20) Роль держави у забезпеченні інституціональних умов функціонування підприємств

Взагалі державна діяльність в сфері економіки повинна запобігати “провалам’' ринку. Вона вирішує завдання, які неможливо вирішити за допомогою ринкового механізму. Перш за все, це специфікація та захист прав власності, а також забезпечення рівних умов для доступу до інформації. Крім того, в межах державної компетенції розробка стандартів, підтримка і розви­ток інфраструктури, правоохоронна та арбітражна діяльність і вироб­ництво суспільних благ. Звичайно, економічні агенти, внаслідок різних причин намагаються обійти державні органи і самостійно домовитися про правила доступу до того чи іншого ресурсу. Особливо такі дії ха­рактерні для трансформаційної економіки, але і в умовах розвину тих економік це також має місце. Виконання державою своїх функцій супроводжується, звичайно, трансформаційними витратами, величина яких залежить від кількості трансформацій, де держава є гарантом виконання умов контракту.

Необхідно розрізняти 4 основні сфери втручання держави в економіку, для забезпечення відповідних умов функціонування підприємства:

1)Законодавча база: «Закон про підприємство», «Закон про працю», «Закон про підпр. діяльність»

2)Оподаткування: пряме та не пряме;

3)Інвестиційний клімат: податки, субсидії, льготи.

4)Соціальні умови: рівень безробіття,рівень оплати праці тощо.

Щодо регулювання державою діяль­ності підприємств, ще не розроблені критерії результа­тивності в умовах трансформації економіки і механізм координації різних інструментів державної політики. Дії держави теж можуть мати свої власні “провали”, які пов’язані, перш за все, з наявністю бюджетних дефіцитів. Також, діяльність держави може спричинити нерівномірність розподілу ресурсів. Таким чином, взаємовідносини підприємства та держа­ви ускладнюються тим, що не існує ідеального механізму розподі­лу прав власності: і ринок має свої недоліки і є недосконалим, і держава також. Обидва механізми породжують відповідні трансакційні витрати, які необхідно враховувати при виборі того чи іншого механізму.

В Україні найбільша кількість обмежень стосується приватних підприємців. Тому державні підприємства

залишаються у привілейованому становищі в порівнянні з приватними. З одного боку, це не сприяє підвищенню ефек­тивності виробництва і виходу з кризи. А з іншого -— обмежує можливості приватного сектора економіки освоювати ті сфери і галузі, в яких поки що господарюють державні підприємства. Численні підприємства існують за умов незначної конкуренції, вони утримуються за рахунок дотацій. Крім того, нечіткі права та відносини власності, відсутність або незастосування правового регулювання, особливо щодо майнової відповідальності, дозволяють керівникам переслідувати свої особисті інтереси за рахунок підприємств, які вони очолюють. Високий рівень непевності, який притаманний і правовій, і інституціональній сферам, змушує підприємства діяти і вирішувати тільки в короткостроковому періоді. Підприємства не можуть визначати свою стратегію, рамкові умови їх діяльності носять суперечливий ха­рактер. Тому:

-наявний капітал не вкладається у власне виробництво, а спря­мовується в альтернативні інвестиції всередині країни або за її межа­ми (втеча капіталу);

-увага керівників концентрується не на розвитку власного вироб­ництва, а на привласненні об’єктів власності (“холодна приватизація”);

-скорочення власних витрат та адаптування виробництва до ви­мог ринку замінюється фінансовою допомогою держави;

-витрачаються кошти, щоб отримати замовлення та дозволи від державних органів, однак внаслідок цього не розвивається економі­ка України.

Всі ці явища звичайно зустрічаються і в ринкових економіках зах­ідних країн, але мають маргінальний характер. В Україні ж вони на­були таких масштабів, що створили своєрідну економічну систему, де закони ринку не діють.

Підприємці і приватні підприємства намагаються досягти власної мети в межах дотримання встановлених суспільством вимог до його діяльності. Якщо вони не суперечать інтересам підприємця, він їх до­тримується. Якщо ж вимоги суспільства є надто жорстокими, підприємства, намагаючись вижити, йдуть на порушення законодав­ства. В таких умовах посилюється тіньова діяльність. Саме такі умо­ви характерні для України. Високий рівень податків, а також часті зміни в податковій політиці спонукають підприємців до заниження офіційних результатів господарювання, бартерних операцій, ухилян­ня від сплати податків тощо.

В свою чергу, державні установи витрачають багато зусиль на пошук прихованих результатів господарювання і порушень законо­давства. В цілому це приводить до втрат ефективності, нераціональ­ної поведінки як підприємницьких структур, так і контролюючих дер­жавних установ і владних структур. Тому пошук раціональності у їх відносинах слід шукати в створенні державою необхідних умов для забезпечення ефективності функціонування підприємницьких струк­тур. Взаємовідносини підприємств з державою ускладнюються тим, що необхідно узгоджувати інтереси власників, співвласників та най­маних працівників. їх неузгодженість в Україні не тільки знижує ефек­тивність господарювання, але й призводить до соціальних конфліктів.В результаті держава і суспільство несе втрати ефективності, даю­чи можливість збагачуватись окремим особам. В таких умовах гово­рити про оптимальну структуру взаємовідносин не доводиться.

21) Сталий економічний розвиток та механізм його реалізації.

Поняття “сталий розвиток” з’явилось у 1980-х рр. у процесі діяльності комісії ООН. У завершальному документі комісії під назвою “Наше спільне майбутнє” сталий розвиток було визна­чено як “тривалий безперервний розвиток, що забезпечує потреби людей, які проживають нині, без шкоди для забезпечення потреб майбутніх поколінь”.

Поняття містить дві визначальні концепції:

• концепцію потреб, зокрема невід’ємних потреб найбіднішої частини населення світу, задоволення яких набуває пріори­тетного характеру;

• ідею застосування державних обмежень на технологічні й соціальні організації, що забезпечують потенціал довкілля для нинішнього та майбутніх поколінь.

Сталий розвиток розглядається як тривалий економічний роз­виток, що ґрунтується на певних умовах і нормативах. У вужчому розумнні “сталий розвиток” означає створення суспільних благ для багатьох поколінь і дотримання визначальних передумов його здійснення. Такі організації, як ООН і ОЕСР, визначають “сталий розви­ток” як взаємозв’язок і баланс економічних, соціальних, еколо­гічних, інституційних та інноваційно-технологічних компонен­тів з метою максимізації добробуту людини без ускладнення мож­ливостей для майбутніх поколінь задовольняти свої потреби. Існує певне загальне усвідомлення обов’яз­ковості принаймні трьох принципових вимірів сталого розвитку: економічно­го зростання, соціального прогресу й захисту навколишнього се­редовища.

-Економічний вимір означає, що добробут суспільства та кож­ного його члена має бути максимізований шляхом оптимального й ефективного використання природних та інтелектуальних ресур­сів.

-Соціальний вимір стосується відносин між природою і люди­ною та взаємозв’язків між людськими спільнотами й передбачає підвищення рівня добробуту, полегшення доступу до основних со­ціальних служб у сфері охорони здоров’я, освіти та ін.

-Екологічний вимір зосереджується на збереженні фізичної та біологічної ресурсної бази й екосистеми.

На основі змісту сталого розвитку, можна визначити його кри­терії:

1.збереження цілісності

2.сталість і рівновага компонентів сталого розвитку

3.високий ступінь організованості соціально-економічної си­стеми

4.відтворюваність процесів (ренатуралізація

Загальноприйнятими показниками сталого розвитку є:

-тривалість життя людини, стан здоров’я;

-відхилення стану довкілля від норм;

-рівень знань та освітніх навичок;

-ВВП на одну особу;

-рівень зайнятості;

-ступінь реалізації прав людини;

-ступінь природоємності господарства;

-ступінь порушення екосистем внаслідок господарської діяльності.

Світовий досвід показує, що немає єдиного підходу, за якого має будуватися національна стратегія сталого розвитку. Кож­на країна самостійно визначає, яким чином найефективніше піді­йти до підготовки та імплементації власної національної стратегії сталого розвитку. Але при цьому важливо послідовно впро­ваджувати в життя певні основоположні засади, серед яких:

-потреба рівності та справедливості, забезпечення прав бід­них, а також прийдешніх поколінь;

-далекосяжний погляд у поєднанні з принципом обереж­ності;

-системне мислення, розуміння взаємозв’язку довкілля, економіки, суспільства;

-прийняття національних стратегій сталого розвитку на найвищому рівні;

-забезпечення зв’язку з бюджетним та інвестиційним проце­сами;

-встановлення постійного й ефективного моніторингу та оцінюванні.

Для адаптації стратегії сталого розвитку до існуючих реалій необхідно задіяти низку механізмів. Ідеться, зокрема, про інфор­маційну систему з вирішальними індикаторами сталого розвит­ку, комунікаційні технології, міжнародні зобов’язання, бюджет, звітність. Оптимальне співвідношення індикаторів і стандартів має забезпечуватися відповідним законодавством, ринковими ін­струментами. Усіма зазначеними вище процедурами й роботою відповідних механізмів має керувати авторитетний урядовий ор­ган, наділений чітко окресленими повноваженнями.

МЕХАНІЗМИ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНЦЕПЦІЇ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

Базисний набір індикаторів сталого розвитку поділяють на три основні групи: соціальні, економічні, екологічні. Статистич­ний департамент Європейського Союзу виділяє також інстишуційні індикатори.

41. соціальний індикатор об’єднано в п’ять агрегованих бло­ків:боротьба з бідністю; демографічна динаміка; сприяння освіті, підготовці кадрів та поінформованості су­спільства; захист здоров’я населення; сприяння стійкому розвитку поселень.

23. економічні індикатори об’єднані в три основні групи: економічний розвиток; зміна характеру споживання; фінансові ресурси й механізми.

55. осереджена в екологіч­ному розділі, який поділено на п’ять підрозділів: водні ресурси; земельні ресурси; інші природні ресурси: атмосфера; відходи.

Для оцінювання успіхів сталого розвитку на міждержавному рівні країн — членів ЄС використовують 15 головних індикаторів (Нead indicators: H1 — H15 ), серед яких пріоритетними є показни­ки економічного зростання, зайнятості та соціального прогресу .

МОДЕЛЬ СТАЛОГО РОЗВИТКУ В ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ПРОЦЕСАХ УКРАЇНИ

У 1997—1998 рр. в Україні здійснено перші кроки в напрямі поступового запровадження стратегії сталого розвитку на націо­нальному рівні. До них можна віднести створення Національної комісії зі сталого розвитку при Кабінеті Міністрів України і при­йняття Верховною Радою України “Основних напрямів держав­ної політики в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки”, у яких законодав­чо визначено пріоритети та стратегію гармонійного розвитку ви­робничого й природно-ресурсного потенціалу держави.В Україні розроблено та введено в дію близько 250 національ­них, міжнародних, галузевих і регіональних програм, що фінан­суються із залученням коштів державного бюджету. З них безпо­середньо пов’язані з процесами сталого розвитку 137.

До стратегічних пріоритетів сталого розвитку країни нале­жать:

-в економічній сфері:

1.утвердження механізмів, що мають забезпечити надійні гарантії не лише остаточної стабілізації економіки, а й утворення необхідних передумов її прискореного зростання;

2.впровадження науково-технологічних інновацій та опану­вання інноваційного шляху розвитку як головного чинника ста­лого економічного розвитку;

3.здійснення активної аграрної політики;

4.зміцнення економічних передумов для глибокої перебудо­ви соціальної сфери;

-у соціальній сфері:

1.підвищення інтелектуального потенціалу нації, всебічний розвиток освіти;

2.перебудова соціальної сфери з метою запобігання збіднін­ню населення шляхом реформування системи оплати праці, змен­шення рівня безробіття, удосконалення механізмів надання дер­жавної соціальної допомоги, запровадження системи загально- осов язковсго державного соціального страхування;

3.поліпшення становища дітей, молоді, жінок, сім’ї;

4.здійснення скоординованих кроків, спрямованих на поліп­шення охорони здоров’я населення, зниження смертності та збіль­шення тривалості життя;

5.зміцнення позицій середнього класу;