5.3.2. Державне управління інвестиційними проектами

Інвестиційний проект – структурований у часі та просторі в певній послідовності, якості та кількості процес нового або модернізація діючого виробництва товарів і послуг.

Інвестиційні програми та проекти мають багато спільного. Вони спрямовуються на досягнення поставленої мети, яка обов’язково має соціально-економічний, екологічний, техніко-технологічний, інформаційно-інноваційний та інші виміри й причинно-наслідковий взаємозв'язок. Їх реалізація здійснюється через прогнозування, планування, організацію, стимулювання, контроль та оцінку.

Між інвестиційними програмами та проектами є багато різного, наприклад різні об’єкти та суб’єкти, які здійснюють інвестиційну діяльність. Різні масштаби вкладання капіталу та суб’єкти вкладання зумовлюють специфіку формування інвестиційних програм та проектів.

Між інвестиційною програмою та інвестиційними проектами існує причинно-наслідковий зв'язок. Інвестиційна програма задає параметри розробки та реалізації інвестиційних проектів. У реалізації інвестиційних проектів знаходить своє завершення інвестиційна політика та інвестиційні програми.

Розробка і реалізація інвестиційних проектів в умовах невизначеності внутрішніх та зовнішніх параметрів інвестиційної діяльності потребують інструментів усунення та зменшення невизначеностей, які характеризують сучасні зміни в економіці. Це зумовлює необхідність розробки алгоритму формування інвестиційного проекту, який відповідає змісту інвестиційної діяльності у часі та просторі. Усунення невизначеностей параметрів інвестиційної діяльності має здійснюватися на всіх стадіях розробки та реалізації інвестиційного проекту.

Одним із інструментів управління є проведення державної експертизи інвестиційних проектів, яка здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2002 р. № 483 «Про порядок затвердження інвестиційних програм і проектів будівництва та проведення їх комплексної державної експертизи».

Державні органи мають забезпечити раціональне використання бюджетних коштів, що вкладаються в об’єкти, які можна віднести до самоокупних – всі проекти, крім оборони, безпеки і соціальної сфери. На практиці великі обсяги державного бюджету використовуються як прямі державні інвестиції, тому держава має контролювати ефективність їх використання.

Світовим банком запропонована процедура державної експертизи інвестиційних проектів:

- методичне забезпечення – передбачає розробку критеріїв, за якими буде проводитися відбір проектів. Кожному критерію надається відповідна значимість, яка вимірюється питомою вагою у системі коефіцієнтів. Претенденти на бюджетне фінансування мають бути ознайомлені з методичним рекомендаціями і вимогами до бізнес-плану;

- експертиза бізнес-плану – здійснюється на засіданні Експертної ради, куди він має бути поданий експертам на ознайомлення не пізніше ніж за один місяць до розгляду. Експерти повинні мати змогу в будь-який час звернутись до розробників бізнес-плану для уточнення даних. Причиною відмови від розгляду проекту може бути невідповідність бізнес-плану рекомендованим стандартам;

- засідання Експертної ради – проект представляє керівник підприємства, який має продемонструвати рівень своєї компетенції і який відповідає за його успішну реалізацію. Крім того, на Експертній раді виступає експерт, який письмово повідомляє про своє рішення. Рішення про фінансування проекту приймається після заслуховування сторін;

- контроль за реалізацією проекту – призначається куратор, який щомісяця подає звіт про хід виконання затвердженого плану та повідомляє про зміни або невідповідності плану, а також розробляє власні пропозиції щодо внесення змін у план робіт. Ефективність використання бюджетних коштів контролює відповідний орган, який розглядає інформацію куратора проекту і приймає рішення про внесення змін у план робіт або припинення проекту.

Державне управління інвестиційною діяльністю виявляється у формах прямого та опосередкованого управління. Пряме управління здійснюється через розробку і реалізацію інвестиційних програм та управління державними інвестиціями. Опосередковане державне управління – через: податкову політику, грошово-кредитну політику, регулювання фондового ринку, законодавче забезпечення прав інвесторів та їх захист, приватизацію об’єктів державної власності й розміщення цінних паперів на фондовому ринку, контроль за дотриманням норма і стандартів. Для забезпечення координації інвестиційної діяльності держава має виконувати інвестиційну функцію. На рис.5.2. представлено алгоритм підготовки та реалізації інвестиційного проекту.

В Україні функціонує досить розгалужена інвестиційна інфраструктура: фондові, товарні та універсальні біржі, депозитарії,  зберігачі, реєстратори, інформаційно-консультаційні центри, банки, інноваційні та інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, агентства розвитку бізнесу, технологічні та науковий парки, науково-консультаційні центри інвестицій i міжнародного бізнесу, небанківські фінансово-кредитні установи, торговці цінними паперами, інститути спільного інвестування і компанії з управління активами, недержавні пенсійні фонди, адміністратори НПФ, страхові компанії тощо.

Рис. 5.2. Алгоритм підготовки та реалізації інвестиційного проекту

Організація управління інвестиціями в Україні має наступну структуру.

1. Державне агентство України з інвестицій та розвитку (Держінвестицій) є центральним органом виконавчої влади у сфері інвестиційної діяльності. Діяльність Держінвестицій спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Першого віце-прем'єр-міністра України. Держінвестицій у своїй діяльності взаємодіє з Мінекономіки як головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної інвестиційної політики.

Основними завданнями Держінвестицій є:

• участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері інвестиційної та інноваційної діяльності;

• сприяння залученню інвестицій, забезпечення підвищення вітчизняного потенціалу з експорту продукції, що виробляється на підприємствах галузей національної економіки, а також стимулювання вітчизняного виробництва продукції, імпорт якої становить значну частку на ринку України.

2. Державна інноваційна фінансово-кредитна установа (ДІФКУ) була створена відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 8 серпня 2007 року № 1007. Засновником ДІФКУ є держава в особі Кабінету Міністрів України. Установа відноситься  до сфери управління Державного агентства України з інвестицій та інновацій (з 2010 року з інвестицій та розвитку).

Метою ДІФКУ є здійснення фінансової підтримки інноваційної діяльності суб'єктів господарювання різних форм власності, а також залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для розвитку національної економіки.

3. Державна інвестиційна компанія створена відповідно до Постанови КМУ № 471 від 09.06.2010 р. Установа відноситься  до сфери управління Державного агентства з інвестицій та розвитку.

Державна інвестиційна компанія сприяє зміцненню економіки України, залучаючи зовнішні та внутрішні кредитні та інвестиційні ресурси, і направляє їх на фінансування інноваційних та інвестиційних проектів у стратегічних галузях економіки.

Світова фінансово-економічна криза вплинула на низьку інвестиційну активність у 2008-2009 роках - високий інфляційний тиск при значній волатильності інфляції та низька конкурентоздатність економіки призвело до низької схильності до інвестицій.

Держава не вперше вирішує проблему низької інвестиційної активності програмним методом. Так, 28 грудня 2001 року Кабінет Міністрів України постановою № 1801 затвердив Програму розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 роки. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 9 серпня 2002 року № 440-р схвалено План заходів щодо виконання Програми розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 роки.

Однак заходів з реалізації Програми, термін яких спливає у поточному році, виявилось недостатньо для досягнення задекларованої мети - створення привабливого інвестиційного клімату та розвиток інфраструктури інвестиційної діяльності для забезпечення сталого економічного зростання та підвищення життєвого рівня населення.  Підтвердженням цьому є те, що за рейтингом Всесвітнього банку «Ведення бізнесу» Україна займає 142 позицію із 183 країн, що досліджувались. Серед лідерів - Сінгапур, Нова Зеландія, Гонконг та США. Попереду України (на 141 місці) стоїть Гондурас. Естонія посіла 24 місце, Словаччина - 42, Білорусь -58, Польща - 72, Російська Федерація - 120.

Рейтинг «Ведення бізнесу» складається з 10 компонентів, за якими Україна займає відповідно 181 місце - «Оподаткування» та «Одержання дозволів на будівництво», 145 місце - «Ліквідація підприємств», 141 місце -  «Реєстрація власності», 139 місце - «Міжнародна торгівля», 134 місце -«Реєстрація підприємств», 109 місце - «Захист інвесторів».

Таким чином, податкове та регуляторне середовище є найвагомішими складовими інвестиційного клімату, за якими його характеризують як несприятливий.

Також, не досягнута мета щодо розвитку інфраструктури інвестиційної діяльності. План заходів щодо виконання Програми розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 роки взагалі не передбачав створення об’єктів інфраструктури інвестиційної діяльності, а реально був планом законотворчих та організаційно-інформаційних робіт без будь-якого фінансування. Це і є причиною того, що мета програми не досягнута, а більшість передбачених планом заходів законів не було прийнято.

Забезпеченню створення належних умов для соціально-економічного зростання України має сприяти виконання протягом 2010 року термінових заходів Кабінету Міністрів України, а також заходів щодо реалізації державної політики у 2010 році, визначених Державною програмою економічного і соціального розвитку України на 2010 рік. Створення умов для активізації інвестиційної діяльності, спрямованої на модернізацію економіки та забезпечення сталого соціально-економічного розвитку, є наступним кроком реалізації державної політики, реалізацію якого має забезпечити виконання завдань та заходів Державної цільової програми розвитку інвестиційної діяльності на 2011-2015 роки.

Метою Програми є концентрація ресурсів для активізації інвестиційної діяльності, спрямованої на модернізацію економіки та забезпечення сталого економічного розвитку. Програма є інструментом середньострокового інвестиційного планування, пов’язаного з бюджетним процесом. Програма також націлена на створення умов для залучення приватних інвестицій у реальний сектор економіки.

З метою забезпечення досягнення оптимального варіанту розвитку інвестиційної діяльності в Україні та її активізації визначаються такі шляхи та способи розв’язання проблеми:

1) покращання інвестиційного клімату; створення умов для переходу до інвестиційно-інноваційної моделі розвитку економіки через удосконалення законодавства, спрямованого на активізацію інвестиційної діяльності; зняття перешкод і стимулювання залучення інвестицій;

2) удосконалення методології розробки та оцінювання інвестиційних проектів, розбудова системи державного інвестування за такими напрямами:

• державна підтримка реалізації інвестиційних програм і проектів в інфраструктурних та базових секторах економіки;

• державна підтримка інвестиційних програм і проектів, направлених на розвиток експортоорієнтованих та імпортозамінних виробництв;

• державна підтримка реалізації середньо- та довгострокових інвестиційних проектів, спрямованих на створення високотехнологічної конкурентоспроможної продукції;

• державна підтримка інвестиційних програм і проектів, направлених на розвиток об'єктів електроенергетики, які виробляють електричну енергію з використанням альтернативних джерел енергії;

3) розвиток інвестиційного ринку та інвестиційної інфраструктури, а саме:

• створення та забезпечення ефективного функціонування державної інвестиційної компанії, фонду кредитних гарантій та інших інститутів розвитку;

• становлення та розвиток індустрії прямого інвестування та венчурного капіталу;

• створення умов для залучення інвестицій на ринках капіталу (консолідація фондових бірж; посилення захисту споживачів інвестиційних послуг; створення центрального депозитарію цінних паперів та системи клірингу та розрахунків, здатних забезпечити мінімізацію ризиків при виконанні угод з цінними паперами);

4) забезпечення ефективності та прозорості функціонування механізмів державно-приватного партнерства (концесії, спільна діяльність, угоди про розподіл продукції тощо).