анг мова

5. Словник основних термінів логіки а

А – перша буква лат. слова affirmo (стверджую) – засіб для позначення загальноствердного судження, тобто судження, за допомогою якого кожному предмету якої-небудь множини приписується одна або декілька властивостей.

АБСТРАГУВАННЯ (від лат. abstractio – видалення, відвернення) – мисленнєве виокремлення часткових або загальних ознак предметів або явищ (їх властивостей або відношень) і уявного відволікання їх від інших ознак.

АКСІОМА СИЛОГІЗМУ – твердження про правомірність виведення висновку категоричного силогізму із його засновків.

АЛЕТИЧНА МОДАЛЬНА ЛОГІКА (від грец. άλήθεια – істина) – розділ логіки модальної, у якому вивчаються властивості висловлювань, що містять засоби вираження понять про необхідність, можливість, дійсність, випадковість, неможливість тощо.

АЛОГІЗМ (від грец. а – не і logos – слово, вчення, думка) – міркування, у якому порушені законі й принципи логіки. Унаслідок порушення правил мислення А. містить помилку логічну.

АЛЬТЕРНАТИВА (від лат. alter – один із двох) – складні судження, утворене з простих суджень за допомогою логічного сполучника (сувора диз’юнкція або диз’юнкція, що виключає).

АНАЛІЗ І СИНТЕЗ – аналіз (від грец. analysis – розклад, розчленування) – поділ цілого на складові частини; синтез (від грец. synthesis – з’єднання) – об’єднання здобутих під час А. частин об’єкта або об’єднання кількох об’єктів у деяку систему.

АНАЛОГІЯ (від грец. analogia – відповідність, подібність, схожість) – подібність предметів, явищ. Умовивід за А. (або просто А.) – умовивід, у якому на підставі схожості об’єктів за якимись ознаками робиться висновок про можливу схожість за ін. ознаками.

АНТЕЦЕДЕНТ І КОНСЕКВЕНТ (лат. antecedens – попередній і consequens – наслідок) – два висловлювання, з яких за допомогою імплікації (“якщо…,то ...”) утворюється деяке третє висловлювання – імплікативне. А. – висловлювання, що стоїть після слова “якщо”, К. – висловлювання, що стоїть після слова “то”.

АНТИТЕЗА (від грец. antithesis – протиставлення) – судження, яке суперечить тезі доведення.

АПАГОГІЧНЕ (НЕПРЯМЕ) ДОВЕДЕННЯ – непряме доведення тези, коли робиться припущення про істинність судження, що суперечить їй (антитезі).

АПОДИКТИЧНИЙ (від грец. apodeikticos – доказовий, переконливий) – абсолютно достовірний, який ґрунтується на необхідності.

АРГУМЕНТ (лат. argumentum, від arguo – доводжу, виявляю) – судження, за допомогою якого з’ясовується істинність іншого судження (тези).

АРГУМЕНТАЦІЯ (лат. argumentatio – наведення аргументів) – наведення доказів на користь висунутого положення.

АРГУМЕНТАЦІЯ КОНТЕКСТУАЛЬНА – різновид аргументації, яка містить посилання на авторитет, традицію, інтуїцію, здоровий глузд, смак тощо.

АРИСТОТЕЛЕВСЬКИЙ СОРИТ – складний силогізм, який складається з декількох силогізмів, у яких пропускаються менші засновки (див. Сорит).

АРИСТОТЕЛЬ (384 – 322 рр. до н.е.) – давньогрецький філософ, учений-енциклопедист, “батько формальної логіки”.

АСЕРТОРИЧНИЙ (від лат. аsserto – стверджую) – установлений, достовірний. А. судження констатує наші знання про зовнішній світ, але не містить інформації про необхідність того, що нам відомо.

АТРИБУТИВНЕ СУДЖЕННЯ (лат. attributum – невід’ємний) – різновид суджень у логіці традиційній. А. с. щось стверджує або заперечує стосовно зв’язку між суб’єктом і предикатом за формулою “S є P” або “S не є P”.

BARBARA – назва першого модусу першої фігури простого категоричного силогізму (ААА). У цьому модусі із загальноствердних засновків (А) виводиться загальноствердний висновок (А).

BAROCO – назва четвертого модусу другої фігури простого категоричного силогізму (АОО). У цьому модусі із загальноствердного засновку (А) і частковозаперечного засновку (О) виводиться частковозаперечний висновок (О).

BOCARDO – назва п’ятого модусу третьої фігури простого категоричного силогізму (ОАО). У цьому модусі із частковозаперечного засновку (О) і загальноствердного засновку (А) виводиться частковозаперечний висновок (О).

BRAMANTIP – назва першого модусу четвертої фігури простого категоричного силогізму (ААІ). У цьому модусі з двох загальноствердних суджень (АА) виводиться частковоствердний висновок (І) .

БЕЗВІДНОСНЕ ПОНЯТТЯ – поняття, яке не знаходиться в безпосередньому зв’язку з іншими поняттями, напр., поняття “Всесвіт”.

БІЛЬШИЙ ЗАСНОВОК – судження, в яке входить більший термін силогізму.

БІЛЬШИЙ ТЕРМІН – термін, який є предикатом висновку силогізму.

ВЕРИФІКАЦІЯ – (від лат. veritas – істина, verificatio – надавання істини) – встановлення істиннісного статусу тверджень за допомогою емпіричної перевірки.

ВИВЕДЕННЯ – розумова операція одержання із наявних знань нового знання. Нове знання, одержане таким чином, – вивідне знання.

ВИВІД – ментальна дія, роздум, міркування, у процесі яких із будь-яких вихідних суджень (засновків), застосовуючи логіч. правила, одержують нове судження (висновок).

ВИД і РІД – категорії, що виражають рівні процесу узагальнення, відношення між класами об’єктів – родовидові відношення. В. є підкласом роду.

ВИДОВЕ ПОНЯТТЯ – поняття, яке відображує суттєві ознаки класу предметів, що є видом якогось роду. В. п. – підпорядковане поняття: його обсяг входить в обсяг ін.

ВИЗНАЧЕННЯ, ДЕФІНІЦІЯ (від лат. definitio – визначаю межу) – логіч. операція, за допомогою якої встановлюється зміст понять.

ВИЗНАЧЕННЯ АКСІОМАТИЧНЕ – логіч. операція, спрямована на визначення терміна через наведення списку аксіом (постулатів).

ВИЗНАЧЕННЯ ВЕРБАЛЬНЕ – визначення, яке ґрунтується винятково на аналізі знаків і закодованої в них інформації.

ВИЗНАЧЕННЯ ГЕНЕТИЧНЕ (грец. genesis – джерело) – особливий тип визначення, а саме визначення через вказівку на способи створення, виникнення, здобуття, побудови об’єкта, що визначається.

ВИЗНАЧЕННЯ ІНДУКТИВНЕ – визначення, за допомогою якого з деяких вихідних об’єктів теорії, використовуючи відповідні операції, будуються нові її об’єкти.

ВИЗНАЧЕННЯ НОМІНАЛЬНЕ – визначення, пов’язане з формулюванням значення поняття, з його простим перекладом або тлумаченням.

ВИЗНАЧЕННЯ ОСТЕНСИВНЕ – визначення шляхом безпосереднього показу (демонстрації) об’єкта, для якого формулюється поняття.

ВИЗНАЧЕННЯ РЕАЛЬНЕ – визначення, за допомогою якого об’єкт, що нас цікавить, виділяється з численних об’єктів на підставі деякої відмінної ознаки.

ВИЗНАЧЕННЯ ЧЕРЕЗ РІД І ВИДОВУ ВІДМІН-НІСТЬ (РОДОВИДОВЕ ВИЗНАЧЕННЯ) – найпоширеніший різновид реальних визначень. У ньому об’єкт, що визначається, виділяється серед інших об’єктів обсягу ширшого поняття (роду) за допомогою ознаки відмінності. Видова відмінність – це ознака чи група ознак, за якими відрізняється предмет, що визначається, від решти предметів, що входять у цей рід. В. ч. р. і в. в. можна виразити такою формулою: А є Вс, де А – Dfd, Вс – Dfn, при цьому В – рід, а с – видова відмінність.

ВИЗНАЧЕННЯ ЯВНЕ – це визначення, у якому зміст поняття розкривається через безпосередній перелік суттєвих ознак. В. я. має структуру Dfd = Dfn. В. я. протиставляється визначенню неявному.

ВИПЛИВАННЯ ЛОГІЧНЕ (лат. consequentia) – такий зв’язок висловлювань А й В, коли завжди при істинності А, істинне і В, тобто імплікація А ® В є тотожно-істинною формулою. У цьому випадку говорять також, що В є логіч. наслідком А. Цей факт записується так: А ├ В.

ВИСЛОВЛЮВАННЯ – граматично правильне розповідне речення. У логіці використовується кілька різних понять В.

ВИСЛОВЛЮВАННЯ ДЕСКРИПТИВНЕ – (від англ. description – опис) – описове висловлювання. В. д. вважається істинним, якщо опис, що міститься в ньому, відповідає стану справ, і хибним – коли не відповідає.

ВИСЛОВЛЮВАННЯ КАТЕГОРИЧНЕ – висловлювання, у якому предикат стверджується чи заперечується стосовно суб’єкта без якихось додаткових характеристик, напр., модальностей.

ВИСЛОВЛЮВАННЯ СКЛАДНІ – висловлювання, у якому прості висловлювання з’єднані за допомогою логічних констант. Найбільш уживані В. с. утворені за допомогою слів “не”, “і”, “чи”, “якщо..., то...”, “якщо й тільки якщо”.

ВИСНОВОК – висловлювання, яке виступає результатом міркування, результатом застосування певних логічних правил до інших висловлювань – засновків міркування.

ВІДНОШЕННЯ – багатомісний предикат. Відомо, що предикати поділяються на одномісні й багатомісні. Одномісні предикати репрезентують у мові властивості позамовних об’єктів, а багатомісні – В. між ними.

ГІПОТЕЗА (грец. υποδέσιζ – основа, припущення) – положення, що висувається як умовне, імовірнісне пояснення причин того чи іншого явища, або припущення, у якому передбачається існування якого-небудь об’єкта чи його властивості, поведінки тощо.

ГІПОТЕТИКО-ДЕДУКТИВНА ТЕОРІЯ – одна з форм логічного аналізу наукового знання. Г.-д. т. складається з низки гіпотез про властивості або причини досліджуваних явищ і висновків, виведених з цих гіпотез у дедуктивний спосіб.

ГІПОТЕТИКО-ДЕДУКТИВНИЙ МЕТОД – метод пізнання, який полягає в дедукції висновків із гіпотез та інших засновків, істиннісне значення яких ще не з’ясовано. Тому висновки, отримані відповідно до Г.-д. м., мають імовірнісний характер.

ГІПОТЕТИЧНЕ ТВЕРДЖЕННЯ – припущення, яке може бути як істинним, так і хибним.

DARAPTI (лат.) – назва першого модусу третьої фігури простого категоричного силогізму (ААІ). У цьому модусі з двох загальноствердних суджень (А) виводиться частковоствердний висновок (І).

DARII (лат.) – назва третього модусу першої фігури простого категоричного силогізму (АІІ). У цьому модусі із загальноствердного засновку (А) і частковоствердного засновку (І) виводиться частковоствердний висновок (І).

DATISI – назва третього модусу третьої фігури простого категоричного силогізму (АІІ). У цьому модусі із загальноствердного засновку (А) і частковоствердного засновку (I), виводиться частковоствердний висновок (І).

DIMARIS – назва третього модусу четвертої фігури простого категоричного силогізму (IAI). У цьому модусі із частковоствердного засновку (I) і загальноствердного засновку (А) виводиться частковоствердний висновок (І) .

DISAMIS – назва другого модусу третьої фігури простого категоричного силогізму (IAI). У цьому модусі із частковоствердного засновку (I) і загальноствердного засновку (А) виводиться частковоствердний висновок (І).

ДВОЗНАЧНА ЛОГІКА – логіка, яка спирається на принцип двозначності (бівалентності). Висловлюванням у цій логіці приписуються тільки два значення – “істина” або “хиба”.

ДЕДУКЦІЯ (лат. deductio – виведення) – метод міркування, який є переходом від засновків із більш загальним знанням до висновку із менш загальним знанням, тобто знанням про окреме, одиничне.

ДЕНОТАТ (лат. denotatio – позначення) – предмет, що позначається в природній мові власною назвою, а в логічній мові – константою або термом, чи клас предметів, який позначається в природній мові загальною назвою, а в логічній мові предметною змінною.

ДЕОНТИЧНА МОДАЛЬНІСТЬ, НОРМАТИВНА МОДАЛЬНІСТЬ – загальна назва для групи модальних понять, таких, як поняття “обов’язково”, “дозволено”, “заборонено”, “повинен”, “може”, “не повинен” та ін.

ДЕСТРУКТИВНА ДИЛЕМА (лат. destructivus – той, що руйнує) – різновид дилеми, у якій в одному із засновків диз’юнктивно заперечуються наслідки, що містяться у двох інших засновках.

ДЕФІНІЄНДУМ (лат.) – те поняття, яке визначається за допомогою інших понять. Напр., у визначенні “Спростування – це установлення хибності або необґрунтованості тези” Д. буде поняття “спростування”.

ДЕФІНІЄНС (лат.) – поняття або множина понять, за допомогою якого або яких визначається деяке інше поняття. Напр., у визначенні “Спростування – це установлення хибності або необґрунтованості тези” Д. будуть слова “установлення хибності або необґрунтованості тези”.

ДИЗ’ЮНКЦІЯ (лат. disjunctio – роз’єднання, розрізнення) – логічний сполучник, який заміщує у формальній мові сполучник “або” природної мови.

ДИЛЕМА (від грец. di(s) – двічі і lemma – припущення) – умовно-розподільний умовивід, у якому засновками є умовні та розподільні судження.

ДИХОТОМІЯ (грец. dicotomia – поділ надвоє) – поділ обсягу поняття на взаємовиключні частини за допомогою заперечення.

ДОВЕДЕННЯ – міркування, за якого встановлюється істинність певного твердження через його зіставлення з ін. твердженнями, істинність яких доведена раніше.

ДОВЕДЕННЯ ВІД СУПРОТИВНОГО, НЕПРЯМЕ ДОВЕДЕННЯ – доведення, коли істинність тези встановлюється шляхом демонстрації хибності протилежного їй припущення.

ДОВЕДЕННЯ ЗА АНАЛОГІЄЮ – доведення, яке здійснюється за такою схемою: предмет, що досліджується, ймовірно, має ознаку Х, оскільки відомі ознаки цього предмету подібні ознакам іншого предмету, який має, крім того, і ознаку Х.

ДОВЕДЕННЯ РОЗГЛЯДОМ ВИПАДКІВ – міркування, коли з кількох умовних висловлювань з однаковим наслідком здійснюється перехід до ствердження цього наслідку на підставі того, що хоча б одне з умовних висловлювань є істинним.

ДОКАЗОВІСТЬ – обґрунтованість тези доведення його аргументами.

ДОСТАТНЬОЇ ПІДСТАВИ ПРИНЦИП – принцип, згідно з яким для кожного твердження необхідно наводити аргументи щодо його істинності. У логіці традиційній цей принцип має назву закон достатньої підстави. Разом із законом тотожності, законом несуперечності й законом виключеного третього він складає список основних законів логіки.

ДОСТОВІРНІСТЬ – обґрунтованість, доказовість, беззаперечність суджень.

ДРУГА ФІГУРА ПРОСТОГО КАТЕГОРИЧНОГО СИЛОГІЗМУ – фігура простого категоричного силогізму, у якій середній термін М у обох засновках стоїть на місці предиката.

ДУМКА – акт мислення, результат або продукт мислення, ідея, зміст мислення. Д. виражаються у формі понять, суджень і умовиводів.

Е – перша голосна буква лат. слова nego (заперечую), якою у формальній логіці позначається загальнозаперечне судження, тобто судження про всі предмети певного класу, судження про те, що у всіх предметів цього класу відсутні одна чи декілька певних властивостей.

ЕКВІВАЛЕНТНІСТЬ – властивість такого відношення, котре є одночасно рефлексивним, симетричним і транзитивним. Ця властивість притаманна відношенням схожості, ізоморфізму, тотожності і т.п.

ЕКВІВАЛЕНЦІЯ (від. лат. aequalis – рівний і valutis – має силу) – висловлювання складне типу “А, якщо і тільки якщо В” (А « В). Е. складається з двох імплікацій “А ® В” і “В ® А”.

ЕКВІВОКАЦІЯ – логіч. помилка, що полягає в тому, що одне й те ж слово або вираз вживається в різних смислах у ході одного й того ж міркування.

ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНЕ ВИСЛОВЛЮВАННЯ (від лат. existentia – існування) – висловлювання про існування якихось об’єктів.

ЕКСТЕНСІОНАЛЬНІСТЬ (від лат. extensio – протяжність) – властивість мовних контекстів, яка полягає в тому, що після заміни двох висловлювань із одним і тим самим екстенсіоналом (об’єктом або класом об’єктів, котрий цими висловлюваннями позначається) у деякому висловлюванні це висловлювання залишається істинним.

ЕЛЕМЕНТ МНОЖИНИ – об’єкт, що входить до якоїсь множини.

ЕНТИМЕМА (від грец. en thyme – на думці, на гадці) – умовивід, у якому відсутнє явне формування деяких засновків або висновку.

ЕПІХЕЙРЕМА (від грец. epiheirema – умовивід) – скорочений силогізм, де обидва засновки є ентимемами.

ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ – поняття, у якому відображені ознаки класу однорідних предметів. З.п. може відображати ознаки класу зі скінченною кількістю предметів і ознаки класу з нескінченною кількістю предметів.

ЗАГАЛЬНЕ СУДЖЕННЯ – судження, у якому щось стверджується або заперечується про кожний предмет якогось класу предметів.

ЗАГАЛЬНОЗАПЕРЕЧНЕ СУДЖЕННЯ – судження, яке одночасно є загальним за обсягом і заперечним за змістом.

ЗАГАЛЬНОСТВЕРДНЕ СУДЖЕННЯ – судження, яке одночасно є загальним за обсягом і ствердним за змістом.

ЗАКОН ВИКЛЮЧЕНОГО ТРЕТЬОГО – логічний закон, за яким істинним є тільки одне з суперечливих висловлювань: або саме висловлювання, або його заперечення.

ЗАКОН ЗВОРОТНОГО ВІДНОШЕННЯ МІЖ ЗМІСТОМ І ОБСЯГОМ ПОНЯТТЯ – закон традиційної логіки, який установлює співвідношення обсягу поняття і його змісту.

ЗАКОН ЛОГІКИ – припис, вимоги якого справедливі для міркувань стосовно будь-якої предметної області.

ЗАКОН МИСЛЕННЯ – термін, що означає формально-логічні закони. У логіці традиційній до них належать закон тотожності, закон несуперечності, закон виключеного третього й закон достатньої підстави (див. Достатньої підстави принцип).

ЗАКОН НЕСУПЕРЕЧНОСТІ – логічний закон, за яким висловлювання і його заперечення не можуть бути одночасно істинними.

ЗАКОН ТОТОЖНОСТІ – один із чотирьох законів логіки традиційної. З. т. вимагає під час міркування не змінювати зміст понять, які використовуються.

ЗАНАДТО ВУЗЬКИЙ ПОДІЛ ОБСЯГУ ПОНЯТТЯ – логічна помилка в поділі обсягу поняття, яка є наслідком порушення правила сумірності.

ЗАНАДТО ВУЗЬКЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ – логічна помилка у визначенні поняття, що є наслідком порушення правила сумірності.

ЗАНАДТО ШИРОКИЙ ПОДІЛ ОБСЯГУ ПОНЯТТЯ – логічна помилка в поділі обсягу поняття, що зумовлена порушенням правила сумірності.

ЗАНАДТО ШИРОКЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ – логічна помилка у визначенні, що є наслідком порушення правила сумірності.

ЗАПЕРЕЧЕННЯ – логічна операція, за допомогою якої із певного висловлювання отримуємо нове висловлювання.

ЗАПЕРЕЧНЕ ВИЗНАЧЕННЯ – визначення, у якому поняття визначається на підставі констатації відсутності ознаки.

ЗАПЕРЕЧНЕ ПОНЯТТЯ – поняття, у якому вказано на відсутність у предмета тієї чи іншої ознаки (напр., “неспокійний”, “незвичайний”).

ЗАСНОВОК – висловлювання, яке є вихідним при побудові виводу.

ЗВ’ЯЗКА – у логіці традиційній – елемент простого судження, який поєднує суб’єкт і предикат. З. виражається словом “є”.

ЗМІСТ ПОНЯТТЯ – сукупність ознак предмета, ядром якої є суттєві ознаки.

ЗНАК – матеріальний об’єкт, котрий відносить до ін. об’єкта. Розрізняють мовні й немовні З.

ЗНАК ЗАГАЛЬНОСТІ – знак ", який застосовується при формальному поданні загальних суджень.

ЗНАК ЗАПЕРЕЧЕННЯ – горизонтальна риска над формулою (Ā) або символ Ø, або символ ~. Два останні символи стоять перед формулою: (ØА) або (~А). Вираз із цими знаками читається “не- А”.

ЗНАЧЕННЯ – характеристика знака. Нею може бути або істиннісне значення, або смисл. Розрізнюють предметне, смислове й експресивне З. Предметним З., або денотатом, є предмет, який позначається знаком.

І – друга голосна буква лат. слова affirmo (стверджую), яким у формальній логіці позначається частковоствердне судження, тобто судження про частину предметів якогось класу, судження про те, що ці предмети мають одну або декілька певних властивостей.

ІМПЛІКАЦІЯ (лат. implicatio – сплетення) – одна з основних логічних операцій символічної логіки, за допомогою якої з двох простих суджень будується складне судження, що також наз. І., або імплікативним судженням.

ІНДУКТИВНЕ ДОВЕДЕННЯ – одна з форм доведення, коли теза доведення є більш загальною ніж аргументи.

ІНДУКЦІЇ МЕТОДИ (від грец. methodos – правило, шлях, спосіб) – методи встановлення причинних зв’язків між явищами; описані англ. філософом Беконом.

ІНДУКЦІЯ (лат. inductio – наведення) – метод пізнання, який містить узагальнення результатів спостережень і експериментів.

ІНДУКЦІЯ НАУКОВА – індукція, яка додатково до формальних основ істинності висновку залучає змістовні (цільові) основи, намагаючись усунути повністю випадковість отримуваних результатів. Її виводи основані на знанні причинно-наслідкових зв’язків і відношень між явищами. Тому індукцію цього типу ще називають елімінативною індукцією.

ІНДУКЦІЯ НЕПОВНА – різновид індукції, у якому на відміну від індукції повної отримуємо не необхідний, а імовірнісний висновок, оскільки наслідок випливає зі знання властивостей тільки деяких об’єктів розглядуваного класу.

ІНДУКЦІЯ ПОВНА – різновид індукції, що ґрунтується на тому, що певна властивість належить усім об’єктам розглядуваного класу.

ІНДУКЦІЯ ЧЕРЕЗ ВІДБІР ФАКТІВ – індукція, яка ґрунтується на повторюваності фактів.

ІНДУКЦІЯ ЧЕРЕЗ ПРОСТИЙ ПЕРЕЛІК – індукція, яка ґрунтується на випадковій подібності явищ і властивостей.

ІСТИННІСНЕ ЗНАЧЕННЯ, ЗНАЧЕННЯ ІСТИННОСТІ – характеристика висловлювань із погляду їх відповідності дійсності.

CAMENES (лат.) – назва іншого модусу четвертої фігури простого категоричного силогізму (АЕЕ). У цьому модусі із загальноствердного засновку, який позначається буквою А, і загальнозаперечного засновку, який позначається буквою Е, виводиться загальнозаперечний висновок, який позначається буквою Е.

CAMESTRES (лат.) – назва іншого модусу (АЕЕ) другої фігури простого категоричного силогізму. У цьому модусі із загальноствердного засновку (А) і загальнозаперечного засновку (Е) виводиться загальнозаперечний висновок (Е).

КАТЕГОРИЧНЕ СУДЖЕННЯ – термін логіки традиційної для позначення судження, у якому предикат стверджується або заперечується стосовно суб’єкта.

КАТЕГОРИЧНИЙ СИЛОГІЗМ – дедуктивний умовивід, у якому із двох суджень (засновків), що мають суб’єктно-предикатну структуру, випливає нове судження (висновок), що має також суб’єктно-предикатну структуру.

КАТЕГОРІЯ (від грец. kategoreo – промовляти на майдані) – найзагальніше поняття, яке фіксує найбільш суттєві фундаментальні закономірні зв’язки й відношення реальної дійсності та пізнання.

КВАНТИФІКАЦІЯ (лат. quantum – скільки; facio – роблю) – кількісне вираження обставин. У логіці – це операція, яка полягає в тому, що до висловлювання, яке розчленовують за схемою “функція-аргументи”, приєднують квантори загальності або існування.

КВАНТОРИ (лат. quantum – скільки) – логіч. оператори, які вказують на “кількість” індивідів, що належать до сфери міркування. Розрізняють К. загальності – " (“всі..., такі що...”) і К. існування - $ (“деякі..., такі що...”, “існує..., такий що...”).

КЛАС – сукупність об’єктів, які об’єднуються за певною спільною властивістю чи відношенням. Об’єкти, що входять до К., наз. його елементами.

КЛАСИФІКАЦІЯ (від лат. classis – розряд, клас і facere – робити) – багаторазово здійснений логічний поділ обсягу родового поняття на види й підвиди.

КОЛО У ВИЗНАЧЕННІ – помилка логічна, що породжується порушенням одного з правил визначення. К. у в. полягає в тому, що при визначенні певного поняття поняття, яке його визначає, саме визначається за допомогою того поняття, яке підлягає визначенню.

КОНТРАДИКТОРНІСТЬ (від лат. contradictorus – суперечний) – відношення між суперечними судженнями. У логіці традиційній суперечними одне одному є загальноствердні й частковозаперечні судження, загальнозаперечні й частковоствердні судження, за умови, що в них збігаються і суб’єкти, і предикати.

КОНТРАРНІСТЬ (від лат. contrarius – протилежність) – логічне відношення між протилежними судженнями, тобто між загальноствердними й загальнозаперечними судженнями, які мають ті ж самі суб’єкт і предикат.

КОН’ЮНКЦІЯ (лат. conjunctio – зв’язок, сполучення) – логічна операція над висловлюваннями, за допомогою якої із кількох висловлювань, простих чи складних, здобувають нове висловлювання складне, яке називається кон’юнктивним або просто К.

ЛОГІКА (грец. logoV – слово, поняття, міркування, розум) – 1) наука про закони, форми й операції правильного мислення; 2) наука про способи правильного міркування.

ЛОГІКА ПИТАНЬ, ЕРОТЕТИЧНА ЛОГІКА, ІНТЕРРОГАТИВНА ЛОГІКА – розділ сучас. символічної логіки, у якому вивчаються питальні речення. Вони перекладаються з природної мови на спеціальну логічну мову, за допомогою якої визначається логічна структура питання.

ЛОГІЧНА І ФАКТИЧНА ІСТИННІСТЬ – поняття, що відбивають відмінність в умовах істинності висловлювань. Логічна істинність висловлювання зумовлена тільки його логічною формою, фактична істинність складного висловлювання – значеннями його складових висловлювань, а фактична істинність простого висловлювання – ситуацією, станом справ, які воно відображує.

ЛОГІЧНА ПРАВИЛЬНІСТЬ – відповідність міркувань законам і правилам логіки. Поняття Л. п. є спорідненим поняттю істини, проте ці поняття приписуються різним сутностям. У логіці поняття істини (істинності) стосується речень і висловлювань. Поняття правильності стосується міркувань: міркування правильне, коли з істинних засновків випливає істинний висновок.

ЛОГІЧНЕ ВИПЛИВАННЯ – термін для позначення одного з фундаментальних, вихідних понять логіки – поняття відношень між засновками й висновком.

ЛОГІЧНЕ ПРОТИРІЧЧЯ – відношення між двома висловлюваннями, одне з яких є запереченням іншого.

ЛОГІЧНИЙ КВАДРАТ – схема, призначена для запам’ятовування логічних відношень між загальноствердними (А), загальнозаперечними (Е), частковоствердними (І) і частковозаперечними (О) судженнями, які мають однакові суб’єкти й предикати.

МЕНШИЙ ЗАСНОВОК – судження, в яке входить менший термін силогізму.

МЕНШИЙ ТЕРМІН – термін, який є суб’єктом висновку категоричного силогізму.

МЕТОД ЄДИНОЇ ВІДМІННОСТІ – метод індукції, в основу якого покладено порівняння двох рядів обставин, схожих в усьому, окрім однієї обставини.

МЕТОД ЄДИНОЇ ПОДІБНОСТІ – метод індукції, за яким, якщо певні обставини з трьома ознаками, які формально можна подати послідовністю символів АВС, викликають явище а і обставини АDE спричиняють явище а, тоді доходять висновку, що А є причиною явища а.

МЕТОД ЗАЛИШКІВ – метод індукції, який спирається на ідентифікацію комплексу причин та їх наслідків.

МЕТОД СУПУТНІХ ЗМІН – метод індукції, який базується на принципі виключення обставин, які не можуть бути причинами досліджуваного явища.

МИСЛЕННЯ – 1) вища психічна функція людини; 2) процес відображення дійсності в поняттях, теоріях, гіпотезах тощо.

МІРКУВАННЯ – процес руху від засновків до висновку, умовивід або послідовність умовиводів, побудованих на основі логічних зв’язків між засновками, а також між засновками та висновком.

МНОЖИНА – набір, сукупність, зібрання об’єктів, що мають загальні властивості (напр., множина натуральних чисел, кодекс законів і т.д.).

МОВА ЛОГІКИ – штучна мова, призначена для вияву логічної форми міркувань.

МОДАЛЬНІСТЬ (від лат. modus – міра, спосіб) – характеристика змісту висловлювань, розгляд їх із тієї чи ін. точки зору. Модальна характеристика виражається за допомогою понять “необхідно”, “можливо”, “обов’язково”, “дозволено” тощо.

МОДУС (лат. modus – міра, спосіб, образ, вид) – властивість об’єкта, якою він володіє лише за певних умов і яку він може втрачати чи набувати залежно від обставин. М. протиставляється атрибуту – невід’ємній властивості предмета.

“НЕ ВИПЛИВАЄ” (лат. non sequitur) – помилка логічна у доведенні тези, що полягає у відсутності логічного зв’язку між нею й аргументами доведення.

НЕОБХІДНІ Й ДОСТАТНІ УМОВИ – умови, які встановлюють залежність істинності одного висловлювання від того, що висловлено в ін. висловлюванні.

НЕОБХІДНІСТЬ ЛОГІЧНА – одна з модальних характеристик, один із модусів істинності висловлювань. Логічно необхідним, або необхідно істинним є висловлювання, заперечення якого є логічно неможливим.

НЕСУМІСНІ ПОНЯТТЯ – поняття, обсяги яких не мають спільних елементів.

НЕСУПЕРЕЧЛИВІСТЬ – властивість теорії, яка полягає в тому, що з її аксіом не виводяться суперечливі висловлювання. Н. теорії означає, що ніяке твердження не може бути в ній одночасно доведеним і спростованим.

НЕЯВНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ – визначення через вказівку на контекст. До Н. в. п. належать, напр., аксіоматичні визначення. Н.в.п. відрізняється від явного визначення через рід і видову відмінність, в якому встановлюються суттєві ознаки предмета.

О – друга голосна буква лат. слова nego (заперечую), якою у формальній логіці позначається частковозаперечне судження.

ОБҐРУНТУВАННЯ – наведення підстав для висловлювання тих чи ін. тверджень, оцінок, прийняття рішень.

ОБЕРНЕННЯ (лат. conversio) – один із способів безпосереднього умовиводу, який полягає в перетворенні суджень шляхом взаємної заміни місцями суб’єкта і предиката.

ОБМЕЖЕННЯ – логічна операція, що полягає в переході від поняття, котре має більший обсяг до поняття з меншим обсягом через додавання до ознак вихідного поняття нових ознак.

ОБСЯГ ПОНЯТТЯ (англ. concept, extension) – множина предметів, кожний з яких має ознаки, що складають зміст відповідного поняття.

ОДИНИЧНЕ СУДЖЕННЯ – судження, у якому певна ознака стверджується або заперечується стосовно окремого об’єкта або множини об’єктів.

ОЗНАКА – особливість об’єкта, за якої він є подібним до ін. об’єктів або відмінним від них.

ОПЕРАТОР (лат. operator – діючий) – один із типів символів формалізованих мов. Звичайно О. визначається як вираз, котрий зв’язує предметні змінні.

ОПЕРАЦІЙНЕ ВИЗНАЧЕННЯ – визначення терміна або поняття через його зіставлення з операціями (спостереження, вимірювання) над об’єктом (процесом, подією, явищем тощо).

ОЦІННЕ ВИСЛОВЛЮВАННЯ – висловлювання, що вказує на цінність якогось предмета, явища, події або процесу.

ПАРАДОКС (від грец. para – близько, проти, doxa – думка) – твердження, яке суперечить загальноприйнятій думці. За своєю структурою П. – це поєднання двох протилежних тверджень, на підтримку кожного з яких можуть бути наведені переконливі підстави.

ПАРАЛОГІЗМ (від грец. paralogismos – неправильне, хибне міркування) – помилка логічна, пов’язана з ненавмисним порушенням законів і правил логіки. На відміну від П., інша логіч. помилка, софізм, робиться з усвідомленою метою ввести в оману, обґрунтувати хибне твердження.

ПЕРЕТВОРЕННЯ (лат. obversio) – безпосередній умовивід, який полягає в тому, що предикат вихідного судження (засновку) замінюється його запереченням і, навпаки, заперечення предиката замінюється його ствердженням.

ПЕРША ФІГУРА ПРОСТОГО КАТЕГОРИЧНОГО СИЛОГІЗМУ – фігура простого категоричного силогізму, у якій середній термін є суб’єктом більшого засновку і предикатом меншого засновку.

ПИТАННЯ – висловлювання, у якому міститься запит інформації з метою усунути неповноту чи невизначеність вихідного знання стосовно якогось об’єкта. П. має особливу форму, яка відрізняється від форми судження.

ПІДМІНА ТЕЗИ (лат. ignoratio clenchi) – навмисне або ненавмисне порушення закону тотожності стосовно тези доведення, яке виражається в переході від доведення тези до доведення положення, яке в певному відношенні схоже з нею.

ПІДМНОЖИНА ДАНОЇ МНОЖИНИ – така множина, всі елементи якої є елементами деякої ін. множини.

ПІДПОРЯДКУВАННЯ ПОНЯТЬ – таке відношення між поняттями, коли обсяг одного поняття входить в обсяг ін. поняття.

ПІДПРОТИЛЕЖНІ СУДЖЕННЯ – частковоствердне і частковозаперечне судження про предмети одного й того ж класу.

ПІДСТАВА – частина судження, у якій відображається умова, від якої залежить істинність наслідку.

ПІДСТАВА ПОДІЛУ ОБСЯГУ ПОНЯТТЯ (лат. principium divisionis) – ознака, за якої обсяг родового поняття поділяється на обсяги видових понять.

ПОДІЛ ПОНЯТЬ – логічна операція, за допомогою якої обсяг поняття поділяється на певні класи виходячи з наявності якоїсь ознаки в об’єктів, що складають обсяг поняття, яке поділяється.

ПОЛЕМІКА – одна з форм суперечки. Прикладами П. є боротьба політичних програм, дебати під час судового розгляду.

ПОЛІСИЛОГІЗМ – складний силогізм, що складається з кількох простих силогізмів.

ПОМИЛКА ЛОГІЧНА – усвідомлене чи неусвідомлене порушення логічних законів. У першому випадку П. л. наз. софізмом, у іншому – паралогізмом.

ПОНЯТТЯ – форма мислення, котра відтворює суттєві властивості об’єктів і відношення між ними.

ПОРІВНЯЛЬНІ ПОНЯТТЯ – поняття, деякі ознаки змісту яких є спільними для них.

ПОСЛІДОВНІСТЬ МИСЛЕННЯ – одна з вимог до логічного мислення, поряд із вимогами визначеності й несуперечливості.

ПОСТУЛАТ (лат. postulatum – вимога) – твердження, спеціально виділене серед ін. аксіом теоретичної системи.

ПОЧЕТВЕРЕННЯ ТЕРМІНІВ (лат. quaternio terminorum) – логіч. помилка при побудові простого категоричного силогізму, пов’язана із порушенням правила для термінів, яке вимагає, щоб у кожному простому категоричному силогізмі було не більше і не менше трьох термінів.

ПРАВИЛЬНІСТЬ ТА ІСТИННІСТЬ – гносеологічні і логіч. (семантичні) характеристики висловлювань і міркувань щодо їх відповідності зовнішньому світові чи законам логічного мислення. Висловлювання, яке відображає те, що має місце в дійсності, вважається істинним. Якщо висловлювання не відповідає дійсності, його вважають хибним.

ПРАГМАТИКА – розділ семіотики (поряд із синтаксисом і семантикою). П. є особливим рівнем аналізу мови, на якому розглядаються відношення носіїв мови до знаків і змісту, який вони виражають.

ПРЕДИКАТ (лат. praedicatum – те, що сказане) – вираз, яким позначаються певні ознаки, тобто властивість чи відношення. П., який позначає властивість, є одномісним П. (напр., “бути корисним”). П., який позначає відношення, є багатомісним (напр., двомісний П. “захоплюється”).

ПРИНЦИП ОДНОЗНАЧНОСТІ – принцип, згідно з яким мовний вираз має позначати лише один об’єкт (клас об’єктів) чи одну властивість. Напр., індивідна константа має позначати лише один об’єкт.

ПРИЧИННИЙ ЗВ’ЯЗОК – такий зв’язок між явищами, за якого перше з них є причиною, а друге – наслідком.

ПРОБЛЕМА (грец. προβλήμα – перепона, утруднення, завдання) – форма розвитку наукового знання.

ПРОТИЛЕЖНІ (КОНТРАРНІ) ПОНЯТТЯ (лат. contrariae) – несумісні поняття, обсяги яких виключають одне одного, але не вичерпують обсяг поняття, родового по відношенню до них, якому вони супідрядні.

ПРОТИЛЕЖНІСТЬ ЛОГІЧНА – термін логіки традиційної для позначення відношення між протилежними поняттями або судженнями.

ПРОТИСТАВЛЕННЯ ПРЕДИКАТУ – умовивід, побудований із одного засновку, у якому суб’єктом висновку є поняття, яке суперечить предикату засновку, предикатом висновку є суб’єкт засновку, а зв’язка змінюється на протилежну за якістю.

ПРЯМЕ ДОВЕДЕННЯ – доведення, при якому з аргументів (засновків) за допомогою правил виводу отримують тезу доведення.

РЕДУКЦІЯ – зведення складного до простого, цілого до якоїсь з його частин, зменшення кількості і величини об’єктів, спрощення їх структури.

РІВНОЗНАЧНІСТЬ – відношення між висловлюваннями або їх символічним вираженням у логічній мові, коли поняття мають однакове істиннісне значення.

РІВНООБ’ЄМНІСТЬ – таке відношення між поняттями, коли їх обсяги цілком збігаються.

РОДОВЕ ПОНЯТТЯ – поняття, до обсягу якого входять менші обсяги видових понять.

РОЗПОДІЛЕНІСТЬ ТЕРМІНІВ У СУДЖЕННІ – відношення між обсягами термінів судження. Термін розподілений, якщо він узятий у повному обсязі. А це відбувається, коли його обсяг повністю входить в обсяг ін. терміна або повністю виключається з нього. Термін не розподілений, якщо взятий не повністю (його обсяг лише частково входить в обсяг ін. терміна).

РОЗПОДІЛЬНЕ СУДЖЕННЯ – складне судження, утворене з двох чи більшої кількості суджень за допомогою логічного сполучника “або”.

РОЗПОДІЛЬНО-КАТЕГОРИЧНИЙ СИЛОГІЗМ – силогізм, засновками якого є розподільне і категоричне судження. Р.-к. с. має два модуси – ствердно-заперечний і заперечно-ствердний.

СЕМІОТИКА – загальна теорія знакових систем, розділами якої є синтаксис, семантика і прагматика.

СЕРЕДНІЙ ТЕРМІН СИЛОГІЗМУ (лат. terminus medius) – термін простого категоричного силогізму, який входить в його обидва засновки, не входить у висновок.

СИЛОГІЗМ – (від грец. sullogismai – вивід, зв’язок, міркування) – дедуктивний умовивід. Найбільш поширеним є категоричний С. – такий умовивід, висновком якого є твердження про відношення між двома термінами (крайні терміни), зроблене на підставі тверджень про їх відношення до деякого третього терміна (середній термін), що є в засновках, але відсутній у висновку.

СИЛОГІСТИКА (грец. sillogistikoz – той, що робить умовивід) – перша логічна теорія дедуктивного виводу, сформульована Аристотелем. Зараз С. – це розділ логіки традиційної, у якому вивчають силогізми – ті види дедуктивних умовиводів, що ґрунтуються на врахуванні суб’єктно-предикатної структури суджень, які входять до їх складу.

СИМВОЛ (від грец. snmbolon– знак, прикмета, ознака) – об’єкт, який відсилає до ін. об’єкта. Як С. можуть виступати речі, ідеї, образи, дії.

СИНТАКСИС (від грец. syntaxis – побудова, порядок) – розділ семіотики, який досліджує властивості систем знаків, правила їх утворення і перетворення.

СКЛАДНА ДЕСТРУКТИВНА ДИЛЕМА (лат. destructivus – той, що руйнує) – дилема, у якій в одному із засновків у вигляді диз’юнкції заперечуються наслідки, що містяться у двох попередніх засновках .

СКЛАДНА КОНСТРУКТИВНА ДИЛЕМА – дилема, у якій в одному із засновків стверджується диз’юнкція основ, що містяться у двох інших засновках.

СОРИТ (від грец. soros – купа) – полісилогізм, у якому пропущено проміжні висновки.

СОФІЗМ (від грец. sofistos – майстерність, уміння) – міркування, яке містить приховану помилку логічну, міркування, у якому неправда навмисно видається за істину.

СОФІСТИКА – у позитивному смислі є особливим способом аргументації, специфічною формою ведення дискусії; у негативному смислі – засобом приховування істини, створення ідеологічних міфів, способом міркування та доведення, який спирається на навмисне порушення законів і правил логіки, на використання хибних аргументів.

СПОЛУЧНИКИ ЛОГІЧНІ – один із різновидів складових мови логічної системи. За допомогою С. л. із простих висловлювань або висловлювань складних будуються ін., більш складні висловлювання.

СПРОСТУВАННЯ – логічна процедура, спрямована на встановлення хибності чи недоказовості того чи ін. положення.

СТРИБОК У ПОДІЛІ (лат. saltus sive hiatus in dividendo) – логічна помилка в поділі обсягу поняття, що спричинена порушенням правила поділу: “поділ має бути безперервним”.

СТРУКТУРА (лат. structura – будова, розміщення, порядок) – 1) спосіб зв’язку предметів і явищ, частин (елементів) цілого, зокрема окремого чи предмета явища, 2) спосіб організації систем об’єктів.

СУБ’ЄКТ – термін логіки традиційної, що репрезентує ту частину судження, за допомогою якої позначається конкретний або абстрактний об’єкт, про який ідеться в судженні.

СУБКОНТРАРНІСТЬ – відношення між частковоствердним і частковозаперечним судженнями про предмети одного й того ж класу.

СУВОРА ДИЗ’ЮНКЦІЯ – логічний сполучник, який стоїть між судженнями, які виключають одне одного.

СУДЖЕННЯ – думка, виражена у формі розповідного речення. Не суттєво, якою мовою виражене С. Одне й те саме С. може бути виражене як різними реченнями однієї і тієї ж мови, так і реченнями різних мов.

СУМІРНІСТЬ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ – така умова правильності визначення поняття, яка полягає в тому, щоб обсяг того поняття, що визначає, дорівнював обсягу того поняття, що визначається.

СУМІРНІСТЬ ПОДІЛУ ОБСЯГУ ПОНЯТТЯ – одна із властивостей логічної операції поділу обсягу поняття, яка виражається в тому, що, поділяючи обсяг поняття, необхідно точно перерахувати всі види, що входять в обсяг поняття, яке розділяється, не зменшуючи й не збільшуючи їх кількості.

СУМІСНІСТЬ І НЕСУМІСНІСТЬ – різновид відношень між поняттям і судженням. Поняття сумісні, якщо їх обсяги співпадають повністю або частково.

СУПЕРЕЧКА – окремий випадок аргументації, обмін думками, під час якого наводяться аргументи на підтримку власних переконань і критикуються уявлення опонента, з’ясовуються і розв’язуються розбіжності.

СУПІДРЯДНІ ПОНЯТТЯ – поняття, обсяги яких входять в обсяг деякого відмінного від них поняття. Обсяги супідрядних понять складають частини родового поняття, що не співпадають одна з одною.

СУТТЄВА ОЗНАКА – ознака, без якої предмет, явище, подія, стан, процес існувати не можуть; ознака, яка належить певним представникам вказаних онтологічних сутностей завжди і яка виражає їх суть і тім самим відрізняє їх від інших представників зазначених категорій.

ТАВТОЛОГІЯ (від грец. tauto – те саме, logos – слово) – 1. Помилка логічна, яка полягає в тому, що при визначенні якогось поняття використовується воно саме і що при доведенні якоїсь тези, вона сама використовується як аргумент дове-дення.

ТЕЗА (від грец. thesis – положення, твердження) – разом із аргументами і демонстрацією складає структуру доведення. Т. – твердження, істинність якого потрібно обґрунтувати.

ТЕОРЕТИЧНЕ ЗНАННЯ – відносно самостійний рівень наукового знання, сформований у ході осмислення знань, отриманих на емпіричному рівні.

ТЕОРІЯ (грец. υεώρια – спостерігання, розгляд, дослідження) – найбільш розвинена форма організації, систематизації й розвитку знання.

ТЕРМІН (лат. terminus – границя, межа, кінець) – слово або словосполучення природної чи штучної (напр., наукової) мови, що називає конкретний чи абстрактний об’єкт або групу об’єктів. Такі об’єкти називаються предметним значенням Т. Поняття про ці об’єкти наз. смислом Т.

ТЕРМІНИ СИЛОГІЗМУ – три складові частини простого категоричного силогізму – більший, менший і середній терміни.

ТИПОЛОГІЯ – класифікація об’єктів за допомогою їх віднесення до певних типів.

ТОТОЖНІСТЬ – відношення між об’єктами, яке фіксує повний збіг їх властивостей або їх нерозрізненість стосовно якоїсь сукупності властивостей.

ТРАДУКЦІЯ (лат. traductio – переміщення) – умовивід, у якому засновок і висновок є судженнями однакової загальності.

ТРАНЗИТИВНІСТЬ (лат. transitus – перехід) – властивість відношення між об’єктами, коли із наявності цього відношення між об’єктами а і b і між об’єктами b і с випливає його наявність і між об’єктами а і с.

ТРЕТЯ ФІГУРА ПРОСТОГО КАТЕГОРИЧНОГО СИЛОГІЗМУ– така фігура силогізму, у якій середній термін М. стоїть на місці суб’єкта в обох засновках.

УЗАГАЛЬНЕННЯ (лат. generalisatio) – логічна операція, що полягає в переході від одиничного до загального, від загального певного рівня до загального більш вищого рівня.

УЗАГАЛЬНЕННЯ ПОСПІХОМ (лат. fallacia fictae universalitatis) – логічна помилка, що полягає в тому, що перехід до висновку здійснюється із засновків, у яких не врахована вся релевантна й доступна інформація про предмет міркування.

УМОВИВІД – процес виведення якогось судження з одного або кількох ін. суджень.

УМОВИВІД БЕЗПОСЕРЕДНІЙ – виведення висновку з одного засновку.

УМОВИВІД ІЗ СУДЖЕНЬ З ВІДНОШЕННЯМИ – умовивід, у якому засновками і висновком є судження з відношеннями.

УМОВИВІД СТАТИСТИЧНИЙ – перенесення результатів статистичного дослідження деякого підкласу об’єктів на весь клас або перенесення ступеня імовірності, що характеризує частоту елементів класу, на окремі елементи.

УМОВНЕ СУДЖЕННЯ – термін логіки традиційної, який використовується для позначення складного судження, побудованого за допомогою сполучника «якщо..., то...».

УМОВНИЙ УМОВИВІД – умовивід, засновками якого є умовні судження.

УМОВНО-КАТЕГОРИЧНИЙ СИЛОГІЗМ – силогізм, засновками якого є умовне і категоричне судження.

FELAPTON (лат.) – назва четвертого модусу третьої фігури простого категоричного силогізму (ЕАО). У цьому модусі із загальнозаперечного засновку (Е) і загальноствердного засновку (А) виводиться частковозаперечний висновок (О).

FERIO (лат.) – назва четвертого модусу першої фігури простого категоричного силогізму (ЕIO). У цьому модусі із загальнозаперечного засновку (Е) і частковоствердного засновку (I) виводиться частковозаперечний висновок (О).

FERISON (лат.) – назва шостого модусу третьої фігури простого категоричного силогізму (ЕIO). У цьому модусі із загальнозаперечного засновку (Е) і частковоствердного засновку (I) виводиться частковозаперечний висновок (О).

FESAPO (лат.) – назва четвертого модусу четвертої фігури простого категоричного силогізму (ЕАО). У цьому модусі із загальнозаперечного засновку (Е) і загальноствердного засновку (А) виводиться частковозаперечний висновок (О).

FESTINO (лат.) – назва третього модусу другої фігури простого категоричного силогізму (ЕIО). У цьому модусі із загальнозаперечного засновку (Е) і частковоствердного засновку (I) виводиться частковозаперечний висновок (О).

FRESISON (лат.) – назва п’ятого модусу четвертої фігури простого категоричного силогізму (ЕIО). У цьому модусі із загальнозаперечного засновку (Е) і частковоствердного засновку (I) виводиться частковозаперечний висновок (О).

ФАЛЬСИФІКАЦІЯ (від. лат. falsus – хибний, facio – роблю) – процедура, що встановлює хибність теорії чи гіпотези в результаті перевірки їх наслідків. Ф. використовується як один із критеріїв науковості гіпотез і теорій.

ФІГУРИ СИЛОГІЗМУ – форми категоричного силогізму, які визначаються місцем середнього терміна в його засновках.

ФОРМА МИСЛЕННЯ – спільна назва для суджень, понять і умовиводів. Ф. м. є відображеннями різних фрагментів реального світу. У них зафіксовані типові відношення між предметами, явищами, подіями й процесами зовнішнього світу. Правильність відображення перевіряється практичною діяльністю людей.

ФОРМАЛІЗАЦІЯ (від лат. forma – вид, образ) – відбиття наслідків мислення за допомогою символів.

ФОРМАЛІЗОВАНА МОВА – штучна мова формальних математичних і логічних числень.

ФОРМАЛЬНА ЛОГІКА – наука про структуру висловлювань, виводів і доведень. У своєму аналізі міркувань Ф. л. відволікається від їх змісту, звертаючи основну увагу на їх форму.

CELARENT – назва другого модусу першої фігури простого категоричного силогізму (ЕАЕ). У цьому модусі із загальнозаперечного засновку (Е) і загальноствердного засновку (А) виводиться загальнозаперечний висновок (Е).

CESARE (лат.) – назва першого модусу другої фігури простого категоричного силогізму (ЕАЕ). У цьому модусі із загальнозаперечного засновку (Е) і загальноствердного засновку (А) виводиться загальнозаперечний висновок (Е).

ЧАСТКОВИЙ ЗБІГ ОБСЯГІВ ПОНЯТЬ – відношення між двома поняттями, коли частина їх обсягів є спільною.

ЧАСТКОВЕ СУДЖЕННЯ – судження, у якому щось стверджується або заперечується про частини об’єктів якогось класу.

ЧАСТКОВОЗАПЕРЕЧНЕ СУДЖЕННЯ – судження, яке одночасно є і частковим і заперечним.

ЧАСТКОВОСТВЕРДНЕ СУДЖЕННЯ – судження, яке одночасно є і частковим і ствердним.

ЧЕТВЕРТА ФІГУРА ПРОСТОГО КАТЕГОРИЧ-НОГО СИЛОГІЗМУ – фігура силогізму, у якій середній термін М є предикатом більшого засновку і суб’єктом меншого засновку.

ЧИСТО УМОВНИЙ СИЛОГІЗМ – силогізм, у якому обидва засновки і висновок є умовними судженнями.

“ЯКЩО…, ТО…” – сполучник, що зв’язує два висловлювання. Нове висловлювання є хибним тільки в тому випадку, якщо перше висловлювання істинне, а друге хибне. У всіх решта випадках нове висловлювання істинне. У символічний спосіб сполучник “якщо…, то…” позначається або знаком ®, або знаком É, або знаком Þ (див. Імплікація).

“ЯКЩО І ТІЛЬКИ ЯКЩО” – логічний сполучник, що зв’язує два висловлювання. Нове висловлювання істинне тоді, якщо обидва вихідні висловлювання істинні або обидва хибні. Цей сполучник позначається або знаком «, або знаком Û, або знаком º, або знаком ~ (див. Еквіваленція).

Содержание