9. Основні напрямки економ думки

Неокласична економічна теорія. Її засновники - відомі економісти, представники так званої австрійської школи Карл Менгер, Фрідріх Візер, Ейген Бем-Баверк, англійський вчений Вільям Стенлі Джевонс. Основною категорією аналізу вважають граничну корисність, протиставляючи її теорії трудової вартості. Вартість товару вони визначають корисністю останнього, найменш необхідного предмету споживання, тобто граничною корисністю. Теорія "граничної корисності" справила великий вплив на еволюцію політекономії і поклала початок специфічному її напряму - маржиналізму. Корисність і цінність будь-якого блага визначається людиною суб'єктивно, відповідно до того, як певна особа ставиться до даного блага. Будь-яке благо корисне, але не будь-яке цінне. Цінність визначається рідкісністю. Загальне твердження маржиналізму можна сформулювати так: кожна наступна одиниця даного блага в даний момент часу приносить споживачеві менше задоволення, ніж попередня, і ціна встановлюється за останньою одиницею, яку споживач захоче оплатити; якщо такої останньої одиниці немає, то і весь ряд не має ціни. На маржиналістських позиціях стояла кембріджська економічна школа. Її засновником став Альфред Маршалл. Центральне місце в економічній теорії А.Маршалла посідає проблема цін. Ціна для Маршалла - не грошовий вираз вартості, а тільки мінова пропорція, в якій товари і гроші взаємообмінюються. Цим самим знімалася проблема про працю як джерело вартості, а на перший план висувалися два основних фактори - "гранична корисність" і витрати виробництва. Кейнсіанство - один з напрямів сучасної економічної теорії, який отримав назву від імені всесвітньо відомого англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса. Він усвідомлював, що без значного розширення функцій держави суспільство не в змозі "запобігти повній розрусі існуючих економічних форм". Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необхідне для раціонального використання трудових ресурсів, боротьби із зростанням безробіття, кризами. Досить плідною у другій половині ХХ ст. була так звана неоліберальна економічна школа. Вона захищала ідеї соціального ринкового господарства та необхідності спиратися на загальнолюдські цінності. Одним з найвідоміших представників цього напрямку був Л.Ерхард. Він вбачав роль держави у "соціальному ринковому господарстві" з роллю футбольного арбітра, який спостерігає, щоб гра велась за встановленими правилами, але сам участі у грі не бере. Монетаризм - сучасна економічна теорія, в якій гроші та грошова маса розглядаються як вирішальний фактор економічної структури суспільства і головна причина інфляції, а грошово-кредитна політика - найважливіший інструмент стабілізації внутрішнього механізму відтворення, здійснення економічної політики держави. Головні ідеї теорії: 1) економіка саморегульована, державне втручання шкідливе; 2) причина криз - нестача грошової маси; 3) приріст грошової маси на 1-2% має випереджувати зростання обсягів виробництва, контроль за грошовою масою - основна і чи не єдина державна економічна функція; 4) соціальні програми мають бути скорочені до мінімуму.Інституціалізм течія економічної думки, виник наприкінці ХІХ - у першій половині ХХ ст. у США як реакція на панування монополій в ринковій економіці. Основоположником інституціалізму став американський економіст Торстейн Веблен, найпомітнішими послідовниками якого стали Вільям Гамільтон , Джон Р.Коммонс, Уеслі Клер Мітчелл, Дж.К.Гелбрейт, Уолт Ростоу із США, англійці Джон А.Гобсон .Інституціоналізм ґрунтується переважно на позаекономічному тлумаченні суті господарських процесів у ринковому суспільстві. Рушійними силами економічного розвитку вважаються соціальні явища, як політичного, правового, етичного, морального, психологічного, технічного, так і економічного характеру - такі, як держава і профспілки, конкуренція і монополія, технічний прогрес і наука, сім'я і традиції, право і етичні норми, звичаї і мораль тощо. В.Гамільтон писав, що інституції - це словесний символ для кращого опису суспільних звичаїв. Вони означають домінуючий і постійний спосіб мислення або дії, що став звичкою для якої-небудь соціальної групи чи традицією для нації. Отже, господарська діяльність людей регулюється звичаями, традиціями, етичними нормами поведінки, національною психологією тощо. Особливою течією економічної думки є так званий неокласичний синтез, який намагається поєднати кейнсіанство з неокласичною теорією. Одним з фундаторів "неокласичного синтезу" став Пол Самуельсон . Він виступив із обґрунтуванням необхідності об'єднання неокейнсіанства і неокласичної школи у якусь єдину течію. Самуельсон у той період вважав, що такий синтез ліквідує прогалину між агрегатною макроекономікою і мікроекономікою і зведе їх до взаємодоповнюючої єдності. Прихильники неокласичного синтезу розглядають теорію загальної економічної рівноваги як ідеальну модель функціонування економічної системи. Проте, на відміну від неокласиків, які заперечували необхідність державного втручання в економіку, неокласичний синтез передбачає використання різноманітних методів державного регулювання з метою наближення до такої моделі. Представники політичної економії вперше почали активно осмислювати складні питання методології своєї науки — її об'єкт, предмет, методи, логіку, структуру, взаємозв'язки з іншими науками. Перші ж глибокі узагальнення цього осмислення в українській літературі з'явилися лише наприкінці XIX — початку XX ст. у працях відомих вчених-професорів — В.Ф. Левитського, О.М. Миклашевського, Г.Ф. Симоненка, М.І. Тугана-Барановського, К.Г. Воблого та ін. Проте слід зауважити, що ці узагальнення за часом появи та глибиною розробки були відповідними подібним західноєвропейським дослідженням, а то й випереджали їх. Одночасно в російських перекладах з'явились праці провідних західних теоретиків, присвячені зазначеним актуальним проблемам економічної науки. Отже, не лише вітчизняні професійні економісти, які добре володіли західноєвропейськими мовами, але й відносно широкий загал вітчизняних читачів мали змогу своєчасно познайомитися з новітніми віяннями західної науки в галузі економічної методології і економічної думки взагалі. При цьому важливим було те, що практично були перекладені праці провідних представників різних, у тому числі протилежних, шкіл та напрямів економічної науки Заходу.Вже в першій половині XIX ст. поряд із теоретичними дослідженнями розпочалося активне вивчення історії економічної думки, власне — її формування як нової економічної науки. Аналогічні процеси відбувалися і у вивченні економічної історії, статистики, фінансів та інших конкретно-економічних дисциплін.Цілком закономірно, що лише у XIX ст. з'явились перші класифікації теоретичних систем економічного знання. їх поява обумовлювалась накопиченням достатнього матеріалу і досить зрілим розвитком самої економічної науки. У вітчизняній економічній літературі вперше таку класифікацію здійснив і дав її розгорнутий виклад видатний український вчений-політеконом та фінансист, почесний доктор Київського університету, з 1835 р. професор М.А. Балудянський. Звернемо увагу на те, що це було майстерно зроблено ще на початку століття. У 1849—1858 pp. І.В. Вернадський в низці своїх праць поглибив класифікацію економічних теорій. Згодом до питання класифікації теорій, враховуючи його значущість для успішного розвитку економічної науки, неодноразово повертались і інші відомі українські дослідники, передусім М.Х. Бунге, М.І. Туган-Барановський, В.Ф. Левитський, К.Г. Воблий.