logo
317-rps-doroguncov

2.2. Закономірності розміщення продуктивних сил і формування економіки регіонів

Формування ринкової економіки в Україні передбачає прове­дення економічних досліджень, у тому числі в галузі розміщення продуктивних сил. Пізнання закономірностей розміщення продук­тивних сил обумовлено практичними потребами суспільства.

По-перше, це пов'язано з необхідністю розроблення світогляд­них засад просторової організації економіки і особливостей її ре­гіонального розвитку та їх використання працівниками адмініст-

62

ративного та економічного управління. Будь-який суб'єкт економіч­ної діяльності може успішно функціонувати лише за умови гли­боких знань про наявність у регіоні ресурсів, їх економічної оцін­ки, чинників, які впливають на територіальну організацію вироб­ництва та збут продукції (послуг), обсяги доходу та інші питання.

По-друге, світоглядні засади реалізуються у професійній під­готовці економістів різних спеціальностей у вищих навчальних закладах України. Майбутній працівник, а тим більше керівник органів державної влади і управління, усіх сфер підприємницької та комерційної діяльності має глибоко усвідомлювати і володіти достатніми знаннями механізму економічного і адміністративно­го регулювання та управління розміщенням продуктивних сил і формування регіональної економіки, що виступає головним ва­желем забезпечення екологічної, соціальної, економічної, продо­вольчої, демографічної, оборонної безпеки України, бо тільки за умов науково обґрунтованого розміщення продуктивних сил країна може реалізувати разом з усією світовою спільнотою ідею стало­го розвитку і добробуту народу.

По-третє, важливе значення має пізнання закономірностей розміщення продуктивних сил і розвитку економіки регіонів під час підготовки рекомендацій органам державної влади та суб'єк­там господарювання, спрямованих на поліпшення територіальної організації виробництва, зокрема, вдосконалення спеціалізації і комплексного розвитку господарства, оцінки передумов спеціалі­зації господарських комплексів, прогнозування розвитку окремих галузей і міжгалузевих комплексів з урахуванням економічних проблем регіонів.

Таким чином, пізнання закономірностей розміщення продук­тивних сил і господарського комплексоутворення регіонів дає змогу виявити додаткові джерела підвищення продуктивності су­спільної праці.

Розглядаючи закономірності розміщення продуктивних сил, необхідно визначити зміст поняття «розміщення продуктивних сил». Поняттям «розміщення продуктивних сил» охоплюються такі складові, як: розміщення населення та трудових ресурсів; розміщення природних ресурсів; розміщення виробництва і сфе­ри обслуговування. Особливе місце займають конкретні складові — розміщення промисловості, сільського господарства, транспорту та групи галузей соціальної сфери. Наукове обґрунтування роз­міщення конкретних виробництв, розподілу їх по території має велике значення для зростання продуктивних сил суспільства і підвищення ефективності суспільного виробництва у цілому. Все-

63

бічний аналіз певної місцевості, природних, економічних та істо­ричних умов розвитку виробництва в кінцевому результаті до­зволяють економити суспільні витрати, підвищувати ефектив­ність праці.

Раціональне розміщення продуктивних сил розглядається як головна складова регіональної економіки. У зв'язку з цим набу­ває актуальності: вивчення територіального поділу праці і спеці­алізації регіонів; удосконалення внутрішньорегіональних і між­районних зв'язків; раціональне використання природно-матері­альних і трудових ресурсів; забезпечення належних умов для трудової діяльності, побуту, відпочинку населення; охорони нав­колишнього середовища і раціонального використання природ­них ресурсів кожного регіону.

З розміщенням продуктивних сил дуже тісно пов'язана тери­торіальна організація продуктивних сил — науково обґрунтоване просторове розміщення взаємозв'язаних виробництв, сфери об­слуговування населення та інфраструктури, яке дає значний еко­номічний і соціальний ефект внаслідок їх раціонального комплек­сування.

Розглянемо основні закономірності розміщення продуктив­них сил.

Соціальна спрямованість як закономірність розвитку і розмі­щення продуктивних сил зумовлюється дією низки економічних за­конів, серед яких можна назвати закон відповідності виробничих відносин рівню розвитку продуктивних сил, основний економічний закон будь-якого суспільства, закон підвищення продуктивності праці та ін. За всіх історичних часів кінцевою метою виробництва було задоволення потреб людини, які постійно зростали, — від пер­віснообщинного ладу до соціалістичного. Але водночас у кожному суспільстві безпосередня мета виробництва різна. Наприклад, у первіснообщинному, за умов украй низького рівня знарядь праці, це була повсякденна боротьба за виживання, забезпечення мінімаль­них фізіологічних потреб людини, в буржуазному суспільстві — одержання максимального прибутку, при соціалізмі — все повніше задоволення потреб людини, тобто на цьому історичному просторі кінцева і безпосередня цілі виробництва збігаються. Українське су­спільство сьогодні — це по суті трансформаційне суспільство, яке від соціалізму вже відійшло, точніше певною мірою дистанціюва-лось, а до капіталізму ще остаточно не перейшло. Тому в Україні, як і в інших пострадянських республіках, водночас паралельно діють як економічні закони соціалізму, так і економічні закони капіталіз­му, відбувається своєрідна «конвергенція» двох систем.

64

Панівною тенденцією у світі все більшою мірою стає соціалі­зація економічних систем, що зумовлюється з рештою неухиль­ним розвитком продуктивних сил. Але проявляється ця тенденція в різних країнах і на різних континентах украй нерівномірно. З одного боку, існують багаті, розвинуті держави з високим рівнем життя більшості населення, а з іншого — країни, що розвивають­ся, з украй низьким рівнем життя населення. З плином часу роз­рив між багатими і бідними країнами збільшується.

У Конституції, прийнятій на п'ятій сесії Верховної Ради 28 черв­ня 1996 p., Україна проголошена соціальною державою (ст. 1). У ст. З задекларовано, що людина визнається найвищою соціаль­ною цінністю суспільства. Особливо наголошується на тому, що держава забезпечує соціальну спрямованість економіки (ст. 3), а отже, підпорядковує розвиток і розміщення продуктивних сил ін­тересам і потребам людини. Таким чином, дія закономірності со­ціального спрямування економічного розвитку і розміщення про­дуктивних сил в українському суспільстві дістала найвище, пра­вове оформлення і конституційне закріплення.

Відмічена закономірність реалізується не стихійно, а через урахування інтересів населення щодо все більш повного задово­лення особистих і суспільних потреб людей, підвищення рівня соціально-економічного розвитку території, пріоритетність вирі­шення соціальних проблем та забезпечення конституційних прав усіх громадян: права на гідне життя, соціальний захист, безоплат­ну освіту та медичне обслуговування, права на працю та її адек­ватну винагороду, права на вільний вибір місця проживання і сфери прикладання праці тощо. Соціальна спрямованість еконо­міки передбачає таке просторове розміщення продуктивних сил, за якого досягається найвищий соціальний ефект, забезпечується продуктивна зайнятість трудоактивного населення регіону як першооснови його життєдіяльності і добробуту. Соціальна спря­мованість розміщення продуктивних сил вимагає інтенсивного розвитку соціальної інфраструктури, особливо в сільській місце­вості, створення сприятливих умов праці, внутрішнього вироб­ничого і зовнішнього природного середовища, забезпечення зни­ження техногенного і антропогенного навантаження на території, формування раціональної системи розселення, збільшення міст­кості регіональних ринків праці, товарів і капіталу.

У трансформаційній економіці України соціальна спрямова­ність розміщення продуктивних сил проявляється як закономір­ність в істотно звужених межах через глибоку системну економіч­ну кризу, обвальне падіння виробництва, зубожіння широких на-

65

родних мас, нераціональне використання природних і трудових ресурсів, масове безробіття тощо. Але в міру подолання цих не­гативних процесів все повніше і результативніше діятиме зазна­чена закономірність.

Сталий розвиток виробництва як одна з закономірностей розміщення продуктивних сил зумовлюється вимогами сукупнос­ті економічних законів, у тому числі закону відповідності вироб­ничих відносин рівню розвитку продуктивних сил, закону еконо­мії часу, законів нагромадження і народонаселення та ін. Вона визначає стратегічний напрям досягнення збалансованості еко­номічної, соціальної та екологічної складових світової, національної та регіональної господарських систем. Породжена спонтанним, стихійним, хижацьким використанням людською спільнотою об­межених природних ресурсів, забрудненням навколишнього се­редовища (землі, води, атмосферного повітря), нераціональним розміщенням продуктивних сил на планеті, континентах та в країнах, основна ідея сталого розвитку полягає в єдності двох взаємозв'язаних процесів: по-перше, в скороченні, суворій еко­номії ресурсоспоживання, збереженні і відтворенні природно-ресурсного потенціалу та середовища життєдіяльності людей; по-друге, в забезпеченні підвищення добробуту населення всіх країн і регіонів. Ця вимога стає реальною за умови динамічного науково-технічного прогресу і повсюдного використання його результатів та додержання достатніх, розумних меж споживання населення.

Ідея і концепція сталого розвитку була проголошена на Всес­вітній конференції глав держав і урядів у Ріо-де-Жанейро 1992 р. Усім країнам було запропоновано розробити і задіяти національ­ні концепції сталого розвитку. Такі концепції схвалені парламен­тами ряду країн, зокрема Росією. В Україні також розроблена на­ціональна концепція сталого розвитку.

Сталий розвиток продуктивних сил України має відбуватися тільки на основі кардинальної структурної перебудови економіки, техніко-технологічного оновлення виробництва, інтенсивного роз­витку наукомістких галузей, інформатизації та екологізації всіх сфер суспільного життя. Для розв'язання завдань сталого розвитку в Україні принципово важливим є науково обгрунтована структур­на та інституціональна політика, вихід з економічної кризи, у тому числі енергетичної, оптимальне використання та відтворення ре­сурсного потенціалу, раціоналізація розселення населення, форму­вання ефективної еколого-економічної політики. Стратегія сталого розвитку передбачає екологізацію суспільних відносин, є науко­вим обґрунтуванням просторового розміщення продуктивних сил.

66

Сталий розвиток продуктивних сил не може бути забезпече­ний у межах однієї країни чи регіону. Для цього потрібна воля і зусилля всіх країн і народів світу. Поки що, як показав Всесвітній форум глав держав і урядів у Йоганнесбурзі (вересень 2002 p.), така єдність відсутня. Споживання невідновних природних ре­сурсів продовжує зростати. Людство ще не усвідомило немину­чість катастрофи, яка чекає його, в разі пролонгування такого го­сподарювання. Щоб запобігти цьому треба заглянути в майбутнє, хоч до кінця третього тисячоліття, та цілеспрямовано, енергійно і результативно діяти.

Планомірність і керованість як закономірність розміщення і розвитку продуктивних сил відображає вимоги і дію закону пла­номірного розвитку, закону економії часу, закону усуспільнення праці, закону концентрації виробництва та ін. Процес усуспіль­нення праці і виробництва на певному історичному етапі суспіль­ства неминуче породжує планомірність як форму економічного розвитку. Поява великих заводів і фабрик, посилення між ними зв'язків і взаємозалежності, що є наслідком поглиблення суспіль­ного поділу праці, вимагають узгодженості дій не тільки між окре­мими ланками підприємства, а й у межах окремих територій, а згодом країн. Планомірність, як відомо, дають уже трести. Заро­дження її пов'язується з промисловим переворотом. Отже, пла­номірність визріває в надрах буржуазного суспільства. У XX ст. ця закономірність набула провідного значення в соціалістичних країнах, перш за все в колишньому Радянському Союзі. Ефектив­ною формою її реалізації стало планування розвитку і розміщен­ня продуктивних сил (поточне і перспективне). Ідею планування перейняли деякі буржуазні країни, зокрема, Франція, Індія та ін­ші, які для її реалізації створили відповідні державні інституції. Планування економічного розвитку і розміщення продуктивних сил набуло значного поширення в країнах з розвинутою ринко­вою економікою. Воно стало дієвим інструментом держави в ре­гулюванні територіальних і галузевих пропорцій.

Великий досвід планування розміщення і розвитку продуктив­них сил нагромаджено в Україні за часів СРСР. Після проголошен­ня державної незалежності 1991 р. Україна за минулі роки част­ково втратила цей досвід. Але й в умовах формування цивілізо­ваної соціально орієнтованої ринкової економіки в країні розроб­ляються коротко- і довгострокові прогнози та програми, які охоплюють як окремі галузі або їх комплекси (Енергетична прог­рама України, розрахована до 2010 р.), так і все народне госпо­дарство України та її регіонів.

67

Нині щороку розробляється Державна програма економічного і соціального розвитку країни, самостійними розділами якої є ана­логічні програми, що формуються в областях. Ці програми охоп­люють широкий спектр питань економічного, соціального, еко­логічного, інноваційного, людського розвитку, визначають ймо­вірні джерела його інвестування та просторового розміщення про­дуктивних сил. Такі Державні програми, як і Державний бюджет, на кожний рік затверджуються Верховною Радою України (ст. 85, 92 Конституції України).

Одним з інструментів забезпечення планомірного розвитку продуктивних сил є Державні програми соціально-економічного розвитку регіонів, які розробляються відповідно до постанов Ка­бінету Міністрів України. Головна мета їх розробки — форму­вання на території регіону ефективного господарського комплексу на основі раціонального використання наявного ресурсного потен­ціалу території. Ці програми дають змогу Кабінету Міністрів України, відповідним міністерствам та відомствам приймати об­ґрунтовані рішення щодо регіональної соціально-економічної по­літики з урахуванням спеціалізації певних територій, їх природно-кліматичних умов, ресурсних можливостей та соціальних особ­ливостей. В Україні ведеться розроблення середньострокових (на 5 років) та довгострокових (на 10—15—30) років прогнозів еко­номічного й соціального розвитку країни.

Керованість процесу розміщення і розвитку продуктивних сил України та її регіонів забезпечується державою шляхом прове­дення відповідної промислової, аграрної, структурної, інвести­ційної, фінансово-кредитної та соціальної політики.

Забезпечення достатньої національної безпеки країни як одна з закономірностей розміщення і розвитку продуктивних сил обу­мовлюється вимогами низки економічних законів, що діють в пе­рехідній економіці України. До них належить закон відповідності виробничих відносин рівню розвитку продуктивних сил, закон суспільного, зокрема територіального, поділу праці, закон наро­донаселення тощо. При цьому до загального поняття національ­ної безпеки як невід'ємні складові включаються економічна, со­ціальна, демографічна, продовольча, енергетична, науково-техніч­на, інформаційна, оборонна безпека, які, у свою чергу, є багато­компонентними.

Національна безпека держави вирішальною мірою визнача­ється саме просторовим розміщенням і ступенем розвитку про­дуктивних сил. Вона залежить від багатьох чинників, зокрема: від рівня забезпеченості власних потреб у енергетичних та міне-

68

рально-сировинних ресурсах; галузевої і виробничої структури господарських комплексів і завершеності технологічних циклів виробництв, концентрації і розосередженності виробничих сис­тем, особливо військово-промислового комплексу; інтегрованості у світовий економічний простір; розвинутості транспортних та ко­мунікаційних систем тощо.

Україна належить до країн світу, в яких склалася висока залеж­ність розвитку матеріального виробництва від мінерально-сиро­винної бази. Тут виробляється близько 5 % світового обсягу міне­рально-сировинних ресурсів. У цілому наявна мінерально-сиро­винна база спроможна забезпечити збалансований розвиток базо­вих галузей промисловості та агропромислового комплексу, над­ходження валютних коштів. Разом з тим існує висока залежність України від імпорту енергоносіїв. Крім того, за рахунок власного виробництва лише наполовину задовольняються потреби в про­дукції целюлозно-паперової, текстильної і медичної промисловос­ті тощо.

Вагомими перешкодами на шляху до зростання економічної безпеки України є диспропорції у розміщенні продуктивних сил регіонів. Недосконалість галузевої структури більшості регіональ­них господарських комплексів та незавершеність технологічних циклів тих виробництв, що визначають спеціалізацію певних те­риторій, спричиняють необхідність радикальних структурних пе­ретворень. Тільки через структурні зміни та підвищення конку­рентоспроможності власного виробництва можна сприяти зміц­ненню економічної безпеки України та її входженню до системи світових господарських зв'язків як рівноправного партнера.

Важливою закономірністю, що об'єктивно зумовлена умова­ми ринкового господарювання, є орієнтація в процесі вирішення конкретних питань розміщення продуктивних сил на забезпечен­ня високої конкурентоспроможності продукції, яка значною мі­рою залежить від прийнятого варіанта розміщення нових вироб­ничих чи соціально-культурних об'єктів та напрямів удоскона­лення існуючої структури господарства регіону. Ця закономір­ність ґрунтується на врахуванні специфіки ринкової кон'юнк­тури, в основі якої — кількісне і якісне співвідношення попиту і пропозиції не тільки на товарному ринку, а й на ринку робочої си­ли, ринку капіталу тощо. Якщо коливання ринкової кон'юнктури короткострокові, то їх вплив на розвиток продуктивних сил неіс­тотний чи повністю відсутній. І навпаки, суттєві зміни ринкової кон'юнктури та їх тривалий характер спричиняють необхідність радикальних зрушень у територіальній структурі господарства.

69

Прикладом стійкої незбалансованості попиту на робочу силу та її пропонування може слугувати ринок праці в західних областях України, які традиційно належать до трудонадлишкових регіонів країни, або Донецький регіон з причини так званої реструктуриза­ції вугільної промисловості, тобто масового закриття шахт. Досяг­нення збалансованості вимагає піднесення рівня попиту на робочу силу через введення в дію нових промислових, сільськогосподар­ських та інфраструктурних об'єктів відповідно до професійно-кваліфікаційних характеристик основного резерву робочої сили.

Закономірність економічно ефективного розміщення продук­тивних сил випливає із закону економії суспільної праці, який ре­гулює витрати на подолання просторової незбалансованості між районами видобутку сировини, виробництва і споживання про­дукції. У масштабах України роль цієї закономірності для розмі­щення продуктивних сил є важливою, оскільки надто значною є територіальна диференціація в розміщенні природних ресурсів і населення. Сучасне виробництво характеризується великими вит­ратами на транспортування сировини, палива, готової продукції внаслідок територіальної віддаленості між окремими елементами виробництва. Ці витрати є вагомою часткою сумарних витрат і тому істотно впливають на рівень продуктивності суспільної пра­ці. Раціональна територіальна організація продуктивних сил повин­на забезпечувати найвищу продуктивність суспільної праці за­вдяки максимальній економії її за рахунок зменшення витрат на подолання територіального розриву між виробництвом і спожи­ванням. Закономірність економічно ефективного розміщення про­дуктивних сил реалізується насамперед через принцип наближен­ня виробництва до джерел сировини, енергії та споживача.

Нині в господарстві України щороку використовується понад 1 млрд т природних ресурсів. У структурі витрат на виробництво промислової продукції на сировину, матеріали і паливо припадає майже 3/4 усіх витрат. Частка сировини і палива становить у за­гальному обсязі вантажообороту на залізничному транспорті по­над 70 %, на водному — 90—95 %.

Певні уявлення щодо ефективності розміщення продуктивних сил регіону дає система таких показників: співвідношення за чисельніс­тю зайнятих між спеціалізованими, обслуговуючими та допоміжни­ми галузями; питома вага господарського комплексу регіону у вало­вій додатковій вартості у порівнянні з його питомою вагою в трудо­вих ресурсах, основних виробничих фондах, інвестиційних ресурсах; рівень та динаміка продуктивності суспільної праці в регіоні; забез­печеність населення закладами соціальної інфраструктури та ін.

70

Виходячи з зазначеного вище, закономірність економічно ефек­тивного розміщення всіх елементів продуктивних сил відображає стабільні і взаємозумовлені залежності між раціональним розмі­щенням матеріального виробництва і зниженням витрат суспіль­ної праці.

Закономірність комплексного розвитку і розміщення продук­тивних сил випливає із законів суспільного поділу праці та інтег­рації. Комплексний розвиток і ефективна спеціалізація відпові­дають найважливішій вимозі господарювання — досягненню най­більших результатів за оптимальних витрат. Функціональне поєд­нання і взаємозв'язаний розвиток галузей на певній території дає економію за рахунок зниження витрат основного виробництва, а також здешевлення перевезень сировини і готової продукції, спіль­ного використання виробничої інфраструктури тощо.

Основними рисами комплексного розвитку економічних районів є:

Актуальність проблеми комплексного розміщення продуктив­них сил зростає. Магістральним напрямом її розв'язання є фор­мування територіально-виробничих комплексів (ТВК), що є взаємо-зумовленим поєднанням органічно пов'язаних між собою підпри­ємств на певній території відповідно до особливостей її ресурсної бази і транспортно-географічного положення, що забезпечують максимум продукції за мінімуму витрат.

Особливо важливими є внутрішні зв'язки виробничого харак­теру як основа формування комплексу, а саме:

Формування ТВК порівняно з ізольованим розміщенням під­приємств дає можливість зекономити значні площі, протяжність комунікацій, обсяги капіталовкладень, вирішити питання охорони навколишнього середовища і раціонального використання при­родних ресурсів. Не менш важливим є розвиток у ТВК соціальної інфраструктури як необхідної передумови забезпечення населен­ня різноманітними послугами.

71

Оскільки суспільне виробництво представлено конкретними підприємствами, то вивчення впливу розміщення окремих з них на комплексний розвиток виробництва регіону і формування терито­ріальних виробничих комплексів має особливе значення. Найбіль­ше впливають на формування ТВК ті виробництва, яким властива велика комплексоутворювальна роль. До них належать чорна ме­талургія, паливна промисловість, електроенергетика, машинобуду­вання, лісова і деревообробна промисловість. Легка і харчова про­мисловість здебільшого доповнюють комплекси інших типів.

Комбінування хімічних підприємств між собою та з підприєм­ствами інших галузей економіки України веде до групового роз­міщення підприємств і робить хімічну промисловість однією з найважливіших ланок у формуванні ТВК. Комплексне викорис­тання сировини й розширення технологічних та економічних зв'язків між різними галузями основної хімії, металургією, вугі­льною, газовою галузями промисловості сприяють територіаль­ній концентрації виробництва і формуванню ТВК.

Таким чином, закономірність комплексного розвитку і розмі­щення продуктивних сил проявляється у формі різноманітних взає­мозв'язків, які розвиваються на основі спільного використання сировини, робочої сили, інфраструктури, енергії, виробництва про­дукції, зв'язків між галузями спеціалізації, допоміжними і обслу­говуючими виробництвами тощо. Ця закономірність реалізується у планах соціально-економічного розвитку регіонів.

Закономірність територіального поділу праці знаходить своє відображення в процесі спеціалізації території на виробництві пев­них видів продукції і послуг на основі розвинутого міжрегіональ­ного обміну. У результаті територіального поділу праці в госпо­дарстві формується така територіально-галузева структура, яка найбільш повно відповідає природним, демографічним, економі­чним і соціальним умовам регіону і потребам міжрегіонального ринку. Розміщення продуктивних сил з урахуванням територіаль­ного поділу праці і спеціалізації регіонів знижує витрати вироб­ництва і веде до підвищення ефективності господарства. Процес територіального поділу характеризується розвитком на кожній території тих галузей, для яких склались найбільш вигідні природ­ні та соціально-економічні передумови. У результаті розвиваєть­ся ефективна територіальна спеціалізація з допоміжними і обслу­говуючими галузями, формується господарський комплекс з його внутрішньою структурою і міжрегіональними зв'язками.

Територіальна концентрація виробництва як закономірність розміщення і розвитку продуктивних сил зумовлюється дією за-

72

кону усуспільнення виробництва і праці, відображає об'єктивну тенденцію зосередження виробництва в обмеженому просторі і проявляється в економії витрат за рахунок агломераційного ефек­ту (взаємного розміщення спільних об'єктів в одній точці).

Територіальна концентрація дозволяє підвищити коефіцієнт за­будови території, створювати міжгалузеві допоміжні виробницт­ва, єдині очисні споруди, формувати цілісну виробничу інфра­структуру і групові форми розселення. Вона сприяє розвитку нау­ково-технічного прогресу, прискорює виникнення територіальних поєднань і комплексів виробництв. У кінцевому результаті вона веде до концентрації (локалізації) виробництва.

Територіальна концентрація виробництва і населення зумов­люється сприятливими природними умовами, вигідним економі-ко-географічним положенням, загальною економічною ситуацією, а також історико-економічними особливостями розвитку терито­рії. Цей процес найбільш чітко проявляється у формуванні про­мислових утворень — центрів, вузлів, агломерацій, технополісів, урбанізованих зон.

Таким чином, закономірність територіальної концентрації ви­робництва відображає об'єктивну тенденцію, яка проявляється в отриманні додаткового економічного ефекту за рахунок просто­рової агломерації сфери матеріального виробництва і сфери по­слуг, розвитку територіальних поєднань промислових підприємств, локалізації господарської діяльності.

Глобалізація і регіоналізація як закономірність розміщення і розвитку продуктивних сил та регіональної економіки. Сучасний етап розвитку економіки характеризується наявністю двох про­тилежних процесів — глобалізації економіки та її регіоналізації. Глобалізація економіки проявляється через світовий ринок, який стирає межі між країнами, а регіоналізація (особливо у межах на­ціональних господарських комплексів) розвивається завдяки де­централізації господарювання як особливого типу територіально­го управління економічними відносинами. На наднаціональному рівні регіоналізація спрямовується як на захист інтересів певного регіону від руйнівної дії глобальних процесів, так і на здійснення глобальних інтересів.

Регіоналізація в національних межах виражається у зростанні самоуправління розвитком регіональної економіки, зосереджен­ні владних повноважень і господарської самостійності регіонів. Регіони безпосередньо реалізують соціально-економічну полі­тику держави, в них здійснюється державна стратегія економіч­ного розвитку.

73

Глобалізація і регіоналізація сучасної економіки відображає реальну дійсність розвитку економічних відносин, зокрема в роз­міщенні продуктивних сил та розвитку регіональної економіки. Ці процеси породжують надзвичайно гострі проблеми, які необ­хідно враховувати при розміщенні продуктивних сил і розвитку економіки України та її регіонів.

Україна має певні конкурентні переваги у світогосподарській системі і тому може брати активну участь у глобальних економіч­них процесах. Це стосується, зокрема, унікального природно-ресурсного потенціалу, передусім рудних (залізо- та марганцево­рудних) ресурсів, які можуть відіграти важливу роль у розвитку світової економіки як її природна база. Природні умови України суттєво доповнюються і наявним виробничим, людським та нау­ково-технічним потенціалом.

В Україні склалися особливі виробничі комплекси. Насампе­ред, це стосується металургійного, машинобудівного та хімічного. Поєднання на незначній відстані (150—300 км) комплексу енер­гетичних, рудних, нерудних та інших природних ресурсів ство­рює сприятливі умови для розвитку металургійного, машинобу­дівного і хімічного комплексів світового значення. їх функціону­вання забезпечується сучасною розвинутою виробничою та со­ціальною інфраструктурою, мережею науково-дослідних та проект­но-конструкторських організацій, середніх та вищих навчальних закладів з підготовки кваліфікованих працівників тощо.

Міжнародне економічне та соціальне значення має рекреацій­ний комплекс у складі Азово-Чорноморського, Карпатського та Поліського підкомплексів. Унікальні бальнеологічні природні ре­сурси можуть стати природною базою розвитку загальноєвропей­ського туристично-рекреаційного господарського комплексу. Окре­мі підкомплекси можуть доповнюватись господарськими галузе­вими комплексами виробництв світового значення.

Великий регіон України — Лісостепова і Степова зони — ма­ють унікальні агрокліматичні умови та земельні ресурси агропро­мислового комплексу. Тут можуть вироблятися продукти харчу­вання, які забезпечать продовольством населення багатьох країн.

Значна роль України у світогосподарських стосунках і як тран­зитної держави — на її території зосереджений вагомий транспорт­ний потенціал загальноєвропейського і світового значення. Це сто­сується нафто- і газопроводів, продуктопроводів, ліній електропе­редач, які зв'язують Україну з іншими країнами, морського і річ­кового транспорту, транзитних залізничних шляхів та будівництва автомобільних коридорів, що простягнуться з Європи в Азію.

74

Зазначений вище геоекономічний потенціал може забезпечити Україні належне місце у світовому господарському комплексі і стати конкретною базою для розроблення перспективних планів розвитку і розміщення продуктивних сил держави та розвитку економіки регіонів.

Важливе завдання нині — повною мірою скористатися тим впливом, який здійснює глобалізація і регіоналізація на розвиток продуктивних сил та економіку регіонів. Тому пошук можливос­тей забезпечити вигоду від глобалізації, перетворити глобальну ринкову силу у продуктивну силу національної економіки, ком­плексно використовуючи комбінацію глобалізації з регіональною самодостатністю і забезпеченням національних інтересів, — це надзвичайної складності теоретичне і практичне завдання.

Про складність розвитку національної економіки в умовах глобалізації свідчить світовий досвід, який має повчальне зна­чення для України у виробленні власної політики світогосподар­ських відносин. Суперечливий розвиток світового співтовариства характеризується періодичним загостренням кризових соціаль­них та економічних процесів, відсутністю ефективних і надійних механізмів їх вирішення, а тим більше — запобігання.

Формуються все більш тісні регіональні економічні, політичні і військові інтеграції країн у єдині системи, посилюється транс-націоналізація економіки, формується завчасно заданий поділ праці і територіальна структура економіки. Елементами цієї струк­тури є регіональні економічні об'єднання (союзи) у вигляді тери­торіальних ядер економічного розвитку. їх називають центрами світової сили або суперрегіонами, — з одного боку, а з другого — периферія (глобальне село). Економічні центри для збереження свого регулюючого статусу розширяють і посилюють сферу сво­го впливу шляхом залучення нових країн у свої системи на вигід­них для них умовах або відмовляють новим країнам-кандидатам у такому союзі у зв'язку з можливою потенційною загрозою для свого добробуту, залишаючи їх як резерв свого розвитку у май­бутньому і використовуючи монопольне геоекономічне поло­ження для експансії в ці країни.

Зміни в центрах економічного розвитку зумовлюють відповід­ні зміни і в країнах периферії, зокрема в структурі і тенденціях розвитку їх продуктивних сил. Ці зміни засвідчують наявність значної диференціації країн за рівнем економічного розвитку та життя населення. Могутні економічні центри, взявши самовільно на себе право вирішувати світові господарські проблеми, досі не сприяли достатнім чином їх вирішенню в інтересах усіх країн і

75

тим більше попередженню появи цих проблем. Дедалі більш очевид­ним стає постійне зростання економічної могутності і сили впли­ву на світову економіку таких центрів-метрополій і всезростаю-чої залежності за умов постійної тенденції знедолення периферії. Зростають регіональні диспропорції у виробництві і рівні життя людей, слабшають механізми самозахисту окремих найбідніших країн і регіонів. Інтереси економічних центрів не мають ні прос­торових, ні галузевих меж. Вони проникають і підкоряють своїм інтересам усі сфери суспільної діяльності інших країн (економі­ку, мораль, спосіб життя та ін.).

Країнам, що розвиваються, і регіонам не вдається суттєво змі­нити нерівноправне становище в системі міжнародного поділу праці та підвищити добробут своїх народів. У цих країнах набули розвитку лише ті виробництва, які вимагають інтереси економіч­них центрів та високорозвинутих країн. Таким чином, видозміню­ється роль чинників у територіальному поділі праці. Традиційні переваги окремих чинників у регіонах (клімат, природні ресурси, робоча сила та ін.) уже не є визначальними у розвитку міжрегіональ­ного поділу праці. Необхідно, щоб ці переваги потрапили у сферу інтересів великих економічних центрів. Насильно нав'язані краї­нам, що розвиваються, галузі і сфери економічної діяльності шля­хом певних умов кредитування, збуту продукції та за допомогою інших механізмів призводять до зростання залежності цих країн від економічних центрів. Відбувається підпорядкування їх власної економіки економічній системі цих центрів. Це робить їх економі­ку однобокою, впливає на її територіальну і галузеву структуру, зокрема на співвідношення між проміжною і кінцевою (готовою для споживання) продукцією, послаблюється ефективність анти-кризових заходів у цих країнах під час світових економічних криз.

Фінансові ресурси іноземних інвесторів спрямовуються пере­важно у високоприбуткові сфери з найбільш швидким обертан­ням капіталів. Це забезпечує швидке повернення капіталів і від­сотків, що дозволяє високими темпами нарощувати економічну могутність розвинутих країн. Для власного капіталу країн, що розвиваються, залишаються низькоприбуткові галузі і виробницт­ва, і він стає осторонь економічного прогресу. Власник національ­ного капіталу виконує роль рантьє, оскільки володіння акціями за відсутності достатніх обсягів вільних обігових коштів робить йо­го участь у виробничому процесі досить умовною. Не вирішуєть­ся питання активізації власного капіталу і під час формування спільних підприємств із зарубіжними суб'єктами, оскільки най­більш активну роль в економічному процесі в такому разі відіг-

76

рає іноземний капітал в умовах обмеженості або навіть відсутно­сті вільних власних коштів. Це забезпечує їх економічне зростан­ня завдяки переведенню за кордон відсотків на капітал. Разом з тим такий характер співробітництва з іноземними монополіями згубно впливає на платіжний баланс країн, що розвиваються, на процес нагромадження в цілому, стримує можливості розвитку власного науково-технічного і технологічного прогресу, ресурс­ного забезпечення. Усе це лише посилює залежність від зовніш­ніх інвесторів, негативно позначається на здатності самостійного вибору економічного вектора розвитку. Виведення ж дивідендів і відсотків за кордон зменшує здатність до саморозвитку і збіль­шує потребу у все новому припливі зарубіжних інвестицій.

Підтвердженням саме такого сценарію співробітництва зі сві­товими центрами капіталу є постійна тенденція зростання зовні­шньої заборгованості країн, що розвиваються. Зовнішні інвести­ції не забезпечують економічного зростання цих країн і для повернення взятих кредитів вони змушені просити нові позики і вже не для економічного розвитку, а лише для обслуговування зовнішнього боргу. Такий шлях згубний для економічної незале­жності і партнерських відносин між сильно- і слаборозвинутими державами світу.

Непаритетність відносин між економічними центрами і перифе­рією виявляється ще й у тому, що для забезпечення високої норми прибутку в країнах, що розвиваються, значно занижена ціна робочої сили, надто мізерні витрати на охорону навколишнього середовища, низька рентна плата за ресурси, застарілі і менш жорсткі норми ви­трат ресурсів (води, палива тощо) на одиницю продукції.

В умовах різних інтересів суб'єктів світового господарства і еко­номічних сил, що визначають курс і особливості функціонування окремих держав та їх блоків, Україні необхідно розробити концеп­цію розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням дії гло­балізації, перетворення її у продуктивну силу в національних інте­ресах. У зв'язку з цим важливо визначити стратегію партнерства в різних галузях економіки, формування політики та розвитку соціаль­ної сфери з різними суб'єктами світогосподарських відносин.

У цілому необхідно зазначити, що закономірності розміщення продуктивних сил виявляються як стійкий взаємозв'язок між ви­робничою діяльністю людей і особливостями території, на якій ця діяльність здійснюється. Знання закономірностей і їх практичне використання дозволяє вибрати оптимальний варіант розміщення виробництва, цілеспрямовано організувати господарську діяль­ність на території відповідно до вимог регіональної політики.

77