1. Економiчна теорія Дж.М.Кейнса.

Як відомо, з 70-х років ХIX ст. до початку 30-х ХХ ст. в економiчнiй науці панували маржиналiзм та неокласична теорія. Критичному розхитуванню панування цього учення послугували, як ми уже знаємо, ідеї інституціоналістів, котрі запропонували нові підходи до аналізу ринкової економіки. Сумнівним видавався неокласичний принцип невтручання держави в економіку і на фоні успіхів радянської економіки на її першому етапі. Загальне ж розчарування в ефективності ринкового саморегулювання, яке беззастережно відстоювали неокласики, наступило у роки світової економічної кризи 1929-1933рр.

Це була найбільш глибока та тривала криза, особливо для США. До 1933р. промислове виробництво та національний дохід у цій країні знизилися більше ніж на половину. Інвестиційна діяльність у деякі роки кризи повністю припинялася. Без роботи залишилося 25% усієї робочої сили. У 1933р. в капіталістичних країнах налічувалося 33 млн. безробітних.

Неокласики, спираючись на „закон ринків” Ж.Б.Сея, вважали, що криза не може бути тривалою, а існуюча кризова ситуація – очищення економіки від баласту та наполягали на вільному виході з кризи. Але минав час, а виходу з кризи не було видно. Питання щодо причин економічних криз, шляхів їхнього подолання і недопущення в майбутньому залишалися відкритими. За таких умов у США починає реалізовуватися „Новий курс” Ф.Рузвельта, а у Німеччині та Італії – курс фашизму. Практика пішла попереду теорії. Це свідчило про кризу західноєвропейської економічної науки.

Джон Мейнард Кейнс Саме за цих умов у 1933р. англійський учений Джон

Мейнард Кейнс (1883-1946) опублікував книгу „Загальна теорія зайнятості, процента та грошей”, у якій обгрунтував неможливість саморегулювання капіталістичної економіки на макрорівні та необхідність державного втручання в економічні процеси. Цим Кейнс, за словами американського економіста С.Харріса, „дарував демократичному капіталізму новий строк життя, ...укріпив це суспільство, коли йому загрожувала смертельна небезпека”.

Сам Дж.М.Кейнс у листі до Дж.Б.Шоу, написаному у 1935р., писав: „Мені здається, що я пишу книгу з економічної теорії, яка здійснить революцію у підходах до економічних проблем”. І він не помилився. Західні економісти дійсно проголосили „кейнсіанську революцію”. Американський історик економічної думки Б.Селігмен поставив книгу Кейнса поряд з „Багатством народів” А.Сміта та „Капіталом” К.Маркса.

Які ж ідеї Дж.Кейнса заслужили такої високої оцінки? Насамперед, суть кейнсіанської революції полягала у застосуванні макроекономічного аналізу. Як відомо, класики не розрізняли мікро- і макроекономічні аспекти економіки, а мікроекономічний аналіз був запроваджений і обґрунтований неокласичною школою. У центрі такого аналізу була окрема фірма, проблеми мінімізації витрат та максимізації прибутку. Умови процвітання фірми ототожнювалися з умовами процвітання нації в цілому, примноження її національного багатства. Кейнс переніс дослідження з „горизонту” фірми на рівень суспільного виробництва, взаємодії виробництва і обміну на макрорівні. Відома дослідниця кейнсіанства У.Осадча зазначає: „Кейнс, мабуть, повинен посісти постійне місце в історії економічної думки як перша особа, котра розробила повністю обґрунтовану теорію того, що ми називаємо зараз макроекономікою”.

Новим у теорії Кейнса було і те, що він вперше серед західноєвропейських учених визнав наявність безробіття та економічних криз, як внутрішньо притаманних капіталізму. На той час неокласики, в тому числі і учитель Кейнса А.Маршалл, в якості засадної використовували доктрину Сея: оскільки кожен виробник продає свій товар, щоб купити інший, то пропозиція породжує відповідний попит і загального перевиробництва, загальної кризи не може бути. Ця впевненість була святою істиною для усіх економістів, окрім марксистів. Сприйняття чи не сприйняття людиною закону Сея було, як зазначав Гелбрейт, ознакою, за якою „економісти відрізнялися від дурнів”.

Кейнс відкидає закон Сея. Оскільки у ринковій економіці обмін здійснюється не за формулою „товар-товар”, а за формулою „товар – гроші – товар”, то продавець може і не стати покупцем, адже отримані від продажу гроші можуть обслуговувати не тільки попит, але і бажання до заощадження. Тому загальна криза збуту є об’єктивною реальністю.

Дж.М.Кейнс заперечує припущення класиків, що економіка працює в режимі повного використання факторів виробництва та неокласичну тезу обмеженості ресурсів. Він запитує: „...де ви бачите рідкість ресурсів? У нас не рідкість, а надлишок”. Дійсно, депресія 30-х років ХХ ст. характеризувалася масовим безробіттям, недовантаженістю виробничих потужностей, великою масою не використовуваного капіталу.

Який же вихід пропонує засновник кейнсіанства? На відміну від Дж.Б.Кларка, А.Маршалла, А.Пігу та інших неокласиків він вважає, що обсяги національного виробництва, його динаміка та рівень зайнятості визначаються безпосередньо не факторами пропозиції (величиною використовуваних праці та капіталу, їхньою продуктивністю), а факторами попиту, який забезпечує реалізацію цих ресурсів. Тому Кейнс основну увагу у своїй знаменитій роботі приділяє обґрунтуванню теорії ефективного попиту, тобто потенційно можливого і регульованого державою попиту, оскільки усі життєво важливі проблеми капіталістичної економіки, на його думку, є результатом недостатнього попиту.

Відсутність ефективного попиту, за Кейнсом, є наслідком двох причин: психологічної природи людини та неефективності капіталовкладень. Учений розмірковував таким чином. Ефективний попит є тотожним національному доходу і складається з особистого та виробничого попиту. Перший – це витрати на споживчі блага, другий – на інвестиції. Динаміка особистого споживання, на думку Кейнса, підпорядкована дії основного психологічного закону, суть якого полягає в тім, що люди схильні, зазвичай, збільшувати своє споживання зі зростанням доходу, але не в тій мірі, у якій зростає дохід”. Відставання споживання від темпів зростання доходу призводить до зростання заощаджень.

Рис.12.1. Основний психологічний закон Дж.М.Кейнса.

Результатом дії цього закону є відносне зниження особистого попиту. Компенсувати це зниження можна за рахунок збільшення виробничого попиту. Саме інвестиції Кейнс вважав основним фактором стимулювання сукупного попиту.

Однак, компенсуюче зростання розміру інвестицій наштовхується на проблему перетворення усіх заощаджень у реальні капіталовкладення. Попередники Кейнса такої проблеми не помітили. Неокласики, продовжуючи традиції класичної школи, виходили з того, що акт заощадження водночас перетворюється у акт інвестування, тобто заощадження і інвестиції тотожні (S=I). Тому прагнення до заощаджень, вважали вони, треба підтримувати і заохочувати, оскільки високий рівень заощаджень є умовою економічного зростання.

Кейнс з такими допущеннями не згоджується, вважаючи, що автоматичного перетворення заощаджень у інвестиції не може бути, оскільки їхній рівень і динаміка залежать від різних факторів. Заощадження обумовлюються зростанням доходу. Розмір інвестицій залежить від процентної ставки, стану кон’юнктури, розмірів оподаткування, очікуваної ефективності капіталовкладень.

Високий рівень процентної ставки примушує капіталістів тримати свій капітал у грошовій формі (за термінологією Кейнса – у „ліквідній формі”), а не вкладати його у обладнання, верстати, приріст запасів. Гроші нагромаджуються, а не спрямовуються у галузі, які забезпечують економічне зростання. Норма очікуваного прибутку зменшується у зв’язку з дією закону спадної продуктивності капіталу. По мірі зростання розмірів раніше нагромадженого капіталу перспективи інвестиційних вкладень у виробництво стають менш сприятливими.

Таким чином, зменшення схильності до споживання, зниження прибутковості зростаючого за розмірами капіталу, надмірна перевага ліквідності призводять до недоспоживання і нагромадження нереалізованих товарів. В результаті порушується економічна рівновага, невідповідність між сукупною пропозицією і сукупним попитом, що і призводить до економічних криз або тривалої стагнації. Отже, саме недостатнім попитом Кейнс пояснює циклічний характер капіталістичного виробництва.

Динамікою ефективного попиту, за Кейнсом, визначається і рівень безробіття. Кейнсіанська теорія зайнятості суттєво відрізняється від інших теорій. Так, Мальтус виводив безробіття із „закону народонаселення”. Маркс вважав безробіття неминучим наслідком зростання органічної будови капіталу. Погляди неокласиків на цю проблему найкраще відобразив А.Пігу. У 1933р. він опублікував роботу „Теорія безробіття”, у якій виділяє дві причини і відповідно дві форми безробіття: добровільна і фрикційна. Перша виникає в результаті відмови робітників працювати за плату, що дорівнює граничному продукту праці. Цьому сприяє діяльність сильних профспілок. Фрикційне безробіття пов’язане з недостатньою інформованістю робітників про нові робочі місця, їхнє небажання змінювати кваліфікацію, місце проживання тощо. В обох випадках робітники позбавляються роботи добровільно, а безробіття виникає внаслідок недосконалості процесу пристосування людей до змін ринкової ситуації. Тобто, неокласики наголошують на тому, що рівень зайнятості в руках самих робітників і їхня згода працювати за нижчу заробітну плату забезпечує зростання зайнятості.

Кейнс не заперечував існування добровільного і фрикційного безробіття, але головною формою цього явища він вважав вимушене безробіття. На відміну від неокласиків, учений доводить, що навіть за умов зниження реальної заробітної плати зайняті не залишають роботи, а безробітні не скорочують пропозиції робочої сили. Таким чином, реальна заробітна плата залежить від попиту на працю, але, оскільки він обмежений, то існує вимушене безробіття.

Кейнс негативно ставився до зниження заробітної плати, оскільки це призводить не до росту зайнятості, а до перерозподілу доходів на користь підприємців і рантьє. Зменшення ж споживацького попиту з боку робітників не буде компенсоване зростанням попиту з боку інших груп населення, оскільки зростання їхніх доходів буде супроводжуватися зменшенням схильності до споживання.

Не згоджується учений з неокласиками і щодо їхнього твердження, що зниження заробітної плати сприяє зростанню ефективності капіталу та росту інвестицій. Це може бути правомірним для поведінки окремої фірми. Що ж стосується народного господарства, то зниження заробітної плати зменшує споживчий попит, що призводить до згортання виробництва і інвестицій та росту безробіття.

Кейнс не схвалює і намагань щодо підвищення заробітної плати, оскільки її зростання веде до інфляції, росту цін на товари і падіння реальної заробітної плати. Він виступає прибічником жорсткої заробітної плати. „Найрозумніша політика, - вважає учений, - полягає, зрештою, у підтримуванні стійкого загального рівня грошової заробітної плати”.

Отже, у Кейнса зайнятість залежить не від заробітної плати, а є функцією зміни ефективного попиту:

N=F(Du), де

N – обсяг зайнятості;

Du – ефективний попит.

Безробіття є наслідком браку ефективного попиту. Воно „неминуче супроводжує сучасний капіталістичний індивідуалізм” та зумовлюється органічними вадами системи вільної конкуренції.

Таким чином, Дж.М.Кейнс рішуче відкидає доктрину „lassez faire”, доводить, що капіталізм не здатний своїми внутрішніми силами справитися з економічними кризами та безробіттям і вважає за необхідне активне державне втручання в економічне життя.

Основним завданням економічної політики держави, на думку Кейнса, є стимулювання ефективного попиту. Оскільки частка споживання у доході має тенденцію до зниження, то об’єктом державного стимулювання повинні стати, насамперед, інвестиції. Він виділяє два основних способи збільшення інвестицій: бюджетну і грошово-кредитну політику.

Вирішальне значення в концепції Кейнса належить бюджетній політиці. Оскільки приватні інвестиції за умов депресії різко скорочуються, то необхідно збільшувати державні інвестиції і державні закупки товарів та послуг. Активізація інвестиційної політики держави може відбуватися і за рахунок організації суспільних робіт – будівництва доріг, підприємств, освоєння нових районів. На що конкретно будуть використані бюджетні кошти, за Кейнсом, принципового значення не має. Головний критерій успішності стабілізаційної бюджетної політики – збільшення платоспроможного попиту, навіть якщо витрати грошей державою зовні виглядатимуть марними. З цього приводу учений зазначає: „Спорудження пірамід, землетруси, навіть війни можуть призводити до збільшення багатства”. На його думку, інвестиції в будь-яку галузь сприяють росту зайнятості, доходів і споживання не тільки у даній галузі, але й у споріднених з нею галузях. В свою чергу, зміни в цих галузях породжують ріст зайнятості, доходів і попиту у галузях „другого порядку”. Це явище можна порівняти з каменем, кинутим у воду, від якого на всі боки розходяться кола. Його назвали ефектом мультиплікатора.

Поняття мультиплікатора запровадив у теорію в 1931р. учень Кейнса Річард Кан. У перекладі з англійської, мультиплікатор означає множник, а мультиплікаційний ефект – такий, що підсилює результат.

Кан дослідив вплив росту інвестицій на зайнятість. Кейнс розглядає мультиплікатор доходу, який відображає кількісний зв’язок між обсягом національного доходу і загальною сумою інвестицій. Збільшення доходу, писав учений, „дорівнює прирощенню загальної суми інвестицій, помноженому на мультиплікатор”, тобто:

∆Y=∆I*K_м, де

∆Y – приріст доходу;

∆I – приріст інвестицій;

K_м – мультиплікатор, або коефіцієнт пропорційності.

Звідси учений виводить формулу мультиплікатора:

К_м= ∆Y / ∆I.

Збільшення інвестицій, за Кейнсом, веде до збільшення зайнятості, а отже, і „доходу суспільства”. Збільшуються і видатки на споживання. Чим більше споживання, тим ємнішим стає ринок і створюються сприятливіші умови для зростання виробництва, зайнятості та доходів.

Відзначаючи роль ефекту мультиплікатора М.Блауг писав: „Капіталісти, вчив нас Кейнс, можуть витягнути себе зі скрутного становища за допомогою шнурків від власних черевиків, а саме через мультиплікатор. Вирішальним моментом при цьому є стимулювання інвестицій”.

Кейнс, вивчаючи ефект мультиплікації, мав на увазі, насамперед, використання державних інвестицій. Однак, неминучим наслідком збільшення державних витрат є дефіцит державного бюджету і зростання грошової маси в економіці.

Представники класичного напрямку вважали, що наслідком росту грошової маси є ефективний інфляційний ріст цін. На думку Кейнса, таке явище може бути характерним тільки за умов повної зайнятості. За умов же неповної зайнятості зростання грошової маси буде розподілятися між підвищенням цін, зростанням номінальної заробітної плати та ростом виробництва і зайнятості. Чим далі від повної зайнятості знаходиться економіка, тим у більшій мірі зростання грошової маси буде впливати на зростання виробництва і зайнятості, а не на ріст цін. Тому, на думку Дж.Кейнса, бюджетний дефіцит, ріст грошової маси та інфляція є досить сприйнятною ціною за підтримку високого рівня зайнятості і стабільного зростання обсягів національного виробництва.

Грошово-кредитна політика має бути спрямованою на стимулювання ефективного попиту шляхом зниження ставок процента та впливу на прагнення до ліквідності. Кейнс пропонував відмовитися від золотого стандарту і здійснювати регульовану „накачку” грошової маси в обіг. Наявність великої кількості грошей в обігу забезпечить зниження процентної ставки, стимулюватиме зменшення „обережності ліквідності”, сприятиме зростанню ефективності капіталовкладень. Підприємці будуть вкладати кошти не в цінні папери, а у розвиток виробництва.

Однак, на думку Кейнса, грошово-кредитна політика має певні обмеження. Можливі ситуації, коли зростання грошової маси практично не знижує норму процента, тобто виникає „пастка” ліквідності(рис.12.2).

Рис. 12.2.”Пастка ліквідності”.

Окрім того, інтерес до інвестування визначається, як відомо, оцінкою майбутніх вигод від капіталовкладень. За умов економічної кризи ця оцінка дуже низька, а впродовж економічного циклу характеризується різкими коливаннями. Компенсувати ці коливання шляхом впливу на норму процента не вдається. Тому вирішального значення Кейнс надає не грошово-кредитній, а бюджетній політиці.

Важливим способом стимулювання ефективного попиту, за Кейнсом, є державна політика доходів. Він відстоював необхідність перерозподілу доходів на користь соціальних груп з найбільшою схильністю до споживання. До таких груп відносяться наймані працівники, особливо люди з низькими доходами. Згідно з основним психологічним законом, за низьких доходів схильність до споживання більша, а, отже, і ефективність державної підтримки населення може бути досить високою.

На відміну від класичної теорії, Дж.Кейнс у сфері зовнішньоекономічної політики відстоює протекціонізм. Держава, обмежуючи імпорт дешевих іноземних товарів, створює умови для розвитку національного виробництва, зростання зайнятості та росту національного доходу.

Таким чином, кейнсіанська революція дійсно мала місце. Кейнсіанство швидко завоювало провідне місце в економічній науці у багатьох країнах розвинутого капіталізму. На досить тривалий час воно стало теоретичною основою державного регулювання економіки.