2.2. Організаційно-правова база

реалізації регіональної економічної політики

В умовах демократизації та розвитку ринкових відносин, зро­стання самостійності регіонів об'єктивною необхідністю є фор­мування нормативно-правового поля, в межах якого реалізується регіональна економічна політика. Залежно від організаційно-пра­вових особливостей регіональну економічну політику поділяють на експліцитну та імпліцитну. Перша з цих двох форм політики втілюється у життя переважно через офіційні документи, конкре­тні напрями і заходи, і тому має чітко виражений регіональний характер; друга являє собою, як правило, соціально-економічні наслідки рішень, що приймаються на національному рівні, і тому має неявний характер.

898

Організаційно-правова база реалізації регіональної економіч­ної політики охоплює державне регулювання територіального розвитку на основі системи законів і нормативів, програмні ме­тоди впливу на розвиток регіонів, власне економічні регулятори. Система економічних регуляторів повинна забезпечити рівновагу між економічною доцільністю та соціальною справедливістю. Під кожний напрям реалізації регіональної економічної політики має бути сформований відповідний комплекс економічних регу­ляторів, які взаємозв'язані між собою і не суперечать один одному.

Держава регулює регіональний соціально-економічний розви­ток на основі нормативно-правових та економічних важелів. Нор­мативно-правові важелі створюють відповідне законодавче поле, в межах якого функціонують економічно самостійні суб'єкти го­сподарської діяльності. Економічні важелі (фінанси, податки, ці­ни, кредит) формують основу для розвитку конкуренції та під­приємництва. У цілому нормативно-правові та економічні методи регулювання спрямовуються на те, щоб забезпечити найбільш сприятливі умови для ефективної роботи низових суб'єктів регіо­нального господарювання. Основними економічними регулято­рами з боку держави є: грошово-фінансові (норма обов'язкових резервів, ставка міжбанківського кредиту, операції національного банку з державними облігаціями на ринку цінних паперів); пода­ткові (види і ставки податків, об'єкти оподаткування, пільги); ці­нові; норми амортизаційних відрахувань, прискорена амортиза­ція; квоти і ліцензії; зовнішньоторговельні регулятори; митні; дотації і субсидії; стимулювання поставок продукції і надання послуг для державних потреб.

Держава активно застосовує адміністративні методи регулю­вання у сферах, які відображають національні інтереси: викорис­тання національного багатства, у тому числі природних ресурсів; геополітичні та екологічні проблеми; соціальний захист населен­ня. До основних адміністративних регуляторів з боку держави на­лежать: прямий контроль за монопольними ринками; заходи пре­вентивного характеру; розроблення стандартів і контроль за їх виконанням; визначення соціальних стандартів якості життя; за­хист національних інтересів.

Як показує світовий і вітчизняний досвід, результативність державного регулювання різних напрямів регіонального розвитку значною мірою залежить від дієздатності системи управління. Необхідно досягти чіткого розподілу повноважень і відповідаль­ності між різними гілками влади, територіальними і галузевими органами управління. Важливо, щоб державне регулювання те-

899

риторіального розвитку ґрунтувалося на системних засадах, тоб­то мають бути чітко регламентовані процедури прийняття рі­шень, установлений порядок фінансування заходів і контроль за виконанням рішень органів влади і управління, які безпосередньо стосуються сфери регіонального розвитку. У цілому організація системи управління базується на принципах самофінансування та самоврядування територіального розвитку.

Важливого значення набуває удосконалення територіальної організації влади і місцевого самоврядування на таких засадах: створення прозорої системи адміністративно-правових та фінан­сово-економічних взаємовідносин між владними структурами на національному, регіональному і місцевому рівнях; посилення дер­жавного контролю за фінансовою дисципліною місцевих органів виконавчої влади; налагодження партнерських стосунків та чіт­кого розмежування повноважень між органами виконавчої влади і місцевого самоврядування щодо надання послуг населенню; фор­мування дієздатних територіальних громад з відповідним ресурс­ним забезпеченням.

На початку 1970-х pp. розроблення і реалізація державної регі­ональної політики в європейських країнах здійснювалась переваж­но центральними органами виконавчої влади. Надалі зросло зна­чення органів місцевого і регіонального самоврядування, а також приватних організацій, які безпосередньо розробляли і реалізову­вали окремі заходи і напрями цієї політики. При цьому функції центрального уряду поступово звужуються — вони обмежуються координацією її основних стратегічних напрямів. Підвищилась ак­тивність місцевих об'єднань громадян, неприбуткових організацій, фондів, які представляють інтереси територіальних громад. За останні роки в країнах Європи відмічається посилення процесів децентралізації в реалізації основних напрямів державної регіональ­ної політики. З цієї причини виникло багато «локалізованих» проек­тів, у здійсненні яких брали участь різні верстви населення. Серед країн Європи, в яких зберігається високий рівень централізації регіональної політики, вирізняють Італію, Грецію, Португалію.

Світовий досвід показує, що єдиної моделі побудови організа­ційно-правової основи регіональної економічної політики не іс­нує. Найкращим є варіант, за яким держава створює правові ос­нови для використання внутрішнього потенціалу територій. Водночас держава повинна надавати допомогу тим регіонам, які є «локомотивами розвитку». Забезпечуючи формування конку­рентоспроможних регіонів, держава тим самим зміцнює свій еко­номічний потенціал.

900