1.2. Вітчизняні теорії розміщення продуктивних сил і регіональної економіки

Питання розміщення продуктивних сил і територіальної орга­нізації виробництва привертали увагу дослідників ще з часів Ки­ївської Русі. У XIX — на початку XX ст. регіональні дослідження в Україні концентрувалися головним чином на вивченні природ­них продуктивних сил, соціально-економічній географії, природ­ному та економічному районуванні, регіональній статистиці, проб­лемах регіональних ринків. Але в дореволюційній українській науці не було теоретичних досліджень з регіональної економіки, подібних працям И. Тюнена або А. Вебера.

Регіональні економічні дослідження в Україні, яка перебувала в складі СРСР, розвивались під сильним впливом держави; з кін­ця 1920-х pp. вони були жорстко орієнтовані на завдання плано­вого управління. З одного боку, це надавало принципово нові можливості для наукового обґрунтування розміщення продуктив­них сил у масштабі всього народного господарства, чого не мог­ли робити регіоналісти Заходу. Але з другого — регіональні до­слідження підпорядковувались вимогам централізованої адмініс-

29

тративно-командної економічної системи; в СРСР з надзвичай­ною регіональною різноманітністю така система створювала чис­ленні труднощі для гармонійного соціально-економічного розвит­ку регіонів і розміщення продуктивних сил, що вплинуло на стан регіональних досліджень. Повнота цих досліджень стримувалась також тривалою недооцінкою ринкових відносин в економічній теорії і практиці, гіпертрофованою увагою до виробництва у зби­ток соціальній сфері та екології.

Домінуючий вплив марксистської ідеології мав для дослі­джень щодо розміщення продуктивних сил і в регіональній еко­номіці певні специфічні обмеження, що було зумовлено: абстра­гуванням від зовнішніх зв'язків; недооцінкою ролі торгівлі, природних ресурсів, нематеріальних послуг у створенні багатст­ва; розподільчих відносин у підтриманні соціальної стабільності та ін. Зазначені компоненти загальноекономічної теорії відігра­ють суттєву роль у теорії розміщення продуктивних сил і тому остання у своєму гармонійному генезисі не може спиратися тіль­ки на теорію К. Маркса. Хоча це зовсім не виключає її викорис­тання в загальному теоретичному арсеналі регіональної економіки.

Відомо, що економічна наука в СРСР протягом багатьох деся­тиліть розвивалася практично ізольовано від науки Заходу. Це характерно і для регіональних економічних досліджень. Зближення почалося тільки з кінця 1950-х pp.

Теоретичні і методологічні дослідження з розміщення продук­тивних сил і регіональної економіки в СРСР до початку входжен­ня у світову науку і переходу до ринкових відносин концент­рувалися навколо трьох проблем:

• закономірності, принципи і чинники розміщення продуктив­них сил;

• економічне районування;

• методи планування і регулювання територіального і регіональ­ного розвитку.

Найбільшими авторитетами серед радянських регіоналістів-економістів і географів є І. Г. Александров, М. М. Баранський, К. Г. Воблий, В. М. Кубійович, М. М. Некрасов, А. Ю. Пробст, С. Л. Рудницький, Ю. Г. Саушкін, Я. Г. Фейгін, Р. І. Шніпер та ін.

Формування закономірностей розміщення відображають наяв­ні чи бажані тенденції і взаємозв'язки в розміщенні продуктивних сил, які зумовлені системою соціально-економічних відносин, ста­дією економічного розвитку, науково-технічним прогресом, ви­могами економічної раціональності. Згідно з парадигмою тради­ційної радянської політичної економії закономірності є конкрети-

30

заціями, частковими випадками або наслідками об'єктивних еко­номічних законів.

До найважливіших закономірностей, наприклад, відносять:

1. раціональне, найбільш ефективне розміщення виробництва;

2. комплексний розвиток господарства економічних районів;

3. раціональний територіальний поділ праці між регіонами і в межах їх території; 4) вирівнювання рівнів економічного і соціаль­ного розвитку регіонів. З погляду стратегії розміщення продук­тивних сил зазначені закономірності являють собою нормативні вимоги або бажані тенденції, які насправді можуть і не здійсню­ватися (наприклад, вирівнювання рівнів розвитку). Інші відомі переліки закономірностей включають концентрацію виробницт­ва, ліквідацію відмінностей між містом і селом, більш рівномірне розміщення виробництва і населення тощо. Деякі із сформульо­ваних закономірностей (наприклад, прагнення до «рівномірності») ідеалізують суперечливі процеси еволюції розміщення продуктив­них сил; в найсучаснішій літературі вони вже не трактуються як закономірності.

Принципи розміщення продуктивних сил, що сформульовані у працях вітчизняних регіоналістів, конкретизують і доповнюють закономірності. До найуживаніших принципів належать: набли­женість виробництва до джерел сировини, палива, енергії і місць споживання готової продукції; рівномірне розміщення виробницт­ва по території країни; спеціалізація господарства окремих регіо­нів з метою максимального використання ефекту територіального розподілу праці; комплексний розвиток господарства регіонів; зміцнення обороноздатності країни тощо. Цей перелік далеко не повний.

Дані принципи являють собою перелік вимог або бажаних ре­зультатів, які необхідно враховувати або намагатися досягати під час планування розміщення підприємств, розвитку регіонів, у процесі розроблення загальної схеми розміщення продуктивних сил. Кожний принцип окремо має раціональний зміст, але в ціло­му вони можуть бути несумісними. Наприклад, тільки у винятко­вих випадках можливо розмістити виробництво неподалік і від джерела сировини, і від джерела енергії, і від місця споживання готової продукції. Посилення спеціалізації виробництва збільшує нерівномірність розміщення цього виробництва по території. Зміцнення обороноздатності вимагає, як правило, такого розмі­щення виробництва, яке відхиляється від джерел сировини і місць споживання продукції і т. д. Щоб стати інструментами ви­роблення планових рішень, принципи, так само як і закономірно-

31

сті, мають набути більш конкретного, операційного вираження. Крім того, повинні бути встановлені правила спільного викорис­тання ряду принципів.

Чинники розміщення продуктивних сил — це суттєві умови, які необхідно брати до уваги під час вивчення або вирішення відповід­ної проблеми. До складу чинників зазвичай включають: економіко-географічне положення; населення і трудові ресурси; створений ви­робничий апарат; інфраструктуру, яка є на території; локалізовані природні ресурси (енергетичні, мінерально-сировинні, біологічні, водні); транспортний чинник; науково-технічний потенціал; форми територіальної організації господарства; якість управління; соціаль­ний клімат та ін. Сукупність чинників поділяється на об'єктивні та суб'єктивні, які відповідним чином групуються і оцінюються за важ­ливістю. Зрозуміло, що склад чинників, які враховуються, залежить від проблеми, що розглядається.

Перехід від стадії індустріального та екстенсивного розвитку до інноваційної економіки та інформаційного суспільства змінює склад і співвідношення враховуваних чинників розміщення про­дуктивних сил. В Україні цей процес поєднується з трансформа­цією політичної та економічної систем, створенням багатоуклад­ної економіки, яка вимагає поєднання індивідуальних, групових (у тому числі регіональних) і загальнодержавних інтересів.

Важлива увага теоретиків розміщення до проблеми економіч­ного районування ґрунтувалась на уявленні, що «правильний» поділ країни на великі економічні райони буде сприяти їх ком­плексному розвитку (шляхом внутрішньої кооперації), посилить їх спеціалізацію в економіці країни. Покладались також надії на те, що загальне економічне районування зможе компенсувати не­доліки консервативного адміністративно-територіального поділу країни і в перспективі дасть можливість перейти до державного управління за великими економічними районами.

Починаючи з 1920-х pp., комісії провідних учених розробляли схеми економічного районування країни, які використовувалися в плані ГОЕЛРО і п'ятирічних планах народного господарства СРСР.

Теоретичні обґрунтування економічного районування і пов'яза­ного з ним формування регіональних господарських комплексів отримали розвиток у працях М. М. Колосовського, О. Г. Діброви, М. М. Паламарчука.

Ключовим поняттям у теорії економічного районування М. М. Колосовського було поняття енерговиробничого циклу, під яким розумілась «уся сукупність виробничих процесів, що розгортаються в економічному районі на основі сполучення да-

32

ного виду енергії і сировини, від первинних форм — видобуван­ня і облагородження сировини, для отримання всіх видів готової продукції, які можливо отримати на місці, виходячи з вимог наб­лиження виробництва до джерел сировини і вимог комплексного використання всіх компонентів сировини і енергетичних ресурсів даного типу». М. М. Колосовський вирізнив вісім стійко повто­рюваних сукупностей виробничих процесів, що є основою для виокремлення великих економічних районів і економічних підра­йонів: 1) пірометалургійний цикл чорних металів; 2) пірометалур-гійний цикл кольорових металів; 3) нафтоекономічний цикл; 4) гід­роенергетичний цикл; 5) сукупність циклів переробної індустрії; 6) лісо-енергетичний цикл; 7) індустріально-аграрний цикл; 8) гід­ромеліоративний цикл. Поєднання циклів та їх сировинних і енер­гетичних баз на даній території утворює територіально-вироб­ниче ядро економічного району¹.

Найбільш сильною ланкою вітчизняної школи розміщення про­дуктивних сил і регіональної економіки були дослідження, що забезпечували планування розміщення продуктивних сил і регіо­нального розвитку. Ці дослідження були спрямовані на здійснен­ня радикальних зрушень у розміщенні продуктивних сил (рух на Схід і Північ), розроблення регіональних програм і великих інве­стиційних проектів, створення методичних засад системи терито­ріального планування і управління (особливо нових форм тери­торіальної організації господарства).

Першим великим союзним центром з регіональних дослі­джень стала Комісія з вивчення природних продуктивних сил, створена академіком В. І. Вернадським у 1915 р. під час Першої

світової війни.

Помітними віхами у прикладних дослідженнях, починаючи з 1920-х pp., були план ГОЕЛРО, обґрунтування економічного ра­йонування, розроблення регіонального масштабу першого п'яти­річного плану та ін. Створювались спеціалізовані наукові колекти­ви, які входили у систему Держплану СРСР і Академії наук СРСР, а також держпланів і академій наук союзних республік, вищих на­вчальних закладів. Головною науковою організацією з регіональ­них досліджень з 1930 р. були Рада з вивчення продуктивних сил (РВПС) СРСР і Рада з вивчення продуктивних сил України. Сис­тематично проводились великі експедиції у маловивчені регіони, а також наукові конференції з проблемних регіонів.

¹ Колосовский Н. Н. Теория экономического районирования. — М.: Мысль, 1969. С. 262—264.

33

З 1960-х pp. різноаспектні і різномасштабні дослідження бага­тьох наукових і проектних організацій синтезуються у передпла-новому (прогнозному) документі — Генеральній схемі розвитку і розміщення продуктивних сил СРСР, у тому числі Схемі розвит­ку і розміщення продуктивних сил України. У 1970-х pp. паралель­но почав розроблятися інший передплановий синтезований доку­мент — Комплексна програма науково-технічного прогресу (що включала розділи по союзних республіках і зведений «регіональ­ний» том). В Україні Комплексна програма науково-технічного прогресу розроблялася Академією наук України, де базовою ор­ганізацією розроблення був РВПС України. Остання Генеральна схема охоплювала горизонт до 2005 p., а остання Комплексна прог­рама — до 2010 р. Важливим документом була також регулярно поновлювана Генеральна схема розселення УРСР, що узагальню­вала схеми районних планувань, проекти розвитку міських агло­мерацій.

У 1970—80-х pp. активізувалися регіональні дослідження в усіх союзних республіках, були розроблені наукові основи розвит­ку великих регіональних програм, програми формування терито­ріально-виробничих комплексів, орієнтованих на використання багатих природних ресурсів, локальні програми адміністративно-територіальних утворень.

Звісно, вчені-регіоналісти були причетні не тільки до досяг­нення, а й до помилок у розміщенні продуктивних сил. Певні їх кола підтримували соціально та екологічно шкідливі ідеї гіганто­манії у промисловому будівництві, вузької спеціалізації госпо­дарства регіонів, переміщення значних мас населення у регіони з важкими умовами життя. Можливості централізованого плану­вання акцентувалися на шкоду економічній самостійності регіо­нів і підприємств. У 1920-х pp. регіоналісти не акцентували увагу на можливостях нової економічної політики (НЕП), а у другій по­ловині 1960-х pp. не досить активно сприяли переходу економіч­ної реформи на регіональний рівень. Однак основні негативні моменти у розміщенні продуктивних сил і регіональному розвит­ку СРСР були наслідком не стільки помилкових наукових реко­мендацій, скільки систематичного їх ігнорування.

У цілому проблематика типових регіональних досліджень у СРСР, у тому числі в Україні, відповідала вимогам економіки на стадії індустріалізації з перевагою екстенсивних чинників зрос­тання. У радянській регіоналістиці порівняно із західною регіо­нальною наукою недостатньо розглядалися проблеми соціальні, демографічні, екологічні, етнічних відносин, розвитку інфраструк-

34

тури і сфери послуг, інформаційного середовища, розповсюджен­ня інновацій. Однак у 1970—80-х pp. у структурі радянської регіо-налістики поступово накопичувалися позитивні зміни: значно роз­ширилося вивчення соціальних та екологічних аспектів, а також економічних механізмів регіонального розвитку і міжрегіональ­них відносин.

Порівнюючи теоретичні рівні західної і радянської шкіл регіо­нальної економіки, можемо констатувати суттєву різницю у під­ходах до побудови теорії і визначенні її призначення.

По-перше, на відміну від традицій західних теорій розміщення і просторової організації господарства, відправними моментами яких є абстрактні ситуації, аксіоматика, прості математичні мо­делі, радянська школа переважно орієнтувалася на узагальнення емпірики і розв'язання завдань, які ставила практика.

По-друге, якщо західні теорії концентрують увагу на раціональ­ній поведінці економічних суб'єктів (домашніх господарств і фірм) в економічному просторі, то радянські теорії були виключ­но нормативними, тобто шукали вирішення питань: де в інтересах єдиного народногосподарського комплексу необхідно розміщу­вати нові виробництва, куди потрібно переміщувати населення, які нові регіони необхідно освоювати. Безумовно, радянська ре­гіональна школа була орієнтована на більш масштабні проблеми, ніж переважна частина вчених-регіоналістів Заходу.

Наприкінці 1950-х pp. ізоляція радянської економічної науки, зокрема регіоналістики, змінюється періодом «наведення мос­тів». Активізуються різноманітні форми суспільного життя, під­вищується інтерес до досягнень закордонної думки, розширю­ються міжнародні контакти вчених. Прогрес відбувається швид­ше у найменш ідеологізованих галузях: використання в економіці математичних методів, системного аналізу, інформатики. Вчені Заходу, особливо ті, хто прийшов до розуміння недостатності рин­ку для гармонізації просторового розвитку, вивчають радянський досвід планування, господарського освоєння нових регіонів і фор­мування територіально-виробничих комплексів, соціального протек­ціонізму.

З 1960-х pp. радянські регіоналісти, в тому числі українські, починають брати участь у роботі Міжнародної асоціації регіональ­ної науки, проводяться двосторонні семінари з ученими з регіо­нального планування і моделювання регіональних систем США, Німеччини, Франції, Нідерландів; публікуються спільні збірники наукових праць. Паралельно здійснюється регулярне співробіт­ництво соціалістичних країн. Так, з 1971 по 1979 р. відбувалися

35

регулярні наради регіоналістів країн — членів РЕВ, виконува­лись спільні дослідницькі проекти.

Входження вітчизняних регіональних досліджень у світову науку стимулювалося пошуком шляхів реформування радянської економіки і системи державного управління. Цим пояснювалася підвищена увага до вивчення закордонного досвіду і розвитку власних досліджень з економічного регулювання територіального розвитку, індикативного планування, соціальних і економічних проблем регіонів тощо.

Найбільш серйозні наукові дослідження у вітчизняній регі-оналістиці, що не поступаються світовому рівню, пов'язані із розроблення і застосуванням методів прогнозування і плану­вання. Були широко розгорнуті дослідження з моделювання розвитку і розміщення галузей та багатогалузевих комплексів; побудови регіональних міжгалузевих балансів, моделей регіо­нального розвитку; формування територіально-виробничих ком­плексів, різних типів міжрегіональних моделей; методології розроблення регіональних програм і схем розвитку і розмі­щення продуктивних сил.

Сьогодні не існує ніяких зовнішніх перепон для розвитку регіональної економіки як єдиної світової наукової дисциплі­ни. Зрозуміло, що різні країни, враховуючи свої об'єктивні відмінності, неминуче матимуть свої пріоритети і особливості у регіональних дослідженнях. Це повною мірою стосується і нової України.