3. Історична школа.

В якості критичної реакції на класичну політичну економію у 40-х роках ХІХ ст. в Німеччині виникає історична школа.

Німеччина, на відміну від Англії і Франції, була менш економічно розвинутою країною, яка до 70-х років XIX ст. складалася з кількох десятків політично і економічно відособлених держав. Головною проблемою нації було об’єднання в одну державу. Ідеї ж класичної школи аж ніяк не могли сприяти цьому процесу. По-перше, “економічна людина”, з її економічним інтересом, втрачає свою належність до певного, визначеного суспільства. По-друге, класична школа абстрагувалась від існування національних кордонів або забувала про них, не визнавала державу як знаряддя національного прогресу. По-третє, проголошувана класиками політика фритредерства підривала позиції вітчизняних виробників, ставала суттєвою загрозою національним інтересам.

У зв’язку з цим у Німеччині виникає історична школа, представники якої виступили проти універсального характеру економічних законів. Вони вважали, що в науці взагалі немає місця абстрактним теоретичним побудовам. В кожній країні розвиток відбувається за своїми власними законами, які залежать від культурної традиції, історичних особливостей, “духу нації”. Тому класична теорія, яка претендувала на використання в будь-якій країні світу, не може використовуватися, наприклад, в Німеччині. Виступаючи проти ідеї невтручання держави у приватні справи, розвінчуючи принципи індивідуалізму та космополітизму, вони створили національну політичну економію.

Засновником національної політичної економії, попередником історичної школи в Німеччині був Фрідріх Ліст (1789-1846).

Основні свої ідеї Ф. Ліст виклав у роботі “Національна система політичної економії, міжнародної торгівлі, торгова політика й німецький митний союз” (1841). У ній він обґрунтовує теорію продуктивних сил, концепцію стадійного економічного розвитку, положення про активну економічну роль держави.

Згідно з теорією продуктивних сил Ліста, суспільне багатство створюється не тільки в результаті розрізненої індивідуальної діяльності людей, пов’язаних тільки поділом праці і обміном. Оскільки кожен індивід відрізняється від

Фрідріх Ліст іншого своєю належністю до конкретної спільноти – нації, дер-

жави, - то реалізація його інтересів залежить не тільки від нього, а насамперед від можливостей нації чи держави. Нація об’єднує людей в одне ціле і є результатом попереднього розвитку. Вона має власний характер, їй притаманні особливі надбання як матеріальні, так і духовні. Кожна нація є продуктивною настільки, наскільки вона зуміє засвоїти цю спадщину від попередніх поколінь і зробити її власним надбанням, наскільки природні джерела, простір і географічне положення її території, чисельність населення і політична могутність дають їй змогу гармонійно розвивати всі галузі праці і поширювати свій моральний, розумовий, промисловий, торговельний вплив на інші нації і загалом на весь світ.

Саме ступінь розвитку продуктивних сил зумовлює багатство і добробут нації, а не кількість мінових вартостей. До продуктивних сил суспільства Ліст відносить уряд, пресу, духовні заклади, мораль, мистецтво, суд, тобто нематеріальні фактори, які забезпечують свідоме створення високорозвинутого суспільства.

Матеріальне багатство, природні та набуті здібності людей він називає фіксованим капіталом. Поєднання продуктивних сил з фіксованим капіталом є умовою розвитку виробництва. Рівень розвитку останнього залежить від організаційно-економічних відносин: мануфактурної індустрії і розвитку транспортної інфраструктури.

Розвиток продуктивних сил обумовлює перехід народу від однієї стадії економічного розвитку до іншої. Ф. Ліст виділяє такі стадії економічного розвитку: стадію дикості, скотарську, аграрну, аграрно-мануфактурну, аграрно-мануфактурно-комерційну. Щоб досягти розвинутої у економічному відношенні стадії потрібні особливі умови, які мають не всі народи: великі території зі значними запасами природних багатств і можливостями для розвитку індустрії, працьовита і об’єднана спільною метою нація, котра прагне створити могутню державу. Німеччина має всі ці умови, крім достатнього розміру територій, які проте, можна збільшити за рахунок невеликих держав-сусідів (наприклад, Нідерландів і Данії), котрі однаково не мають таких блискучих перспектив, як Німеччина. Ці ідеї Ліста про перевагу німецької нації над іншими народами стали одним з джерел фашизму.

Завданням політекономії є визначення ролі держави в конкретній історичній ситуації, її діяльності зі “збудження” національних продуктивних сил. Ліст вважає, що класична політекономія непридатна для застосування в перехідний період розвитку національної економіки Німеччини. Щоб досягти розвинутої у економічному відношенні стадії, держава має виконувати функції організації, об’єднання, виховання та захисту нації. Їй треба створити систему заохочення і захисту молодої національної промисловості. Тобто, Ліст обґрунтовує і відстоює для Німеччини протекціонізм.

Він відзначав, що вільна торгівля перешкоджає формуванню національних галузей промисловості, сприятиме відпливу національних капіталів за кордон. Протекціонізм може поступитися вільній торгівлі тоді, коли в країні буде створена конкурентоздатна індустрія. Держава, стимулюючи розвиток мануфактурної індустрії, мусить дбати про баланс галузей, оскільки протекціонізм такому балансові не сприяє. Для того, щоб сприяти формуванню раціональної виробничої структури, державі потрібне власне господарство, тобто державний сектор економіки.

Роль держави у створенні розвинутої економіки, за Лістом, вирішальна. Лише досягнувши певного рівня розвитку, нація може розвиватися за космополітичними законами класичної політекономії.

Заслуга Ф. Ліста полягає в тому, що він, не відкидаючи існування загальних для всіх економік природних економічних законів, з’ясував особливі закони для кожної країни, враховуючи які, держава, узгоджуючи і спрямовуючи зусилля окремих ланок національного господарства, може забезпечити прогрес національного виробництва і примноження національного багатства.

Послідовники Ф. Ліста, критикуючи основні засади класичної політекономії, віддаючи перевагу вивченню національного господарства з урахуванням історичного розвитку, сприяли виникненню нового напрямку економічної науки – історичної школи політекономії. Привернувши увагу до конкретних проблем, ця школа сприяла розширенню предмета дослідження політекономії. Віддаючи перевагу історичному методу дослідження, представники цієї школи аналіз економіки здійснюють з огляду усіх історичних аспектів людського життя : історії розвитку культури, науки, мистецтв, індустрії, релігії, моралі, державних інституцій і т.п.

Зазвичай розрізняють стару і нову історичну школу.

Стара школа представлена Вільгельмом Рошером (1817-1894), Бруно Гільдебрандом (1812-1878), Карлом Кнісом (1822-1898). Ця школа була сформована і отримала розвиток у 1840-1860 рр.

Вільгельм Рошер, будучи майже п’ятдесят років професором Лейпцизького університету, був провідним німецьким економістом. Завдяки працям “Короткі нариси курсу політичної економії з погляду історичного методу” (1843), “Історія англійської політичної економії XVI-XVII століть” (1851), “Історія національної політичної економії в Німеччини” (1874), він по праву вважається лідером нового напрямку в розвитку політекономії.

Головним завданням Рошер вважав доповнити теорію класичної школи історією економічного розвитку і водночас

вплинути на формування національної політики. Аналізуючи

Вільгельм Рошер історію становлення і розвитку економічних явищ у Німеч-

чині, Англії і Франції, він досліджує генезис міжнародної

торгівлі, грошового обігу, банківської справи і намагається з’ясувати причини національних особливостей економічного розвитку. Рошер розглядає роль держави у розвитку індустрії і транспорту , дає практичні рекомендації щодо використання можливостей суспільства з метою його самовдосконалення. З позицій історичного аналізу він дає цінні рекомендації з розвитку фіскальної політики, регулювання торгівлі, відносин між найманими робітниками і власниками, зв’язуючи ці напрямки ідеєю взаємозалежності та загального розвитку нації.

Рошер був поборником еволюційного шляху розвитку суспільства. Історія сама торує собі шлях мирним шляхом “позитивного права”, а нація може бути учасником цього процесу під керівництвом держави. Досягти соціалістичної мети, на думку Рошера, можна реформістським шляхом. Він критикував класичну школу за те, що вона, розглядаючи капіталістичні відносини як результат цивілізаційного прогресу, водночас оголошувала їх незмінними й вічними, не бачила історичної перспективи.

Бруно Гільдебранд (1812-1878) у праці “Політична економія сучасного і майбутнього” (1848) ставить собі за мету “перетворити політичну економію на теорію, що має справу з економічним розвитком народів”. Критукуючи Рошера за те, що той намагався примирити свою теорію з класичною, Гільдебранд вважає, що історія є не лише засобом доповнення економічних теорій, але й зброєю повного оновлення науки, яка має стати “наукою про закони економічного розвитку націй”. Ці закони можна з’ясувати, вивчаючи історію та узагальнюючи фактичний “матеріал з допомогою статистики”. Використовуючи такі узагальнення, він виділив такі фази еволюції економіки: фаза натурального господарства середніх віків, фаза грошової та фаза кредитної економіки. Основою такої періодизації є способи організації обміну продуктами.

Кредитне господарство є вершиною прогресу економіки. Його Гільдебранд ототожнює з плановою економікою, оскільки це господарство будується на справедливому обміні і розподілі, функціонує задля задоволення конкретних, наперед визначених потреб споживачів і є можливим завдяки високим моральним якостям громадян суспільства. Роль держави полягає в керівництві соціально-економічним процесом. Отже, згідно з цією теорією, вирішити всі соціальні проблеми, забезпечити рівність та справедливість можна шляхом еволюційного розвитку.

Карл Кніс (1821-1898), автор “Політичної економії з погляду історичного методу” (1853) вважав, що економічна наука здатна зробити опис виникнення і розвитку економічних процесів, але вона не здатна дати адекватне їм узагальнення, оскільки вона оперує категоріями, які узагальнюють тільки аналогії, а не конкретні закономірності. Класична теорія, дотримуючись незмінних доктрин, не може бути правильною.

Кніс, як і його попередники, поділяв думку про можливість свідомо впливати на суспільні процеси, за умови,

Карл Кніс що генезис цих процесів добре відомий, а мета заради якої

здійснюватиметься цей вплив, є суспільнозначущою.

Таким чином, німецькі економісти, спираючись на історичний метод, заснували новий напрямок політичної економії, основою якого стало вивчення закономірностей розвитку національного народного господарства, визначальної ролі держави у цьому процесі.

З завершенням об’єднанням Німеччини у 70-х роках XIX ст. виникає нова (молода) історична школа, представлена Густавом Шмоллером, Адольфом Вагнером, Луї Бентано. Вони вважали, що закони економіки не можуть бути з’ясовані шляхом логічних обґрунтувань. В центрі уваги нової школи – практичні проблеми, а не теоретичні узагальнення. Засновник школи Г. Шмоллер (1838-1917) “при виді чисто теоретичних трактатів втрачав врівноваженість”. Б. Селігмен позицію “істориків” назвав бунтом проти формалізму. Однак, недооцінивши важливість теорії, представники даної концепції, опинилися позаду вчених інших економічних шкіл. К. Маркс, критикуючи історичну школу, назвав її “могилою політекономії”.

Особливістю нової історичної школи була спроба пояснити господарське життя у тісному взаємозв’язку економіки, етики і психології. Шмоллер стверджував, що виробництво, поділ праці, обмін товарів – це і економічні, і етико-психологічні категорії. Господарська культура є результатом духовної сили людей, яка проявляється у виді почуттів, цілей, уявлень і, насамкінець, у виді свідомих дій. Народне господарство – це форма співіснування, яке засноване на психічних силах суспільства. Тому політична економія – не тільки економічна наука, а збірне поняття, що відображає сукупність суспільних наук, у тому числі тих, які вивчають політику, право, етику, релігію.

В економічному дослідженні Шмоллера великого значення надається етиці. Він доводить, що господарське життя визначається не тільки природними й технічними, але і моральними факторами: без міцної моральності немає ринку, грошового обігу, поділу праці, держави. Окрім бажання економічної вигоди людина керується такими мотивами, як сімейні турботи, суспільний інтерес. Економічного успіху досягають ті люди, вчинки, доброчесність, порядність яких відповідають високим моральним нормам. На підставі етичного принципу Шмоллер пояснював існування в суспільстві соціальних градацій і класових відмінностей.

Вказуючи на небезпеку соціальних конфліктів, вчений засуджує марксизм за пропаганду радикальних методів боротьби робітників з підприємцями, наполягає на проведенні реформ, які б усунули надмірну нерівність у майні та розподілі доходів.

Найбільшою заслугою економістів нової історичної школи було те, що вони задовго до Дж. Кейнса поставили питання про регулюючу і спрямовуючу роль держави у господарському житті. Так, Шмоллер, будучи прихильником сильної монархії, вважав, що держава стоїть над класами і соціальними групами, за її допомогою можна вирішити будь-які соціальні суперечності, подолати класовий егоїзм, реалізувати ідеї соціальної справедливості, забезпечити економічний розквіт. Ця теза поклала початок теорії “надкласової” держави.

А. Вагнер (1835-1917) свої роботи присвятив проблемі зв’язку права і економіки. Він звернув увагу на те, що “економічне становище особистості” не стільки залежить від природних прав або здібностей, скільки від сучасної юридичної організації, яка сама є продуктом історичного розвитку”.

Луї Бентано (1844-1931), як і Шмоллер та Вагнер, надавав визначальної ролі в економіці етичному та правовому факторам. Теоретична політекономія є зайвою, оскільки вона не має прикладного значення. Опис найпростіших явищ економічного життя матиме більшу наукову цінність, на його думку, ніж теоретичні міркування.

У соціальній політиці Бентано дотримувався реформістського напряму. Він підтримував об’єднання робітників у профспілки, рекомендував капіталістам надавати робітникам певні пільги і демократичні права, підвищувати заробітну плату і скорочувати робочий день. Ці заходи, на його думку, забезпечили б встановлення в суспільстві класового миру, сприяли б зростанню продуктивності праці і підвищенню ефективності економіки.

Монополізацію економіки Бентано оцінював позитивно, вважаючи, що “картелі – це спілки виробників, які бажають планомірно пристосовувати виробництво до попиту з метою уникнення надвиробництва і всіх його наслідків : падіння цін, банкрутства, знецінення капіталу, безробіття та голодування”.

Серед інших представників історичної школи Бентано вирізняється тим, що не вірив у позитивну роль держави, не визнавав її вищості над особистістю. Він вважав, що особистість, завдяки своєму інтелектові, здатна на більш корисні реформи, ніж ті, які може ініціювати держава.

До нової історичної школи можна ще долучити Маркса Вебера (1864-1920) та Вернера Зомбарта (1863-1941). Обидва учених розпочинали свою діяльність як історики народного господарства. Виходячи з характерної для історичної школи тези “людина належить світу культури”, вони зосередили значну увагу на пошуки духу господарської епохи і, зокрема, капіталістичного господарського духу.

За Зомбартом “господарський дух – це сукупність душевних властивостей і функцій, що супроводжують господарювання. Він стверджував, що капіталізм виник з надр західноєвропейської душі – з духу занепокоєності і підприємництва, поєднаного з прагненням до наживи.

Людина епохи капіталізму, на думку Зомбарта, несе в собі дух підприємництва і дух міщанства. “Підприємницькийдух – це синтез жаги грошей, пристрасті до пригод, винахідливості і багато іншого. Міщанський дух полягає в схильності до обліку і оглядності складається з благочинності і господарності”.

Підприємницький дух і міщанський дух, будучи протилежними, утворюють суперечливу єдність капіталістичного духу. Цього духу була позбавлена людина попередньої епохи, яка нічого не обраховувала, сприймала світ як ціле і у своїх господарчих справах, орієнтувалася на досвід і традиції. В. Зомбарт також підкреслював, що капіталізм специфічний для кожного національно-державного устрою: в Німеччині він один, а в Китаї – зовсім інший. Немає ніяких спільних моделей капіталізму або будь-яких інших господарчих укладів, оскільки економічне життя визначається психологією епохи, класу, раси і нації.

Перебільшення значення національної психології привело Зомбарта до відвертого націоналізму. У роботі “Євреї і господарське життя” він доводить, що капіталізм створили євреї. Єврейська громадськість оцінила цей твір як антисемітський. В період першої світової війни Зомбартом була написана книга “Герої і торгаші”. “Нації героїв” (німцям) протиставляється “нація лавочників” (британці). Під кінець життя Зомбарт став ідеологом гітлерівського націонал-соціалізму.

Зовсім до інших висновків, вивчаючи проблему формування капіталістичного господарського духу, дійшов М. Вебер. У 1905 р. він опублікував свою найвідомішу книгу “Протестантська етика і дух капіталізму”, а у 1919 р. вийшла у світ його велика робота “Господарча етика світових релігій”. Саме ці роботи, присвячені впливу релігійних поглядів і релігійної моралі на економіку, принесли йому всесвітню славу.

На думку Вебера, у кожній релігії є два протилежних

Маркс Вебер компоненти – містичний і аскетичний. Чим більш розвинутий

в релігії аскетичний компонент, тим більше вона сприяє формуванню раціоналізму, який складає дух капіталізму.

Капіталізм, вважає Вебер, це не просто прагнення до наживи, а раціональне обмеження жаги наживи, це професійна праця для отримання прибутку на основі мирного обміну, це господарський облік та співставлення витрат і результатів. Дух капіталізму передбачає таке мислення і таку поведінку, за яких є характерним раціональне і систематичне прагнення до одержання законного прибутку в рамках своєї професії.

В найбільшій мірі формуванню духу капіталізму сприяє протестантизм, для якого вищими якостями є працелюбність, відданість професії, скромність, чесність, благодійність. Саме пануванням протестантизму пояснює Вебер високий рівень розвитку економіки США порівняно з католицькою Латинською Америкою.

Таким чином, М. Вебер підтвердив тезу історичної школи про те, що ідеї є суттєвою основою економічного росту. Але за сучасного капіталізму цей зв’язок слабко відчутний. Вебер це пояснював так. Коли капіталізм став пануючим ладом, сама система обирає тих, хто відповідає умовам її існування. Вона здійснює відбір тих, хто уміє пристосовуватися і виживати на основі таких змінних, як ціна, прибуток, заробітна плата. Тому не дивно, що жага наживи витісняє поняття про професійний обов’язок, а економічна діяльність замість тонкої оболонки релігійного життя стала, за висловленням Вебера, панцирем, через який ніщо духовне не може пробитися.

М. Вебер, на відміну від Зомбарта, був вільним від упередженостей націоналізму. Расизм і націоналізм він вважав хибною ідеологією.

Вебер відійшов від чисто історичного методу, вважаючи, що одного тільки опису історичній науці бракує. Необхідні осмислення, пояснення конкретних фактів і процесів історичного розвитку того чи іншого народу. В результаті кропіткого аналізу з’ясовується, що розвиток економіки народів та господарської культури визначається певними загальними законами, які торують собі дорогу через усі особливості національних традицій, національного характеру, конкретних історичних обставин.

Учені історичної школи розширили тематику політекономії, започаткували народження економічної соціології, обґрунтували роль економічної організації, показали значення правових нормативів, статистичних фактів, історії економічного життя.

Щодо теоретичної спадщини німецької історичної школи, то вона надто суперечлива. Вона може розглядатися як предтеча економічних програм фашизму, буржуазно-реформістських концепцій, інституціоналізму.