317-rps-doroguncov

7.3. Спеціалізовані агропромислові комплекси

АПК складається з низки продуктових та обслуговуючих комплексів різного ієрархічного рівня. Продуктові функціонально орієнтовані АПК — це виробничі системи, які інтегровані по вертикалі для виробництва і постачання на ринок певного виду продукції. Виокремлюють комплекси: хлібопродуктовий, м'ясо-молочно-яєчнопродуктовий, рибопродуктовий, цукропродуктовий, олійножиропродуктовий, плодоовочекартоплепродуктовий, комплекс безалкогольних і алкогольних напоїв, виноградарсько-вино-продуктовий, ефіроолійнопродуктовий, тютюнопродуктовий, під-комплекс одягу і текстильно-трикотажних виробів, шкіряно-взуттєвий (рис. 3.12 та 3.13).

Хлібопродуктовий АПК. Хлібопродуктовий АПК — один з провідних комплексів, який є основою національної продовольчої безпеки України. Галузева структура АПК є особливою через наявність прямих і зворотних зв'язків між сферами. Ланцюговий прямий зв'язок утворюють сільське господарство, елеватори, борошномельні та хліборобні підприємства. Зворотний зв'язок формується між підприємствами комбікормової промисловості і сільського господарства.

Проблемами розвитку першої сфери АПК є виробництво зернозбиральних комбайнів, обладнання для екваторів, зерносховищ, млинів, комбікормових заводів, зерноочисних машин тощо. Друга сфера, до якої належать сільськогосподарські підприємства, має суттєві проблеми з насінництва, утримання селекційних центрів, репродукування нових сортів, у цій сфері виробляється 6 млн т, ярих без кукурудзи — 470 тис. т з розрахунку на рік.

485

Рис. 3.12. Агропромислова переробка і засоби виробництва
Рис. 3.13. Спеціалізовані агропромислові комплекси

У третій сфері — сфері закупок, зберігання і торгівлі продукцією сільського господарства і продовольства — проблеми не є очевидними. В період трансформації економіки і системи закупок суттєво порушилися пропорції між потужностями елеваторів і обсягами зерна на збереженні. Значна частина зерна зберігається за межами елеваторів та реалізаційних баз, які спроможні здійснити весь цикл операцій з сушки і очищення зерна, а також формування товарних партій продукції для постачання великих міст (промислових центрів) і на експорт. Не задіяними виявилися потужності залізниць та воднотранспортних артерій. Товарний оборот зерна скоротився з 25 млн т в 1986—1990 pp. до 5 млн т, що є чинником великих накладних витрат у сфері зберігання.
Борошномельна та круп'яна промисловість орієнтована на споживчий ринок та місця зберігання зерна. Борошномельна промисловість представлена 157 підприємствами потужністю 7289 тис. т на рік. Ринковий попит на хліб та інші продукти переробки зерна є сталим для міста і села. Він є функцією від чисельності населення і формується на рівні 7—8 млн т, у тому числі за регіонами: Карпатський і Подільський — 2,6—2,7 млн т, Центральний і Придніпровський — 2—2,1 млн, Донецький і Причорноморський — 2,4—2,5 млн т на рік.
Частка зерна є сировиною для виробництва харчового спирту (друге місце після меляси) та солоду для виробництва пива. Норма витрат ячменю на 1 т солоду становить 1,4 т, а тому його виробництво розміщене біля місця зберігання зерна. Пивоварні заводи орієнтовані на споживчі ринки та хлібозаготівельні підприємства. На кормові потреби використовується більша частина (понад 20 млн т) зерна, яке виробляється в Україні. Виробництво комбікормів скоротилося з 17 млн у 1990 р. до 2,2 млн т у 2000 p., а їх якість погіршилась. Не вистачає білкових добавок, які вироблялися на підприємствах мікробіологічної промисловості, м'ясного та рибного борошна, кормових дріжджів тощо.
Розвиток підприємств круп'яної промисловості має певні особливості і проблеми. Обсяги виробництва проса, гречки, рису в Україні є відносно невеликими і районованими, а попит на крупи — повсюдним. Тому елеватори повинні сортувати зерно за призначенням, формувати товарні партії та зв'язки зі спеціалізованими переробними підприємствами. Під час виробництва круп суттєвими є відходи виробництва, зокрема, пшона — 35 %, гречки — 34 %, перлової — 60 %, що визначає потребу їх застосування у виробництво кормів.
488
Борошномельні підприємства орієнтовані на ринок збуту готової продукції, що виправдано умовами транспортування зерна порівняно з борошном. Хлібопекарські заводи і макаронні фабрики розташовані безпосередньо біля ринків збуту, тобто в містах і районних центрах.
Економіка хлібопродуктового АПК є ланцюгово залежною від ефективності виробництва у кожній суміжній галузі. Ціна виробництва хліба залежить від ціни на борошно. У свою чергу витрати на виробництво борошна складаються з вартості зерна, яка є функцією витрат на виробництво в сільському господарстві.
Картоплепродуктовий АПК. Картоплярство — найважливіша галузь у системі продовольчого комплексу після зернового господарства. Переваги картоплі як продукту харчування в тому, що вона містить 14—25 % крохмалю, до 2 % білка, каротиноїди і вітаміни. Вона грає провідну роль у раціоні харчування людини. Картопля за вмістом кормових одиниць на 1 га посіву при урожайності 30 т/га перевищує зернофуражні культури при урожайності 3 т/га в 2 рази. За виходом спирту з одиниці сировини картопля ефективніша від зернових у 3—5 разів. На виробництво 10 дал спирту в середньому витрачається 1 т картоплі з вмістом крохмалю до 15 %. Харчова промисловість має можливість випускати з картоплі десятки видів продовольчих товарів (чіпси, пюре тощо). Всі ці та інші властивості продукту визначають його роль у спеціалізованому АПК.
Галузева структура АПК визначена з урахуванням сфер: виробництва, зберігання, промислової переробки і споживання продукції. Потреби населення в картоплі є усталеними, а ринковий попит — стабільним. Це визначає привабливість інвестицій. Важливим елементом структури є торгівля і селянський ринок картоплі. Розвиток товарного картоплярства передбачається в зв'язку з відновленням системи громадського харчування (ресторани, кафе, їдальні тощо). Великий потенційний попит на картоплю зберігають заклади охорони здоров'я, військове та інші відомства, торгівля.
Виробництво картоплі було зосереджено в товарних сільськогосподарських підприємствах, селянських, фермерських, присадибних та підсобних господарствах населення. Особливо важливою ланкою АПК є сховища для картоплі, які розташовані поблизу великих міст, підприємств спиртової промисловості. Широкі перспективи має розвиток виробництва продуктів харчування з картоплі.
489

Найбільш придатними для картоплярства є легкі супіщані ґрунти Полісся і Лісостепу, зокрема, Чернігівської, Сумської, Волинської, Житомирської, Вінницької і Тернопільської областей. Вона районується з урахуванням багатих на вологу регіонах, відносно короткого вегетаційного періоду (70—120 днів), сівозмін як доброго попередника зернових, бобових і овочевих культур. У структурі посівів картопля займає 12—15 %, а в сировинних зонах спиртових та крохмале-патокових заводів — ЗФ—40 %. У посушливому Степу картопля не матиме перспектив, окрім ранньої на зрошувальних ділянках.
Розміщення підприємств харчової промисловості визначене з урахуванням пріоритетності районування сировинної зони. Відстань перевезень картоплі не повинна перевищувати 30—50 км, 56 спиртових заводів замість картоплі переключилося на відходи цукрових заводів.
Вивільнення ринку картоплі від планової системи закупок привела до підвищення ринкових цін на картоплю.
Плодоовочепродуктовий АПК. Овочева і плодоягідна продукція є важливим елементом харчування населення. Вона містить значну кількість вуглеводів (глюкози, фруктози, інших видів простого цукру), вітамінів і мінеральних речовин, необхідних для повноцінного харчування людей. Характерними ознаками цієї продукції є малотранспортабельність, швидка втрата товарного вигляду, високі втрати під час зберігання у сирому вигляді тощо — все те, що потребує консервування, сушіння, соління, маринування, квашення, заморожування тощо. В АПК виробляється більше 100 видів продукції овочівництва, з яких виготовляють до 500 продовольчих товарів.
Основним елементом галузевої структури АПК є сільське господарство, сховища і консервна промисловість. Товарне виробництво було зосереджено у великих спеціалізованих господарствах приміської зони. Плодоовочеві бази призначалися для зберігання продукції у свіжому вигляді, квашення, соління тощо. Пріоритетною є консервна промисловість. В Україні було 1015 консервних заводів і виробництв загальною потужністю до 5 млрд умовних банок на рік.
Розміщення консервної, переробної та овочесушильної промисловості є складною проблемою. З одного боку, треба враховувати необхідність наближення їх до сировинних зон, а з другого — тяжіти до ринку збуту продукції. Овочеві фабрики і тепличні господарства розміщені в безпосередній близькості від ринку і
490
джерел теплової енергії. Найбільш сприятливі умови для торгівлі свіжими овочами має приміська зона.
Розміщення овочівництва пов'язане з вибагливістю окремих культур до тепла та вологи. У південних степових районах переважають помідори, цибуля, перець, баклажани, кабачки, патисони, а також баштанні культури. Вони дуже вимогливі до тепла -від 1500° сумарних температур на рік. Лісостепова зона сприятлива для вирощування помідорів і огірків, а Поліська — також для капусти, моркви, столового буряку, огірків. Для них вистачає до 1300° тепла та достатня кількість вологи.
Важливою ланкою комплексу є насінництво овочевих культур, парникове і тепличне господарства для вирощування розсади. У садівництві суттєву роль відіграє шполярство — вирощування саджанців плодоягідних культур. Розвиток АПК пов'язується зі спеціалізованим транспортом, плодоовочевими базами для зберігання і реалізації продукції. Овочівництво і садівництво є галузями з великими витратами праці, а тому є залежними від рівня забезпечення галузі трудовими ресурсами.
Великі перспективи має розвиток овочівництва на полях крапельного зрошення. Лише за цієї умови можуть бути покриті додаткові витрати на енергію, яка є необхідною для зрошення або генерації тепла.
Овочівництво створює антропогенне навантаження на природу, якщо використовує найбільш економічно вигідні земельні ресурси: заплави річок, торфовища, знижені землі біля водойм.
Більше половини плодів і овочевої продукції виробляється в підсобних господарствах населення, що суттєво впливає на скорочення ринкового опиту на продукцію АПК.
Практичного переосмислення потребує територіальна організація і економіка АПК з урахуванням комплексності регіональних рішень, зокрема сільського господарства. Великі консервні комбінати в Одесі, Херсоні, Черкасах, Ніжині, Кам'янець-Поділь-ському, Ізмаїлі мають узгодити свої інтереси з великими виробниками сировини. Більш дрібні підприємства і цехи в сільськогосподарських підприємствах мають формувати регіональний ринок продукції. Господарства населення відіграватимуть значну соціально-економічну роль у депресивних регіонах. Особливої суспільної уваги заслуговує розвиток виробництва продуктів дитячого харчування, яке вимагає окремих програмованих рішень і організаційних заходів.
Бурякоцукровий АПК. Інтегратором системи виступають 192 цукрові заводи, які мають потужність 569 тис. т сировини на
491

добу (50 млн т за сезон цукроваріння), понад 9 тис. бурякосіючих і до 200 насінницьких господарств, які засівали до 1,5 млн га щорічно. У середньому в зоні одного цукрового заводу працює понад 40 товарних господарств на відстані до 100 км. Селянські господарства вирощують буряки на площі 15 тис. га, або 1 % до колективних.
Виробництво сировини і насіння розміщувалося в господарствах 300 районів 19 областей Лісостепової зони (70 %), Полісся і Степу — по 15 %. Економічна ефективність галузі була високою незважаючи на значні витрати праці під час догляду за посівами. Можливості України щодо розширення посівних площ цукрового буряку були вичерпані ще в 80-х pp. У наступний період через скорочення трудових ресурсів і обмежене внесення добрив урожайність знижувалася, що поглиблювало розбіжність між потребами цукрових заводів у сировині і можливостями сільського господарства їх задовольняти.
Посівні площі цукрової сировини скоротилися на 22 %, а виробництво — на 60 %. Географія цукрового виробництва розширилася на Донецьку, Запорізьку, Херсонську та інші області, які раніше культурою не займалися. Найбільший спад виробництва сировини відмічається у Львівській, Тернопільській, Рівненській, Полтавській областях до 70 %. Причиною такого явища є ліквідація оптового ринку цукросировини, давальницькі відносини заводів з сільським господарством, непомірно висока плата (до 50 %) за переробку продукції. На жаль, відомчі суперечки останнім часом привели до того, що переважна частина ціни попиту на цукор втрачається.
Попит внутрішнього ринку на цукор становить 2 млн т пропорційно чисельності населення. Донецький, Причорноморський, Карпатський регіони є чистими імпортерами цукру, а виробниками — Подільський, Центральний і Придніпровський регіони. Перевищення пропозиції цукру на внутрішньому ринку над попитом скоротилося, але становить понад 1,5 млн т білого цукру. У минулому вивіз цукру становив 2,5—3 млн т, забезпечуючи належну економічну вигоду державі, сільськогосподарським виробникам сировини і цукровим заводам.
Цукрові заводи працюють не тільки на споживчий ринок, а й на потреби кондитерської, хлібопекарської, молочноконсервної і виноробної промисловості. Виробництво сировини зосереджено в товарних сільськогосподарських підприємствах.
Насінництво. В Україні вироблялося достатньо насіння цукрового буряку, потреба в якому становить 10—12 тис. т. Для
492
виробництва насіння 200 сільськогосподарських підприємств були підпорядковані цукровим заводам. Виробництво насіння займає два роки і є трудомістким. Перший рік проводять вирощування і кагатування буряків, а на другий — їх висадку і збирання насіння.
Регіональний аспект розвитку бурякосіючих господарств пов'язується перш за все з агроекологічними обмеженнями на розміщення такої виснажливої і небезпечної для деградації ґрунтів культури. Відомо, що розміщення посівів цукристих обмежене крутизною схилу 12°, вимагає помірного клімату. Такі умови мають Полісся і Лісостеп, які і є найбільшими виробниками цукрової сировини і де зосереджені цукрові заводи.
На відміну від зони Лісостепу Полісся має менш сприятливі умови для розвитку буряківництва. Зайнятість селян у галузі визначається витратами праці на 1 га, які завжди були високими (365 л год), у 10 разів вищими, ніж у суміжних галузях рослинництва.
Галузеві проблеми — це проблеми формування сировинних зон виробництва і спеціалізації господарств аграрного сектору АПК. Цукрові заводи, які прагнуть бути інтеграторами, залишають сільським товаровиробникам переважну частину проблем, зокрема транспортування сировини. Справа у тому, що 65 % посівів сировини розташовані на відстані до 50 км від заводу, а решта — перевищує ліміт відстані (30—35 км) майже удвічі. Зустрічні перевозки сировини і кормових відходів перекладені на сільськогосподарське виробництво. Вирішуючи цю проблему, цукровики пішли нетрадиційним шляхом і переорієнтувалися на спиртове виробництво з меляси, яка практично витіснила там картоплю.
Розміщення цукрових заводів у сировинних зонах є визначеними за критерієм економії витрат на перевезення. На виробництво 1 т цукру витрачається 8—10 т сировини. Як зазначалось раніше, в Україні 192 цукрові заводи, зокрема, у Вінницькій області — 38, Черкаській — 23, Київській — 16, Тернопільській і Хмельницькій — по 15 заводів. Первомайський, Кобеляцький, Городоцький цукрові комбінати поєднували насінництво, відгодівлю худоби, виробництво молочних консервів та спирту, лимонної та глютамінової кислоти, кормових дріжджів.
Олійножиропродуктовий АПК. Рослинна олія серед інших жирів (сало, жир, масло вершкове) є важливим продуктом харчування: 1 кг речовини містить 9300 ккал біологічної енергії. Потреби населення становлять 17—20 кг олії на рік. Оптовими
493

споживачами олії є рибоконсервна та інші галузі харчової промисловості. Відходи переробки насіння олійних культур (макуха і шроти) є цінним кормом. З олії виробляють маргарин і інші продукти харчування. Всього з олії можна виробляти до 80 видів речовин різного використання, а тому насіння олійних користується високим попитом на світовому ринку.
Олійножирова промисловість — це 30 великих заводів і комбінатів у Дніпропетровській, Одеській, Запорізькій, Донецькій, Вінницькій областях. Потужність заводів становить 8157 т олії на добу. В Україні є 418 більш дрібних переробних підприємств, які розташовані в сільськогосподарських підприємствах, що обслуговують середній бізнес і сільське населення. Сільське господарство інтегрується з олійножировими підприємствами через систему закупок (елеватори).
У сільському господарстві є багато олійних культур, серед яких соняшник, рицина, соя, арахіс, а також ефіроолійні (коріандр, аніс, лаванда) більш вибагливі до природно-кліматичних умов. Так, наприклад, соняшник вимагає 2200—2300° активних температур, вегетаційний період дорівнює 100—200 днів, вибаглива до якості ґрунтів, не витримує перезво ложе ння, а тому розміщується в південних регіонах Лісостепу та в Степу. Насіння соняшника містить 48 % олії, рицина — 50 %, соя — 20—26 % олії. З рицини виготовляють касторове масло, яке застосовують у медицині. Такі культури, як ріпак, суріпка олійна, льон, конопля, м'ята районуються в Поліссі і Лісостепу. Стратегічне значення для розвитку тваринництва мають супутні продукти переробки: макуха і шроти як високобілкові компоненти для виробництва комбікормів. Взагалі олійножирова промисловість виробляє майонез, маргарин, мило, гліцерин, стеарин, оліфу, карбамід тощо.
Економічна ефективність окремих галузей потребує балансування з урахуванням втрат і відновлення родючості фунтів. Регіональна економіка має своїм предметом витрати та доходи регіонів посіву олійних.
Виноградарсько-виноробний АПК. Столовий виноград, ізюм, виноградні вина, сік, коньяк — такий основний перелік кінцевої продукції виноградорсько-виноробногоАПК.
Основною ланкою галузевої структури є органічне поєднання виноградарства і первинного виноробства. Це випливає з того, що виноград має бути переробленим не пізніше 4 год після збирання. Радіус перевезень сировини не може перевищувати 20 км.
494
Товарне виноградарство розвинуто в АР Крим, Одеській, Миколаївській та Херсонській областях.
М'ясо-молочно-яєчнопродуктовий АПК, Основна функція зазначеного АПК — виробництво тваринницької продукції: молока, м'яса і яєць, — найважливіших для повноцінного харчування людей. Ці продукти містять білки, жири, вуглеводи, жиророзчинні вітаміни, мікроелементи, які є незамінними в раціоні для дітей, працюючих та інших вікових груп населення. Аналіз показує, що суспільні потреби є суттєво вищими від обсягів фактичного фонду споживання населенням України. М'ясні і молочні консерви, яєчний порошок — привабливі товари для експорту. Суспільні потреби і ринковий попит на продукти цього комплексу є практично необмеженими.
Складність регіонального АПК визначає систему завдань, які потрібно вирішити для досягнення поставленої мети розвитку. Пріоритетними можуть бути: селекція і гібридизація худоби й птиці, запровадження технологій пасовищного скотарства, промислового птахівництва і свинарства, наукове вирішення проблеми кормового протеїну при виробництві комбікормів, формування нових організаційних форм виробництва продукції.
Кінцевою продукцією регіонального АПК є м'ясні і молочні вироби, яйця, вовна і шкіра. Крім того, фуражне зерно, кормові суміші, комбіновані корми, дріжджі, м'ясо-кісткове і рибне борошно в обсягах їх постачання на експорт та за межі АПК регіону.
Для найбільш повного відображення міжгалузевих зв'язків АПК варто дотримуватися такої структури галузей: тваринництво, виробництво кормів, м'ясна і молочна промисловість, підприємства з переробки яєць на яєчний порошок.
Взаємовідносини з іншими галузями АПК: машинобудування для кормовиробництва і тваринництва, виробництво обладнання для м'ясної та молочної промисловості, виробництво продукції мікробіологічної промисловості, — все це має характер екзогенних, тобто зовнішніх зв'язків.
Первинними ресурсами регіонального АПК є: сільськогосподарські угіддя, інша територія, мінеральні добрива для виробництва кормових культур, ресурси праці і капіталу, корми і кормові добавки, які надходять від галузей, що не включені до складу АПК (білкові добавки, дріжджі, кормове борошно, жом, макуха, меляса, цукор для консервів тощо).
495

Содержание