. Усне представлення результатів досліджень

Значну частину наукової інформації фахівці отримують з усних джерел.

Нарада – це форма колективних контактів вчених і спеціалістів одного наукового напрямку; склад її учасників і тривалість виступів суворо регламентується.

Колоквіум – це форма колективних зустрічей, де йде обмін думками вчених і фахівців з різних напрямків. На колоквіумі проходить невимушена дискусія і доповідачі не призначаються.

Симпозіум являє собою напівофіційну бесіду з заздалегідь підготовленими доповідями, а також іншими виступами.

Конференція є самою розповсюдженою формою обміну науковою інформацією. На ній доповідачі повідомляють про нові ідеї, результати теоретичних і експериментальних досліджень, виробничий досвід, відповідають на запитання. Інші учасники конференції, окрім сприйняття цієї інформації, задають запитання, приймають участь у обговоренні доповідей. За результатами конференцій звичайно приймають рішення та рекомендації.

З^/їзди та конгреси є вищою, найбільш представницькою формою спілкування вчених та фахівців. Вони можуть бути національні і міжнародні. Тут розробляється стратегія розвитку певної галузі науки або декількох галузей.

Виступ з доповіддю є відповідальним науковим дорученням. Це опробування результатів дослідження; він дає можливість перевірити зроблені висновки через оцінки різних фахівців, подолати сумніви і розбіжності. Окрім того, доповідач отримує досвід спілкування з аудиторією, вчиться концентрувати увагу при відповідях на запитання, вести наукову дискусію.

Важливою у цьому плані є підготовка тез доповіді – стислих, коротко сформульованих основних її положень. Вони являють собою розгорнуті висновки з увідною пояснюючою і обгрунтовною частиною. В них в стислій формі подають обгрунтування теми, стан питання, викладають методики досліджень і їх результати. Повний текст доповіді, звичайно, є більш об^/ємним; у ньому наводять пояснення, деталі, ілюстрації. Для пояснень використовують демонстраційний матеріал (креслення, схеми, діаграми, алгоритми), технічні засоби.

Дискусія – це корисна форма колективного мислення; участь в ній дозволяє розвинути навички критичного судження і осмислювання, обгрунтування і відстоювання своєї точки зору, вміння коректно ставити питання і відповідати по суті на запитання.

Важливим моментом у представленні результатів досліджень є аргументація. Це логічний процес, який полягає в тому, що в ньому обумовлена істина судження того, що прагнемо довести. Аргументація досягне мети лише у випадку, коли будуть дотримуватися правила доказу і, зокрема, побудова тези:

- теза формулюється чітко й правильно, при цьому недопустимою є двоякість думки;

- теза повинна залишатися незмінною, тобто доводитися одне й те саме положення; у разі, якщо це правило не виконується, то думка не буде доведена.

Тобто, у процесі доказу треба дотримуватися саме того положення, яке було сформульовано на початку. Характерними помилками при аргументації є наступні:

- висунення іншої тези, що пов’язана з первинною, але за своєю суттю є іншим положенням;

- заміна основної тези подібною, але за суттю іншою;

- часткова видозміна основної тези або усунення певних її складових, що робить її недоказовою.

Для переконливості аргументація повинна відповідати певним вимогам, зокрема:

- аргументи – це лише ті положення, істинність яких доведена та виконує роль фундаменту, на якому будується вся доказовість;

- аргументи повинні бути доведені незалежно від тези, що висувається, тобто автономно; в іншому випадку сам аргумент потребує доведення.;

- аргументи не можуть самі собі суперечити, тому повинні бути самодостатніми.

Аргументація повинна бути доказовою та переконливою. Доказ – це спосіб, що дозволяє довести істинність судження; його завданням є вичерпна обґрунтованість істинності тези. Будь-який доказ є аргументованим, але не будь-яка аргументація є доказом. Тобто, аргументація – це недоведений доказ, що має за мету висловлення власної точки зору на проблему. Хоча за структурою, схемою побудови аргументація та доказ є ідентичними, вони відрізняються ступенем доказовості. Складовими доказу є:

- теза;

- аргументи;

- демонстрація.

Теза – це положення, істинність або хибність якого треба довести. Тезою може бути загальне положення (узагальнення) або висловлювання.

Аргументи – це вихідні теоретичні положення або фактичні дані, істинність яких була встановлена раніше і є безперечною. До складу аргументів або підстав можуть входити факти, визначення, аксіоми тощо.

Демонстрація – це спосіб доведення, тобто послідовність умовиводів, що являє собою послідовність аргументів задля підтвердження або спростування тези.

Порушення логіки мислення призводить до помилок, зокрема, софізмів – фальсифікації та свідомої дезінформації з метою доведення хибної тези. Софізми – це невірний, хибний доказ, що видається за правильний, заснований на зовнішній схожості явищ, заміні понять, свідомо невірному виборі вихідних положень. Цей термін походить від імені мудреця Давньої Греції, який для тренування розумових здібностей своїх учнів вигадував вправи, що свідомо порушували закони логіки. Виникла софістика – мистецтво умовиводів, в основу якого покладено підміну одних понять іншими, доведення “істинності” хибної думки, мовна “віртуозність”, гра словами, що відірвана від змісту поняття. Задача софіста – відстояти свої “переконання” навіть недозволеними способами, прийомами, не переймаючись їх істинністю.