logo
317-rps-doroguncov

7.3. Спеціалізовані агропромислові комплекси

  • АПК складається з низки продуктових та обслуговуючих ком­плексів різного ієрархічного рівня. Продуктові функціонально орієнтовані АПК — це виробничі системи, які інтегровані по ве­ртикалі для виробництва і постачання на ринок певного виду продукції. Виокремлюють комплекси: хлібопродуктовий, м'ясо-молочно-яєчнопродуктовий, рибопродуктовий, цукропродуктовий, олійножиропродуктовий, плодоовочекартоплепродуктовий, комп­лекс безалкогольних і алкогольних напоїв, виноградарсько-вино-продуктовий, ефіроолійнопродуктовий, тютюнопродуктовий, під-комплекс одягу і текстильно-трикотажних виробів, шкіряно-взут­тєвий (рис. 3.12 та 3.13).

  • Хлібопродуктовий АПК. Хлібопродуктовий АПК — один з провідних комплексів, який є основою національної продоволь­чої безпеки України. Галузева структура АПК є особливою через наявність прямих і зворотних зв'язків між сферами. Ланцюговий прямий зв'язок утворюють сільське господарство, елеватори, бо­рошномельні та хліборобні підприємства. Зворотний зв'язок фор­мується між підприємствами комбікормової промисловості і сіль­ського господарства.

  • Проблемами розвитку першої сфери АПК є виробництво зер­нозбиральних комбайнів, обладнання для екваторів, зерносхо­вищ, млинів, комбікормових заводів, зерноочисних машин то­що. Друга сфера, до якої належать сільськогосподарські під­приємства, має суттєві проблеми з насінництва, утримання се­лекційних центрів, репродукування нових сортів, у цій сфері виробляється 6 млн т, ярих без кукурудзи — 470 тис. т з розра­хунку на рік.

  • 485

    1. Рис. 3.12. Агропромислова переробка і засоби виробництва

    2. Рис. 3.13. Спеціалізовані агропромислові комплекси

    1. У третій сфері — сфері закупок, зберігання і торгівлі проду­кцією сільського господарства і продовольства — проблеми не є очевидними. В період трансформації економіки і системи заку­пок суттєво порушилися пропорції між потужностями елевато­рів і обсягами зерна на збереженні. Значна частина зерна збері­гається за межами елеваторів та реалізаційних баз, які спро­можні здійснити весь цикл операцій з сушки і очищення зерна, а також формування товарних партій продукції для постачання великих міст (промислових центрів) і на експорт. Не задіяними виявилися потужності залізниць та воднотранспортних артерій. Товарний оборот зерна скоротився з 25 млн т в 1986—1990 pp. до 5 млн т, що є чинником великих накладних витрат у сфері зберігання.

    2. Борошномельна та круп'яна промисловість орієнтована на споживчий ринок та місця зберігання зерна. Борошномельна промисловість представлена 157 підприємствами потужністю 7289 тис. т на рік. Ринковий попит на хліб та інші продукти пере­робки зерна є сталим для міста і села. Він є функцією від чисель­ності населення і формується на рівні 7—8 млн т, у тому числі за регіонами: Карпатський і Подільський — 2,6—2,7 млн т, Централь­ний і Придніпровський — 2—2,1 млн, Донецький і Причорно­морський — 2,4—2,5 млн т на рік.

    3. Частка зерна є сировиною для виробництва харчового спирту (друге місце після меляси) та солоду для виробництва пива. Нор­ма витрат ячменю на 1 т солоду становить 1,4 т, а тому його ви­робництво розміщене біля місця зберігання зерна. Пивоварні заводи орієнтовані на споживчі ринки та хлібозаготівельні підприємства. На кормові потреби використовується більша частина (понад 20 млн т) зерна, яке виробляється в Україні. Виробництво комбікормів скоротилося з 17 млн у 1990 р. до 2,2 млн т у 2000 p., а їх якість по­гіршилась. Не вистачає білкових добавок, які вироблялися на підприємствах мікробіологічної промисловості, м'ясного та риб­ного борошна, кормових дріжджів тощо.

    4. Розвиток підприємств круп'яної промисловості має певні особ­ливості і проблеми. Обсяги виробництва проса, гречки, рису в Україні є відносно невеликими і районованими, а попит на крупи — повсюдним. Тому елеватори повинні сортувати зерно за призна­ченням, формувати товарні партії та зв'язки зі спеціалізованими переробними підприємствами. Під час виробництва круп суттє­вими є відходи виробництва, зокрема, пшона — 35 %, гречки — 34 %, перлової — 60 %, що визначає потребу їх застосування у виробництво кормів.

    5. 488

    6. Борошномельні підприємства орієнтовані на ринок збуту го­тової продукції, що виправдано умовами транспортування зерна порівняно з борошном. Хлібопекарські заводи і макаронні фаб­рики розташовані безпосередньо біля ринків збуту, тобто в міс­тах і районних центрах.

    7. Економіка хлібопродуктового АПК є ланцюгово залежною від ефективності виробництва у кожній суміжній галузі. Ціна виробництва хліба залежить від ціни на борошно. У свою чер­гу витрати на виробництво борошна складаються з вартості зе­рна, яка є функцією витрат на виробництво в сільському гос­подарстві.

    8. Картоплепродуктовий АПК. Картоплярство — найважливі­ша галузь у системі продовольчого комплексу після зернового господарства. Переваги картоплі як продукту харчування в тому, що вона містить 14—25 % крохмалю, до 2 % білка, каротиноїди і вітаміни. Вона грає провідну роль у раціоні харчування людини. Картопля за вмістом кормових одиниць на 1 га посіву при уро­жайності 30 т/га перевищує зернофуражні культури при уро­жайності 3 т/га в 2 рази. За виходом спирту з одиниці сировини картопля ефективніша від зернових у 3—5 разів. На виробництво 10 дал спирту в середньому витрачається 1 т картоплі з вмістом крохмалю до 15 %. Харчова промисловість має можливість випус­кати з картоплі десятки видів продовольчих товарів (чіпси, пюре тощо). Всі ці та інші властивості продукту визначають його роль у спеціалізованому АПК.

    9. Галузева структура АПК визначена з урахуванням сфер: ви­робництва, зберігання, промислової переробки і споживання продукції. Потреби населення в картоплі є усталеними, а рин­ковий попит — стабільним. Це визначає привабливість інвес­тицій. Важливим елементом структури є торгівля і селянський ринок картоплі. Розвиток товарного картоплярства передбача­ється в зв'язку з відновленням системи громадського харчу­вання (ресторани, кафе, їдальні тощо). Великий потенційний попит на картоплю зберігають заклади охорони здоров'я, вій­ськове та інші відомства, торгівля.

    10. Виробництво картоплі було зосереджено в товарних сільсь­когосподарських підприємствах, селянських, фермерських, присадибних та підсобних господарствах населення. Особливо важливою ланкою АПК є сховища для картоплі, які розташо­вані поблизу великих міст, підприємств спиртової промисло­вості. Широкі перспективи має розвиток виробництва продук­тів харчування з картоплі.

    11. 489

    1. Найбільш придатними для картоплярства є легкі супіщані ґрунти Полісся і Лісостепу, зокрема, Чернігівської, Сумської, Во­линської, Житомирської, Вінницької і Тернопільської областей. Вона районується з урахуванням багатих на вологу регіонах, від­носно короткого вегетаційного періоду (70—120 днів), сівозмін як доброго попередника зернових, бобових і овочевих культур. У структурі посівів картопля займає 12—15 %, а в сировинних зо­нах спиртових та крохмале-патокових заводів — ЗФ—40 %. У по­сушливому Степу картопля не матиме перспектив, окрім ранньої на зрошувальних ділянках.

    2. Розміщення підприємств харчової промисловості визначене з урахуванням пріоритетності районування сировинної зони. Від­стань перевезень картоплі не повинна перевищувати 30—50 км, 56 спиртових заводів замість картоплі переключилося на відходи цукрових заводів.

    3. Вивільнення ринку картоплі від планової системи закупок при­вела до підвищення ринкових цін на картоплю.

    4. Плодоовочепродуктовий АПК. Овочева і плодоягідна продук­ція є важливим елементом харчування населення. Вона містить значну кількість вуглеводів (глюкози, фруктози, інших видів простого цукру), вітамінів і мінеральних речовин, необхідних для повноцінного харчування людей. Характерними ознаками цієї продукції є малотранспортабельність, швидка втрата товарного вигляду, високі втрати під час зберігання у сирому вигляді тощо — все те, що потребує консервування, сушіння, соління, марину­вання, квашення, заморожування тощо. В АПК виробляється більше 100 видів продукції овочівництва, з яких виготовляють до 500 продовольчих товарів.

    5. Основним елементом галузевої структури АПК є сільське гос­подарство, сховища і консервна промисловість. Товарне вироб­ництво було зосереджено у великих спеціалізованих господарст­вах приміської зони. Плодоовочеві бази призначалися для збе­рігання продукції у свіжому вигляді, квашення, соління тощо. Пріоритетною є консервна промисловість. В Україні було 1015 кон­сервних заводів і виробництв загальною потужністю до 5 млрд умовних банок на рік.

    6. Розміщення консервної, переробної та овочесушильної промис­ловості є складною проблемою. З одного боку, треба враховува­ти необхідність наближення їх до сировинних зон, а з другого — тяжіти до ринку збуту продукції. Овочеві фабрики і тепличні го­сподарства розміщені в безпосередній близькості від ринку і

    7. 490

    8. джерел теплової енергії. Найбільш сприятливі умови для торгівлі свіжими овочами має приміська зона.

    9. Розміщення овочівництва пов'язане з вибагливістю окремих культур до тепла та вологи. У південних степових районах пере­важають помідори, цибуля, перець, баклажани, кабачки, патисо­ни, а також баштанні культури. Вони дуже вимогливі до тепла -від 1500° сумарних температур на рік. Лісостепова зона сприят­лива для вирощування помідорів і огірків, а Поліська — також для капусти, моркви, столового буряку, огірків. Для них вистачає до 1300° тепла та достатня кількість вологи.

    10. Важливою ланкою комплексу є насінництво овочевих культур, парникове і тепличне господарства для вирощування розсади. У са­дівництві суттєву роль відіграє шполярство — вирощування са­джанців плодоягідних культур. Розвиток АПК пов'язується зі спе­ціалізованим транспортом, плодоовочевими базами для збері­гання і реалізації продукції. Овочівництво і садівництво є галу­зями з великими витратами праці, а тому є залежними від рівня забезпечення галузі трудовими ресурсами.

    11. Великі перспективи має розвиток овочівництва на полях крапельного зрошення. Лише за цієї умови можуть бути покриті додаткові витрати на енергію, яка є необхідною для зрошення або генерації тепла.

    12. Овочівництво створює антропогенне навантаження на приро­ду, якщо використовує найбільш економічно вигідні земельні ре­сурси: заплави річок, торфовища, знижені землі біля водойм.

    13. Більше половини плодів і овочевої продукції виробляється в підсобних господарствах населення, що суттєво впливає на ско­рочення ринкового опиту на продукцію АПК.

    14. Практичного переосмислення потребує територіальна органі­зація і економіка АПК з урахуванням комплексності регіональ­них рішень, зокрема сільського господарства. Великі консервні комбінати в Одесі, Херсоні, Черкасах, Ніжині, Кам'янець-Поділь-ському, Ізмаїлі мають узгодити свої інтереси з великими вироб­никами сировини. Більш дрібні підприємства і цехи в сільсь­когосподарських підприємствах мають формувати регіональний ринок продукції. Господарства населення відіграватимуть значну соціально-економічну роль у депресивних регіонах. Особливої суспільної уваги заслуговує розвиток виробництва продуктів ди­тячого харчування, яке вимагає окремих програмованих рішень і організаційних заходів.

    15. Бурякоцукровий АПК. Інтегратором системи виступають 192 цукрові заводи, які мають потужність 569 тис. т сировини на

    16. 491

    1. добу (50 млн т за сезон цукроваріння), понад 9 тис. бурякосіючих і до 200 насінницьких господарств, які засівали до 1,5 млн га щорічно. У середньому в зоні одного цукрового заводу працює по­над 40 товарних господарств на відстані до 100 км. Селянські гос­подарства вирощують буряки на площі 15 тис. га, або 1 % до ко­лективних.

    2. Виробництво сировини і насіння розміщувалося в господарст­вах 300 районів 19 областей Лісостепової зони (70 %), Полісся і Степу — по 15 %. Економічна ефективність галузі була високою незважаючи на значні витрати праці під час догляду за посівами. Можливості України щодо розширення посівних площ цукрового буряку були вичерпані ще в 80-х pp. У наступний період через скорочення трудових ресурсів і обмежене внесення добрив уро­жайність знижувалася, що поглиблювало розбіжність між потре­бами цукрових заводів у сировині і можливостями сільського го­сподарства їх задовольняти.

    3. Посівні площі цукрової сировини скоротилися на 22 %, а ви­робництво — на 60 %. Географія цукрового виробництва розши­рилася на Донецьку, Запорізьку, Херсонську та інші області, які раніше культурою не займалися. Найбільший спад виробництва сировини відмічається у Львівській, Тернопільській, Рівненській, Полтавській областях до 70 %. Причиною такого явища є лікві­дація оптового ринку цукросировини, давальницькі відносини за­водів з сільським господарством, непомірно висока плата (до 50 %) за переробку продукції. На жаль, відомчі суперечки остан­нім часом привели до того, що переважна частина ціни попиту на цукор втрачається.

    4. Попит внутрішнього ринку на цукор становить 2 млн т пропор­ційно чисельності населення. Донецький, Причорноморський, Кар­патський регіони є чистими імпортерами цукру, а виробниками — Подільський, Центральний і Придніпровський регіони. Переви­щення пропозиції цукру на внутрішньому ринку над попитом скоротилося, але становить понад 1,5 млн т білого цукру. У ми­нулому вивіз цукру становив 2,5—3 млн т, забезпечуючи належ­ну економічну вигоду державі, сільськогосподарським виробни­кам сировини і цукровим заводам.

    5. Цукрові заводи працюють не тільки на споживчий ринок, а й на потреби кондитерської, хлібопекарської, молочноконсервної і виноробної промисловості. Виробництво сировини зосереджено в товарних сільськогосподарських підприємствах.

    6. Насінництво. В Україні вироблялося достатньо насіння цу­крового буряку, потреба в якому становить 10—12 тис. т. Для

    7. 492

    8. виробництва насіння 200 сільськогосподарських підприємств були підпорядковані цукровим заводам. Виробництво насіння займає два роки і є трудомістким. Перший рік проводять ви­рощування і кагатування буряків, а на другий — їх висадку і збирання насіння.

    9. Регіональний аспект розвитку бурякосіючих господарств пов'я­зується перш за все з агроекологічними обмеженнями на розмі­щення такої виснажливої і небезпечної для деградації ґрунтів куль­тури. Відомо, що розміщення посівів цукристих обмежене крутиз­ною схилу 12°, вимагає помірного клімату. Такі умови мають По­лісся і Лісостеп, які і є найбільшими виробниками цукрової сиро­вини і де зосереджені цукрові заводи.

    10. На відміну від зони Лісостепу Полісся має менш сприятливі умови для розвитку буряківництва. Зайнятість селян у галузі ви­значається витратами праці на 1 га, які завжди були високими (365 л год), у 10 разів вищими, ніж у суміжних галузях рослин­ництва.

    11. Галузеві проблеми — це проблеми формування сировинних зон виробництва і спеціалізації господарств аграрного сектору АПК. Цукрові заводи, які прагнуть бути інтеграторами, зали­шають сільським товаровиробникам переважну частину проб­лем, зокрема транспортування сировини. Справа у тому, що 65 % посівів сировини розташовані на відстані до 50 км від за­воду, а решта — перевищує ліміт відстані (30—35 км) майже удвічі. Зустрічні перевозки сировини і кормових відходів пе­рекладені на сільськогосподарське виробництво. Вирішуючи цю проблему, цукровики пішли нетрадиційним шляхом і пере­орієнтувалися на спиртове виробництво з меляси, яка практич­но витіснила там картоплю.

    12. Розміщення цукрових заводів у сировинних зонах є визначе­ними за критерієм економії витрат на перевезення. На виробництво 1 т цукру витрачається 8—10 т сировини. Як зазначалось раніше, в Україні 192 цукрові заводи, зокрема, у Вінницькій області — 38, Черкаській — 23, Київській — 16, Тернопільській і Хмельниць­кій — по 15 заводів. Первомайський, Кобеляцький, Городоцький цукрові комбінати поєднували насінництво, відгодівлю худоби, виробництво молочних консервів та спирту, лимонної та глюта­мінової кислоти, кормових дріжджів.

    13. Олійножиропродуктовий АПК. Рослинна олія серед інших жирів (сало, жир, масло вершкове) є важливим продуктом хар­чування: 1 кг речовини містить 9300 ккал біологічної енергії. Потреби населення становлять 17—20 кг олії на рік. Оптовими

    14. 493

    1. споживачами олії є рибоконсервна та інші галузі харчової про­мисловості. Відходи переробки насіння олійних культур (макуха і шроти) є цінним кормом. З олії виробляють маргарин і інші продукти харчування. Всього з олії можна виробляти до 80 видів речовин різного використання, а тому насіння олійних корис­тується високим попитом на світовому ринку.

    2. Олійножирова промисловість — це 30 великих заводів і ком­бінатів у Дніпропетровській, Одеській, Запорізькій, Донецькій, Вінницькій областях. Потужність заводів становить 8157 т олії на добу. В Україні є 418 більш дрібних переробних підприємств, які розташовані в сільськогосподарських підприємствах, що обслу­говують середній бізнес і сільське населення. Сільське господар­ство інтегрується з олійножировими підприємствами через сис­тему закупок (елеватори).

    3. У сільському господарстві є багато олійних культур, серед яких соняшник, рицина, соя, арахіс, а також ефіроолійні (корі­андр, аніс, лаванда) більш вибагливі до природно-кліматичних умов. Так, наприклад, соняшник вимагає 2200—2300° активних температур, вегетаційний період дорівнює 100—200 днів, вибаг­лива до якості ґрунтів, не витримує перезво ложе ння, а тому роз­міщується в південних регіонах Лісостепу та в Степу. Насіння соняшника містить 48 % олії, рицина — 50 %, соя — 20—26 % олії. З рицини виготовляють касторове масло, яке застосовують у медицині. Такі культури, як ріпак, суріпка олійна, льон, конопля, м'ята районуються в Поліссі і Лісостепу. Стратегічне значення для розвитку тваринництва мають супутні продукти переробки: макуха і шроти як високобілкові компоненти для виробництва комбікормів. Взагалі олійножирова промисловість виробляє ма­йонез, маргарин, мило, гліцерин, стеарин, оліфу, карбамід тощо.

    4. Економічна ефективність окремих галузей потребує балансу­вання з урахуванням втрат і відновлення родючості фунтів. Регіо­нальна економіка має своїм предметом витрати та доходи регіо­нів посіву олійних.

    5. Виноградарсько-виноробний АПК. Столовий виноград, ізюм, виноградні вина, сік, коньяк — такий основний перелік кінцевої продукції виноградорсько-виноробногоАПК.

    6. Основною ланкою галузевої структури є органічне поєд­нання виноградарства і первинного виноробства. Це випливає з того, що виноград має бути переробленим не пізніше 4 год після збирання. Радіус перевезень сировини не може переви­щувати 20 км.

    7. 494

    8. Товарне виноградарство розвинуто в АР Крим, Одеській, Ми­колаївській та Херсонській областях.

    9. М'ясо-молочно-яєчнопродуктовий АПК, Основна функція зазначеного АПК — виробництво тваринницької продукції: мо­лока, м'яса і яєць, — найважливіших для повноцінного харчу­вання людей. Ці продукти містять білки, жири, вуглеводи, жиро­розчинні вітаміни, мікроелементи, які є незамінними в раціоні для дітей, працюючих та інших вікових груп населення. Аналіз показує, що суспільні потреби є суттєво вищими від обсягів фак­тичного фонду споживання населенням України. М'ясні і молоч­ні консерви, яєчний порошок — привабливі товари для експорту. Суспільні потреби і ринковий попит на продукти цього комплек­су є практично необмеженими.

    10. Складність регіонального АПК визначає систему завдань, які потрібно вирішити для досягнення поставленої мети розви­тку. Пріоритетними можуть бути: селекція і гібридизація ху­доби й птиці, запровадження технологій пасовищного скотарс­тва, промислового птахівництва і свинарства, наукове вирі­шення проблеми кормового протеїну при виробництві ком­бікормів, формування нових організаційних форм виробництва продукції.

    11. Кінцевою продукцією регіонального АПК є м'ясні і молочні вироби, яйця, вовна і шкіра. Крім того, фуражне зерно, кормові суміші, комбіновані корми, дріжджі, м'ясо-кісткове і рибне борошно в обсягах їх постачання на експорт та за межі АПК регіону.

    12. Для найбільш повного відображення міжгалузевих зв'язків АПК варто дотримуватися такої структури галузей: тваринницт­во, виробництво кормів, м'ясна і молочна промисловість, підпри­ємства з переробки яєць на яєчний порошок.

    13. Взаємовідносини з іншими галузями АПК: машинобудування для кормовиробництва і тваринництва, виробництво обладнання для м'ясної та молочної промисловості, виробництво продукції мікробіологічної промисловості, — все це має характер екзоген­них, тобто зовнішніх зв'язків.

    14. Первинними ресурсами регіонального АПК є: сільськогоспо­дарські угіддя, інша територія, мінеральні добрива для виробницт­ва кормових культур, ресурси праці і капіталу, корми і кормові добавки, які надходять від галузей, що не включені до складу АПК (білкові добавки, дріжджі, кормове борошно, жом, макуха, меляса, цукор для консервів тощо).

    15. 495