§ 4. Грошова система, її структурні елементи й основні типи

Грошова система — це форма організації грошового обі­гу, яка історично склалася в певній країні й законодавчо закріплена державою.

Вона складається з таких елементів (рис. 6.8).

Історія знає два основних типи грошових систем: металеву і паперово-кредитну (рис. 6.9).

Металева система — це грошова система, в якій роль за­гального еквівалента і засобу обігу виконують металеві гроші із золота чи срібла.

Металева система поділяється на два види — біметалізм і монометалізм. Рис. 6.8. Структурні елементи грошової системи

Біметалізм є системою, де роль загального еквівален­та законодавчо закріплюється одночасно на рівних правах за двома благородними металами — золотом і сріблом. Рис. 6.9. Типи грошових систем

Хоча система біметалізму проіснувала досить довго (у Захід­ній Європі з XVI до початку XIX ст.), але виявилася нежиттє­здатною, бо суперечила природі грошей як загального еквіва­лента. Законодавче закріплення за двома металами однакової ролі загального еквівалента не відповідало співвідношенню їхньої реальної ринкової вартості.

Суперечливість і нестійкість біметалізму поступово призве­ли до його занепаду і заміни золотим монометалізмом.

Монометалізм — це грошова система, в якій роль за­гального еквівалента закріпляється за одним благородним металом — золотом.

Уперше золотий монометалізм було запроваджено в Англії (1816 р.). У Франції його було введено в1876—1878 рр., у Росії — в 1897 р.

Розрізняють чотири різновиди золотого монометалізму: зо­лотомонетний стандарт, золотозливковий стандарт, золо- тодевізний стандарт, золотодоларовий стандарт.

Золотомонетному стандарту притаманні такі риси:

—   законодавча фіксація вагового вмісту золота в грошовій одиниці;

—  вільний обіг золотих монет;

—  виконання золотом усіх функцій грошей;

—  відкрите карбування монет із золота;

—   вільний обмін знаків вартості (паперових грошей і банкнот) на золоті монети за їхньою номінальною вартістю;

—  вільний рух золота між країнами;

—  формування обмінних курсів валют на основі їхніх золо­тих (вагових) паритетів.

Золотомонетний стандарт у повному обсязі проіснував до Першої світової війни.

Після Першої світової війни країни, які мали значні запаси золота (Англія, Франція), запровадили у себе золотозливковий стандарт, який виключав вільне карбування золотих монет і обмін їх на банкноти. Обмін банкнот міг проводитися лише на золоті зливки. Але його було обмежено вартістю зливків. На­приклад, в Англії за зливок вагою 12,4 кг треба було заплатити 1700 фунтів стерлінгів, у Франції за зливок вагою 12,7 кг — 215 тис. франків.

Німеччина, Австрія, Норвегія, Данія та інші країни, які не мали значних запасів золота, запровадили у себе золотодевізний стандарт. При цьому зв’язок грошей із золотом здійснюється не безпосередньо, а через іноземну валюту (девізу), яка мала зо­лоте забезпечення. Щоб обміняти власну національну валюту на золото, її потрібно було спочатку обміняти на валюту країн із зо- лотозливковим стандартом (англійські фунти стерлінгів, фран­цузькі франки), а вже останню — на золоті зливки.

Під час світової кризи 1929— 1933 рр. і в перші післякризові роки усі три різновиди золотого монометалізму були ліквідовані як такі, що не відповідали завданням держав щодо виходу їхніх національних економік із глибокої кризи.

При золотодоларовому стандарті розмін національних валют на золото був відмінений в усіх країнах, а обмін доларів США на золото здійснювався лише для урядів та центральних банків країн — членів МВФ. У 1971 р. було припинено й обмін доларів на золото.

У 1976 р. країни — члени МВФ провели на Ямайці (м. Кінг­стон) Міжнародну конференцію, на якій оголосили про перехід до якісно нової світової валютної системи — паперово-кредит­ної, в основу якої покладено такі головні принципи:

—  юридично закріплена демонетизація золота, тобто повна відмова від золотого стандарту;

—  скасована фіксація золотого вмісту національних валют (масштабу цін);

— припинено виконання золотом ролі загального еквівалента;

—  скасовано офіційну ціну на золото, яка раніше існувала (35 дол. за одну тройську унцію — 31,1г);

?— золото перетворено із грошового товару в звичайний то­вар, який продається й купується на світових ринках дорогоцін­них металів за ціною, що складається залежно від попиту і про­позиції;

—  впроваджено перехід до плаваючих валютних курсів.

У паперово-кредитній системі функціонують паперові й кре­дитні гроші.

При цьому класичні паперові гроші як представники золо­та сьогодні зникли з обігу внаслідок його демонетизації. Але потреба в них збереглася, оскільки державний бюджет має де­фіцит, нерідко величезний. Для його покриття державна скар­бниця випускає паперові гроші, які не мають золотого забез­печення. Тому їх ще називають білетами державної скарбниці.

Кредитні гроші — це знаки вартості, які виникають і функціонують на основі кредитної угоди й виражають відносини мьж кредитором і боржником.

Первісно класичні кредитні гроші відрізнялися від паперо­вих грошей (рис. 6.10). Рис. 6.10. Відмінності між кредитними і паперовими грошима

Є такі види кредитних грошей: вексель, банкнота, чек, кре­дитна картка, електронні гроші (рис. 6.11).

Вексель — це письмове боргове зобов’язання суворо встанов­леної законом форми, в якому вказані величина грошового бор­гу, строки його сплати, а також право його власника (векселе­тримача) вимагати від боржника (векселедавця) сплати боргу при настанні встановленого строку.

Векселі бувають простими і переказними.

Простий вексель — це вексель, підписаний однією особою на ім’я іншої особи, який не може бути переданий третій особі. Рис. 6.11. Види кредитних грошей

Переказний вексель (тратта) — це вексель, який може передаватися третій особі (ремітенту) для отримання ним боргу з векселедавця у визначений строк.

Передача векселя іншій особі оформляється передавальним записом (індосаментом). Третя особа може передати вексель чет­вертій особі, здійснивши власний передавальний запис, і т. д. Таким чином, переказний вексель набуває певної форми грошей — кредитних грошей, що виконують функції засобів обігу і засобів платежу.

Залежно від характеру виникнення векселі поділяються на комерційні і банківські.

Комерційний вексель — це боргове зобов’язання, яке під­приємці видають один одному при купівлі-продажу товарів з відстрочкою платежу, тобто в борг. Це кредит у товарній формі. Власник комерційного векселя може використати його замість грошей для платежу за товари, куплені у третьої особи.

Банкнота — це вексель банку, за яким пред’явник може в будь-який час одержати гроші і яким банк замінює ко­мерційний вексель.

Банки проводять операції з обліку (скупки) комерційних век­селів, суть яких полягає в тому, що власник векселя може до настання строку платежу представити його в банк і одержати зазначену у векселі суму з утриманням так званого облікового процента. У подальшому банки на основі скуплених комерцій­них векселів випускають власні векселі-банкноти.

Первісні, «класичні» банкноти мали багато переваг перед комерційними векселями:

по-перше, банкноти користувалися більшою довірою, оскіль­ки вони випускалися від імені банку, який є платоспроможні- шим, ніж окремий комерсант;

по-друге, банкнота обмінювалася банком на золото за першою вимогою пред’явника і тому перебувала в обігу нарівні із золо­тими грошима;

по-третє, оскільки банкнота випускалася банком замість об­лікованих ним комерційних векселів і вільно обмінювалася на зо­лото, то вона мала подвійне забезпечення — товарне (товари під вексель) і золоте (золотий запас емісійного банку);

по-четверте, банкнота є безстроковим кредитним зобов’я­занням банку і тому, на відміну від комерційного векселя, має необмежений період обігу.

Однак ці переваги були характерні лише «класичним» (пер- шодрукованим) банкнотам, які випускалися в період золотомо­нетного стандарту.

Період «класичної» банкноти закінчився, коли було скасо­вано золотомонетний грошовий обіг, а далі й будь-який обмін банкнот на золото. Банкноти стали втрачати істотні риси «кла­сичних» кредитних грошей і поступово перетворилися на різно­вид паперових грошей. Цьому сприяло й те, що багато держав, потребуючи грошей, дозволили емісійним банкам випускати банкноти не лише під забезпечення комерційних векселів, а й під векселі скарбниці (облігації державних позик) і просто для покриття дефіциту державного бюджету. Тим самим кредитні гроші, окрім власних функцій, виконують ще й функції папе­рових грошей. Сама ж банкнота стала своєрідним «гібридом» кредитних і паперових грошей.

Чек — це письмове розпорядження власника поточного рахун­ка в банку про виплату готівки або перерахування з його рахунка на інший рахунок певної суми грошей (рис. 6.12).

Чековий обіг у розвинутих країнах дуже поширений. Так, у США понад 90 % сімей мають чекові книжки, в Англії — 60 % Рис. 6.12. Види чеків

сімей. У структурі сучасних кредитних грошей приблизно 3/4 припадає на чеки і 1/4 — на банкноти.

Кредитна картка — це іменний платіжно-розрахунковий документ, який засвідчує особу власника рахунка в банку і надає йому право на придбання товарів і послуг у кредит без оплати готівкою.

Нині в розвинутих країнах налічуються десятки видів плас- тикових кредитних та дебітних карток (смарт-карток), у тому числі для придбання товарів і послуг, для здійснення подоро­жей і відпочинку, для міжнародних розрахунків (системи «Віза», «Америкен Експрес», «Мастеркард», «Єврокард» таін.). У СІЛА випущено понад 600 млн кредитних карток, якими ко­ристуються більше 70 % сімей країни. У фінансових послугах населення розвинутих країн світу частка кредитної картки — близько 20 %.

Дедалі більшого поширення набувають депозитні та елект­ронні гроші.

Депозитні гроші — це різновид банківських грошей, який існує у вигляді певних сум, записаних на рахунках економіч­них суб’єктів у банках. Вони не мають речового вираження і ви­користовуються для платежів у безготівковій формі. їх рух здій­снюється за рахунками і не виходить за межі банківської систе­ми. А приводяться вони в рух за допомогою технічних інстру­ментів — чеків, пластикових карток, платіжних доручень тощо. Така форма грошей економніша і зручніша у користуванні, піддається контролю з боку банків за рухом великих грошових ресурсів.

в країнах кризових явищ, при нестабільній економіці, високих темпах інфляції тощо.

Змішаний валютний курс встановлюється на основі взає­модій сил вільного ринку з певним регулюванням курсу урядо­вими фінансовими органами. Тому змішаний валютний курс можна охарактеризувати як контрольований плаваючий курс. Його метою є запобігання надмірному підвищенню або знижен­ню валютного курсу, тобто встановлення так званого курсового «валютного коридору.»

Зазвичай встановлюються валютні курси продавця — вищий і покупця — нижчий. Різниця між ними (маржа) становить дохід банків і комерсантів, які здійснюють валютні операції.

Засіб інтернаціоналі­зації грошових одиниць

Зіставлення національної вартості й ціни з вартістю і цінами світового ринку

Функції котирування валют

Зіставлення цінових структур і результатів суспільного} виробництва окремих країн

Перерозподіл національного продук­ту між країнами, що здійснюють економіч­ні зв’язки

Рис. 6.14. Функції котирування валют

Що ж лежить в основі визначення валютних курсів?

За часів золотомонетного стандарту валютний курс визначав­ся золотим паритетом, тобто співвідношенням золотого вмі­сту (масштабу цін) грошових одиниць відповідних країн і міг коливатися залежно від попиту й пропозиції, але лише в межах золотих точок.

Нині валютні курси встановлюють на основі співвідношен­ня паритетів купівельної спроможності різних валют. Купі­вельна спроможність грошей — це кількість товарів і послуг, які можна придбати за одну грошову одиницю в певній країні.

Найпростішим і поширеним способом визначення паритету купівельної спроможності валют є зіставлення цін стандартно­го однойменного набору («кошика») товарів і послуг у національ­них валютах різних країн за формулою

де КС — купівельна сила валют; Pj , Pj — рівень цін у відповід­них країнах за J-й період.

Поряд з вказаним методом існує і метод визначення валютно­го курсу на основі співвідношення ефективних виробничих ви­трат у країнах, що зіставляються: рівень заробітної плати, нор­ма позичкового процента, рента, рівень продуктивності праці тощо. Цей метод певною мірою абстрагується від кон’юнктурних коливань цін і дає змогу врахувати довго- та середньострокові фак­тори, що впливають на валютний курс. Він також відрізняється своєю стабільністю, оскільки базується на досить стабільних ви­робничих показниках, відображає глибинні і найважливіші еко­номічні процеси в країнах, що зіставляються.

З валютним курсом тісно пов’язана конвертованість валют.

Конвертованість валюти означає ступінь її здатності вільно обмінюватися на національні грошові одиниці інших країн.

Конвертованість — це невід’ємний атрибут ринкової еко­номіки. Вона передбачає відкритість економіки, лібералізацію зовнішньої торгівлі, вільну міграцію капіталу та ін. Без конверто- ваності національної грошової одиниці товаровиробник не може долучитися до різноманітних структур світового ринку, до міжна­родного поділу праці, а споживач позбавляється можливості на­лежним чином задовольнити свій платоспроможний попит.

Розрізняють повну і часткову, внутрішню і зовнішню кон­вертованість валют, а також замкнену (неконвертовану ) валю­ту (рис. 6.15).

За повної (вільної) конвертованостпі всі фізичні і юридичні особи як вітчизняні, так і зарубіжні, що володіють належною сумою грошей певної країни, можуть вільно і необмежено об­мінювати їх на іноземні з метою здійснення всіх поточних і зовнішніх розрахунків.

Повну свободу конвертованості валюти можуть собі дозво­лити лише країни з потужною економікою, значним експорт­ним потенціалом, розвинутим внутрішнім кредитним ринком. Нині з понад 180 країн — членів МВФ досить обмежена кіль­кість їх (7—8 країн) мають валюту, що функціонує в режимі повної конвертованості. Це долар, фунт стерлінгів, євро, єна.

За часткової конвертованості на операції з купівлі й про­дажу валюти державою встановлюються певні обмеження (за­звичай національна валюта обмінюється лише на деякі іноземні валюти й не використовується для розрахунків за певними ви­дами міжнародного платіжного обороту).

Внутрішня конвертованість валюти передбачає надання прав громадянам і юридичним особам лише певної країни вільно купувати за національну валюту іноземну валюту для викорис­тання її насамперед у зовнішньоекономічній діяльності.

За зовнішньої конвертованості валюти лише іноземним резидентам надається право вільно обмінювати свої активи у гро­шових одиницях певної країни (у вигляді доходів, прибутку чи інших надходжень) на необхідну їм валюту інших країн і здійснювати перекази цієї валюти за кордон. Такий режим ро­бить економіку країни відкритою і привабливою для іноземно­го капіталу.

Замкнена (неконвертована) валюта — це національна ва­люта, яка функціонує лише в межах країни, не вивозиться за кордон і не обертається на світових валютних ринках.