язання основних завдань, вибір пріоритетних напрямів розвитку, які мають забезпечити прискорений розвиток галузей, що відбивають досягнення науково-технічної революції, а також згорнути виробництва і сфери, успадковані від минулого. Це дасть можливість якісно змінити економіку, спрямувати її на задоволення потреб людей. Важливе значення в цьому процесі має структурна перебудова економіки. Адже нинішня структура народного господарства в основному склалася ще в роки, коли Україна була складовою єдиного народногосподарського комплексу колишнього Радянського Союзу з відповідною спеціалізацією. Вона застаріла, неефективна, не орієнтована повною мірою на потреби людини. Зміни, що вносилися свого часу, були частковими, не комплексними, не докорінними. В результаті в економіці України переважають капіталомісткі, насамперед добувні та ресурсомісткі, галузі. Водночас частка галузей, від яких залежать розвиток науково-технічного прогресу і успішне розв'язання соціальних завдань, невелика. З огляду на це українська економіка потребує докорінної переорієнтації на найповніше використання досягнень науково-технічного прогресу з метою задоволення всього різноманіття сучасних потреб кожної людини, кожної сім'ї, суспільства в цілому. Методи та інструменти економічної політики. Неодмінною умовою здійснення стратегічних цілей, напрямів, пріоритетів економічного розвитку є визначення методів, інструментів економічної політики. Останні стають чинником оновлення економіки в тому разі, коли вдосконалюються не самі по собі, ізольовано від стратегічних цілей і пріоритетів, а в органічній єдності з ними, в процесі безперервного їх руху. Досвід показує, що економічні методи управління не встановлюються з утвердженням певної власності на засоби виробництва, а також прийняттям відповідних державних рішень. Більше того, такі методи в нашій економіці практично, за винятком періоду нової економічної політики, не використовувались через незмінність виробничих відносин. Потребують уточнення і самі поняття «адміністративно-командні» та «економічні» методи управління. Сутність перших найчастіше зводиться до того, що вони діють через накази, розпорядження, заборони та інші прийоми неекономічного тиску. Це поверховий вияв адміністративно-командних методів управління. Тому багато хто вважає, що досить знайти якийсь універсальний показник оцінки роботи, замінити органи управління, скоротити їх, перегрупувати або замінити кадри більш підготовленими, освіченими, — і система управління запрацює. Проте все це вже робилося, і неодноразово, а успіху не принесло. Причину слід шукати глибше, в економічних відносинах, в їх серцевині — відносинах власності на засоби виробництва. Останні були монопольно зосереджені в руках держави, яка через це була монополістом влади і силою цієї влади спонукала виробників (підприємства, організації тощо) до реалізації так званих загальнонародних інтересів, не дуже дбаючи про інтереси колективів виробників і окремих людей. Отже, адміністративно-командні методи управління — це методи жорсткого ієрархічного підпорядкування (економічними і неекономічними прийомами і підоймами) особистих і колективних інтересів загальнонародним. Такі методи також можуть бути ефективними, але лише в екстремальних умовах, що довела історія розвитку нашої країни. Концентрація економічної та політичної влади в руках держави перетворила економіку країни на затратну, призвела до диспропорційності, багатомільярдного дефіциту Державного бюджету, хронічної нестачі переважної частини товарів, невиконання соціальних програм. Господарська політика, побудована на адміністративно-командних методах, застосовує відповідні інструменти: нормативні документи, інструкції, накази, розпорядження тощо, які на практиці є не чим іншим, як інструментом «тиску». Усе це сковувало самостійність колективів, стримувало їхню ініціативу, породжувало байдужість і апатію до виробництва, його вдосконалення. Водночас як інструменти «тиску» використовуються і вартісні підойми — ціни, податки тощо. Досить згадати, як у повоєнний період високі податки на фруктові дерева призвели до практичного знищення садів на присадибних ділянках селян. Як бачимо сутність методів управління визначається не економічними чи позаекономічними інструментами, що застосовуються в господарському житті, а виробничими відносинами — тим, наскільки вони відповідають характеру і рівню розвитку продуктивних сил, вдосконалюються разом з ними. Якщо вдосконалення виробничих відносин здійснюється через інтереси і на їхній основі, то при цьому використовуються економічні методи управління. Воно здійснюється не підпорядкуванням інтересів, а поєднанням. З викладеного можна зробити висновок, що суспільство може перейти до економічних методів господарювання за таких умов: урахування і реалізація інтересів усіх господарюючих суб'єктів, які беруть участь в економічному житті; виявлення об'єктивних суперечностей економічних інтересів і розв'язання їх ефективними засобами управління; суб'єкти власності, а отже, і влади на всіх рівнях управляють інтересами і через інтереси; усі суб'єкти економічної політики мають бути рівноправними. Цього можна досягти створенням однакових економічних і політико-правових умов для всіх господарюючих суб'єктів. Такий підхід дасть змогу уникнути неправильних теоретичних трактувань методів керівництва і практичних заходів, спрямованих на розвиток економіки. Економічні методи керівництва не ототожнюватимуться з використанням товарно-грошових відносин, вартісних категорій і децентралізацією, а адміністративно-командні — лише з централізацією і використанням планових нормативів. Утвердження на практиці економічних методів керівництва економікою можливе, з одного боку, при викоріненні традиційного розуміння плану і ринку, спроб «планового» встановлення цін і обсягів виробництва за галузями «у натурі» з наступним їх погодженням у матеріальних балансах; з другого — при органічній єдності ринкових і неринкових зв'язків, що передбачають докорінне перетворення системи планування і системи організації ринку. За таких умов система ціноутворення стане ринковою, виявить реальні потреби, дасть змогу узгодити інтереси виробника і споживача. Водночас, для того щоб закони ринку не дестабілізували суспільство, не стимулювали зростання нездорових потреб, а сприяли прогресу суспільства, слід застосовувати ринкове регулювання. Важлива роль у цьому процесі належить державі, яка має використовувати податкову, інвестиційну і кредитну політику, різноманітні пільги, санкції, антимонопольні та антиінфляційні заходи, а також заходи соціального захисту громадян тощо. Отже, перехід до економічних методів господарювання з використанням адекватних їм економічних та правових регуляторів потребує радикальних змін і в базисних відносинах, і в надбудові, вироблення нової концепції функцій держави. Вона не повинна втручатися в діяльність підприємств, які не підвідомчі їй, у роботу регіонів різних рівнів. Увага державних органів має зосереджуватися на специфічних завданнях щодо реалізації загальнонаціональних інтересів; зміцненні фінансової системи, розвитку інфраструктури, оборони, охорони навколишнього середовища, надання соціальних гарантій. Перехід до переважно економічних методів управління збільшує потребу у висококласних керівниках — фахівцях, обізнаних із сучасними методами управління, здатними у співдружності з колективами вирішувати соціально-економічні питання. Отже, втілення в життя нової концепції суб'єкта і об'єкта економічної політики передбачає вирішення таких завдань. Перерозподіл економічної та політичної влади, що можна здійснити не автономно, а в їхній єдності. В економічній сфері це відбувається через радикальне перетворення відносин власності, а в сфері політики — передачу владних функцій від центральних органів до місцевих. Перегляд у зв'язку з процесами, що відбуваються, функцій держави, обмеження їх сферою інтересів, які не можуть бути забезпечені на іншому рівні, крім державного. Забезпечення надійного захисту інтересів суспільства від ринкової стихії шляхом створення нового економічного механізму і застосування адекватних йому інструментів і методів. Перебудова структурної та інвестиційної політики з акцентом на пріоритетне введення в дію об'єктів інноваційно-соціального спрямування. Йдеться передусім про розвиток окремих високотехнологічних виробництв, які конкурентоспроможні на світовому ринку (окремі моделі літаків Ан-70, Ан-240, Ан-38, ракетно-космічна техніка, судна і т. ін.). Такими є галузі житлобудівництва, соціально-культурної сфери, розвитку галузей, які працюють на задоволення потреб людини. Економічна політика, яка спирається на реальні, а не деформовані причинно-наслідкові зв'язки, враховує інтереси всіх господарюючих суб'єктів, визначає досяжні цілі, напрями, пріоритети економічного розвитку, використовує адекватні їм шляхи, методи та інструменти — така політика станс могутнім чинником оновлення економіки, сприятиме вирішенню суперечностей між продуктивними силами, що безперервно розвиваються, і конкретними формами виробничих відносин.

  1. Основні форми власності та їх взаємодія.

У процесі тривалого історичного розвитку людства сформувались такі чотири основні типи економічної влас­ності: 1) суспільна; 2) приватна; 3) колективна; 4) держав­на. Із середини 50-х років XX ст. в окремих регіонах світо­вого господарства, зокрема у межах Європейського еко­номічного співтовариства (нині Європейського Союзу, ку­ди входять 15 країн Західної Європи), почав формуватися п'ятий тип економічної власності — наддержавна (або наднаціональна).

Виділення окремих типів економічної власності зумов­лено тим, що у межах кожного з них існують окремі фор­ми, види власності, які формуються в окремі види підприємств, що, у свою чергу, зумовлює різні види та форми підприємницької діяльності. Виходячи з цього, в Законі України «Про власність» приватна, колективна і державна власність некоректно названі не типами, а фор­мами власності.

Оскільки суспільна власність існувала тільки в пер­віснообщинному суспільстві, а наддержавна лише фор­мується, розглянемо приватний, колективний та держав­ний типи власності та їх структуру.

Приватна власність (як економічна категорія) — при­власнення окремим індивідуумом, максимум однією сім'єю, матеріальних благ і послуг та певна підсистема відносин між суб'єктами цього типу власності у різних сферах суспільного відтворення.

Об'єктами цього типу власності в Україні є:

а) індивідуальні підприємства, засновані на особистій власності фізичної особи та виключно її праці;

б) приватні капіталістичні підприємства, засновані на власності окремого громадянина, який експлуатує найма­них працівників;

в) підприємства, засновані на власності окремих іно­земних громадян;

г) сімейні підприємства, засновані на власності та праці громадян — членів однієї сім'ї, які проживають ра­зом;

ґ) селянські (фермерські) господарства, засновані на власності та праці членів однієї сім'ї;

д) селянські (фермерські) господарства, засновані на експлуатації найманих працівників. Проміжною між двома останніми формами власності є селянські (фермерські) господарства, де використовують працю членів сім'ї та найманих працівників, праці яких внаслідок їх незначної кількості недостатньо, щоб звільнити від неї членів сім'ї;

е) майно громадян, у тому числі тих, хто займається підприємницькою діяльністю без наявності юридичної особи. До нього належать житлові будинки, квартири, са­дові будинки, дачі, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки та насадження на них, засоби виробництва, виго­товлена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, інші цінні папери, майно виробничого призначення, відкриття, винаходи, промислові зразки, твори науки, літератури, мистецтва, предмети особистого користування та домашнього господарства, майно споживчого призна­чення.

Частина цього майна може перетворитися на капітал, тобто засіб експлуатації, привласнення чужої праці. Таку роль, зокрема, можуть виконувати житлові будинки, квар­тири у разі встановлення надмірно високої плати за зда­вання їх в оренду; вироблена продукція у разі продажу її за непомірно високими цінами та ін. За цих умов названі об'єкти стають об'єктами приватної капіталістичної влас­ності, інші залишаються об'єктами приватної трудової власності.

Якщо об'єктом приватної власності є приватні капіта­лістичні підприємства, то між їх власниками і найманими працівниками виникає певна сукупність відносин еко­номічної власності, що розкривається передусім в якісно­му аспекті власності.

Внаслідок цього слід розмежовувати право приватної трудової власності та право приватної капіталістичної (не­трудової) власності. Право приватної трудової власності виникає від участі в суспільному виробництві, індивіду­альної праці, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування та в інших випадках. Право при­ватної капіталістичної власності виникає на підставі ве­дення підприємницької діяльності на підприємствах, де експлуатується наймана робоча сила, наявне використан­ня майна з метою наживи тощо.

Виходячи з цього, суб'єктами права приватної влас­ності (у даному разі трудової та нетрудової) можуть бути не просто громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, як це стверджується у чинному законо­давстві, а дрібні товаровиробники, капіталісти-власники, менеджери, фермери, наймані працівники (останні лише суб'єктами трудової власності), орендарі та інші особи.

Колективна власність (як економічна категорія) — при­власнення асоційованими власниками результатів колек­тивної праці, матеріальних благ і послуг та певна підсис­тема відносин між суб'єктами цього типу власності у всіх сферах суспільного відтворення,

Асоційованими власниками можуть бути трудовий ко­лектив, об'єднання капіталістів, члени кооперативу, спо­живчих товариств та спілок, господарські товариства (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відпо­відальністю, повні товариства, командитні товариства), товариства покупців, організації орендарів, власники спільних підприємств, а також об'єднання недержавних підприємств (корпорації, консорціуми, концерни та ін.).

Залежно від того, наймають чи не наймають асоційо­вані власники робочу силу, займаються чи не займаються продуктивною працею, колективна власність виступає у двох основних формах: колективна трудова та колективна капіталістична. Так, у США та деяких інших країнах існує чимало підприємств, викуплених трудовими колективами, власність яких належить до трудової колективної. До цієї форми власності належить власність кооперативна, спо­живчих товариств та ін.

Водночас окремі форми колективної капіталістичної власності, наприклад відкриті акціонерні товариства, ма­ють деякі риси колективної трудової власності. Зокрема, у таких товариствах частина висококваліфікованих найма­них працівників перетворюється на співвласників, які придбали певну кількість акцій і привласнюють на них до 10% заробітної плати.

Право колективної власності, згідно з чинним законо­давством, виникає на підставі:

а) добровільного об'єднання майна громадян і юри­дичних осіб для створення кооперативів, акціонерних та інших господарських товариств і об'єднань;

б) перетворення державних підприємств на акціонерні та інші товариства;

в) передання державних підприємств в оренду;

г) надання державних субсидій;

ґ) пожертвувань організацій, громадян та інших ци­вільно-правових угод.

У сільському господарстві у колективну власність мо­жуть бути передані землі колгоспів, радгоспів, сільськогос­подарських кооперативів, сільськогосподарських акціонер­них товариств, землі садівницьких товариств та ін.

Суб'єктами права колективної власності, згідно з чин­ним законодавством, є:

1) колективні підприємства (в тому числі сільськогос­подарські);

2) господарські товариства;

3) кооперативи;

4) споживчі товариства та їхні спілки;

5) орендні підприємства та організації орендарів;

6) товариства покупців;

7) спільні підприємства;

8) об'єднання недержавних підприємств, політичні партії, інші об'єднання громадян;

9) релігійні організації та спілки цих структур.

Залежно від форм колективної власності формуються різні види та різновиди підприємницької діяльності, фор­ми управління тощо.

Державна власність — привласнення державою (як суб'єктом власності) засобів виробництва, робочої сили, частки національного доходу та інших об'єктів власності у різних сферах суспільного відтворення.

Державна власність належить до колективних форм власності, оскільки її персоніфікатором в економічних си­стемах є різний за чисельністю апарат державних чинов­ників (як правило, вищих) та певною мірою інші верстви і прошарки населення.

Згідно з чинним законодавством розрізняють загаль­нодержавну і комунальну форми державної власності. Ко­мунальну власність ще називають власністю адміністра­тивно-територіальних одиниць. Суб'єктами права загаль­нодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, а суб'єктами права комунальної власності — Вер­ховна Рада Криму та адміністративно-територіальні оди­ниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Найважливішими об'єктами загальнодержавної влас­ності є:

1) єдина енергетична система;

2) системи транспорту загального користування, зв'яз­ку та інформації загальнодержавного значення;

3) частка одержавленого національного доходу;

4) державні підприємства;

5) Національний банк України та його установи і ство­рювані ними кредитні ресурси;

6) об'єкти соціально-культурної сфери;

7) державні резервні, страхові та інші фонди, майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів;

8) оборонні об'єкти, майно Збройних сил, органів дер­жавної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ та ін.

Основними об'єктами комунальної власності є:

1) кошти місцевих бюджетів;

2) державний житловий фонд, об'єкти житлово-кому­нального господарства;

3) майно підприємств комунальної власності, закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, по­бутового обслуговування;

4) місцеві енергетичні системи;

5) транспорт, системи зв'язку та інформації;

6) майно, яке забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів, та ін.

Згідно з чинним законодавством підприємницькою діяльністю не займаються організації, заклади, установи, для яких привласнення прибутку не є основною метою їх діяльності.

У разі діяльності наведених суб'єктів права державної власності та економічних суб'єктів (вищих чиновників державного апарату, директорів та ін.) в інтересах трудя­щих державна власність переростає в суспільний тип влас­ності. Проте практика минулого і сьогодення свідчить про узурпацію результатів усуспільненої праці передусім ви­щими чиновниками державного апарату та директорським корпусом державних підприємств, кланово-тіньовими структурами тощо.

Залежно від форм державної власності формуються різні види підприємств, організацій та установ, а отже ви­ди підприємницької діяльності, організаційно-правові форми господарювання.

  1. Особливості аграрної та індустріальної цивілізації.

Аграрна цивілізація за своєю тривалістю охоплює найбільший період, початок якого поклала неолітична (аграрна) революція (4-3 тис. До нашої ери), що онаменувала перехід від привласнюючого до вирбляючого (відтворюючого) господарства. Теретичне відображення вона знайшла у вченні фізіократів та меркантелистів. У цей час аграрна економіка становила ядро цивілізації. У сільскому господарстві було зайняте майже все населення як античних (приклад: вилечезні латифундії Римської імперії), так і середньовічних держав.  Ремісництво та торгівля займали відносно невелике місце у “ВВП” країн аграрної цивілізації. Характерними ознаками аграрної цивілізації є :

Головні ознаки і характерні риси індустріальної цивілізації. (60-90ті роки ХVІІІ ст. - 60-70ті роки ХХ ст.)

Індустріальна цивілізація визначається як цивілізація, що склалася в новий час. Соціальний прогрес еволюціонує від аграрного суспільства до передового промислово-розвинутого суспільства.  Саме тоді стали складатися ринкові відносини, політична і соціальна рівність, правова держава, прогрес, толерантність, фундаментальні права людини, універсальні цінності. Західні країни, де почалася модернізація, поширять цей процес на всі континенти, екстраполюючи не тільки свої технології, але і свої ціннісні орієнтації. 

Індустріальна цивілізація є одним з типів всесвітньої цивілізації за класифікації за економічними ознаками. Домінуючим видом виробництва виступає промислове виробництво, інтенсивно використовується машинна праця, за типом власності переважає промислова власність.

Суспільствознавчі ідеї поширювались в  XVIII в. - віці Просвітництва.  Просвітницькі ідеї розповсюджувались в Західній Європі й Америці. Просвітителі - Вольтер, Дідро, Монтеск'є, Руссо, Кондорсе, Мореллі – будучи свідками того, як натуралісти відкривають закони природи, створиликульт людського розуму. Вони вважали можливості Розуму пізнавати і перетворювати світ безмежними.

   Іншою важливою ідеєю, що запропонувало просвітництво, стала ідея прогресу. 

Становлення індустріальної цивілізації економічною теорією пов’язується з:

      промисловим переворотом (перехід від мануфактури до великого машинного виробництва)

      процесом індустріалізації на основі суспільства і суспільного життя

      процесом нагромадження капіталу

Індустріальна цивілізація продемонструвала небачені темпи економічного зростання та залучення до виробництва величезної маси ресурсів. Так, за період з 1715 по 1971 рр. обсяг світового промислового виробництва зріс у 1730 разів. Однак, безмежна та безконтрольна утилізація речовини природи, домінування технократичних підходів у соціально-економічного розвитку призвели до глибокої кризи індустріальної моделі розвитку. Внаслідок цього нині дедалі виразніше проявляються обриси пост-індустріальної , ноосферно-космічної цивілізації.

  1. Особливості становлення ринкових відносин в Україні.

Особливості становлення ринкових відносин в Україні

   За останні роки понад 80 країн світу здійснили фундаментальні реформи з метою створення ринкової системи. Усі вони визнали основоположний факт економічного життя: для досягнення процвітання та підвищення життєвого рівня неможливо обминути створення ринкової системи, тісно взаємопов'язаної з усією світовою економікою.     Відомо, що всі країни, що йдуть ринковим шляхом розвитку мають різні ринкові моделі. Скажімо є американська, канадська, німецька, японська та інші моделі. На які з них може орієнтуватися Україна?    Спочатку слід відзначити, що існуючі системи і спрямованість їх розвитку залежить від географічного положення; наявності природних ресурсів; історичних умов розвитку; традицій населення і його звичаїв; рівня розвитку продуктивних сил; соціальної спрямованості суспільства.    В усіх країнах є свої підходи, відмінні особливості ринкових відносин господарювання. Разом з тим у всіх розвинутих ринкових моделях є спільні риси, до яких відносяться:     * наявність різноманітних форм власності;    * перевага вільних цін на товари і послуги;    * розвинута система вільної конкуренції;    * певна система державного регулювання економіки.    Україна не повинна нікого копіювати, повторювати, а має будувати таку модель ринкової економіки, яка найбільше відповідає особливостям нашого розвитку, структурі економіки, географічному положенню. Враховуючи те, що Україна має могутній індустріальний і науково-технічний потенціал, підготовлені кадри нам недоцільно обирати модель ринкової економіки, в якій переважає дрібна приватна власність і економіка регулюється виключно ринковими законами. Цей шлях був би не прогресом, а регресом.    Таким чином, Україні важливо обрати правильний шлях переходу до ринку. Найпоширенішими з них є: еволюційний, прискорений (або "шокової терапії"), жорсткого регулювання.     Модель еволюційного переходу до ринку ґрунтується на поетапному і поступовому впровадженню ринкових відносин. Вона відзначається значною тривалістю (10-15 років) і поступовістю змін.    Модель "шокової терапії" передбачає одночасне і швидке введення усіх атрибутів ринку, стрімкий перехід від неринкових до ринкових відносин.    Модель жорсткого регулювання переходу до ринку ґрунтується на державному регулюванні цін, на найважливіші товари і доходи населення.    Вводити ринкову економіку в Україні слід прискорено, але без "шоку". Таким є поелементний, еволюційно-радикальний шлях. Він поєднує перший і третій варіант, тобто поступовість, поетапність і державне регулювання цін на найважливіші товари, з одного боку, і прибутків - з іншого. Одним стрибком нам не вдасться скочити в ринок, тому що в країні, по суті, немає розвиненої інфраструктури, без якої не може існувати сучасний ринок.    Перехід до ринкової економіки потребує також докорінних організаційних перетворень, проведення цілеспрямованих реформ, зміни психологічного мислення. В організаційному плані перехід до ринкової економіки може бути поділений на три основні стадії:    1) підготовча - демократизація економіки;    2) реформаторська - оздоровлення, стабілізація економіки;    3) творча - організація навчальної діяльності ринку.    Демократизація економіки включає: ліквідацію структур апарату примусового господарювання в економічній сфері; демонополізацію товарного і грошового обігу; декретування права власності; створення необхідних умов для конкуренції; кадрове забезпечення реформи.    Реформування економіки передбачає: створення надійного механізму управління грошово-кредитною системою; організаційно-господарське реформування економіки; створення ефективного механізму економічного стимулювання та регулювання підприємницької діяльності.    Творчий процес - організація навчальної діяльності ринку - об'єднує: відновлення функцій грошей; створення бюджетно-податкового механізму; свободу вибору форм власності; створення ринкової системи з усіма її елементами.    У межах основних стадій та їх напрямів розробляються загальна і конкретні цільові програми. Наприклад, програма економічної реформи і політики України включає такі розділи: фінансова політика, грошово-кредитна політика, лібералізація цін, зовнішньоекономічна політика, програма приватизації, інвестиційна політика, конверсія та структурна перебудова економіки та ін.

  1. Передумови виникнення і основні риси постіндустріального суспільства.

Постіндустріальне суспільство. Нова стадія суспільного розвитку, яка приходить на зміну індустріальній добі. Якщо в доіндустріальну епоху головним виробничим ресурсом була мускульна сила, в індустріальну — машинна техніка, то на постіндустріальній стадії таким ресурсом стає знання, інтелект. Метою стає не кількість вироблених благ, а їх якість — і в ширшому розумінні — якість життя. Відповідно провідною соціальною групою постіндустріального суспільства стають не селяни, не робітники, а представники інтелектуальних професій, практики нових наукомістких технологій та інформаційних послуг.

Концепція «постіндустріального суспільства» Деніела Белла створена для теоретичного опису можливого шляху розвитку капіталістичного суспільства.

Белл визначає постіндустріальне суспільство як «суспільство, в економіці якого пріоритет перейшов від переважного виробництва товарів до виробництва послуг, проведення досліджень, організації системи освіти і підвищення якості життя, в якому клас технічних спеціалістів став основною професійною групою і, що саме важливо, в якому впровадження нововведень у все більшому ступені залежить від досягнення теоретичних знань. Постіндустріальне суспільство передбачає виникнення інтелектуального класу, представники якого на політичному рівні виступають в якості консультантів, експертів або технократів» [1].

Тобто, центральною ознакою «постіндустріального суспільства», за Беллом — це панування науки, наукових знань. Белл відриває науку від економіки, проголошує її автономність, розглядає її розвиток як передумову нової організації і структури суспільства. Основними елементами цієї структури стануть університети, наукові інститути, науково-дослідні організації. Оскільки «велика наука» перебуває поза ідеологією, то Белл намагається протиставити її «великому бізнесу».

Зміна соціальної структури суспільства змінює і характер суперечностей. Белл писав: «Якщо для індустріального суспільства є характерною боротьба між капіталістом і робітником на підприємстві, то в постіндустріальному суспільстві конфлікт проявляється у зіткненні між фахівцем і простолюдином в організаціях і в суспільстві».

Ознаки постіндустріалізму за Беллом

Система «постіндустріалізму» у Белла характеризується п’ятьма ознаками:

перехід від виробництва товарів до виробництва послуг;

переважання серед працівників «класу» професійних фахівців і техніків;

провідна роль теоретичних знань, як основи нововведень в економіці, політиці і соціальній структурі суспільства;

орієнтація в майбутньому на методи контролю і оцінка можливих напрямів розвитку технології;

прийняття рішень на засадах нової «інтелектуальної технології». Ці процеси, на думку американського соціолога, уже набирають реальних життєвих форм, тоді як риси традиційного капіталізму поступово зникають.