3.1. Економічне районування як науковий метод територіальної організації народного господарства.

Розвиток галузей народного господарства, виробничих комплексів, соціально-виробничої інфраструктури, а також господарств еконо­мічних регіонів став однією з найважливіших економічних і еколо­гічних проблем не тільки в Україні, але й в інших країнах світу. Територіальна організація господарювання вимагає обґрунтування на­укових засад розміщення виробництва і підприємств з урахуванням їх економічної доцільності і ефективності та можливої екологічної шкідливості.

Економічне районування - об'єктивна основа територіальної орга­нізації виробництва. Економічний район - це територіально цілісна частина народного господарства країни, яка характеризується такими ознаками:

- спеціалізація як основна народногосподарська функція, тобто спеціалізація району на певних виробництвах і послугах, ЩО відпові­дає його географічному розташуванню, природним, економічним і соціальним умовам та спирається на соціальний поділ праці з інши­ми районами;

- комплексність - у широкому розумінні це як взаємопов'язаність найважливіших складників економічної й територіальної структур району;

- керованість - наявність певних галузей і територіальних струк­тур, які є матеріальною основою взаємопов'язаності складних час­тин, що дозволяє характеризувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним гос­подарством.

У загальному розумінні економічний район визначається як поняття, яке широко використовується в різних галузях знань і означає територію, що вирізняється своїми специфічними особливостями: природними, історичними, соціально-економічними тощо. Таким чи­ном можна стверджувати, що економічний район - це певна об'єктив­на реальність. У реальній дійсності виникнення і розвиток економіч­них районів пов'язані зі способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил. Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжнародної кооперації.

У розробленні проблеми економічного районування колишнього СРСР особлива увага приділялась визначення сутності поняття економічного району. Серед низки визначень найбільш удалим є трактування економічного району П. Алампієвим. За його визначенням, економічний район – це географічно цілісна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки і нерозривно пов’язана з ним частинами суспільного територіального поділу праці. Є й інші визначення поняття економічного району, але спільним для них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване господарство, його комплексність, тісні внутрішньо районні і міжрайонні зв’язки, особливість економіко-географічного положення.

Узагальнюючи вище наведене, можна в цілому визначити, що економічний район – це форма територіальної організації народного господарства, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів. Виходячи з позиції діалектичного підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил і об’єктивності процесів формування економічних районів, наукою визначені районоутворюючі фактори, принципи і критерії виділення економічних районів та їх основні типи.

Економічне районування є об’єктом територіального планування, яке передбачає розробку схем розвитку і розміщення галузей господарства, продуктивних сил областей та економічних районів. Світовий досвід стверджує, що сучасний розвиток економіки неможливий без економічного районування та без відповідних досліджень його стану і рівня розвитку та потреб населення і всього суспільства як в товарах, так і в соціальних потребах.При розробці схеми розвитку і розміщення галузей господарювання в комплексі враховують всі сторони розвитку суспільства і відповідної території соціально-економічного району. Планування розвитку будь-якого виробництва має науково обґрунтованим в його територіальній організації, територіально взаємозв’язаним з іншими аспектами її розвитку. В кінцевому рахунку, необхідно забезпечувати оптимальні потреби всього комплексу на даній території та населення, що проживає в даному районі. У витоках науки про економічне територіальне (географічне) районування стояли українські вчені: П.Чубинський (1839-1884 рр.), С.Рудницький (1877-1937 рр.), В.Кубійович (1990-1985 рр.). На їх думку, виникнення і розвиток економічних регіонів пов’язані зі способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил. Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що є фактором виробничої спеціалізації та розвитку міжрайонної кооперації.

Сьогодні відомі імена післявоєнних науковців України: М. Паламарчук, Ф.Заставний, М.Піскун, М.Долішній, Б.Данилишин, Я.Жупанський, М.Ігнатенко, О.Шаблій та ін. Їх головний внесок у науку – вивчення територіальної організації продуктивних сил України на комплексній основі розвитку виробництва і використання природно-ресурсного і трудового потенціалів.

Неабиякого розвитку набула теорія і методологія економічного районування у постсоціалістичних країнах, зокрема, у працях колишнього СРСР, що було зумовлено розвитком планової господарської системи. Значний внесок у розроблення наукових засад економічного районування зробили радянські вчені економісти-географи і економісти: М.Горянський, М.Колосовський, П.Алампієв, Я.Фейгін, Л.Зіман та ін.

Сьогодні, у результаті поглиблених наукових розробок і дискусій, визначились загальноприйняті наукові засади економічного районування. Регіональна економіка стає вагомим інструментом просторового регулювання соціально-економічного розвитку , і особливо в тих сферах, де дія ринкових важелів є обмеженою (соціальна, екологічна, науково-технічна). Тільки через механізм регіональної політики як важливого елемента загальнонаціональної стратегії можна активізувати внутрішні потенціали регіонів для соціально-економічного зростання територій і держави в цілому. Саме така політика може виступати універсальним засобом ефективного використання внутрішньорегіональних ресурсів, чого важко досягнути за допомогою галузевих методів управління. У цьому аспекті є чітке визначення М. Паламарчука про завдання регіональних досліджень і наукові підходи до них. Учений вважає, що конкретним завданням регіональних досліджень є «опрацювання наукових основ вирішення важливих проблем соціально-економічного розвитку регіонів». Сюди він включає:

- вивчення і раціональне використання природно-ресурсного потенціалу, трудових, матеріальних, фінансових та інших ресурсів;

- формування регіональних і міжрегіональних соціально-територіальних систем (виробничих, рекреаційних, розселення);

- комплексний соціальний і економічний розвиток території;

- розробку наукових основ районного планування, перетворення району в раціонально організований елемент структури національного суспільно-територіального комплексу;

- створення наукових інформаційних систем для загальнодержавних та регіональних потреб, розробку програм та прогнозів соціально-культурного розвитку районів , областей, міст;

- вивчення процесів взаємодії суспільства та природи, економічної ситуації в районах, підготовку програм охорони довкілля .

Вище перелічені напрями розв’язання регіональних проблем, безумовно, сприятимуть розширенню спектра регіональних досліджень, зміцненню їх наукових засад, які в свою чергу утверджуватимуть необхідність посилення розвитку регіональної економіки як в регіонах зокрема, так і в цілому в державі.