2.5. Рівень життя населення та його регіональні відмінності

Рівень життя є однією з найважливіших соціальних категорій, яка характеризує становище людини у суспільстві. Під рівнем життя традиційно розуміють забезпеченість населення необхід­ними матеріальними благами та послугами, досягнутий рівень їх споживання і ступінь задоволення раціональних потреб.

Але таке трактування визначає категорію «рівень життя» у ву­зькому розумінні (як матеріальний добробут). У сучасних дослі-

180

дженнях рамки традиційного визначення розширюються і до нього включаються такі питання, як умови життя (умови праці, побуту тощо), стан здоров'я, рівень освіти, стан навколишнього середо­вища та інші чинники, що характеризують широке коло проблем життєдіяльності людини. Такий підхід дає можливість всебічно оцінити становище людини в суспільстві, а також порівняти регіо­нальні стандарти рівня життя з середньоукраїнськими показниками.

Підвищення рівня життя населення виступає водночас метою та пріоритетним напрямом суспільного розвитку і ототожнюється із соціальним прогресом суспільства. Але особливої значущості проблема підвищення життєвого рівня набуває в соціально орієн­тованій ринковій економіці, де центральною фігурою суспільного розвитку є людина. Динаміка показників рівня життя свідчить (прямо або опосередковано) про результати економічного розви­тку країни, а також про ступінь соціалізації економіки.

Рівень життя населення може оцінюватися за трьома аспекта­ми: відносно всього населення країни; за різними соціальними групами; на рівні сімей або домогосподарств.

Одне з центральних місць у вивченні рівня життя населення посі­дають показники доходів і витрат. Доходи — основне джерело задо­волення особистих потреб населення в товарах і послугах та підви­щення рівня добробуту. Дійсно, в монетарній економіці саме доходи характеризують економічний статус особи чи домогосподарства. В умовах трансформаційних процесів, що відбуваються в економіці України, збільшуються масштаби тіньових доходів населення.

Таким чином, не тільки задекларовані, а й анонімно повідом­лені населенням доходи рідко відображають реальний рівень життя. Підтвердженням цьому можуть бути результати обсте­ження умов життя домогосподарств, що проводиться Держкомс-татом України з 1999 р. За даними обстеження, сукупні витрати домогосподарства в середньому майже в півтора раза перевищу­ють сукупні доходи. Отже, доходи необхідно вивчати тільки в ті­сному зв'язку з витратами.

Під час аналізу доходів значна увага приділяється не тільки їх номінальному та реальному наповненню, а й основним джерелам надходження доходів та їх структурі.

Традиційно значна частина доходів населення повинна надхо­дити у грошовій формі. Так, по Україні в цілому грошові доходи становлять 71,8 % сукупних, однак у деяких областях (Волинсь­кій, Рівненській, Тернопільській, Чернівецькій та ін.) майже по­ловина доходів має негрошове походження, що частково може пояснюватися переважно аграрною спрямованістю економіки цих

181

регіонів. У той же час у промислових областях (Донецькій, Дніп­ропетровській, Запорізькій) цей показник перевищує 80 %, а в міс­ті Києві — навіть досягає 90 %.

У структурі грошових доходів основну роль продовжує відіг­равати оплата праці, незважаючи на помітне зниження її питомої ваги протягом останніх років (у 2000 р. вона становила 48 % про­ти 70 % у 1990 р.).

Оплата праці в грошовій і натуральній формах як винагорода за виконану роботу повинна відігравати основну роль у сукупному до­ході. У 2000 р. оплата праці становила по Україні 41,5 % сукупних доходів і посідала перше місце серед інших складових. Частка опла­ти праці в сукупному доході помітно вища в промислових областях і змінюється від 68% у Києві до 22 % у Волинській області.

За останні роки різко зросла роль особистого підсобного гос­подарства в забезпеченні сукупного доходу сімей. Так, у 1999 р. частка натурального доходу від особистого підсобного господар­ства становила майже четверту частину всіх доходів, що висуну­ло цю статтю бюджету на другу позицію після оплати праці. Та хоча у 2000 р. по Україні в цілому частка доходу від особистого підсобного господарства знизилася до 19,3 %, у деяких областях цей показник перевищує 30 % (Рівненська, Тернопільська, Черні­вецька, Чернігівська та Волинська).

Самозабезпечення продуктами харчування, безумовно, зіграло позитивну роль у період гострої кризи в країні, оскільки дало можливість уникнути значних масштабів недоспоживання. Однак поширення натурального господарства сьогодні свідчить про не­гативні тенденції в економіці і як наслідок цього — загальний низький рівень життя населення.

Істотну роль у доходах населення України відіграють соціаль­ні виплати, які не є винагородою за працю, а належать до систе­ми соціального забезпечення. Основним видом таких виплат тра­диційно виступають трудові і соціальні пенсії, які посідають третю позицію в структурі сукупного доходу — 12,7 %. Найбіль­ша частка пенсій у доході характерна для регіонів з високою пи­томою вагою пенсіонерів-пільговиків¹ (Донецька, Дніпропетров­ська області). При цьому середній розмір пенсії не має значних регіональних відмінностей.

Що стосується інших статей доходу, то вони представлені не­значними відсотками: прибутки від підприємницької діяльності

¹ Пенсіонерами-пільговиками вважаються особи, що мають право на одержання пен­сії за віком до досягнення ними пенсійного віку (шахтарі, військовослужбовці та ін.).

182

становлять лише 2,9 %, дохід від власності, продажу майна і не­рухомості — 1,3 %.

Для оцінки рівня життя населення важливе значення має ана­ліз різниці між грошовими витратами і грошовими доходами. На думку багатьох українських експертів, цей показник характери­зує тіньові доходи населення. Оскільки зазначена різниця стано­вить по Україні 29 % грошових витрат, то можна припустити, що майже третина грошової маси перебуває в тіньовому секторі еко­номіки. По областях України цей показник коливається від 19 до 39 %, при цьому найнижчі рівні тіньових доходів спостерігають­ся у Волинській, Запорізькій і Черкаській областях, а найвищі — у Рівненській, Одеській та Житомирській областях.

За рівнем середньодушових сукупних витрат спостерігається значна регіональна диференціація — найвищі значення спостері­гаються у Києві, Київській та Одеській областях, а найнижчі — у Миколаївській і Волинській.

Якщо аналізувати рівень життя населення, то одним з найважли­віших показників виступає частка витрат на харчування в сукупних витратах домогосподарства. Цей показник по Україні перевищує 60 %, що за міжнародними стандартами є свідченням недосконалої структури споживання. Примітно, що по областях України частка витрат на харчування коливається від 52 % у м. Києві до 73 % у За­карпатській і Чернігівській областях. За низької калорійності добо­вого раціону споживання висока питома вага витрат на харчування є свідченням загального низького рівня життя.

У сукупних витратах українських сімей дуже низька питома вага витрат на непродовольчі товари (10,9 %) та послуги (11,8 %). При чому це стосується всіх без винятку областей України. За та­кої структури споживання у населення відсутні засоби не тільки для створення заощаджень, а й для оплати за послуги культури і відпочинку, медичного обслуговування, навчання та ін. Внаслі­док цього значна частина населення стає ізольованою від суспіль­ства і почуває певний дискомфорт.

Харчування населення України характеризується середньодо­бовим споживанням у межах норм, встановлених МОЗ України (3009,6 кКал), низьким вмістом у раціоні білків (79 г на добу) і підвищеним вмістом жирів (106 г). При цьому існують певні роз­біжності в кількісних і якісних характеристиках харчування по регіонах України (рис. 2.7). Загалом середньодобовий раціон хар­чування населення України можна визначити як незбалансова-ний, оскільки вміст протеїнів є недостатнім, а вміст жирів пере­вищує норму.

183

Рис. 2.7. Показники харчування населення України по областях: —•— Калорійність ■ Вміст жирів —*~~ Вміст протеїнів

Рис. 2.8. Регіональна диференціація населення за рівнем бідності

Рівень життя населення тісно пов'язаний з його диференціацією за матеріальним статусом. Традиційно ступінь розшарування насе­лення за рівнем добробуту вимірюється за допомогою коефіцієн­тів диференціації, найпоширенішим з яких є коефіцієнт Джині. У 2000 р. по Україні він становив 29,3 %, що відповідає рівню країн Східної Європи.

Аналізуючи диференціацію населення, вивчають поширення бідності в країні. Рівень бідносте в Україні становить 26,4 %, а розмах регіональної варіації по цьому показнику досягає 126 від­соткових пунктів від середнього рівня. Це свідчить про відмінно­сті у становищі низькодохідних груп населення по областях. При­чому, бідність не має чітко окреслених територіальних меж. Поши­рення бідності спостерігається в різних регіонах країни (рис. 2.8).

У міжнародній практиці для дослідження проблеми бідності використовується такий показник, як коефіцієнт глибини біднос­ті, який характеризує становище малозабезпеченого населення. Цей показник розраховується як відношення нестачі прибутку бід­ного населення до встановленої межі бідності. Він показує, скільки коштів не вистачає в середньому одному бідному домогосподар-ству до межі бідності. Чим вище значення показника, тим гірше становище бідного населення в країні або регіоні. Значення коефі­цієнта глибини бідності по Україні становить 23,8 % і коливається від 18,1 % у Закарпатській області до 28,9 % — у Луганській.

Однією з найсерйозніших проблем в Україні, що залишилася з часів СРСР, є забезпеченість сімей окремим житлом. Сьогодні вона частково вирішена і залишається найбільш актуальною для багатопоколінних сімей. Більшість домогосподарств України, не залежно від регіону проживання, мають окреме житло (квартиру або індивідуальний будинок). Загальна площа житла на особу в середньому по Україні становить 22,8 м², по областях цей показ­ник коливається від 18,2 м² у Запорізькій області до 33,1 — у АР Крим. А за кількістю кімнат на 1 особу регіональна варіація є не­значною — від 0,7 у Львівській області до 1,1 у Черкаській при середньому по країні значенні — 0,9.

Однак показники забезпеченості житловою площею не завжди характеризують якість життя людини. У зв'язку з цим на перший план виступає проблема благоустрою житлового фонду. Серед сіль­ського населення лише 12 % проживають у будинках з мінімаль­ним набором зручностей (централізоване газопостачання, водопро-

¹ Рівень бідності визначається як частка населення, чиї доходи (витрати) є нижчими за межу бідності, у всьому населенні країни.

186

від, каналізація). А в міській місцевості комфортне житло (наяв­ність гарячого водопостачання, ванни або душу та домашнього телефону) мають лише 43 % сімей. Без вирішення проблеми бла­гоустрою сільського житлового фонду не можна забезпечити гід­ний рівень життя населення України.