9.9 Пасивна політики зайнятості

Пасивна політика зайнятості спрямована на підтримку доходів населення у випадку втрати роботи. Фінансується па­сивна політика зайнятості зі спеціальних страхових фондів. В Україні це Фонд сприяння зайнятості населення.

Виплата допомоги по безробіттю є важливою складовою частиною системи соціального захисту приблизно 50 країн світу, переважно це - індустріальні країни з достагньо розвину-тими і організоваеними ринками праці. Більшість нині діючих програм було сформовано перед другою світовою війною і ли­ше незначна їх кількість (зокрема в країнах перехідної еко­номіки, де раніше не визнавалося саме існування безробіття) з'явилася останніми роками.

У рекомендаціях МОП стосовно відшкодування доходів підкреслюється доцільність виплати допомоги у випадку пов­ного чи часткового безробіття лише тим, хто звичайно працює, здатен працювати, має професійну підготовку і застрахований.

Відповідно до цього більше ніж у 80% країн матеріальна допомога надається на базі діючих систем соціального страхування.

Біля 75% усіх програм базуються на обов'язковому стра­хуванні. Але, наприклад, програми в Данії та Швеції спирають­ся на добровільне страхування. Відповідно тут є фонди, з яких сплачується допомога, фінансуються профспілками та урядом.

Приблизно половина програм, що спираються на обов'язкове страхування, зорієнтовані на всіх зайнятих. Інші охоплюють зайнятих тільки у виробничих (несільськогосподарських) галузях. У кількох країнах діють спеціальні професійні програми для будівельників, докерів, залізничників і моряків.

Система добровільного страхування поширюється лише на ті галузі, де профспілки мають відповідні фонди (переважно на промисловість). Внески до цих фондів звичайно є обов'яз­ковими для всіх членів спілки, але відповідні відрахування мо­жуть робити також і інші працівники галузі. Система до­бровільного страхуиання в Данії і Швеції охоплює відповідно 50 і 66% усіх зайнятих. Незастраховані працівники у випадку безробіття в таких країнах можуть розраховувати на урядові субсидії.

Протягом трипалого часу дія систем страхування по без­робіттю поширювалась тільки на осіб найманої праці. Однак нині розвиток цих систем характеризується постійним зростан­ням конгингенту застрахованих: охоплюються всі категорії зай­нятих, навіть ті, хто працює не за наймом, включаючи самозайнятих, але обов'язково сплачуючих страхові внески.

Із систем страхування в деяких країнах традиційно вик­лючаються тимчасові працівники. Це пов'язано головним чи­ном з адміністративними утрудненнями по сплаті внесків. Од­ним з методів подолання цих труднощів є встановлення мінімального числа відпрацьованих годин або мінімальної суми заробітку, з якої сплачуються внески. Аналогічним чином включаються до систем страхування по безробіттю працюючі на умовах неповної зайнятості.

Звичайно національним законодавством визначаються такі умови, що дають право на одержання допомоги по без­робіттю, а саме:

*вимушений характер безробїття;

*здатність займатися трудовою діяльністю;

*готовність погодитися на робоче місце, що пропонується;

*активний пошук роботи.

Крім того, згідно з рекомендаціями МОП обмежуються також тривалість попереднього періоду зайнятості або сплати страхових внесків. Зокрема, законодавство ФРН передбачає зай­нятість протягом 360 днів за останні 3 роки (для сезонних працівників - 180 днів); Франції - наявність оплачуваної роботи протягом 3 місяців за останній рік; Швеції - сплата внесків до фонду протягом 12 місяців, включаючи обов'язкові 5 місяців з останнього календарного року.

Джерела фінансування звичайно ті ж, що й для інших сфер соціальною страхування: внески, що сплачуються праце­давцем і працеємцем відповідно до заробітку. Часто внески роз­поділяються (в тій чи іншій пропорції) між підприємцем і пра­цюючим: наприклад, в ФРН працедавець і працеємець сплачу­ють внески в розмірі 2,15% заробітку. В численних країнах підприємці сплачують більші внески: зокрема в Канаді праце­давці вносять 3,3% фонду заробітної плати працюючих, а працеємці - лише 2,5% свого заробітку; у Франції - відповідно 4,4 і 2,596. Альтернативою є сплата внесків виключно працедавцем: наприклад, такою є ситуація в більшості штатів США (крім Ала­бами, Аляски, Нью-Джерсі, Пенсільванії та Західної Вірджинії), де в федеральний фонд сплачується 0,68% фонду заробітної пла­ти, а в фонд штату - 5,4%; в Італії підприємці сплачують внески в розмірі 1,696 фонду заробітної плати.

У багатьох випадках уряд надає субсидії насамперед для сплати допомоги тим безробітним, які не є застрахованими, не говорячи вже про такі країни з традиційно вагомою участю держави в соціальному захисті як Швеція, де доля державних витрат складає біля 40%. В Японії, Франції на допомогу по бсзробітгю уряд фінансує біля третини витрат, в ФРН - приблизно чверть. В Австралії допомога по безробіттю повністю фінансуєгься з бюджету.В середньому по всіх країнах,що мають в системі свого соціального захисту, програми виплати допомоги по безробіттю частка урядових субсидій сягає двох третин всіх витрат на ці цілі.

Розміри допомоги по безробіттю визначаються або відповідно до попереднього заробітку, або в твердих сумах. При цьому розмір допомоги часто залежить від сімейного статусу (не обов'язково від наявності утриманців). Інколи вводяться додаткові обмеження по максимальному розміру допомоги.

Достатньо велика група країн сплачує допомогу по без­робіпю, виходячи з двох критеріїв: існує базисний розмір, що визначається в твердих ставках, і додатковий, який залежить від попередньою заробітку. Типовим прикладом такої схеми є французька, де сплачується 46 франків на день плюс 42% по­переднього заробітку, але загальна сума допомоги не може бу­ти нижчою за 110 франків на день. Крім того, сплачуються до­даткові кошти в сумі від 44 до 95 франків на день залежно від віку, стажу роботи та сімейного стану, також 67 франків на день (для осіб старше 55 років з 20-річним стажем роботи - 93 франки протягом першого року безробіття). Таким чином, тількі прямі виплати сягають мінімум 220 франків на день. Відповідно до цього законодавство ФРН передбачає виплату допомоги по безробіттю в розмірі 68% попереднього заробітку (63% для одинаків). Додаткові платежі за програмою, зорієнто­ваною на осіб з низькими доходами, становлять 58% (56% - для одинаків) попереднього заробітку. Тобто безробітний, який мав низькі заробітки, може одержувати допомогу, більшу за свої попередні доходи. У США розмір допомоги становить біля 50% попереднього заробітку, але є обмеження щодо мінімального (по різних штатах приблизно $50 на тиждень) і максимального (біля $300). Крім того передбачається додаткова допомога на дітей та утриманців (біля $100 на тиждень на кожного).

Треба зазначити, що програми допомоги по безробіттю час­то включають часткову або повну компенсацію витрат на житло (Мальта, Франція, Ірландія, Великобританія). Зокрема у Франції сплачується від 25 до 50 4фанкіп на день протягом 365 днів.

Згідно з Конвенцією МОП допомога по безробіпю сплачується протягом 26 тижнів, але переважна більшість еко­номічно розвинених країн набагато збільшила цей період. Вза­галі тривалість надання допомоги визначається двома чинниками: періодом очікування від моменту звільнення (або реєстрації) до початку сплати і обмеженнями тривалості само­го періоду надання допомоги. Наявність періоду очікування обумовлена насамперед тим, шо кожна з трьох сторін (держава, працедавець і прйцеєм'ець) повинна нести свою частку відповідальності за безробітгя. Крім того, у випадках короткос­трокового безробіття допомога не сплачується, що не тільки еко­номить кошти, а й значно спрощує адміністративну процедуру.

Тривалість періоду очікування у більшості країн стано­вить від 3 (Австрія, Великобританія) до 7 днів ([талія, США), хоча є й інші варіанти. Зокрема в Канаді період очікування ста­новить 2 тижні, а в ФРН взагалі сплачується з першого дня. За одними програмами такий період очікування існує один раз на рік, хоча особа може працевлаштовуватися і втрачати своє ро­боче місце декілька разів; за іншими - при кожному випадку безробіття сплата допомоги відбувається після певного періоду.

Необхідно підкреслити, що тривалість і періоду очіку­вання, і періоду сплати допомоги аж ніяк не залежить від мо­делі ринку праці і взагалі системи соціального захисту країни.

Чи не найдовша тривалість надання допомоги по без­робіттю існує в Норвегії: 80 тижнів безперервно або протягом двох календарних років - для осіб молодших 64 років і протягом повних двох років - для старших. Пенсійний вік в цій країні вста­новлено з 67 років. Протягом 52 тижнів сплачується допомога в ФРН і Великобританії, 50 - в Канаді, ЗО - в Австрії, 26 - в Італії і США (39 в штатах з напруженою ситуацією на ринку праці).

Якщо безпосередньою метою пасивної політики ринку праці є підтримка доходів безробітних, то ЇЇ практичне втілен­ня передбачає виконання обох функцій допомоги по без­робіттю: компенсуючої та стимулюючої, тобто допомога по без­робіттю має одночасно відповідати таким вимогам:

бути настільки вагомою, щоб запобігти зубожінню самого безробітного та його утриманців (у багатьох країнах пе­редбачено збільшення розміру допомоги по безробіттю нри на­явності утриманців);

надаватися настільки довго, щоб людина не була вимушена ставати до першої роботи, яку їй пропонують;

Інколи замість термінів "первинна" і "вторинна" зайнятість вживаються "основна" і "додаткова" зайнятість Відмінність полягає в тому, що основною є зайнятість на тому робочому місці, яке відповідає одному з таких критеріїв: на­явність трудової книжки, найбільший доход, максимальний об­сяг відпрацьованого часу.