317-rps-doroguncov

2.10. Ринок праці та забезпечення ефективної зайнятості

Ринок праці — це система суспільних відносин, що ґрунтується на товарно-грошових засадах у сфері розподілу, обміну і використання робочої сили. Це — властивий ринковій економіці засіб залучення робочої сили до економічної системи через певні форми її руху відповідно до структури суспільних потреб. Завдяки ринковим механізмам формується економічний простір, в якому взаємодіють роботодавці і наймані працівники. Ринок праці та його кон'юнктура визначаються сукупним попитом на робочу силу та сукупною її пропозицією. Суб'єктами ринку праці виступають роботодавці, наймані працівники, а також посередники між ними — державні, профспілкові та інші організації, які забезпечують їх взаємодією.

Сукупний попит — це загальна потреба господарства у найманій робочій силі. Вона залежить від кількості робочих місць у галузях економіки, інтенсивності структурних і технологічних зрушень у ній, характеру інноваційної та інвестиційної політики, руху робочої сили тощо. Сукупний попит визначається загальною кількістю укомплектованих і вакантних робочих місць в усіх сферах економічної діяльності. Ефективний попит формується тією кількістю робочих місць, яка є економічно доцільною і забезпечує продуктивну зайнятість населення з відповідною винагородою за результати трудової діяльності. Якщо сукупний попит на робочу силу значно перевищує ефективний, це свідчить про поширення непродуктивної зайнятості.

Сукупна пропозиція робочої сили визначається чисельністю економічно активного населення, яке працює або активно шукає роботу. Поточна пропозиція включає такі категорії населення: працівників, які прагнуть змінити місце роботи; офіційно зареєстрованих безробітних; осіб, які працюють або прагнуть працювати на умовах вторинної зайнятості. Збалансований стан ринку праці характеризується відповідністю попиту і пропозиції.

На ринку праці існують різні форми безробіття. Основними з них є: фрикційне, структурне і циклічне безробіття. Фрикційне безробіття зумовлено пошуком або очікуванням роботи. Структурне безробіття виникає під впливом структурних зрушень в економіці, спричинених запровадженням досягнень науково-технічного прогресу, вдосконаленням територіально-галузевих пропорцій господарства, змінами в структурі споживчого попиту.

201

Загальне регулювання ринку праці здійснюється через вплив держави та суто ринкові механізми. Головна мета такого регулювання — досягти якомога повнішої відповідальності між попитом на робочу силу та її пропозицією на ринку праці в професійно-кваліфікаційному, галузевому, територіальному розрізах, забезпечити продуктивну зайнятість населення. У цьому аспекті важливим є формування гнучкого ринку праці, який характеризується високою мобільністю робочої сили, широким вибором сфери прикладання праці, різноманітністю форм зайнятості населення, гнучкістю режимів роботи.
Сформувалися різні моделі ринку праці. Японська модель ґрунтується на відносинах «довічного найму», які передбачають зайнятість працівника на одному підприємстві до досягнення пенсійного віку. У разі скорочення обсягів виробництва зменшується тривалість робочого часу, працівники переводяться за їхньої згоди в інші структурні підрозділи цього підприємства. Американська модель ринку праці передбачає високу децентралізацію законодавства про зайнятість населення, питання щодо регулювання працевлаштування населення вирішуються самостійно кожним штатом. Будь-які скорочення обсягів виробництва супроводжуються масовими вивільненнями робочої сили, значна частина якої самостійно веде пошук прийнятної роботи. Внаслідок цього безробіття має досить високий рівень. Статус безробітного дає право на одержання необхідної матеріальної допомоги. Шведська модель ринку праці характеризується активною політикою зайнятості населення, спрямованою на попередження зростання безробіття. Держава активно втручається у процеси руху робочої сили, здійснює підтримку зайнятості у пріоритетних сферах економічної діяльності, забезпечує соціальний захист населення.
Таким чином, кожна держава формує свою модель ринку праці, виходячи зі специфіки власного соціально-економічного розвитку, національних традицій, особливостей державної економічної політики. В Україні формування національного розвитку праці відбувається в складних соціально-економічних умовах. Тому ринок праці має особливості, спричинені перехідним характером економіки.
Основними сучасними тенденціями українського ринку праці є: збереження низького рівня попиту на робочу силу в усіх секторах економіки; перевищення пропозиції робочої сили над попитом на неї; поширення нерегламентованої зайнятості; невисока місткість ранку праці; значна питома вага офіційно зареєстрованих осіб з високим рівнем професійно-кваліфікаційної підготовки.
202
Новим соціальним явищем в українській економіці є вивільнення працівників (тобто їх скорочення за ініціативою адміністрації підприємств та організацій) з різних галузей народного господарства. За останні роки щорічно обсяги вивільнення становили 240—254 тис. чол. Причому майже половина з них раніше працювали в галузях промисловості. Значне вивільнення робочої сили відбувається на транспорті і у зв'язку, в торгівлі і громадському харчуванні, будівництві, науці і науковому обслуговуванні, в освіті.
Попит на робочу силу, зумовлений вакантними робочими місцями, утримується на низькому рівні, хоча спостерігається тенденція до його зростання. У 2000 р. в цілому по всіх галузях економіки додатковий попит на робочу силу становив 68,2 тис. чол., збільшившись порівняно з 1997 р. майже у 2 рази. Понад 40% цього попиту припадає на галузі промисловості, 10 % — на будівництво, 9,5 % — на житлово-комунальне господарство, 5,4 % — на транспорт і зв'язок. У територіальному розрізі високими темпами попит зростав у Волинській та Івано-Франківській областях, Києві.
Нині в Україні реєструється щорічно близько 1 млн безробітних, серед них жінки становлять близько 60 %, молодь у віці до 28 років — понад 30 %. За 1993—2000 pp. чисельність осіб, незайнятих трудовою діяльністю, зросла майже у 5 разів, а чисельність офіційно зареєстрованих безробітних — у 9 разів.
За останні роки в Україні значно посилилась регіональна диференціація показників зайнятості населення та безробіття. За даними 2000 р. середній рівень зареєстрованого безробіття по Україні (4,2 %) перевищено у 16 областях. Це такі області, як Чернівецька, Вінницька та Дніпропетровська (4,3 %), Черкаська (4,5 %), Кіровоградська (5,1 %), Полтавська (5,3 %), Івано-Франківська (5,6 %), Чернігівська (5,8 %), Київська, Львівська та Закарпатська (6,1 %), Волинська (6,2 %), Сумська (6,5 %), Тернопільська (7,0 %), Рівненська (7,2 %), Житомирська (8,1 %). У решті областей цей показник перебував у межах 0,8 — 4,0 %. Найнижчий він був в Одеській області (1,1 %), у містах Києві та Севастополі (0,8 %).
Враховуючи те, що зареєстроване безробіття не відображає його реального стану, органами державної статистики визначається рівень даного показника за методологією Міжнародної організації праці (МОП). Згідно з нею до складу безробітних відносяться громадяни у віці 15—70 років (зареєстровані та незареєст-ровані у державній службі зайнятості), які одночасно задоволь-
203

няють трьом умовам: не мали роботи (прибуткового заняття); протягом останніх чотирьох тижнів шукали роботу або намагалися організувати власну справу; впродовж найближчих двох тижнів були готові приступити до роботи, тобто почати працювати за плату за наймом або на власному підприємстві. Виходячи з цього, фактичний рівень безробіття в Україні у 2000 р. становив 11,7% до кількості економічно активного населення у віці 15— 70 років. При цьому найбільшим він був у Кіровоградській, Миколаївській, Сумській, Тернопільській, Херсонській, Хмельницькій та Чернівецькій областях (від 14,0 до 17,3 %), а найменшим — в Автономній Республіці Крим, Вінницькій та Донецькій областях, Києві (від 8,5 до 9,6 %).
У 2000 р. найвище навантаження на одне вакантне робоче місце (розраховується як співвідношення чисельності незайнятих громадян, що реєструються у державній службі зайнятості, до загальної кількості вакантних робочих місць) було в областях: Рівненській — 91 осіб, Тернопільській — 87, Житомирській — 79, Львівській — 74, Закарпатській — 58, Чернівецькій — 56, Волинській — 55, Івано-Франківській — 46 осіб. У середньому по Україні цей показник становив 17 осіб на одне робоче місце. Найменше навантаження спостерігалось в Одеській та Харківській областях — 10 осіб, Луганській — 9, Донецькій — 6, Києві — 2, Севастополі — 1 особа. Покращання показників зайнятості населення і зменшення рівня зареєстрованого безробіття у 2000 р. було зумовлене певною стабілізацією в економіці країни та зростанням обсягів промислового виробництва і обсягів реального ВВП, збільшенням інвестицій в основний капітал.
За останні роки в Україні відмічається тенденція до зростання середньої тривалості безробіття — від 6 місяців у 1996 р. та 8 місяців у 1997 р. до 11 місяців у 2000 р. Це одна з ознак застійних явищ на ринку праці, подолати які необхідно з тим, щоб попередити втрату робочою силою її професійно-кваліфікаційних характеристик. Значна частка незайнятих не реєструється в державній службі зайнятості, оскільки не розраховує на успішне працевлаштування відповідно до своїх соціально-професійних орієнтирів. Значна частка громадян надає перевагу самостійному пошуку роботи через засоби масової інформації, шляхом звернення до адміністрації установ та організацій.
Окремі громадяни ведуть пошук джерел доходів як нелегальні трудові мігранти. Подібні форми є для населення своєрідними соціальними амортизаторами, за рахунок яких вони виживають у складних соціально-економічних умовах. При цьому держава втра-
204
чає не тільки кваліфіковану робочу силу, а й можливість наповнення соціальних фондів.
В Україні значна увага приділяється розвитку всіх напрямів активної політики зайнятості. Позитивні зрушення на ринку праці у 2000—2001 pp. значною мірою зумовлені розгортанням активних програм сприяння зайнятості населення. Серед них особливого поширення набули інформаційні, профорієнтаційні послуги, працевлаштування соціально незахищених верств населення на заброньовані робочі місці, сприяння самозайнятості, проведення професійного навчання незайнятих осіб. Державною програмою зайнятості населення України на 2001—2004 рр. передбачається активне створення нових робочих місць в усіх сферах економічної діяльності. На 1 січня 2001 р. отримали позику для розгортання підприємницької діяльності 367 безробітних, у тому числі 192 особи — у сільській місцевості; загальна сума позик становила понад 1,8 млн грн. Значно активізувалася профорієнтаційна робота серед незайнятого населення. Цей вид послуг одержує понад половини осіб, які перебувають на обліку державної служби зайнятості. У таких областях, як Кіровоградська, Луганська, Одеська та Хмельницька профорієнтаційні послуги надаються понад 80 % осіб, які перебувають на обліку в службі зайнятості, що значно перевищує середні показники по Україні. Безумовно, це позитивно вплинуло на працевлаштування населення. Зокрема, у Рівненській, Сумській, Івано-Франківській, Чернівецькій областях чисельність працевлаштованих через службу зайнятості зросла за останній рік у 1,5—2 рази. У цілому по Україні чисельність незайнятого населення, якому надавалися профорієнтаційні послуги, у 2000 р. зросла порівняно з 1999 р.
на 23,5 %.
Покращання кількісних показників працевлаштування не означає адекватних якісних змін, особливо в плані досягнення відповідності між потребою роботодавців у робочий силі та її пропозицію з боку найманих працівників. На жаль, подовжується підготовка кадрів за професіями, яких не потребує ринок праці або з яких відчувається їх надлишок. Це стосується таких професій як фахівців з бухгалтерського обліку, підготовкою яких займаються вищі навчальні заклади; оператори електронно-обчислювальних машин; окремі технічні спеціальності, попит на які значно знизився за останні роки. З боку регіональних центрів зайнятості недостатньо вивчається реальна потреба у кадрах вузь-копрофільної спеціалізації для галузей нематеріального виробництва. Досить низькою залишається привабливість громадських
205

Содержание