logo
Історія ек

3. Монетаризм.

М онетаризм є однією з найважливіших течій сучасного економічного консерватизму. Найбільшої популярності він набув у середині 70-х рр. Загальновизнаним лідером монетаризму, засновником Чиказької школи став Мілтон Фрідмен (1912 р.).

Монетарний – значить грошовий (money – гроші, monetary – грошовий). Монетаризм – це наука про гроші та їхню роль у суспільному відтворенні. Значний вплив на формування цієї теорії справили американські учені 20-40-х років XXст. Г.Саймонс, У.Фішер, Ф.Найт. Вони надавали

Мілтон Фрідмен великого значення сфері грошового обігу, яку пізніше недо-

оцінили кейнсіанці. Саме тому однією із заслуг монетаристів західні дослідники вважають “реалібілітацію” грошей у системі економічних категорій.

Популярності монетаризм набув завдяки критиці кейнсіанства та практичним рекомендаціям, які використовували консервативні уряди США та Великобританії, міжнародні економічні організації. Праці М.Фрідмена у 1976р. були відзначені Нобелівською премією з економіки.

Охарактеризуємо основні положення монетаристської концепції.

По-перше, монетаристи – беззастережні прибічники вільного ринкового господарства, його стійкості. Вони доводять, що ринкова економіка сама в силу внутрішніх тенденцій і умов прагне до стабільності, саморегулювання. Високу стабільність забезпечує ринкова конкуренція. Ціни виконують роль головного інструмента, який здатний скоригувати порушення рівноваги. Виникнення диспропорцій є результатом зовнішнього втручання, помилок державного регулювання, а не внутрішніх причин. Цей постулат спрямований проти учення Кейнса про необхідність державного регулювання, яке ніби-то, порушує природний процес, блокуючи дію ринкових регуляторів.

По-друге, учені Чиказької школи відстоюють пріоритетність грошових факторів. Гроші здатні виконувати регулюючу, стабілізуючу роль. Вони впливають на ціни, споживацький попит, рівень витрат, обсяги і структуру виробництва. Тому серед різних інструментів, що впливають на економіку, перевагу слід віддавати грошовим інструментам. Змінюючи темпи росту грошової маси, можна коригувати ділову активність, циклічні коливання виробництва.

По-третє, на думку монетаристів, регулювання повинно орієнтуватися не на поточні, а на довгострокові завдання. Це пов’язано з тим, що наслідки коливання грошової маси впливають на основні економічні параметри не відразу, а через певний час. Зазвичай часовий лаг складає кілька місяців. Він різниться за країнами, залежить від стану кон’юнктури, інших факторів. Завдяки існуванню лагів, поточні кориговки з метою впливу на кон’юнктуру зазвичай запізнюються. Тому грошова політика держави повинна мати довгостроковий характер.

По-четверте, монетаристи надають великого значення вивченню мотивів поведінки людей. Вони вважають, що “ринок є взаємозаінтересованість. Суть ринку в тому, що люди збираються і досягають угоди”. Тому важливим є аналіз дій учасників економічного процесу, на основі якого можна спрогнозувати економічні явища, що і є завданням економістів.

Сучасний монетаризм у широкому розумінні є сукупність економічних доктрин, які надають грошам першочергового значення та пов’язані з розробкою грошово-кредитної політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу. Його лідер М.Фрідмен зазначає, що “раніше вважали, що гроші – абсолютно пасивна величина, яка, будучи реальною щодо інших господарських факторів, не має самостійного впливу, а тому може не братись до уваги”. Він же доводить, що саме кількість грошей відіграє вирішальну роль в економічному розвитку, оскільки гроші всюди присутні, і якщо порушити грошовий обіг, порушиться нормальне функціонування всього господарського механізму.

Висновок про вирішальний вплив грошових факторів на загальноекономічні процеси був обґрунтований М.Фрідменом у роботі “Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867-1960”, яка була написана разом з Г.Шварц у 1963р. У цій праці зроблений аналіз динамічних рядів ВНП, інвестицій та грошей. З’ясувалося , що зв’язок між ВНП і грошима більш тісний, ніж між ВНП та інвестиціями. Фрідмен відзначив, що спочатку змінюється грошовий фактор, а потім ВНП і зробив висновок, що гроші – визначальний фактор розвитку. Грошова маса безпосередньо впливає на економічне життя через величину витрат споживачів і фірм.

Зростання пропозиції грошей призводить до їхнього “здешевлення” (знижується процентна ставка). Стає вигідним брати кредит, розширюється попит на інвестиційні товари. Зі зростанням капіталовкладень зростає і обсяг національного виробництва.

Зміни, пов’язані з ростом грошової пропозиції, відбуваються не тільки кількісні. Зростають ціни на продукцію, однак нерівномірно. Змінюються співвідношення цін між різними групами товарів. Переорієнтовується попит: спочатку на дешеві товари, насамкінець на послуги. Цінові зміни, зміни відносних цін сприяють структурним зрушенням, а у підсумку створюють передумови для стабільності розвитку у довгостроковому аспекті.

Таким чином, монетаристи вважають, що головна функція грошей полягає в тому, що вони є фінансовою основою і найважливішим стимулятором економічного розвитку. Зростання грошової маси через систему банків впливає на розподіл ресурсів між галузями, сприяє технічному прогресу, активізує економічну діяльність.

Грошовим інструментом треба користуватися обережно. Недостатня кількість грошей в обігу призводить до кризи виробництва. Так, Фрідмен пояснює причину кризи 1929-1933рр.скороченням грошової маси на 25%, що і стало причиною стрімкого падіння ВНП. Надлишкова кількість грошей призводить до інфляції.

Інфляція, на думку монетаристів, явище чисто грошове. ЇЇ причина – надлишок грошової маси, “багато грошей – мало товарів”. Чому виникає надлишок грошей, порушується рівновага між попитом на гроші і їхньою пропозицією?

Монетаристи пояснюють це так. Попит на гроші визначається внутрішніми (ендогенними) для ринку факторами і є стабільним. Справа в тім, що попит на гроші з боку підприємців залежить від граничної дохідності грошей, співставленою з граничною дохідністю інших форм багатства. Співвідношення різних форм багатства в суспільстві є близьким до стабільного, що слугує основою відносної сталості сукупного попиту на гроші. Така сталість є запорукою сталості цін, необхідною умовою платоспроможного попиту на товари. Пропозиція грошей диктується факторами зовнішніми (екзогенними) – політикою уряду, рішеннями центрального банку і т.п. Їхні дії часто відображають не корінні, довгострокові потреби економіки, а кон’юнктурні нужди, або взагалі продиктовані позаекономічними міркуваннями. Як наслідок, в економіці спостерігається або надлишок, або нестача грошей, що породжує ажіотажний бум, або депресію.

Умовою економічної стабільності є систематичне, поступове збільшення грошової маси в обігу. За Фрідменом, щорічний приріст грошової маси повинен складати близько 4% (“грошове правило Фрідмена”). Однак, будучи реалістом, він вважає, що чітко витримати це правило за роками неможливо. Адже можуть бути непередбачені обставини: стихійні лиха, війна, президентські вибори і т.п. Це вимагає додаткових витрат у тому чи іншому році. Якщо у даному році грошова маса зросла на 6%, то у наступному її ріст повинен складати 2% і т.п. Коли ж це співвідношення впродовж тривалого часу (5,10,15 років) не буде підтримуватися, то настане руйнація економічного зростання.

Інфляція деструктивна не тільки економічно, але і соціально. Особливе значення тут має її характер. Негативні наслідки стабільної інфляції можна нейтралізувати індексацією доходів та іншими засобами державної політики. А от непередбачувана інфляція може призвести до гіперінфляції, зростання безробіття, політичних потрясінь. Цей висновок представників чиказької школи підтвердився на початку 70-х років XXст., коли після незначного спаду економіки у 1969 - 1971рр. з’явилася стагфляція, тобто одночасне зростання інфляції і безробіття.

Таке явище не вписувалося в теорію кейнсіанців. Як відомо, вони, посилаючись на “криву Філліпса”, вважали, що між заробітною платою, цінами та безробіттям існує зворотний зв’язок. За допомогою помірної інфляції можна вирішити проблему зайнятості. З’ясувати причину стагфляції кейнсіанці одразу не змогли. Це зробив М.Фрідмен, увівши в обіг поняття “природне безробіття”. Для його обґрунтування він посилається на фактор фрикційності та інституціональний фактор.

Фрикційність означає такий вид безробіття, який має тимчасовий, просторовий та соціальний характер. Воно може бути наслідком зміни професії, місця проживання, навчання і т.п.

Інституціональний фактор обумовлений наявністю держави та профспілок. Держава, надаючи допомоги та субсидії робітникам, збільшує дозвілля. Профспілки не дозволяють роботодавцям звільняти робітників, оскільки у колективному договорі констатований рівень зайнятості. На думку Фрідмена, держава та профспілки повинні проводити помірні акції. За таких умов, цих безробітних можна включити до “природної норми безробіття”. Вона є тим центром, навколо якого відбувається коливання безробіття. На основі аналізу статистичних даних, Фрідмен дійшов до висновку, що природна норма безробіття у США в 70-х роках XXст. складала 6,6%, а у 80-х – 7%. Якщо безробіття перевищує 7-процентний рівень, то тоді воно буде не природним, а вимушеним.

Критикуючи висновки “кривої Філліпса”, Фрідмен стверджує, що зв’язок між інфляцією та безробіттям існує тільки у короткостроковому періоді, а на великих відрізках часу (10-15років) він відсутній. На думку ученого, якщо держава надмірно підвищує бюджетні витрати (проводить експансіоністську політику), то спочатку це приведе до зниження безробіття. Однак через певний час воно поновиться за більш високого рівня інфляції. Використовуючи “криву Філліпса”, Фрідмен побудував власний графік (рис.13.1).

Рис.13.1

У точці А інфляція відсутня. Підвищення номінальної заробітної плати (експансіоністської політики держави), яке люди сприймають за реальне, стимулює пропозицію праці. Викликаний зростанням заробітної плати, ріст попиту на споживацькі товари підштовхує підприємців до розширення виробництва. Безробіття зменшується. Однак, ілюзії швидко зникають, люди змінюють свої очікування, пристосовуючись до інфляції та її наслідків. Підприємці включають інфляцію у виробництво, а працівники – у заробітну плату, вимагаючи її підвищення. Крива №1 зміщується уверх в точку С. Зростання заробітної плати підвищує витрати виробництва і підприємці зменшують виробництво або заміщують фактор праці фактором капіталу. У тому і іншому випадку економіка повертається до висхідного рівня безробіття, але уже з більш високим рівнем інфляції. Вона опиняється у точці Д. Цей рівень безробіття називається “природним”. “Крива Філліпса”, що поєднує висхідне положення (точка А) і кінцеве положення (точка Д) на тривалому відрізку часу стає вертикальною лінією. Це означає, що політика експансії не здатна зменшити безробіття нижче за “природний ” рівень.

Якщо безробіття буде вищим за природний рівень, що це є результат діяльності профспілок, які вимагають підвищення заробітної плати. Вимушене безробіття (вище 7%) посилить конкуренцію на ринку праці. Це призведе до зниження заробітної плати. За такої обставини з боку підприємців зросте попит на працю, що і відновить “природний рівень безробіття”.

На думку Фрідмена, впливаючи на фрикційний та інституціональний фактори, можна у довгостроковому періоді зменшити природний рівень безробіття. Для цього він рекомендує: допомагати найманим працівникам не грошима, а поліпшенням інформації щодо працевлаштування; проводити перекваліфікацію кадрів і т.п.

Таким чином, М.Фрідмен вважає, що ринкова економіка здатна забезпечити рівновагу, сталість, а усі негаразди в економіці є результатом некомпетентного втручання держави. Звідси неприйняття кейнсіанських методів державного регулювання. Однак, варто зазначити, що концепція Фрідмена теоретично значно слабкіша, бідніша порівняно з економічним ученням Дж.М.Кейнса та його послідовників. У кейнсіанців є мультиплікатор, акселератор, психологічні закони та доказовий логічний зв’язок між цими категоріями. Але з практичної точки зору Фрідмен досить сильний. Його методи боротьби з інфляцією визнані в усьому світі, програми оздоровлення економіки з певним успіхом були реалізовані у Чілі, Ізраїлі і деяких азіатських країнах. Рекомендації Чиказької школи використовувалися також реформаторами у країнах з перехідною економікою. Серед цих рекомендацій найважливішими є: відмова від регулюючої ролі держави, перехід до вільних цін, широкомасштабна приватизація і розширення приватного сектора, скорочення соціальної інфраструктури та соціальних програм.

Практика засвідчила, що використання монетаристських рецептів без врахування реальних умов та особливостей конкретних країн і, зокрема, України, не дає бажаних результатів. Рекомендації монетаристів варто використовувати у поєднанні з висновками та рецептами теоретиків інших шкіл.