7.2. Сільське господарство, його структура та особливості розміщення

У структурі сільського господарства вирізняють дві основні галузі — рослинництво і тваринництво. Залежно від соціально-економічних умов та рівня розвитку сільського господарства співвідношення між цими галузями в обсягах його продукції зміню­ються. Так, у 1980-ті pp. і на початку 1990-х у структурі продук­ції сільського господарства переважала продукція тваринництва, а в останні роки — продукція рослинництва (табл. 3.55, 3.56).

Таблиця 3.55

ДИНАМІКА ОБСЯГІВ ВИРОБНИЦТВА ПРОДУКЦІЇ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ

454

Таблиця 3.56

СТРУКТУРА ВАЛОВОЇ ПРОДУКЦІЇ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ (У ГОСПОДАРСТВАХ УСІХ КАТЕГОРІЙ)

У свою чергу, рослинництво за видом продукції, що виробля­ється, поділяється на ряд галузей: зернове господарство, вироб­ництво технічних культур, картоплярство, овочівництво і баштан­ництво, плодівництво, польове кормовиробництво. Що стосуєть­ся способу виробництва окремих культур, то до складу рослин­ництва входять такі галузі: рільництво, овочівництво, баштан­ництво, плодівництво, ягідництво та луківництво.

Основними галузями тваринництва є скотарство, свинарство, вівчарство з козівництвом, птахівництво та ін.

Сільськогосподарське виробництво розвивається на основі тих самих економічних законів, які визначають розвиток і розміщен­ня всього народного господарства. У той же час тут відзначають­ся і деякі специфічні умови розвитку цієї галузі, пов'язані з при­родними особливостями сільськогосподарського виробництва. Ве­ликий вплив на розвиток і розміщення сільського господарства має дія природних чинників, таких як кліматичні умови, ґрунто­вий покрив, водні ресурси. Саме вони впливають на розвиток і розміщення цієї галузі народного господарства.

455

Однією з особливостей сільськогосподарського виробництва є те, що основним засобом виробництва виступає земля, власти­вість якої — родючість. У той же час в інших галузях народного господарства земля не відіграє такої ролі, а використовується пе­реважно як територія для розміщення того чи іншого виробницт­ва. Основний засіб виробництва в сільському господарстві — зем­ля — за правильного використання має властивість постійно під­вищувати родючість — природну основу інтенсифікації сільсько­господарського виробництва.

Друга особливість сільського господарства полягає в тому, що і рослини і тварини виступають одночасно і як засоби, і як пред­мети праці. Для них характерні природні цикли виробництва.

Розвиток сільського господарства як галузі, що забезпечує на­селення продуктами харчування, а промисловість сировиною, має пріоритетне значення. Проте ця проблема зараз вирішується в над­звичайно складних економічних умовах.

Рослинництво. Важливою галуззю сільського господарства є рослинництво, рівень розвитку якого впливає і на тваринництво. Розміщення галузей рослинництва значною мірою залежить від посівних площ, їх структури та раціонального використання. У табл. 3.57 і 3.58 наведено основні показники щодо посівних площ України за всіма категоріями господарств.

Таблищ 3.57

ПОСІВНІ ПЛОЩІ УКРАЇНИ (УСІ КАТЕГОРІЇ ГОСПОДАРСТВА, тис. га)

456

Таблиця 3.58

СТРУКТУРА ПОСІВНИХ ПЛОЩ УКРАЇНИ, %

Посівна площа України в 2000 р. перевищила 27,0 млн га. Про­відну роль у структурі посівних площ відіграють зернові куль­тури (50,2 % всіх посівів). Серед зернових найбільші площі зай­мають посіви озимої пшениці і ярого ячменю.

Друге місце в посівах належить кормовим культурам — 7 млн га, що становить 26 % від усієї посівної площі. Третє місце займають технічні культури — 4,2 млн га (15,4 %). Четверте місце — кар­топля і овочебаштанні культури — 2,3 млн га, що становить 8,4 % посівної площі України.

Серед галузей рослинництва найважливішою є зернове госпо­дарство. Це — основа всього сільськогосподарського виробництва. Як кажуть, хліб — усьому голова. Так, від зерна і продуктів його переробки значною мірою залежить і могутність держави, і добро­бут її населення. Зернове господарство формує продовольчий фонд і постачає фуражне зерно тваринництву, створює резервні дер­жавні запаси зерна і дає продукцію на експорт.

Україна належить до країн із значними обсягами виробництва зерна. Хоч вона і виробляє зерна значно менше, ніж найбільші виробники у світі (Китай, США, Індія, Росія), та в Європі вона поступається лише Франції, а в останні роки — і Німеччині.

У табл. 3.59 наведена динаміка валового збору сільськогоспо­дарських культур (у тому числі зернових) в Україні у 1986— 2000 pp. в усіх категоріях господарств.

Виробництво зерна в нашій країні коливається за останні роки від 24 млн до 50 млн т. Максимальні валові збори спостерігались у 1978 р. і 1990 р. — 51 млн т. За останні роки значно зменшилось виробництво зерна і становило: в 1991 р. — 38,6 млн т, 1995 р. — 33,9 млн, 1996 p. — 24,6 млн, 1997 p. — 35,5 млн, 2000 p. — 24,4 млн т. Відповідно знизилось і виробництво зерна на душу

457

населення: з 984 кг у 1990 р. до 477 кг у 1996 p. і 490 кг у 2000 p. Як показують розрахунки фахівців, потрібно його виробляти не менше ніж 1—1,25 т на душу населення, щоб країна могла повні­стю задовольнити свої потреби в зерні, тобто збирати щорічно не менше 50 млн т.

Таблиця 3.59

ВАЛОВИЙ ЗБІР СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ КУЛЬТУР В УКРАЇНІ (В УСІХ КАТЕГОРІЯХ ГОСПОДАРСТВ)

Для нашої країни хліб і хлібопродукти є основою харчування. За останні роки споживання хлібних продуктів на душу населен­ня становило 138 кг у 1985 р., 145 кгу 1993 р. і 124 кг у 2000 р. за фізіологічної норми його споживання 101 кг. У раціоні харчуван­ня мешканця нашої країни хліб і картопля становлять 46 %, у той час як у американця — 22 %.

У зерновому балансі України на продовольчі потреби викори­стовується 8—10 млн т зерна, на насіння 4—4,5 млн т, на техніч­ну переробку — 1 млн т, на експортні поставки — 3—4 млн т. Решта зерна використовується на фуражні цілі.

У цілому продовольчим зерном ми забезпечуємо свої потреби, але не вистачає якісного зерна, сильної і твердої пшениці, круп'я­них культур. У зв'язку з цим у вирішенні зернової проблеми пріо­ритетне значення надаватиметься збільшенню виробництва високо­якісного зерна твердих і сильних пшениць, посівні площі під якими мають збільшуватися в степових і лісостепових областях України.

Що стосується фуражного зерна, то його частка становить лише 2/5 валового збору всього зерна. Ми ще недостатньо зби­раємо ячменю, зерна кукурудзи, вівса, зернобобових, використо-

458

вуючи продовольче зерно для фуражних цілей. Для вирішення проблеми забезпечення тваринництва фуражним зерном перед­бачається в найближчі роки довести його питому вагу у валовому зборі всього зерна до 60—65 %.

Протягом останніх років посівна площа під зерновими коли­валася від 16 млн га у 1985 р. до 13,6 млн га у 2000 p. Національ­ною програмою «Зерно України» передбачається стабілізувати пло­щу посіву зернових культур у межах 15 млн га, що за урожай­ності 30—32 ц/га дасть змогу забезпечити валові збори зерна близь­ко 50 млн т.

У структурі виробництва зерна більша його частина припадає на озиму пшеницю. Друге місце за валовим збором посідає ячмінь, на третьому місці — кукурудза, на четвертому — жито. За обся­гами валового збору їм значно поступаються овес, просо, гречка, рис, зернобобові (табл. 3.60).

Таблиця 3.60

ВАЛОВИЙ ЗБІР І СТРУКТУРА ВИРОБНИЦТВА ЗЕРНА В УКРАЇНІ у 2000 р.

Основна продовольча зернова культура України — озима пше­ниця, її посіви займають 6—7 млн га, що становить близько 40 % посівів усіх зернових культур (2000 р.). Яра пшениця викорис­товується в основному як страхова культура, коли доводиться

459

пересівати пошкоджені ділянки озимини. Озиму пшеницю висі­вають восени, вегетує вона до настання холодів, а потім віднов­лює свій ріст навесні. Вона раніше дозріває і має вищу врожай­ність, проте не витримує сильних морозів. Вегетаційний період — 220—250 днів, потребує мінімальної суми активних температур — 1200—1500. Вибаглива до ґрунтів, дає кращі врожаї на багатих поживними речовинами чорноземах, а також на сірих лісових грунтах. Протягом 1990—2000 рр. валовий збір пшениці скорочу­вався (табл. 3.61).

Таблиця 3.61

ВАЛОВИЙ ЗБІР ПШЕНИЦІ В УКРАЇНІ, млн т

Отже, природно-кліматичні умови більшої частини України, меншою мірою ;— Полісся і Карпат, сприяють вирощуванню озимої пшениці. її посіви зосереджені в степу, де розміщено біль­ше половини її посівної площі в Україні, 1/3 — у Лісостепу і найменше в Поліссі — близько 10 % і в районах Карпат. Значна концентрація посівів озимої пшениці в Дніпропетровській, Запо­різькій, Донецькій, Кіровоградській, Харківській, Полтавській, Вінницькій, Одеській, Миколаївській, Херсонській областях та Автономній Республіці Крим.

Озима пшениця характеризується високою врожайністю — 30—40 ц/га.

Основне виробництво продовольчого зерна озимої пшениці і надалі буде концентруватись у степовій і лісостеповій зонах, де природні умови сприяють вирощуванню зерна високої якості. Обсяги виробництва пшениці в Поліссі мають визначатися внут­рішніми потребами регіонів і господарств. Передбачається на півдні Степової зони та в господарствах АР Крим створення зони товарного виробництва твердої озимої пшениці, де щорічно ви­роблятиметься до 300—350 тис. т зерна. Це дасть змогу забезпе­чити цією сировиною вітчизняну макаронну та круп'яну промис­ловість. Значна частина цього зерна може бути реалізована на світовому ринку.

Озиме жито — друга важлива продовольча культура, менш вимоглива до ґрунтово-кліматичних умов, ніж пшениця. Це мо-

460

розостійка і посухостійка культура, з коротким вегетаційним пе­ріодом (80—120 днів), невисокою сумою активних температур (1000—1250°). Вона дає хоч і невисокі, проте стабільні врожаї і росте непогано на кислих, бідних поживними речовинами дерно­во-підзолистих ґрунтах. Основні її посіви зосереджені в Поліссі, в Карпатах і в деяких (переважно північних) районах Лісостепу.

Під озимим житом зайнято 0,5—0,7 млн га за середньої врожай­ності 20 ц/га Україна отримує близько 1,3 млн т цієї культури.

Основними продовольчими круп'яними культурами, що ви­рощуються в Україні, є гречка, просо і рис. Гречка — цінна куль­тура, але посіви її порівняно невеликі (0,3—0,4 млн га) через низьку врожайність (7—10 ц/га), складність очищення тощо. Гречка — те­пло- і вологолюбива рослина, що має короткий вегетаційний пе­ріод (76—85 днів). Добре витримує кислі, піщані та торфоболотні ґрунти. Отже, найбільш сприятливі умови для її вирощування — північні райони Лісостепу і Полісся, де зосереджені основні її по­сіви. Значно менше її вирощують у Степу. В Україні виділяються два ареали з високою концентрацією посівів гречки:

1. Чернігівська і Сумська області, центральні і північні райони Полтавської і Черкаської областей;

2. південь Житомирської і Київської областей, північно-східні райони Вінниччини.

Валові збори гречки становлять 0,2—0,4 млн т.

Просо вирощують переважно в Степу завдяки його посухос­тійкості. Воно має короткий вегетаційний період (90—120 днів) з сумами активних температур 1400—1800°. Посівна площа стано­вить 0,2—0,3 млн га, валові збори — 0,3 і 0,2 млн т.

Рис — нова для України круп'яна культура, яку почали виро­щувати в 1930-ті pp. Росте на зрошувальних землях Автономної Республіки Крим, Херсонської, Одеської та Миколаївської облас­тей. Посівна площа — 26 тис. га. Валові збори у 80-ті pp. стано­вили 159 тис. т, а в 2000 р. — 90 тис. т.

Основними зернофуражними культурами в нашій країні є ячмінь, овес, кукурудза на зерно та зернобобові.

Ячмінь — основна фуражна і частково продовольча зернова культура. Це скоростигла, посухостійка, невибаглива культура. Має короткий вегетаційний період (60—90 днів) з невеликими сумами активних температур (950—1450°). Переносить кислі грунти, але найкращі врожаї дає на чорноземах, темних каштано­вих ґрунтах. Найсприятливішими для неї є ґрунтово-кліматичні умови західного і північного Степу та Лісостепу. В Україні ви­рощують озимий та ярий ячмінь. Переважають посіви ярого ячме-

461

ню, більше в Степу, менше — в Лісостепу і Поліссі, передгір'ях Карпат. Озимий ячмінь дає високі врожаї лише в південних сте­пових районах. За площею (3—4 млн га) і валовими зборами по­ступається лише озимій пшениці. Валові збори протягом 1980-х pp. та на початку 1990-х pp. становили 10—13 млн т, а в 2000 р. — 6,8 млн т.

Кукурудза — цінна продовольча і фуражна культура, посухос­тійка, тепло- і світлолюбива. Має короткий вегетаційний період (90—150 днів), для дозрівання зерна сума активних температур становить 2500—2900°, а у фазі молочно-воскової стиглості 1800—2400°. Одночасно вона вибаглива до грунтів, добре реагує на внесені добрива. Найкращі ґрунтово-кліматичні умови для її вирощування в Лісостеповій і Степовій зонах. Особливо сприят­ливі умови для вирощування гібридного насіння склалися в Дніп­ропетровській, Одеській, Миколаївській областях; менш сприят­ливі — в Поліссі і Карпатах (за винятком Закарпаття), де куку­рудза дає високі врожаї на зерно — 70 ц/га за середньої врожай­ності по Україні — 30—35 ц/га. Під посівами кукурудзи на зерно в 1985 р. було зайнято 2,5 млн га. На початку 1990-х pp. посівна площа під цією культурою зменшувалась і становила 0,7 млн га в 1996 р. У 1997 р. намітилось значне зростання площі посіву під зерно кукурудзи до 1,7 млн га, що відповідно привело і до знач­ного зростання її валового збору: від 4,7 млн т на початку 90-х pp., 1,5 млн т у середині 90-х pp. до 5,3 млн т в 1997 р. Валовий збір кукурудзи в 2000 р. становив 3,8 млн т.

Різкий спад валового збору кукурудзи на зерно на початку і в середині 1990-х pp. стримував виробництво комбікормів, що не­гативно вплинуло на розвиток тваринництва. Велику потребу в зерні кукурудзи відчуває також харчова, мікробіологічна промис­ловість, медична та інші галузі народного господарства. Несприят­ливі погодні умови останніх років та погіршення забезпечення господарств добривами, гербіцидами, пально-мастильними мате­ріалами, морально застаріле технічне забезпечення галузі — ось ті головні причини, що призвели до різкого зменшення валового збору кукурудзи в країні. У зв'язку з цим у розробленій Національ­ній програмі «Зерно України» передбачається в наступні роки збіль­шити посівні площі під кукурудзою до 2,3 млн га і створити умо­ви для доведення валових зборів цієї культури до 8 млн т у 2005 р.

Овес — фуражна і продовольча культура. Це холодостійка, вологолюбива і невибаглива до ґрунтів зернова культура. Має ко­роткий вегетаційний період (90—120 днів), потребує 1000—1600° активних температур. Найбільшу частку в структурі посівних площ

462

овес займає в Поліссі і в районі Карпат. Посівна площа цієї куль­тури — 0,5—0,6 млн га. її валові збори протягом 1990-х pp. Ста­новили 1,0—1,3 млнт.

Зернобобові культури мають велике фуражне і частково про­довольче значення. Посіви зернобобових мають і агротехнічне значення, збагачуючи ґрунт азотом. До основних зернобобових культур належать горох, віка, кормовий люпин, а також квасоля, соя, сочевиця та ін. Посівна площа під зернобобовими на початку 1990-х pp. становила 1,4 млн га; у 2000 р. — 0,4 млн га; валові збори — відповідно 3,2 млн т і 0,6 млн т.

Зернове господарство розміщене відповідно до особливостей природно-економічних зон України. У Поліссі зернові займають 2,1—2,3 млн га, або 40—45 % посівної площі цієї зони. Тут більше всього вирощують жита (60—65 % його валового збору в Україні) та зернобобових культур.

У Лісостепу зернові вирощують на площі близько 5 млн га, що становить 40—50 % усієї посівної площі. Основна зернова культура Лісостепу — озима пшениця, площа якої становить більш як 2 млн га; вирощують також кукурудзу на зерно, ячмінь та зерно­бобові. Лісостепова зона виробляє близько 40 % пшениці, 35 % кукурудзи, 40 % ячменю, 40 % проса, 64 % гречки, 27 % жита.

У Степовій зоні площа під зерновими дорівнює 6,5—7 млн га, що становить 55 % всієї посівної площі зони. Основні зернові культури Степу — озима пшениця і кукурудза на зерно, ячмінь, просо, рис. У Степу вирощують 50—48 % усього зерна України, 50 % пшениці, 100 % рису. У Степовій зоні виробляється найбільш

якісне зерно.

Зернове господарство є основною базою, що формує хлібо-продуктовий підкомплекс АПК. До його складу входить: виро­щування зерна, його заготівля, зберігання; низка галузей харчової промисловості, що переробляють і використовують перероблену зернову продукцію (борошномельно-круп'яна, хлібопекарська, ма­каронна, кондитерська, виробництво харчових концентратів, спир­това, крохмале-патокова та пивоварна); виробництво комбікор­мів; селекція і насінництво зернових культур, виробництво засобів виробництва, що забезпечують його функціонування; інфраструк­тура, що обслуговує цей підкомплекс.

Складовою частиною рослинництва є виробництво технічних культур високотоварної і високоінтенсивної галузі сільського го­сподарства. Розвиток виробництва технічних культур значною мі­рою визначає рівень інтенсивності сільськогосподарського вироб­ництва. Вирощування технічних культур ще залишається трудо-

463

містким виробництвом, рівень механізації окремих виробничих процесів є досить низьким. Розвиток і розміщення галузі визна­чають як сприятливі ґрунтово-кліматичні умови для вирощуван­ня окремих технічних культур, так і достатня забезпеченість тру­довими ресурсами. Виробництво технічних культур формує сировинну базу багатьох галузей харчової і легкої промисловості. Основними технічними культурами, що вирощуються в Україні, є цукровий буряк і соняшник, питома вага яких у структурі посів­них площ технічних культур становить 90 %, а також льон-довгу-нець, хміль, тютюн, льон-кудряш, ефіроолійні та лікарські рос­лини, які використовуються також як сировина в харчовій, легкій та медичній промисловості.

Під технічними культурами зайнято 4,2 млн га, що становить 15 % посівної площі України. Найбільші посівні площі під техніч­ними культурами зосереджені в Степовій і Лісостеповій зонах, тут вища концентрація їх посівів. Значно менша площа і концентра­ція посівів технічних культур в Поліській зоні.

Основна технічна культура України — цукровий буряк. Це і одна з найцінніших культур нашого землеробства. Україна — світовий виробник бурякового цукру. Саме від реалізації буряко­вого цукру наша країна традиційно отримує значний прибуток.

У 2000 р. під цукровим буряком було зайнято 0,8 млн га, що становить 3,2 % всієї посівної площі і 20,4 % площі посівів техніч­них культур. Протягом 1990-х pp. спостерігалася тенденція змен­шення посівів і валового збору цукрових буряків (табл. 3.62).

Таблиця 3.62

ПОКАЗНИКИ ВАЛОВОГО ЗБОРУ, УРОЖАЙНОСТІ ТА ПОСІВНИХ ПЛОЩ ЦУКРОВИХ БУРЯКІВ В УКРАЇНІ

Цукровий буряк — теплолюбива культура, яка потребує багато сонячних днів і багато води. У зв'язку з цим її можна вирощувати в районах, де кількість атмосферних опадів не менше ніж 500 мм за вегетаційний період, у також в районах зрошувального земле-

464

робства. її вегетаційний період становить 125—160 днів, сума ак­тивних температур — 2200—2800°. Цукровий буряк дуже вибаг­ливий до родючості ґрунтів. Кращі врожаї отримують на чорно­земах, перегнійно-карбонатних суглинкових ґрунтах. Вирощу­вання цукрових буряків — трудомістке виробництво. Тому при розміщенні посівів цукрових буряків, крім природних умов, врахо­вуються і економічні: наявність трудових ресурсів, переробних підприємств та транспортна забезпеченість. Такі умови є в Лісо­степовій зоні України. Все це пояснює концентрацію посівів цук­рових буряків саме в цій зоні, особливо в її правобережній частині (Вінницька, Черкаська, Київська, Хмельницька, Тернопільська, Чер­нівецька, Львівська, Рівненська, Волинська, Житомирська області), а також в лівобережній (Полтавська, Сумська, Харківська, Черні­гівська області). У Лісостепу сконцентровано 80 % посівів цук­рових буряків України. Ця зона дає майже 70 % усього валового збору цієї культури. Невеликі площі посівів є в північному Степу та на півдні Полісся.

Для виробництва 1 т цукру потрібно 9—10 т цукрових буря­ків. Перевезення сировини залізницею на 1 км у 6—-7 разів обхо­диться дорожче, ніж перевезення відповідної кількості цукру. Враховуючи низьку транспортабельність цієї сировини, а також те, що вона швидко псується, підприємства з переробки цукрових буряків — цукрові заводи розміщуються поблизу цукробуряко­вих плантацій. Цукрові заводи разом з сировинними базами ста­новлять елементарні агропромислові утворення.

Серед технічних культур найбільшу посівну площу, що знач­но зросла в 1990-ті pp. порівняно з попередніми, має соняшник. У 2000 р. під цією культурою було зайнято 2,9 млн га, що стано­вить 10 % всієї посівної площі і 70 % площі посіву технічних культур України. Соняшник — це основна олійна культура, валові збори якої становлять 2,5—3,4 млн т при урожайності 12—15 ц/га. У 2000 р. було зібрано 4 млн т насіння соняшнику. За виробницт­вом соняшнику Україна входить в першу десятку країн-виробни-ків цієї культури, посідаючи третє місце за валовим збором. Це — світлолюбива і теплолюбива культура, добре переносить посуху. Вегетаційний період становить 100—200 днів з сумами активних температур 2200—2300°. В Україні ця культура вирощується в зоні, де сума температур становить 3000°. Добрі врожаї вона дає на чорноземах, темно-каштанових ґрунтах, сірих лісових суглинках, перегнійно-карбонатних; зовсім не витримує кислих та болотних ґрунтів. Це дає змогу культивувати його в зонах недостатнього зво­ложення, переважно в Степовій зоні, де розміщено 80 % його по-

465

сівів. У господарствах цієї зони посіви соняшнику становлять 10—14 % усієї посівної площі. Частково вирощують соняшник і в Лі­состепу. Найбільші площі посівів зосереджені в Дніпропетровській, Запорізькій, Донецькій, Кіровоградській та Харківській областях.

Серед інших олійних культур в Україні вирощують сою в захід­ному Лісостепу, особливо в Черкаській та Вінницькій областях. Це нова для України культура. У 2000 р. її валовий збір становив 8 тис. т. На півдні, переважно в Миколаївській, Херсонській, Запо­різькій та Дніпропетровській областях вирощують рицину; в захід­них областях — ріпак; ефіроолійні культури — коріандр, м'яту, троянду, лаванду, кмин — вирощують переважно на півдні Криму, на Поділлі.

Льон-довгунець — основна прядивна культура України. Льон-довгунець — це невибаглива до тепла, вологолюбива культура, потребує 600—700 мм опадів, має короткий вегетаційний період (80—90 днів) з сумою активних температур 1200—1600°. Най­більш придатними для її вирощування є суглинкові, або супіщані сірі та підзолисті ґрунти. Отже, найбільш сприятливі умови для культивування цієї рослини — поліські райони, а також перед­гір'я Карпат. Найбільші посівні площі знаходяться в Житомирсь­кій, Чернігівській, Київській, Рівненській, Львівській, Волинсь­кій, Івано-Франківській областях. У Поліссі зосереджено 78 % посівних площ льону-довгунця і виробляється майже 95 % його валових зборів. Україна ще на початку 90-х pp. за обсягом вироб­ництва льоноволокна входила до числа країн — найбільших ви­робників цієї галузі. її питома вага у світовому виробництві льо­новолокна становила 13—14 %. Це була основна, досить прибут­кова галузь Полісся і Прикарпаття. В останні роки через пору­шення паритету цін ця галузь стала невигідною, що призвело як до зменшення посівних площ під цією культурою (з 211 тис. га в 1985 р. до 23 тис. га в 2000 р.), так і до зменшення її валових збо­рів (відповідно з 100 тис. т до 8 тис. т).

До прядивних культур належить і конопля, південні сорти якої вирощуються переважно в Миколаївській, Одеській, Дніпропет­ровській та Черкаській областях, а середньоросійські — в Сумсь­кій, Чернігівській, Полтавській областях. Льонарство і конопляр­ство створюють сировинну базу для розвитку луб'янопромисло-вого підкомплексу АПК. Цей підкомплекс включає виробництва, що переробляють цю сировину.

В повоєнні роки була спроба в південних районах Херсонської, Миколаївської, Одеської областей та степовому Криму створити ба­вовницьку базу. Але через низьку врожайність бавовнику і низьку

466

якість продукції вимушені були відмовитись від вирощування цієї культури в Україні. Зараз повернулися знову до вирішення цієї проб­леми, і ось уже перші 200 га бавовнику посіяно на Херсонщині.

До технічних культур належать також махорка, тютюн і хміль. Хміль вирощують на Житомирщині, яка дає 70 % його вироб­ництва в Україні. Невеликі його площі є в Київській, Вінницькій, Хмельницькій, Рівненській та Волинській областях. Махорку висі­вають на Чернігівщині, Полтавщині, Сумщині та Черкащині. Основ­ні посіви тютюну зосереджені в Криму, Закарпатті, Хмельниць­кій та Тернопільській областях, а також на Чернігівщині.

Вирощування картоплі і овочебаштанних культур — важливі галузі рослинництва, що забезпечують населення високоцінними продуктами харчування, а також мають велике технічне і кормо­ве значення. На частку цих галузей припадає 28,7 % сільського господарства і 47,4 % продукції рослинництва. Під посівами цих культур зайнято 2277 тис. га, що становить 8,4 всієї посівної площі України. Серед цих культур виділяються посіви картоплі, які займають 1629 тис. га. Картопля — цінна землеробська куль­тура універсального значення. У продовольчому балансі насе­лення картопля посідає друге місце після зерна, є його «другим хлібом». Потреби населення нашої країни в картоплі задоволь­няються повністю, навіть перевищують науково обґрунтовану норму споживання цього продукту. Картопля використовується і як продовольча, і як технічна (крохмале-патокове і спиртове ви­робництво) та кормова культура. Картопля характеризується се­редньою вибагливістю до тепла, оптимальна температура для її розвитку — 18—20°. Вегетаційний період становить 70—120 днів з сумою активних температур 1200—1800°. Потребує багато воло­ги і поживних речовин. Добре росте на легких супіщаних або суг­линкових ґрунтах, а також окультурених торфових ґрунтах, чор­ноземах, добре переносить кислі ґрунти Лісової зони. Саме таки­ми умовами характеризуються Полісся України, північні райони Лісостепу. Картоплю вирощують скрізь, але в цих, сприятливих для її виробництва районах (Чернігівська, Сумська, Волинська, Житомирська, а також Вінницька і Тернопільська області), спо­стерігається найбільша концентрація її посівів. У сировинних зо­нах крохмале-патокових і спиртозаводів концентрація її посівів досягає 34—40 %. Велика концентрація посівів картоплі спосте­рігається і в господарствах приміського типу навколо великих міст, промислових і рекреаційних центрів, де вона досягає 12— 15 %. В південних областях картопля має невелику питому вагу (1—1,5 %) у структурі посівних площ, за винятком районів зро-

467

шуваного землеробства, де створені спеціалізовані зони вирощу­вання ранньої картоплі.

Під овочевими культурами зайнято 0,5 млн га, що становить 1,9 % всієї посівної площі. Валовий збір овочів — 5—6 млн т. В Україні вирощують близько 40 видів різних овочевих культур. Всі вони мають різні вимоги щодо екологічних умов їх вирощу­вання. За вимогами до температурного режиму вони поділяються на вибагливі до тепла, що розвиваються при температурі понад 15° із сумою активних температур понад 1500° і не витримують приморозків, і холодостійкі, що вегетують при температурі 6—8° із сумою активних температур від 300 до 1450°. Усі вони світло-любиві, потребують багато вологи, найбільш вибагливі до родю­чості ґрунтів.

Овочі — малотранспортабельна продукція. Саме це значною мірою визначає територіальну організацію їх виробництва. У зв'яз­ку з цим основна маса товарної продукції овочівництва орієн­тується на споживача і виробляється в приміських АПК поблизу великих міст, промислових, рекреаційних центрів, а також у си­ровинних зонах овочеконсервних підприємств. Великі спеціалі­зовані господарства з вирощування овочів розміщені навколо Киє­ва, Харкова, Львова, Дніпропетровська, Запоріжжя, промислових центрів Донбасу, а також Одеси, Херсона, Миколаєва та Криму. Решта овочів вирощується в спеціалізованих зональних районах, природно-економічні умови яких сприяють розвиткові тих чи інших овочевих культур. Це — райони Степу, де вирощують теп-лолюбиві культури — особливо помідори, баклажани, перець; Лісостеп, де культивують огірки, помідори та інші овочеві куль­тури; Полісся, умови якого сприяють вирощуванню більш холо­достійких культур — капусти, столових коренеплодів, гороху тощо. Якщо потреби населення в картоплі забезпечуються повніс­тю, навіть з перевищенням рекомендованих норм, то овочів спо­живається на душу населення ще недостатньо — в 2 рази менше рекомендованих фізіологічних норм.

Баштанні культури (кавуни і дині) вирощують переважно на півдні і південному сході України — Херсонська, Миколаївська, Одеська, Запорізька, Дніпропетровська, Донецька області та АР Крим.

Важливою галуззю рослинництва є плодівництво, до складу якого входить садівництво, ягідництво, виноградарство та ін. Плодово-ягідні насадження розміщені по всій території країни, але найбільша їх концентрація в правобережному Лісостепу, пів­денному Степу, Криму та Закарпатті. Ягідники розміщені в Лісо-

468

степу та Поліссі, а також навколо великих міст та промислових

центрів.

Тваринництво. Другою важливою галуззю сільського госпо­дарства є багатогалузеве тваринництво. Від рівня його розвитку залежить наповнення ринку висококалорійними продуктами хар­чування — м'ясом, молочними продуктами, яйцями тощо. Тва­ринництво дає сировину для харчової і легкої промисловості (м'ясо, молоко, шкіра, вовна, віск, пух тощо), а також для вироб­ництва низки лікувальних препаратів. Тваринництво має тісні зв'язки із землеробством, якому воно постачає органічні добрива. У свою чергу землеробство бере участь у формуванні кормового балансу тваринництва. Розвиток і розміщення тваринництва ви­значається значною мірою наявністю кормової бази, тому що майже половина всіх витрат у цій галузі припадає на створення кормових раціонів тварин. Кормову базу формують польове кор­мовиробництво (вирощування кормових і зернофуражних куль­тур), природні кормові угіддя (сіножаті і пасовища), а також від­ходи переробки сільськогосподарської продукції, відходи харчо­вої промисловості і комбікормова промисловість.

Основою кормової бази є польове кормовиробництво. Під кормовими культурами в Україні зайнято 7—11 млн га, що ста­новить 26—37 % усієї посівної площі. Це — посіви кукурудзи на силос і зелений корм, однорічні і багаторічні трави, кормові ко­ренеплоди тощо. Другим важливим джерелом кормової бази є використання природних кормових угідь. їх площа в Україні ста­новить 7,8 млн га, в тому числі сіножаті займають 2,3 млн га, па­совища — 5,5 млн га. У структурі сільськогосподарських угідь висока питома вага сіножатей в Поліссі і Лісостепу, а пасовищ — у Степовій зоні. В Україні налагоджено виробництво комбікор­мів на комбікормових заводах, у кормоцехах, де використову­ються різноманітні кормові домішки для підвищення якості кор­мів. Наявність кормової бази, її структура визначають спеціалізацію тваринництва. Так, райони розвинутого польового кормовироб­ництва спеціалізуються на молочному і молочно-м'ясному ско­тарстві, свинарстві, а наявність природних кормових угідь сприяє розвитку м'ясного і м'ясо-молочного скотарства, вівчарства.

До складу продуктивного тваринництва входять скотарство, свинарство, птахівництво і вівчарство. Менше значення мають конярство, бджільництво, ставкове рибництво, шовківництво тощо. Розрізняються і виробничі напрями залежно від того, для яких цілей використовуються тварини (молочне, м'ясо-молочне скотарство, сальне свинарство тощо). Провідною галуззю тварин-

469

ництва в усіх природно-економічних зонах України є скотарст­во, яке має молочно-м'ясну і м'ясо-молочну спеціалізацію пере­важно в Поліссі і Лісостепу. За молочно-м'ясної спеціалізації ча­стка корів у продуктивному стаді становить 40—50 %, а за м'ясо-молочного напряму — до 40 %. У Степовій зоні переважає м'яс­ний і м'ясо-молочний напрям (корів у стаді 35—40 %). У при­міських АПК, що створюються навколо великих міст, промис­лових центрів Придніпров'я і Донбасу, рекреаційних районах для задоволення потреб міського населення в цільномолочній продукції — молочна спеціалізація скотарства, де частка корів у стаді становить 60—65 %. Тут і найвища удійність корів — З—4 тис. кг.

На кінець 2000 р. в Україні налічувалось 9,4 млн голів великої рогатої худоби, у тому числі корів — 4,9 млн голів (на 1 січня 1991 р. — відповідно 24,6 млн гол. великої рогатої худоби і 8,3 млн голів корів), середній річний удій яких становив 1384 — 1902 кг. Найвища концентрація поголів'я великої рогатої худоби в пра­вобережному Лісостепу і на заході Поліської зони. Основні поро­ди корів в Україні — симентальська (Лісостеп, східне Полісся), лебединська (Чернігівська, Сумська, Харківська області), білоголова українська і чорно-ряба (Полісся і частково Лісостеп), сіра україн­ська (Кіровоградська, Дніпропетровська, Полтавська, Харківська, Луганська області), бура карпатська (Карпати), червона степова (Степ).

Свинарство — друга за значенням і кількістю продуктивної ху­доби галузь тваринництва. На кінець 2000 р. налічувалось 7,6 млн голів (на 1 січня 1991 р. — 19,4 млн голів). Свинарство розмі­щене в усіх природно-економічних зонах. Розміщення галузі визна­чається станом і характером кормової бази. Свинарство розви­вається переважно в районах інтенсивного землеробства, в райо­нах вирощування картоплі, цукрового буряку, фуражного зерна, а також у районах переробки сільськогосподарської продукції, хар­чової промисловості, де для відгодівлі свиней використовують відходи відповідного виробництва. Найбільша концентрація по­голів'я свиней у Поліссі і Лісостепу, особливо в Рівненській, Чер­каській, Київській, Хмельницькій, Вінницькій областях. У Полі­ській і Лісостеповій зонах галузь має м'ясо-сальний напрям, у Сте­пу — сальний. У приміських АПК переважає м'ясний напрям. Основні породи свиней — велика біла, що найбільше поширена в Поліссі, Лісостепу і на півночі Степової зони; українська біла сте­пова — у Степу, а також степова ряба, миргородська, довговуха біла та ін.

Серед галузей продуктивного тваринництва вирізняється пта­хівництво. Важливим чинником його розміщення є орієнтація на споживача. Тому найвища концентрація поголів'я птиці спосте­рігається в приміських АПК. Висока концентрація спостерігаєть­ся також у Лісостепу і в Степу, де птахівництво орієнтується на виробництві зерна (концентрованих кормів). В Україні налічу­ється близько 150 млн голів птиці, 90 % з яких становлять кури.

Вівчарство має допоміжне значення, за винятком спеціалізо­ваних господарств та господарств у гірських місцевостях. Найбіль­ша концентрація поголів'я овець і кіз у степових та передгірських районах. У степу воно має вовняний напрям, у Лісостепу і Поліс­сі — м'ясо-вовняний. На кінець 2000 р. в Україні налічувалося 1,8 млн голів овець і кіз проти 8,4 млн голів у 1991 р.

Сільське господарство як територіальна система. Сільське господарство — це рослинний і тваринний світ, який існує поряд з лісовим і водним господарством. Територія України може роз­поділятися між користувачами за призначенням (табл. 3.63).

Таблиця 3.63