Оптимальний варіант розподілу ризиків у проектах дпп

Існує чимало категорій комерційних ризиків, притаманних масштабним проектам соціальної інфраструктури. Поширеним негативним наслідком таких ризиків є неспроможність проектів інфраструктури забезпечувати надання суспільних послуг у необхідному обсязі та з дотриманням установлених стандартів якості. Наприклад, у будівництві ризики можуть полягати в недооцінці кошторису та невчасному завершенні будівництва; неналежно спроектований об’єкт інфраструктури обтяжуватиме уряд необхідністю виділяти додаткові бюджетні кошти на будівництво. Понад те, якісне надання послуг може перебувати під загрозою навіть після завершення будівництва. При цьому уряд може бути змушений робити регулярні виплати своїм приватним партнерам, навіть якщо ті надають послуги не в повному обсязі чи неналежної якості. Нарешті, уряд може бути відповідальним за ризик нестабільного попиту на послуги, який є наслідком коливань ділової активності або інших зовнішніх факторів. Якщо контракт вимагає від уряду здійснювати регулярні виплати приватним партнерам незалежно від рівня попиту на послуги, значні коливання попиту можуть створити відчутне фінансове навантаження на державний бюджет.

Залучення приватного сектору до програм ДПП дозволяє ефективніше керувати цими ризиками на усіх стадіях виконання проекту, в т.ч. під час проектування, будівництва, утримання та експлуатації об’єкта. По суті, можливість перерозподіляти ризики ґрунтується на довгострокових фінансових перевагах для учасників контракту. Якщо умови залучення приватного партнера належні, цей партнер сприятиме довгостроковому успіху проекту на кожному етапі його реалізації.

Фінансування проекту приватним партнером є важливою рисою будь-якого контракту ДПП: це створює надійні довгострокові зобов’язання та сприяє ефективному розподілу ризиків. За таких умов приватний партнер безпосередню зацікавлений у забезпеченні належного утримання та експлуатації об’єктів громадської інфраструктури, оскільки незадовільні результати діяльності неминуче призведуть до значних фінансових втрат. Тому фінансування масштабних державних проектів приватним сектором є ефективним механізмом підвищення продуктивності та надійності громадської інфраструктури.

Вартість капіталу для приватного сектора зазвичай вища, ніж для уряду, оскільки вона включає премію за пов’язані з інвестуванням ризики. Але якщо на приватного підрядника перекласти забагато ризиків, зростання ефективності може бути недостатнім, щоб компенсувати вищу вартість приватного капіталу для фінансування громадських інвестиційних проектів. Тож у контрактах ДПП слід уникати передачі приватним партнерам тих ризиків, які не стосуються проекту та якими приватні партнери не можуть ефективно керувати (наприклад, ризику нестабільності законодавства, що регулює використання суспільної інфраструктури). Водночас урядові не слід брати на себе більшу частину пов’язаних із проектами ризиків, оскільки це може зашкодити підвищенню ефективності державного сектора за допомогою ДПП.

Таким чином,основою успішного розподілу ризиків є належне оцінювання та визначення ціни кожного ризику. Надзвичайно важливо, щоб усі сторони погодилися з оцінкою кожного ризику, а стороні, яка бере на себе той чи інший ризик, були надані засоби контролю за основними чинниками, що формують цей ризик. Ринковий ризик відображає економічну динаміку і впливає на всі проекти. Застосування різних методів визначення ціни ринкового ризику часто стає основною причиною відмови щодо створення ДПП. Таким чином, важливим завданням є вибір справедливого методу оцінювання ринкового ризику. Наприклад, згідно із моделлю визначення ціни капітальних активів (Capital Asset Pricing Model - CAPM), яку широко використовують підприємства приватного сектору.

Висновки до розділу

Державно-приватне партнерство має стати ідеологією для взаємодії держави та бізнесу та розглядатися не лише як інвестиційний механізм, але і як ефективна модель управління економікою, яка, з одного боку, дозволяє скоротити і оптимізувати витрати бюджету, а з іншого підвищити якість управління об’єктом інфраструктури, і, відповідно, якість послуг громадянам, що надаються згодом на цій базі.

Впровадження державно-приватного партнерства покращує бізнес-клімат та позиції країни у світових рейтингах, що позитивно впливає на приток інвестицій та посилює конкурентоздатність національної економіки.

Державно-приватне партнерство не є універсальним інструментом, який сам може кардинально змінити рівень інвестування і якість інфраструктурних проектів в Україні. У той же час, використання ДПП в окремих галузях може мати значні переваги як для держави, так і для приватного бізнесу.

Наступними кроками удосконалення умов і механізмів взаємодії державного і приватного бізнесу в реалізації соціально-економічних задач мають стати: податкові пільги для ДПП і диверсифікованість пропозицій для приватного бізнесу; розробка нових форм ДПП і створення вертикально-інтегрованої системи управління ДПП, що дозволить скоротити трансакційні витрати й ефективно розподіляти ресурси; розвиток регіональних проектів і перехід від одиничних концесійних проектів до міжгалузевого; створення інституціонального, правового й організаційного середовища ДПП та формування фінансово-економічних інститутів, а також професійна підготовка управлінської ланки ДПП.

Різноманітні форми державно-приватного партнерства - контракт, оренда, концесія, угода про розподіл продукції, спільне підприємство - забезпечуть ефективні рішення у сфері реформування природних монополій, у розширенні практики угод про розподіл продукції, допоможуть швидше вирішити проблеми поліпшення виробничої і соціальної інфраструктури, забезпечити серйозний прорив у сфері комунального господарства.

Серед переваг ДПП:

• використання досвіду приватного сектору при створенні сучасних, високотехнологічних і економічних об'єктів громадської інфраструктури;

• створення більш конкурентного середовища при проведенні відкритих і прозорих тендерів;

• створення бази для побудови довгострокових контрактних відносин;

• залучення додаткових фінансових ресурсів для будівництва об'єктів громадської інфраструктури;

• надання більш високоякісних послуг для державного сектора в рамках незмінного бюджету;

• досягнення зростання ефективності та зниження витрат на стадії будівництва та експлуатації;

• створення стимулів для розвитку різних галузей економіки;

• підвищення ефективності інвестування державних коштів в інфраструктуру сучасного міста.

 Взаємодія держави, бізнесу і суспільства є необхідною умовою і ключовим чинником успіху соціоекономічного розвитку національної економіки. Державно-приватне партнерство один з перших і важливих кроків в цьому напрямку. Партнерство виступає також мірилом стану інституційного середовища, рівня розвитку і якості інститутів національної економіки.

Контрольні питання

1. Охарактеризуйте особливості функціонування державно-приватного партнерства в Україні у порівнянні зі странами «Великої сімки».

2. Перелічте міжнародні документи, що регламентують відносини публічно-приватного партнерства.

3. Дайте визначення поняття «державно-приватне партнерство».

4. Як співвідносяться поняття «державно-приватне партнерство» та «публічно-приватне партнерство»?

5. Назвіть основні переваги та недоліки державно-приватного партнерства.

6. Охарактеризуйте тенденцію проходження країнами світу трьох етапів розвитку партнерства між державою та приватним сектором.

7. Яким чином органи державного управління можуть забезпечити ефективність ДПП в наданні високоякісних послуг інфраструктури?

8. Охарактеризуйте таку форму партнерства між державою та бізнесом як контракти.

9. Які переваги та недоліки притаманні контрактам на обслуговування?

10. Які особливості укладання контрактів на управління в Україні?

11. У чому полягає особливість орендних відносин між владними структурами і приватним бізнесом?

12. Охарактеризуйте переваги та недоліки договорів оренди\лізингу, як форми державно-приватного партнерства, у вітчизняних умовах.

13. На яких положеннях базується концесійна діяльність?

14. Обгрунтуйте, чому зарекомендована у світі ідея концесії не спрацьовує в Україні.

15. Що є основою успішного розподілу ризиків у проектах ДПП?

Використані джерела

1. Акитоби Б., Хемминг Р., Шварц Г. Государственные инвестиции и государственно-частные партнерства // Вопросы экономики – 2007. - № 40 – С. 24 -29.

2. Апатенко О.П., Ляпін Д.В. Особливості законодавчого забезпечення державно-приватного партнерства як інструменту економічного розвитку // Матеріали засідання круглого столу на тему: «Державно-приватне партнерство як поштовх до економічного розвитку країни» – Київ, 21 травня, 2010 р. – С.9-19.

3. Бруссер П., Рожкова С. Государственно-частное партнерство – новый механізм привлечения инвестиций // Рынок ценных бумаг – 2007 - №2 (329). – С.29 33.

4. Варнавский В. Государственно-частное партнерство в России: проблемы становления // Отечественные записки. – 2004. - №6 – Режим доступу: http://www.strana-oz.ru/?numid=21&article=988.

5. Варнавский В.Г. Партнерство государства и частого сектора: Теория и практика // Мировая экономика и международные отношения. – 2006. - №7. – С.28-37.

6. Використання механізмів державно-приватного партнерства при створенні оптових ринків сільськогосподарької продукції : Результати дослідження // Проект ЄС «Виконання Україною зобов’язань щодо членства в СОТ та реалізації європейської політики добросусідства в сільскому секторі» - К., 2010 – 115 с.

7. Головінов О.М. Держава у ринковому середовищі: питання теорії: Монографія. – Донецьк: ДонНУЕТ, 2007. – 279 с.

8. Государственно-частное партнерство в коммунальном хозяйстве / Р.А. Мартусевич, С.Б. Сиваев, Д.Ю. Хомченко. – М.: Фонд «Институт экономики города», 2006 – С.106-109.

9. Государственно-частное партнерство в образовании: законодательный аспект (рабочие материалы к «Круглому столу» в Государственной Думе ФС РФ (Москва, 18.10.07), подготовленные Федеральным агентством по образованию // Недвижимость и инвестиции. Правовое регулирование 2007- № 3-4 (32-33). – С. 3-7.

10. Григоров О.М. Сучасні концесійні угоди: об’єкти, суб’єкти, класифікація // Український часопис міжнародного права. – 2002. - №1. – С.24 – 34.

11. Данасарова С.Д. Институт частно-государственного партнерства: становление и развитие в России: Автореф. дисс... канд. экон. наук: 08.00.01 / Восточно-Сибирский гос. технологич. ун-т. – Улан-Удэ, 2007. – 24 с.

12. Данілішин Б.М. Аналіз регуляторного впливу при впровадженні Закону України «Про загальні засади розвитку державно-приватного партнерства в Україні» // Департамент інвестиційної та інноваційної діяльності – Режим доступу: http://www.me.gov.ua/control/uk/publish/article/system?

13. Данілов О.Д. Інвестування: Навчальний посібник – Ірпінь, 2001. – 377 с.

14. Дерябина М. Государственно-частное партнерство: теория и практика // Вопросы экономики. – 2008. - №8 – C.61 – 77.

15. Досвід та перспективи впровадження державно-приватних партнерств в Україні та за кордоном / Винницький Б., Лендьел М., Онищук Б., Сегварі П. – К.: «К.І.С.», 2008. – 146 с.

16. Евенко В.В. Государственно-частное партнёрство: альянс скипетра и капитала / В.В. Евенко, В.Ю. Солдатенков // Вестник Брянского государственного технического университета, 2008, N 3. – 144 c.

17. Економічний діалог: партнерство заради прогресу / Жаліло Я. А., Акімова І. М., Ляпін Д. В. та ін. - К., 2007. – Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/Table/8022007/80207/anons.htm

18. Каданя (Кеслер) А.Я. Партнерство между государственными и частными структурами // Экономические науки. –2007. – № 7. – С. 111-114.

19. Мартусевич Р.А. Мировой опыт государственно-частного партнерства в коммунальном хозяйстве: факторы успеха и неудач с позиций частного сектора // Материалы VII Международной конференции «Модернизация экономики и государство» - Режим доступа: http://www.nisse.ru

20. Михеев В.А. Государственно-частное партнерство в реализации приоритетных национальных проектов // http://www.c-society.ru/wind.php?.

21. Полякова О.М. Державно-приватне партнерство в Україні: проблеми становлення // Научно-технический сборник - № 87 – 2009 - Режим доступу: http://eprints.ksame.kharkov.ua

22. Посібник з публічно-приватних партнерств / Під ред. Маслюківська О.- Київ: «Діалог-Київ», 2009. – 80 с.

23. Про державно-приватне партнерство : Закон України № 2404- VI від 1 липня 2010р. - [чинний] // [Електронний ресурс]. — 2007. — Режим доступу : http://www.rada.gov.ua.

24. Проданова, Л.В. Державно-приватне партнерство: сутність і форми / Л.В.Проданова // Науковий вісник Ужгородського університету. Економіка. – 2009. – Вип. 28, Ч. 2. – С. 116-119.

25. Рожкова С.А. Анализ зарубежного опыта реализации проектов ГЧП в различных отраслях экономики // Вестник СПбГУ. – 2006. – №4. – С. 217-221.

Розділ 8.

Мета –

формування та поглиблення знань з сучасних технологій стратегічного планування розвитку територій, удосконалення умінь розробки програмних документів щодо регіонального розвитку

 формування знань базової специфіки планування, прогнозування та розроблення програм економічного та соціального розвитку регіонів:

• знання термінології – «регіон», «регіональна політика», «регіональний розвиток», «стратегія регіонального розвитку», «прогнозування», «планування», «стратегічне планування», «маркетинговий підхід», «територіальний маркетинг»;

• знання основних прогнозно-планових документів щодо регіонального розвитку та форм взаємодії органів влади при їх розробці;

 удосконалення знань щодо принципів та методів розроблення: програм економічного і соціального розвитку регіонів:

• розуміння підходів до розроблення та реалізації регіональних цільових програм;

 формування та розвиток умінь використання маркетингового підзоду до стратегічного планування розвитку території.

Ключові слова: стратегія регіонального розвитку, програма соціально-економічного розвитку регіону, прогнозно-планові документи, стратегічне планування, маркетинг території.

8.1.

ЗМІНА ПАРАДИГМИ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Чинники продуктивності та ефективності діяльності регіонів, характеристики традиційної та сучасної регіональної економічної політики, сучасна державна регіональна політика.

Посилення конкуренції та глобалізація призвело до змін у поглядах на регіони та їхню долю. Регіони стали набувати власної ідентичності, не лише як адміністративні одиниці, але й як активні партнери на загальнодержавному та міжнародному рівнях. Регіони сприяли створенню бази для формування нового підходу до питань розвитку, що частково ґрунтується на їхній близькості до населення та ресурсів, а частково на новому мисленні, що враховує просторову динаміку, в якій внесок у зростання роблять як матеріальні (капітальні інвестиції та інфраструктура), так і нематеріальні чинники. Центр уваги змістився до чинників продуктивності та ефективності діяльності регіонів, які забезпечують успіх і які можна виразити такими характеристиками:

- людські ресурси, якість, уміння та мобільність робочої сили, включаючи її здатність адаптуватися до технологічних та організаційних змін;

- інституції та їх головна роль у можливості успішного впровадження політики регіонального розвитку;

- нематеріальні чинники, як, наприклад, «соціальний капітал», що поєднує в собі складне переплетіння консолідованих знань і культури, інноваційної поведінки, «підприємницького духу», соціальних правил, довіра та співпраця у соціальній та економічній сферах;

- історична спадщина.

У розроблених останнім часом підходах поєднання цих чинників вважається необхідною передумовою будь-якого процесу розвитку території. Таке нове розуміння дає підстави припустити, що показники економічної діяльності регіонів залежать не лише від капіталу та технічних чинників, а й від неекономічних чинників, таких як інституції, культура, інноваційна поведінка та відповідний потенціал.

Різниця між рівнем розвитку регіонів є об’єктивним явищем. Однак трансформація економічних засад макросистеми України на початку ХХІ ст. призвела до прогресування регіональної диференціації. Тому стратегічно важливим є проведення в Україні територіальної політики, спрямованої на усунення диспропорцій розвитку регіонів.

Це обумовлює трансформацію регіональної політики – перехід від територіального перерозподілу ресурсів, з метою послаблення диференціації регіонів, до стимулювання регіонального розвитку з акцентом на власному потенціалі та ресурсах території, що передбачає:

• створення необхідних передумов для стійкого розвитку регіонів, сприяння гармонізації структури їхнього господарства;

• зниження розбіжностей між регіонами в рівні життя населення, надання громадянам країни рівних соціальних можливостей;

• впровадження заходів щодо поліпшення гендерної рівності;

• координацію та узгодження загальнонаціональних, регіональних інтересів та інтересів територіальних громад і спільнот;

• підвищення ефективності використання бюджетних коштів;

• стимулювання прямої зацікавленості та відповідальності територіальної спільноти (громади) за власний розвиток.

Таблиця 8.1.