1.3. Зарубіжні теорії розміщення продуктивних сил і регіональної економіки

У витоків науки про розміщення продуктивних сил і регіо­нальної економіки стояли класики економічної теорії А. Сміт і Д. Рікардо.

Міжнародний поділ праці, вважав А. Сміт, доцільно здійс­нювати з урахуванням тих абсолютних переваг, які має та чи інша країна (маємо на увазі регіон). Кожна країна (регіон) по­винна спеціалізуватися на виробництві й продажу того товару, щодо якого вона має абсолютну перевагу. Якщо країна скон­центрує свої ресурси на виробництві тільки таких товарів і відмовиться від виробництва тих товарів, щодо яких вона не має абсолютних переваг, то це призведе до збільшення обся-

36

гів виробництва й споживання товарів у країнах, що співпра­цюють.

Абсолютні переваги, як довів Д. Рікардо, являють собою лише окремий випадок загального принципу поділу праці. Го­ловне — не абсолютні, а відносні (порівняльні) переваги. Навіть країни (регіони), які мають більш високі виробничі вит­рати по всіх товарах, можуть виграти від спеціалізації і обміну завдяки «грі» на різниці витрат. З аналізу, виконаного Д. Рі-кардом, випливає два висновки: 1) виграш при обміні отриму­ється не через абсолютну перевагу, а тому що співвідношення витрат у різних регіонах різні; 2) виробництво і споживання всіх товарів може бути збільшено, якщо регіони спеціалізува­тимуться на виробництві і торгівлі тими товарами, щодо яких вони мають порівняльні переваги.

Відповідно до цих теорій кожний регіон або територія повинні спеціалізуватися на виробництві тих продуктів, які вони мають можливість виробляти більш ефективно, ніж інші, і вивозити ці товари, одночасно ввозячи ті товари, які вони здатні виробляти, але менш ефективно, ніж інші.

Однією із перших теорій з розміщення продуктивних сил була теорія розміщення сільського господарства Й. Тюнена, викладена ним у книзі «Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економіки. Досліджен­ня про вплив хлібних цін, багатства ґрунту і накладних витрат на землеробство», яка була опублікована у 1826 р. Поняття «ізольована держава» для автора було не більш як апарат, як знаряддя пізнання.

Основну увагу в теорії Тюнена приділено трьом головним чинникам та їх взаємозв'язкам: відстані від господарства до міста (ринку збуту); цінам на різні види сільськогосподарської продукції; земельній ренті. У межах «ізольованої держави» просторова диференціація у використанні земель і сільського­сподарському виробництві стала результатом дії трьох чинни­ків: номенклатури та обсягів аграрного виробництва, які вима­гаються містом; технології аграрного виробництва і перевезень готової продукції; прагнення кожного виробника до максимі-зації земельної ренти шляхом виробництва таких видів продук­ції, для яких місцезнаходження його земель відносно ринку збуту найбільш вигідно. На основі аналізу взаємодії цих чин­ників і великого обсягу інформації Тюнен виокремив зони спе­ціалізації виробництва, які широко відомі як класичні кільця Тюнена (рис. 1.1).

37

Рис. 1.1. Використання земель в «ізольованій державі»:

• — місто; / — городництво і садівництво; 2 — лісове господарство;

З — плодонасіннєве господарство; 4 — вигонне господарство;

5 — трипільна система; 6 — екстенсивне скотарство

У найближчій до міста зоні найбільш вигідними є садівництво і городництво в поєднанні з молочним тваринництвом. Це — ви-сокоінтенсивне приміське господарство. Другою зоною є лісове господарство, яке постачає в місто дрова (головний на той час енергоносій) і ділову деревину. У третій зоні — плодонасіннєво-му господарстві — вирощують картоплю, жито, овес, конюшину, пшеницю, відгодовують худобу. Четверта зона відводиться зер­новому і молочному господарству, землеробство — семипільне (пар, жито, ячмінь, овес і три поля — вигони і сінокоси). П'ятий пояс спеціалізується на виробництві зерна, є вигони і сінокоси. У шостому поясі переважає відгінно-пасовищне тваринництво, а землеробство розвивається тільки в споживчих цілях. На ринок іде тільки тваринницька продукція.

Структури землекористування навколо багатьох європейських і американських міст формувались у своїх основних рисах за тео­рією Тюнена.

Головне відкриття німецького вченого В. Лаунхардта (W. Laun-hardt), основна праця якого була опублікована в 1882 p., — метод,

38

за яким знаходять пункт оптимального розміщення окремого про­мислового підприємства відносно джерел сировини і ринків збу­ту продукції.

Вирішальним чинником розміщення виробництва у В. Лаун­хардта, так само як і у И. Тюнена, є транспортні витрати. Вироб­ничі витрати визначають як рівні для всіх точок території дослі­дження. Пункт оптимального розміщення підприємства знахо­диться залежно від вагових співвідношень вантажів і відстаней, на які вони перевозяться. Для вирішення цього завдання В. Лаун-хардт розробив метод вагового (чи локаційного) трикутника.

Ваговий трикутник В. Лаунхардта — одна з перших в еконо­мічній науці фізичних моделей, використовуваних для розв'я­зання теоретичних і практичних завдань.

Своєрідним апогеєм німецької школи регіоналістів стала тео­рія розміщення промисловості, що була висунута в 1909 р. А. Вебером (A. Weber) у книзі «Про розміщення промисловості: чиста теорія штандорта». Він увів у науковий обіг нове поняття «штандорт» (від нім. standort — місцезнаходження, розміщення), яке описувало не реальне, а передбачуване оптимальне розмі­щення виробництва в «господарсько-відокремленій територіаль­ній області», тобто в абстрактних умовах.

За теорією А. Вебера, розміщення промисловості визначається

трьома «орієнтаціями»:

• транспортною (будівництво підприємств здійснюється там, де витрати на транспорт мінімальні);

• робітничою, або трудоресурсною (будівництво підприємств здійснюється у пунктах з найбільш дешевою робочою силою);

• агломераційною (підприємства розміщуються в центрах скупчення інших промислових підприємств, що веде до скоро­чення витрат на створення транспортних сполучень енергетично­го господарства, комунальних об'єктів, тобто всього того, що на­зивається виробничою інфраструктурою).

І хоча теорія Вебера була побудована на ізольованій, абстракт­ній моделі регіону, все-таки вона дозволила йому сформулювати два важливі принципи розміщення промисловості на території:

1. на основі мікроекономічного підходу можна побудувати методологічну схему вибору оптимального рішення щодо розмі­щення окремих підприємств;

2. мінімізація витрат окремого підприємства є головним кри­терієм його розміщення.

А. Веберу першому вдалося виробити багатофакторну теорію розміщення промислового підприємства, яка опирається на методи

39

кількісного аналізу (математичне моделювання). Так само як і його попередник В. Лаунхардт, А. Вебер не вийшов за межі проблеми роз­міщення окремого підприємства. Проте його дослідження стали по­тужним стимулом для створення більш загальних теорій розміщення.

Першу теорію про функції і розміщення системи населених пунктів (центральних місць) у ринковому просторі розробив В. Крісталлер (W. Christaller) у книзі — докторській дисертації «Центральні місця в Південній Німеччині» (1933).

Рис. 1.2. Розміщення зон обслуговування і населених пунктів за теорією В. Крісталлера:

Центральні місця — це економічні центри, які забезпечують продукцією свою округу (зони збуту), яка може являти собою як сільську місцевість, так і розосереджені поселення міського типу. За В. Крісталлером, зони обслуговування і збуту впродовж часу мають тенденцію оформлятися в правильні шестикутники (бджо­лині стільники), а вся заселена територія покривається шестикут­никами без просвіту (крісталлерівська решітка) (рис. 1.2). Завдя­ки цьому мінімізується середня відстань для збуту продукції або поїздок у центри для покупок і обслуговування.

Теорія В. Крісталлера пояснює, чому одні товари і послуги мають вироблятися (надаватися) в кожному населеному пункті (продукти першої необхідності), другі — у середніх селищах (звичайний одяг, основні побутові послуги тощо), треті — тільки у великих містах (предмети розкоші, театри, музеї тощо).

40

Кожне центральне місце має тим більшу зону збуту, чим вище рівень ієрархії, до якого воно належить. Крім продукції, необхід­ної для зони свого рангу (свого шестикутника), центр виробляє товари і надає послуги, типові для всіх центрів нижчих рангів.

Тип ієрархії визначається кількістю центральних місць наступ­ного, нижчого рівня ієрархії, підпорядкованих одному централь­ному місцю даного рівня. Кількість підпорядкованих централь­них місць, збільшене на одиницю, позначається буквою К. Будь-який центр завжди має залежну від нього однакову кількість по­селень, які займають більш низьку ступінь. Розглянемо, наприк­лад, випадок, коли є триступінчаста ієрархія поселень: місто — се­лище — село. Тоді за умови К = 7 навколо кожного міста буде розміщено 6 селищ, а навколо кожного селища — 6 сіл, тобто нав­коло міста будемо мати 6 селищ і 36 сіл.

Теорія центральних місць В. Крісталлера дозволяє сформулю­вати загальні уявлення про доцільне розселення на тій чи іншій території. На її основі можуть бути створені найбільш економічні структури ринкових зон, забезпечені найкоротші маршрути пере­сувань, розроблені оптимальні адміністративно-територіальні ор­гани управління.

Головна праця німецького вченого А. Льоша (A. Losch) «Прос­торова організація господарства»¹ вийшла за часів Другої світової війни (1940), тому світове визнання вона отримала трохи пізніше.

А. Льош значно розширює склад чинників та умов, які розгля­даються в процесі розміщення підприємств та їх поєднань (подат­ки, збори, ефекти монополій і олігополій тощо), наслідуючи тео­рію розміщення всією різноманітністю інструментів мікроеконо-міки. Він аналізує ситуацію розміщення фірм в умовах конкурен­ції, коли вибір місцезнаходження визначається не тільки праг­ненням кожної фірми до максимуму прибутку, а й збільшенням кількості фірм, що заповнюють увесь ринковий простір. Відпові­дно у просторовому ціноутворенні окремі фірми повинні коригу­вати ціни з метою захисту свого ринку від проникнення інших фірм. А. Льош доводив оптимальність гексагонального розміщення фірм (у вершинах правильних шестикутників).

А. Льош розглядає економічний регіон як ринок із межами, зумовленими міжрегіональною конкуренцією. Ідеальна форма регіону — правильний шестикутник. Він аналізує кілька типів (рівнів) регіонів, включаючи ринкові зони, що визначаються ра-

¹ Англійська назва книги «Економіка розміщення» (The Economics of Location) зву­жує і приземляє зміст книги. Ще далі стоїть від сенсу оригінальної назви російський пе­реклад книги «Геогафическое розмещение хозяйства».

41

діусами конкурентоспроможного збуту відповідних типів продук­ції, та економічний ландшафт — вищий тип регіону, що об'єднує ринкові зони.

Найбільшим науковим досягненням А. Льоша, що підносить його над усіма теоретиками просторової економіки XX ст., є роз­робка принципових засад теорії просторової економічної рівно­ваги. Він дав детальний математичний опис ринкового функціо­нування системи виробників і споживачів, де кожна змінна при­в'язана до певної точки простору. Основними елементами рів­нянь моделі рівноваги є функції попиту і витрат. Стан рівноваги, за А. Льошем, характеризується такими умовами: 1) місцезнахо­дження кожної фірми має максимально можливі переваги для ви­робників і споживачів; 2) фірми розміщуються так, що територія повністю використовується; 3) існує рівність цін і витрат (немає надлишкового доходу); 4) усі ринкові зони мають мінімальний розмір (у формі шестикутника); 5) межі ринкових арен проходять по лініях байдужості (ізолініях), що, на думку А. Льоша, забезпе­чує стійкість знайденої рівноваги.

Досягнення А. Льоша полягає в тому, що він яскраво проде­монстрував логіку і операціоналізм абстрактного мислення, від­кривши тим самим своїм послідовникам прямий шлях для ство­рення загальної теорії просторової економіки.

Інноваційна економіка підвищила значущість нововеденнь у всіх видах діяльності і галузях господарства. Місце в системі між­народного поділу праці і рівень доходів безпосередньо пов'язані із витратами на НДДКР — фундаментальну і прикладну науку, технологію, дослідні зразки. Найшвидша адаптація нововведень значною мірою визначає і суто комерційний успіх, і загальний соціально-екологічний та культурний розвиток країн і регіонів. Усе це надає теоретичному вивченню просторових закономірнос­тей поширення нововведень в будь-якому виді діяльності вели­кий смисл.

Емпіричний аналіз процесів поширення різних явищ у просто­рі показав, що вони мають чіткий характер дифузії (лат. diffusio — поширення, розтікання). У регіональній економіці дифузія може бути трьох типів. Дифузія поширення описує процес, у ході якого інновація (матеріального або інформаційного характеру) поширюється в усі напрямки від точки виникнення. При цьому дане явище зберігається і в межах первинного ареалу, часто ста­ючи яскравіше вираженим або численнішим. Наприклад, дифузія нових сортів культурних рослин тощо. У процесі дифузії пере­міщення явище, що вивчається, покидає свій первинний ареал і

42

переміщується на нові території. Наприклад, переміщення сіль­ських жителів у міста, що веде в ряді розвинутих країн до обез­люднення сіл; перебіг низки масових епідемічних захворювань. Змішаний тип поширення інновації може здійснюватися обома типами.

Теорія дифузії нововведень виходить із того, що весь процес економічного розвитку є наслідком виникнення і поширення но­вовведень, тобто технологічних удосконалень, нових джерел си­ровини і енергії, нових матеріалів, нових товарів, нових послуг. Дифузія нововведень є одним із напрямів більш широкої сфери — інноватики (англ. innovation — нововведення), тобто створення, освоєння і поширення різного роду новин.

Основи просторової теорії дифузії нововведень були закладені в праці шведського географа Т. Хагерстранда (Т. Hagerstrand) «Ди­фузія інновацій як просторовий процес», уперше видану в 1953 р. в старому університетському центрі — Лунді. Основні праці Т. Хагерстранда набули поширення в науковому світі і дали пош­товх численним теоретичним та емпіричним дослідженням у цій галузі.

Почавши з конкретного вивчення процесів дифузії на прикла­ді нововведень в сільському господарстві Швеції, Хагерстранд зміг побудувати першу теоретичну модель дифузії за допомогою імітаційного підходу. Структура імітаційної моделі визначається низкою формалізованих допущень і правил, що описують вихід­ну просту версію теоретичної моделі Хагерстранда.

Основні поняття операційної моделі дифузії нововведень — відстань, поле, контакт, інформація. їх поєднання приводить до ключових понять контактного поля (відображає рівень залежнос­ті інформаційних контактів від відстані між передатчиком і адап­тером [отримувачем]) і середнього поля інформації, тобто деякої території, у межах якої можуть здійснюватися контакти між дже­релами нововведень і адаптерами.

Структура імітаційної моделі Хагерстранда грунтується на 12-ти формальних принципах, які виражають основні закономір­ності поширення і отримання інформації про інновації. Одна ге­нерація (покоління) інновацій має чотири стадії: виникнення, ди­фузія, накопичення, насичення. Теорія Хагерстранда відбиває хвилеподібний характер дифузії генерацій нововведень.

З теорією дифузії інновацій тісно пов'язана теорія регіональ­ного життєвого циклу. Вона розглядає процес виробництва то­варів як процес з кількома стадіями: поява нового продукту, зро­стання його виробництва, зрілість (насичення), скорочення. На

43

стадії інновацій вимагаються великі персональні контакти; тому найбільш сприятливим місцем для розміщення інновацій є великі міста. Активне виробництво може бути розміщене в периферій­них регіонах. Але це створює ризик для невеликих міст, оскільки далі за стадією насичення починається скорочення або припи­нення виробництва, поки не з'являться інші інновації у великих містах. Згідно з цією теорією регіональна економічна політика повинна концентруватися на створенні сприятливих умов для ін­новаційної стадії в менш розвинутих регіонах, наприклад, у виг­ляді створення освітніх та наукових центрів (технополіси, науког-ради тощо).

Модель «центр — периферія» в класичному вигляді була роз­роблена Джоном Фрідманом наприкінці 60-х pp. XX ст. і викла­дена в книзі «Політика регіонального розвитку».

Кожна економіка являє собою пов'язані воєдино і взаємодіючі між собою зони. У просторі якість економіки, рівень економічно­го розвитку, техніка, культура змінюються залежно від руху від центральних районів до периферійних. Ці райони — антиподи: центр, що об'єднує найпрогресивніше (місце зародження техно­логічних і соціальних нововведень), і велика периферія — сере­довище поширення нововведень (з рідким населенням, архаїчна, відстала, піддається експлуатації з боку центру). Протилежність центру і периферії проявляється на всіх рівнях: глобальному, ре­гіональному, державному. Периферія неоднорідна — вона має внутрішню (ближню) периферію, яка тісно пов'язана з центром і отримує безпосередньо від нього імпульси до розвитку, і зовніш­ню (дальню), на яку центр не здійснює практично ніякого впливу.

Постійне домінування центру над периферією забезпечується постійною інноваційною діяльністю: у центрі найбільш інтенсив­ні контакти, доступ до інформації. Крім агломераційного ефекту, економічне домінування центру забезпечується за рахунок вика­чування ресурсів із периферійних районів, що посилює і закріп­лює відмінності між ними. Галузі, які не відповідають більше ста­тусу центру (наприклад, старі галузі промисловості — металур­гія, рутинні трудомісткі виробництва в нових галузях; деякі не­виробничі, наприклад вузькоспеціалізовані науково-дослідні функ­ції^-), витісняються на ближню, а потім і віддалену периферію. Цей процес, що отримав назву «дифузія застарілих нововведень», хоч і сприяє певному розвитку периферії, але й закріплює її підпо­рядковане становище відносно центру.

Центр і периферія на будь-якому просторовому рівні пов'язані між собою потоками інформації, товарів, робочої сили. Поширен-

44

ня нововведень та інформації відбувається на трьох рівнях: 1) від провідних економічних районів національного хартленду (серце­винна, тобто центральна територія) до районів периферії — хін-терланду (окраїнні території); 2) від центрів вищого рівня до центрів другого порядку; 3) з великих міст у прилеглі райони.

У результаті цих взаємодій, незважаючи на постійне підтягу­вання периферії, розрив між нею і центром зберігається. Контрас­ти «центр — периферія» дають імпульс виникненню і відтворен­ню територіальної нерівності, яка посилюється нерівномірністю економічного зростання.

Теорія полюсів зростання, що отримала широке визнання, посилює теорію центральних місць В. Крісталлера, використо­вуючи більш сучасні досягнення економічної науки.

Родоначальником теорії полюсів зростання і центрів розвитку вважається французький учений Ф. Перру. Він обґрунтував кла­сифікацію галузей виробництва за тенденціями їх розвитку, вио­кремивши галузі, які розвиваються повільно (текстильна, вугіль­на, суднобудівна та ін.), галузі, які розвиваються, але не здійсню­ють істотного впливу на розвиток інших галузей (виробництво предметів споживання), а також галузі, які швидко розвиваються і втягують у процес розвитку інші галузі (верстатобудування та ін.). Місце розташування комплексу галузей, які динамічно розвива­ються, Перру назвав географічно агломерованим полюсом розвит­ку. Він розробив модель взаємодії полюса і оточення. Ключове зна­чення в цій моделі належить галузі, що забезпечує максимальні темпи розвитку. Обґрунтовуючи взаємозв'язки профілюючих га­лузей, Перру ввів поняття «комплекс галузей», яке є фактично аналогом терміна «територіально-виробничий комплекс».

В основі ідеї полюсів зростання лежить уявлення про провідну роль галузевої структури економіки, і у першу чергу пріоритет­них галузей, що створюють нові товари та послуги. Ті центри і ареали економічного простору, де розташовуються підприємства галузей, що лідирують, стають полюсами тяжіння чинників ви­робництва, оскільки забезпечують найбільш ефективне їх вико­ристання. Це веде до концентрації підприємств і формування по­люсів економічного зростання.

Ж. Будвіль показав, що як полюси зростання можна розгляда­ти не тільки сукупності підприємств лідируючих галузей, а й конкретні території (населені пункти), що виконують в економіці країни чи регіону функцію джерела інновацій і прогресу. За ви­значенням Будвіля, регіональний полюс зростання являє собою набір галузей, що розвиваються і розширюються, розташованих в

45

урбанізованій зоні і здатних викликати подальший розвиток еко­номічної діяльності в усій зоні свого впливу. Таким чином, по­люс зростання можна трактувати як географічну агломерацію економічної активності чи як сукупність міст, що мають комп­лекс швидко зростаючих виробництв.

X. Р. Лаусен деталізував уявлення про полюси економічного зростання. По-перше, полюсом зростання може бути регіональ­ний комплекс підприємств, пов'язаний з експортом регіону (а не просто з провідною галуззю); по-друге, система полюсів і кожен з них окремо зростають за рахунок імпульсів, породжених націо­нальним попитом, що передається через експортний сектор регіо­ну; по-третє, імпульс зростання передається другорядним галу­зям через посередництво ринкових зв'язків між підприємствами, а також географічної периферії.

Теорія полюсів зростання отримала розвиток у працях П. Потьє про осі розвитку. Основна ідея полягає в тому, що території, роз­міщені між полюсами зростання, забезпечуючи транспортний зв'я­зок, отримують додаткові імпульси зростання завдяки збільшен­ню вантажопотоків, розповсюдженню інновацій, розвитку інфра­структури. Тому вони перетворюються в осі (коридори) розвитку, що визначають разом із полюсами зростання просторовий каркас економічного зростання великого регіону чи країни.

У сучасній практиці просторового економічного розвитку ідеї полюсів зростання реалізуються у створенні вільних економічних зон, технополісів, технопарків.

У регіональній економіці первинним елементом системи є міс­це — гранично малий регіон, подальше дроблення якого веде до втрати якостей регіону. Теоретично це — географічна точка. До первинних регіонів належать села (групи сіл), селища міського типу, міста. До них можна також умовно віднести адміністратив­ні сільські райони, адміністративні райони у містах та інші пер­винні елементи регіональної системи.

Останніми десятиліттями змінюється парадигма місцевого економічного розвитку у глобальному вимірі. У багатьох країнах національна економічна політика вже не вважається єдиним ін­струментом розвитку економіки та територій. Усе більше громад не покладається тільки на неї, оскільки часто національні еконо­мічні інтереси і стимулювання національних фірм не збігаються з потребами та інтересами місцевих громад, їх працівників, особ­ливо малозабезпечених членів громади. У ринкових економіках (і не тільки!) громади є ринками збуту. Тому громади повинні усві­домити себе відповідним чином, щоб знаходити ринки збуту

46

своїм ресурсам, а також здобувати конкурентні переваги для створення нових фірм та підтримки своєї існуючої економічної бази. Громади повинні будувати на своїй території незалежну еко­номічну систему, використовуючи свої трудові, соціальні, фізич­ні та організаційні ресурси.

Налічується близько 50 теорій місцевого економічного розвит­ку. Серед них можна виокремити класичні теорії (неокласична тео­рія, теорія економічної бази, теорія розміщення, теорія централь­ного місця, моделі привабливості, синтетична теорія розвитку та ін.) і нові концепції, які передбачають організацію фірм зі створення робочих місць, що підходять місцевим жителям; побудова нових економічних закладів; використання конкурентних переваг якості оточення; розвиток економіки знань як економічного генератора. Ідейний арсенал регіональної політики країн Заходу досить бага­тий, і багато його розробок знайшло практичне застосування у реформуванні економіки конкретних держав.

Класична теорія регіональної політики використовує принципи, запропоновані найвидатнішим економістом XX ст. Дж. М. Кейнсом, який ще у 30-ті pp. XX ст. висловив сумнів що­до здатності конкурентного ринкового механізму автоматично, без втручання держави, відновлювати економічну рівновагу. Для ефективності функціонування ринку життєво важливою є її роль у стимулюванні підвищення рівня споживання серед населення. Концепції регіонального розвитку використовують положення кейнсіанства для обґрунтування завдання держави забезпечити нейтралізацію дисбалансу в рівнях розвитку окремих регіонів. Такий тип регіональної політики називають «захисним», оскільки її головним напрямом є нейтралізація негативних наслідків регіо­нальних дисбалансів (зростання рівня структурного безробіття, зниження рівня добробуту). Держава може вирішувати це зав­дання за допомогою прямих інвестицій, фінансових трансфертів, запровадження інструментів, які опосередковано впливають на розвиток економіки в депресивних регіонах.

Посткейнсіанська теорія передбачає державне регулювання міжрегіональних відмінностей. В її основі — стимулювання інвес­тицій і припливу капіталу в слабко розвинуті регіони. Із ринко­вих інструментів регіональної політики використовуються суб­сидії, кредитні і податкові важелі.

Із середини 70-х pp. XX ст. більшої популярності набула нео­класична теорія економічного розвитку, представлена у працях американського економіста М. Фрідмана, який був прихильни­ком принципу невтручання уряду в функціонування майже всіх

47

елементів економічної системи. Неокласичний регіональний під­хід базується на постулаті: вільний нерегульований ринок природ­ним чином приводить до поширення нерівності між регіонами і, отже, не потрібно обмежувати стихійну дію ринкових сил. Щодо принципів здійснення регіональної політики, її основним завдан­ням стає не зниження регіональних дисбалансів, а досягнення економічної ефективності в розвитку регіонів.

Теорія незбалансованого розвитку прямо протилежна попе­редній. Згідно з цією теорією ринок без державного регулювання об'єктивно збільшує регіональні відмінності в силу циклічності і самоорганізації ринкового механізму, який закріплює високу роз-винутість одних регіонів і слабкість інших.

Суспільні теорії регіоналізму в центр уваги ставлять зітк­нення політичних за формою і економічних за суттю загальнона­ціональних та економічних інтересів. У рамках цих теорій окремо розглядаються розподіл ресурсів і політичної влади між регіона­ми й центром, соціальні відмінності і конфлікти.

На початку XXI ст. формується нова парадигма — регіональ­ний саморозвиток на основі врахування інтересів регіонів і пок­ладення відповідальності за розвиток регіонів на місцеву владу. В основі її — суспільні теорії регіонального зростання. Саме на цій парадигмі значною мірою повинна ґрунтуватися сучасна ре­гіональна політика України.

Парадигма саморозвитку регіонів передбачає врахування дер­жавою їх інтересів і, одночасно, віднесення відповідальності за розвиток регіонів на відповідний, тобто субнаціональний рівень управління. Сучасний підхід до просторового розвитку наголошує не на природних і сировинних багатствах та географічному роз­ташуванні регіонів, а на потенціалі їхньої економічної конкурен­тоспроможності .

У 1970-ті pp. починається розроблення нової концепції регіональ­ної політики, яка головним чином була сфокусована на потребі адаптувати розвиток до «природного потенціалу» відповідного ре­гіону. Значення природного потенціалу в «розвитку підтримки» є важливою можливістю для структурно слабких регіонів ЄС, які мають значні природні багатства. Недоліки периферійності або географічної ізоляції сьогодні виявилися реальною природозахис­ною козирною картою таких регіонів. Економічно слабкі, але бага­ті на природні ресурси регіони фактично вже стали стражами при­родних багатств, адже вони реально можуть полегшити напругу у процвітаючих урбанізованих агломераціях, приміром, через розви­ток туризму і здійснення рекреаційних заходів.

48

Зосередження уваги на розвитку ендогенного потенціалу

регіону визначало необхідність здійснення перерозподілу між ре­гіонами. Так, згідно з цією стратегією структурно слабким регіо­нам, які залежать від додаткових ресурсів і фондів, була надана можливість самостійно розв'язувати питання перерозподілу. По­зитивним моментом стратегії ендогенного розвитку можна вва­жати і наявність більшої кількості зацікавлених учасників — суб'єктів регіонів.

Теорія адаптованості до умов постіндустріального суспільст­ва виявляє залежність між можливостями економічного розвитку території і акцентами її розвитку на таких пріоритетах:

• розвитку загальної і професійної освіти;

• акценті на науково-дослідній роботі, передачі технологій, створенні умов для інновацій і підвищенні якості продукції;

• сприянні розвитку підприємництва на місцевому рівні;

• залученні на ключові пости висококваліфікованих спеціалістів;

• покращанні стану оточуючого середовища, розвитку рекреа­ційних галузей, культурного оточення і відповідної інфраструктури;

• розвитку загальнодоступних транспортних і телекомуніка­ційних систем;

• створенні наукових і технологічних парків та підприємниць­ких зон;

• розвитку сфери послуг для зовнішнього споживача (залуча­ти у регіон висококваліфікованих спеціалістів і підвищувати кон­курентоспроможність місцевих фірм);

• підвищенні ролі регіональної влади (вона краще знає місцеві специфічні особливості, конкретні умови і обставини).

В Україні поряд з парадигмою регіонального саморозвитку певну роль відіграють теорії посткейнсіанська і незбалансованого регіонального розвитку, спрямовані на активну підтримку проб­лемних регіонів і становлення місцевого самоуправління. Прак­тичне втілення знаходять і деякі технологічні теорії — створення технополісів і полюсів зростання. Таке переплетення кількох ме­тодологічних підходів до вироблення регіональної економічної політики України зумовлено велінням часу: якщо на Заході мето­дологічні підходи послідовно змінювались на різних етапах роз­витку, то нам необхідно пройти багаторічний період еволюції ре­гіональної політики розвинутих країн світу за короткий період. Формуючи стратегію регіонального розвитку, необхідно діяти так, щоб ця стратегія ґрунтувалася на наявних можливостях і за її допомогою можна було б посилити конкурентоспроможність ре­гіонів та паралельно ліквідувати їх відсталість.

49