3. Посткейнсiанство.

Виникнення посткейнсіанства було зумовлене посиленням кризових процесів у розвитку економік капіталістичних країн. Особливу роль відіграла світова економічна криза 1974 – 1975 рр. – найтяжча після „великої депресії” 30–х років ХХ ст. Кризові процеси в економіці ставилися у прямий зв’язок з кризою кейнсіанської теорії і заснованою на її теоретичній основі економічною політикою. Усе це не тільки посилило критику кейнсіанства з боку неокласиків, але й викликало суттєві зміни у самому кейнсіанському ученні. Ряд течій, прагнучи переосмислити учення Кейнса, виступили з критикою кейнсіансько-неокласичного синтезу та альтернативними тлумаченнями теорії свого лідера. Так сформулювався новий варіант неортодоксального кейнсіанства, який отримав назву посткейнсіанства. Воно сформувалося шляхом злиття англійського лівого кейнсіанства і групи американських учених (С.Вайнтрауб, П.Девідсон, Р.Клаудер, Х.Мінскі та ін.).

Оголосивши себе послідовниками Кейнса, посткейнсіанці, проте, не обмежувалися тільки його теоретичними постулатами. Вони ефективно синтезували ідеї Д.Рікардо (зокрема, окремі аспекти теорії вартості), економічну теорію К.Маркса (наприклад, ідеї щодо реалізації сукупного суспільного продукту), інституціональне учення.

Поставивши за мету оновлення вчення Кейнса та завершення „кейнсіанської революції”, посткейнсіанці одночасно намагалися довести до логічного завершення і критику неокласики. Тому вони піддали гострій критиці теорії граничної корисності та граничної продуктивності, методологічні принципи неокейнсіанських теорій.

Так, П.Девідсон зазначає, що „не варто сприймати всерйоз як методи досягнення повної зайнятості, так і рецепти боротьби проти інфляції, пропоновані кейнсіанцями неокласичного напряму, які витлумачували на свій лад і спотворили запропоновану Кейнсом модель, у результаті чого вона втратила внутрішню стрункість і перестала відбивати реальний стан справ”.

Кейнсіанську теорію „за Хіксом” посткейнсіанці трактують як „незаконнонароджену дитину Кейнса”. Тут варто зазначити, що й сам Хікс визнав недоцільність використання у своїй моделі загальної моделі Вальраса. У 1975 р. він писав: „Узяти хоча б...відому схему, яка передбачає криві IS – LM (або SI LL)...Мушу сказати, що в данний час я зі значно меншою охотою вдаюся до дії використання, ніж, як мені здається, це роблять інші автори. Подібна схема зводить „Загальну теорію зайнятості, відсотка і грошей” Дж.М.Кейнса до економічної теорії всезагальної рівноваги, по суті справи, час у ній взагалі не фігурує”.

На противагу неокейнсіанцям, посткейнсіанці вважають, що економічна система в принципі нерівноважна і теорія Кейнса – це учення про пристосування до перманентно виникаючих нерівноважних ситуацій. Тому теорія Кейнса не статична, а динамічна.

Динамічна економічна система характеризується такими рисами як невизначеність, очікування, ризик, недосконалість інформації. Ці фактори неокейнсіанцями ігнорувалися. Окрім того, вони абстрагувалися від процесів ціноутворення, що унеможливлювало розробку теорії інфляції і пояснення поведінки системи в умовах одночасного росту цін і скорочення виробництва. Насамкінець, у їхніх моделях не враховується особлива роль грошового фактора як носія невизначеності, грошові потоки розглядаються тільки як відображення реальних, речових зв’язків.

Саме ці проблеми і стали предметом аналізу монетарного посткейнсіанства. Його представляють головним чином американські учені Пол Девідсон (нар. 1930), Х’юмен Мінскі (1919 – 1996), Якоб Крегель (нар. 1944) та ін. Аналізуючи проблеми ціноутворення за умов недосконалої конкуренції, посткейнсіанці вказують на те, що ціни не змінюються настільки швидко, щоб у короткі строки відновлювати співвідношення попиту і пропозиції. Головна причина в тім, що сучасна економіка побудована на контрактах, у яких фіксуються умови обміну на певний час. За таких умов ціни не можуть встановлюватись шляхом вільної гри попиту та пропозиції, вони повинні бути відносно сталими, інакше ніякі розрахунки на майбутнє і очікування, закріплені у договорі, не були б можливими. Ціни орієнтуються на витрати, головним елементом яких є заробітна плата, яка також усталено фіксується в колективному договорі. Вплив попиту і пропозиції на зміни цін має місце, але вони підпорядковуються тенденції довгострокової динаміки витрат, закріплених у контрактах. Швидкість реакції цін на відхилення від рівноваги уповільнюється, зростає значення фактору невизначеності, нестачі інформації, розходжень між очікуваними і фактично досягнутими результатами, що обумовлює нерівноважний характер економічної системи.

Гроші у монетарних посткейнсіанців – самостійний фактор впливу на економічну кон’юктуру. Певні властивості грошей обумовлюють можливість сталої нерівноваги з неповною зайнятістю. По-перше, у них нульова еластичність за попитом, тобто виробництво грошей не зростає за зростання попиту на них, отже, не зростає і чисельність працівників, котрі виготовляють гроші. По-друге, для грошей характерна нульова (або крайньо низька) еластичність заміщення за ціною, тобто, за зростання „ціни грошей” (процента за кредит) попит не переміщується з грошей на інші блага. Навпаки, переміщення попиту з певних товарів на гроші досить вірогідне: якщо очікування несприятливі, розпочинається гонитва за ліквідністю, що зумовлює скорочення зайнятості.

Вплив грошового фактора на хід відтворювальних процесів посткейнсіанці пов’язують не тільки з величиною попиту на гроші, але і зі змінами структури усієї фінансової системи. Так, фінансові ресурси господарюючих суб’єктів являють собою портфель, вміст якого складається з готівкових грошей та облігацій. Орієнтуючись на можливі значення очікуваних доходів від складових портфеля, індивіди відшукують оптимальну комбінацію грошей і облігацій, яка принесе найбільший дохід за найбільшого ризику. Структура портфеля, у свою чергу, впливає на інвестиційну активність: мотивам, які обумовлюють перевагу ліквідності, завжди протистоїть альтернативна можливість придбання акцій і облігацій. У такому підході проявилася ще одна відмінність посткейнсіанства від своїх попередників – пошук мікроекономічних основ макроекономічних процесів.

Іншою течією посткейнсіанства стало неорікардіанське посткейнсіанство. Воно представлене такими ученими Великобританії та Італії як П.Сраффа (1898 – 1983), П.Гарен’яні (нар. 1930), М.Мілгейт (нар. 1950). Вони прагнуть поєднати учення Кейнса про ефективний попит з теорією вартості Рікардо.

Недолік теорії Кейнса, на думку неорікардіанських посткейнсіанців, полягає в тому, що ефективний попит у ній розглядається у короткостроковому періоді. Своє головне завдання вони вбачають в розвитку кейнсового принципу ефективного попиту стосовно довгострокового періоду.

На відміну від монетарного посткейнсіанства, у неорікардіанському центральне місце займає дослідження рівноваги економіки. Під рівновагою розуміється довгостроковий стан економіки, за якого в усіх галузях існує рівна (середня) норма прибутку і єдиний рівень заробітної плати. Ці середні величини формуються, згідно рікардіанських теорій вартості, незалежно від того, які обсяги виробництва і зайнятості, яке співвідношення між сукупною пропозицією і сукупним попитом. У стані рівноваги обсяги виробництва і зайнятості знаходяться на „природному рівні”, а ціни співпадають з вартістю. Відхилення від рівноваги викликаються факторами тимчасового, несистемного характеру. Це може бути, зокрема, вплив інституціональних структур.