317-rps-doroguncov

2.4. Міграція населення та її види

Корінним атрибутом населення є здатність до переміщень у просторі, в результаті чого окремі держави та їх територіальні підрозділи спроможні до обміну населенням між собою через міграційні процеси. Міграція населення (від лат. migratio — переміщення, переселення) — це процес переміщення індивідів у просторі, пов'язаний зі зміною місця проживання назавжди або на певний досить тривалий термін.

173

Для здійснення індивідуального акту переїзду необхідна наявність двох умов — рішення переселитись та можливість здійснити свій намір. Людина має схильність не змінювати місце проживання, доки її не змусить діяти незадоволена потреба або загроза дискомфорту. Однак відмова від зміни місця проживання (стабілізація) зовсім не означає, що індивід цілком задоволений своїм становищем. Міграція вимагає реальної альтернативи. Відсутність знань та навичок, необхідних для працевлаштування в іншій місцевості, неможливість «вжитись» у спільноту потенційного регіону вселення з моральних причин можуть змусити індивіда відмовитись від міграції навіть при значному рівні невдоіволення існуючим станом. При цьому багато залежить від психології та вольових якостей особи, набутого міграційного досвіду — обставини, які є дріб'язковими для одного, здатні унеможливити міграцію іншого.
Формування міграційних потоків відбувається під дією специфічних закономірностей, найстійкішими з яких є:

пріоритет економічних чинників у формуванні системи потоків добровільної міграції — основна маса переміщень у просторі викликана бажанням індивідів покращити свій матеріальний стан;
диференціація рівня міграційної мобільності залежно від якісних характеристик індивідів — підвищений ступінь участі в міграційному русі притаманний молодим, добре освіченим особам, які не перебувають у шлюбі, мають кращий стан здоров'я, певні особливості характеру (ініціативність, сміливість);
функціонування двох протилежно направлених потоків — досить тривале існування потоку міграції в певному напрямку приводить до формування зворотного потоку внаслідок повернення частини мігрантів, яким не вдалося закріпитись на новому місці;
інерційність потоків міграції — переміщення населення в усталеному напрямку продовжуються ще деякий час після того, як припиняється дія чинників, що зумовили формування відповідного потоку;
визначальний вплив на формування обсягу переміщень міграційних можливостей регіону виходу та міграційної ємності регіону вселення, показниками яких є чисельність населення, — міграційний потік тим масовіший, чим більші за чисельністю населення регіони, між якими він проходить;
залежність обсягів міграцій від відстані — чим ближче розташовані регіони, тим, за інших рівних умов, інтенсивніші міграційні зв'язки між ними;

174
• взаємозв'язок міграційних процесів та ментальних особливостей населення — чим більший ступінь спорідненості менталітету жителів двох регіонів (схожість мов, звичаїв, релігії, переважаючих цінностей, репродуктивних установок), тим інтенсивніші міграційні контакти, а наявність тривалого та інтенсивного обміну населенням сприяє зближенню соціальних ознак.
Як один із найбільш багатоаспектних соціальних процесів міграція пов'язана з усіма сторонами життя суспільства. Міграційні переміщення впливають на природне відтворення населення шляхом зміни вікової структури регіонів виходу та вселення, трансформацію репродуктивної поведінки контингентів населення (за-діяних у міграційному русі та осіб, які контактують з мігрантами), зміни умов життя переселенців, що відбивається на стані їх здоров'я. Відомо, що у міграціях беруть участь переважно молоді люди. Тому в регіонах припливу мігрантів (регіонах-реципієнтах) зростає питома вага молоді, а отже, і формуються передумови до покращання демографічної ситуації (адже саме молодим жінкам притаманні найвищі показники народжуваності). Навпаки, у регіонах відпливу населення (регіонах-реципієнтах) частка молоді зменшується, а питома вага старших вікових груп відповідно зростає. Це призводить до зниження загального коефіцієнта народжуваності та підвищення загального коефіцієнта смертності (які, як відомо, суттєво залежать від вікової структури населення), уповільнення темпів зростання чисельності населення або посилення процесу депопуляції.
Міграція впливає і на функціонування та розвиток ринку праці — міграційні процеси сприяють розвитку особи, розширенню кругозору, підвищенню пристосованості до різноманітних умов життя, а також обміну навиками та досвідом між жителями різних регіонів, поширенню корисних знань; приводять до перерозподілу виробників та споживачів матеріальних благ і платних послуг між регіонами та їх підрозділами; змінюють якісні характеристики робочої сили різних регіонів внаслідок нерівномірної участі в міграційних процесах представників різних соціально-демографічних груп. Розвиток міграційних контактів виступає механізмом досягнення відповідності між попитом на робочу силу та її пропозицією. Зокрема, імміграція часто приводить до заповнення робочих місць, що не користуються попитом у корінного населення, емігранти ж звільнюють вакансії, якими можуть скористатись особи, котрі за інших умов не могли б реально претендувати на робоче місце. Переїжджаючи до економічно благополучніших регіонів, індивіди отримують можливість викорис-
175

тати свою робочу силу з більшою ефективністю. У той же час наявність певної кількості полишених ними в регіоні виходу відносно престижних робочих місць, які потребують від претендентів відповідного кваліфікаційного рівня, є потужним стимулом підвищення кваліфікації населення, що залишається. Таким чином, міграційні процеси сприяють зростанню кваліфікації робочої сили як у регіонах вибуття, так і в регіонах прибуття, приводять до більш ефективного поєднання речового, фінансового та людського чинників виробництва і викликають повсюдне зростання продуктивності праці.
Отже, міграційні процеси є свого роду демографічною та де-моекономічною «інвестицією» в регіони-реципієнти і, навпаки, викликають постаріння населення та погіршення трудоресурсно-го потенціалу в регіонах-донорах. Особливо велике економічне значення міграції як чинника урбанізації, яка є невід'ємним джерелом кількісного та якісного економічного зростання. Тобто, процес міграції завжди є географічним за формою прояву та соціально-економічним за змістом.
Диференціація міграційних процесів може проводитись на основі низки ознак, головними з яких є територіальне охоплення, тривалість та причини переїзду. Зрозуміло, що міграційний акт передбачає зміну індивідом не лише географічного місця проживання, а й соціально-економічного середовища. Зміни останнього будуть для індивіда відчутнішими, якщо міграція супроводжується перетином державного кордону. Тому при класифікації міграцій першочергового значення набуває виокремлення відносно будь-якої країни зовнішніх та внутрішніх міграційних переміщень. Процес вибуття (сукупність відповідних міграційних актів) за політичні кордони держави дістав назву еміграції, а процес прибуття з-за її меж — імміграції. Як окремий різновид зовнішніх міграцій можна розглядати транзит переселенців через територію країни. Серед внутрішніх міграцій традиційно розрізняють потоки місто—місто, село—місто, місто—село, село—село, серед зовнішніх за територіальним охопленням можна виокремити міжконтинентальні та внутрішньоконтинентальні переміщення, окрему різновидність становить міграційний обмін населенням між країнами, які в недалекому минулому становили єдину державу, переміщення всередині стійких міжнародних економічних та політичних об'єднань (СНД, Європейський Союз, Ліга арабських держав та ін.), що характеризуються меншим ступенем прояву зовнішньоміграційних рис. Тобто, необхідно розрізняти якісно особливі рівні міждержавних міграцій. Кількість та конкретний
176
набір цих рівнів є специфічними для кожної держави. В умовах України можна виокремити 4 рівні зовнішніх міграційних контактів населення.
1-й рівень. Обмін населенням з найбільш етнічно та географічно близькими державами СНД— Білоруссю, Молдовою та Росією. Ознаки зовнішніх міграцій мінімальні — відмінності соціального середовища та менталітету населення між Україною та цими країнами не набагато більші, ніж між різними регіонами нашої держави. 2-й рівень. Міграційні контакти з державами Балтії, Закавказзя та Центральної Азії. Тривале перебування у складі єдиної держави зумовило наявність національних діаспор та збереження деяких спільних рис умов життя в усіх колишніх республіках СРСР. Однак спостерігається стійка тенденція до посилення розбіжностей, у результаті чого міграційні потоки, які зв'язують Україну і відповідні держави, затухають і можуть бути охарактеризовані як інерційні.
3-й рівень. Міграційні зв 'язки з рядом країн Центральної Європи — Польщею, Німеччиною, Чехією, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Болгарією, Грецією, а також Ізраїлем. Представники основних етносів перелічених держав проживають в Україні, в більшості з цих країн наявна помітна українська діаспора, тобто з обох сторін існують контингенти населення, для яких відповідний переїзд лише за формою є зовнішньою міграцією, тоді як за змістом наближається до внутрішньої.
4-й рівень. Інші географічні напрямки міждержавних міграцій. При цьому як окремий різновид можна виділити еміграцію до так званих переселенських країн (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, ПАР), які своїм існуванням зобов'язані минулим міграціям вихідців з різних країн, і де в результаті тривалого змішування народів утворилися сприятливі можливості для адаптації будь-якого мігранта.
В економічному аналізі міграції передусім виокремлюють такі її форми, як міграція, пов 'язана зі зміною місця проживання (стаціонарна міграція) та трудова міграція, яка має переважно зворотний характер. Щоправда, такий розподіл має скоріше теоретичний характер. На практиці, як правило, розділити акти переїзду за ознакою зворотності можна лише умовно. Мігрант, що вибуває до нового місця проживання з наміром оселитись назавжди може через певний проміжок часу повернутись у місцевість виходу і навпаки, тимчасовий виїзд іноді завершується закріпленням на новому місці. До того ж реальні цілі осіб, які беруть участь у міграційному русі, можуть істотно відрізнятися від декларованих.
177

За причинами всі міграційні переїзди можна об'єднати у дві великі групи: добровільні (трудова, навчальна, етнічна, шлюбна, кліматична міграція тощо) та вимушені (екологічні міграції, насильницький вивіз, втеча населення в результаті воєнних дій та міграції з політичних мотивів). За способом реалізації міграції поділяють на організовані та індивідуальні.
Зовнішні міграції класифікують також за принципом легальності (легальні та нелегальні) і за статусом мігрантів. Як окремі категорії учасників міграційного процесу вирізняються: особи, що переїжджають на постійне проживання; трудові мігранти, які приїжджають на роботу за контрактом (на строк дії контракту); висококваліфіковані спеціалісти — працівники транснаціональних компаній та спільних підприємств, які за характером діяльності переїздять з країни в країну; нелегальні трудові мігранти; особи, що шукають політичного притулку; біженці.
Існування Радянського Союзу як єдиної держави зумовило широкий розвиток міграційних контактів населення України. Згідно з переписом населення колишнього СРСР 1989 р. 44,4 % постійних жителів України хоча б один раз протягом життя змінили місце проживання. При цьому майже 14 % мешканців нашої держави народилися за її межами. У свою чергу уродженці України брали участь в освоєнні Сибіру та цілинних земель.
Характерними рисами сучасної міграційної ситуації в Україні є: «виправлення» помилок міграційної політики радянського періоду, зокрема, репатріація представників депортованих народів та етнічних українців — жертв політичних репресій; поступове згасання міграційних контактів з державами Балтії, Закавказзя та Центральної Азії разом з поглибленням зв'язків з країнами, що не входили до складу колишнього СРСР; зменшення інтенсивності стаціонарних міграцій (які пов'язані зі зміною місця проживання і реєструються державною статистикою) разом із становленням і розвитком нового для України виду міждержавного руху населення — трудової міграції.
Протягом періоду переходу до ринкових відносин в Україні спостерігаються різкі зміни тенденцій міграцій населення. Загальний міграційний приріст населення нашої держави був майже нульовим протягом міжпереписного періоду (1979—1988 рр.), з коливаннями в окремі роки в межах ± 90 тис. чол. (або ±1,7 %о). Ця сама тенденція зберігалась протягом перших двох років після перепису. У 1991—1992 рр. спостерігалося різке зростання міграційного приросту до найбільшого значення — +288,1 тис. чол. (+ 5,5 %о), у наступні два роки відбувся надзвичайно різкий спад —
178
до - 140 тис. чол. (- 2,8 %о) у 1994 р. (рис. 2.6). Після помітного зменшення модуля від'ємної величини міграційного сальдо у 1995 р. відбувся новий сплеск міграційних втрат у 1996 р. — до - 131,1 тис. чол. Подальше помітне зниження показника зафіксовано у 1999—2000 pp. — більш як удвічі порівняно з 1998 р. Це було викликано насамперед зменшенням обсягів вибуття до Російської Федерації, спричиненого війною в Чечні.
Рис. 2.6. Динаміка сальдо міграцій населення України, 1989—2000 рр.
Широкомасштабні коливання міграційного приросту відбуваються на тлі стабільного зниження інтенсивності стаціонарних міграцій населення. В Україні міграційний оборот (сумарна кількість прибулих та вибулих) зменшився з 3,5 млн чол. у 1988—1989 pp. до 1,6 млн у 1999—2000 pp. Особливо різко впав за цей період зовнішній міграційний оборот — з близько 1,5 млн чол. до 154 тис. чол.
В абсолютному виразі головним міграційним партнером, як з прибуття, так і з вибуття, є Росія; на неї припадає близько 55% загального зовнішньоміграційного обороту. За відносною інтенсивністю вибуття з України перше місце зі значним відривом посідає Ізраїль (у 1999—2000 pp. близько 300 вибулих в розрахунку на 100 000 мешканців цієї країни в середньому за рік), далі йдуть Молдова, Росія, Білорусь (30—50 чол. на 100 000 населення), Німеччина та більшість країн СНД. Основними міграційними парт-
179

Содержание