§ 1. Аграрні відносини, їхній зміст і особливості

Слово «аграрний» походить від латинського а^гагшв і в пе­рекладі на українську мову дослівно означає «земельний».

Критерієм виділення аграрних відносин в особливу групу не є галузевий підхід сам по собі. Адже економічні відносини в кожній галузі народного господарства також мають свою спе­цифіку. Однак це не дає підстав для виділення в економічній системі особливих галузевих виробничих відносин. У сільсько­му ж господарстві виробничим відносинам властиві особливості якісного, принципового характеру, які дозволяють виділити їх в окрему сферу аграрних відносин.

Аграрні відносини — це складова економічних відносин, які виникають у сільському господарстві з приводу володі­ння й використання землі як головного засобу сільськогос­подарського виробництва, а також виробництва, розподі­лу, обміну й споживання сільськогосподарської продукції та послуг.

Найважливішою особливістю аграрних відносин є те, що в сільському господарстві основним засобом виробництва є земля.

Земля — перша й основна умова будь-якого виробництва, але в сільському господарстві вона ще й головний засіб виробництва, елемент продуктивних сил. Тому в цій сфері результати вироб­ництва значною мірою визначаються якістю земельних ділянок, їхньою родючістю, місцерозташуванням щодо ринків збуту, баз постачання потрібної техніки, мінеральних добрив тощо.

Особливість аграрних відносин зумовлена й тим, що земля є предметом праці й одночасно засобом виробництва.

Процес виробництва, технологічні операції в аграрній сфері тісно переплітаються з природними процесами, органічно ком­бінуючись у процесі створення споживчої вартості. Основні фак­тори сільського господарства наведені на рис. 12.1. Рис. 12.1. Фактори сільськогосподарського виробництва

Відповідно до цих факторів у сільському господарстві безпо­середньо взаємодіють дві групи об’єктивних законів: природно- біологічні й соціально-економічні (рис. 12.2). Рис. 12.2. Закони, що діють у сільському господарстві

Внаслідок того, що економічний процес відтворення в аг­рарній сфері тісно переплітається з природним, виникає ще низ­ка особливостей сільськогосподарського виробництва:

—  природно-кліматичні умови, структура ґрунту, біологічні чинники впливають на продуктивність праці і обумовлюють ризиковість, нестійкість сільського господарства. Одні й ті самі кількість і якість затраченої праці можуть бути представлені різною кількістю продукції, залежно від названих факторів;

—  природно-кліматичні фактори зумовлюють і ритм вироб­ництва, його сезонний характер, що породжує коливання у зай­нятості робітників, у виробництві і пропозиції продукції сіль­ськогосподарського виробництва;

—  особливості використання техніки, фінансування і форму­вання доходів сільськогосподарських підприємств у зв’язку із се­зонним характером виробництва. Для виконання сільськогоспо­дарських робіт необхідно мати повний комплекс техніки, яка ви­користовується протягом певного сезону, а решту часу простоює;

—  остаточний розмір доходів формується лише наприкінці року, після реалізації продукції (особливо в землеробстві);

—  рівень концентрації виробництва значною мірою визна­чається розмірами земельних угідь, їхньою врожайністю й інтен­сивністю використання;

—  спеціалізація виробництва зумовлена, насамперед, геогра­фічними і природно-кліматичними факторами;

—  ефективне використання землі можливе за раціонально­го комбінування сільськогосподарських галузей, економічно і біологічно обґрунтованих сівозмін;

—  значна частина виробленої продукції споживається всере­дині господарств не набуваючи товарної форми. Тому в аграрній сфері довше зберігаються натуральні та напівнатуральні види виробництва;

—  широка комбінація великих, середніх і дрібних госпо­дарських одиниць різних форм власності;

—  велика залежність результатів виробництва від погодних умов вимагає створення в господарствах страхових фондів на випадок посухи, повені, іншого стихійного лиха для забезпечен­ня безперервного процесу відтворення. Необхідності створення таких страхових фондів немає в інших галузях народного гос­подарства, де природний фактор не впливає або майже не впли­ває на результати господарювання.

Суб’єктами економічних відносин в аграрному секторі є (рис. 12.3):

—  суспільство в цілому в особі держави;

—  сільськогосподарські підприємства;

—  індивідуальні виробники сільськогосподарської продукції (фермери, сімейно-індивідуальні господарства).

Рис. 12.3. Суб’єкти аграрних відносин

Взаємодія суб’єктів аграрних відносин є основою економіч­них відносин у цьому секторі. Ці суб’єкти вступають в економіч­ні відносини не лише між собою, а й з представниками інших галузей і суспільством в цілому. Отже, аграрні відносини є скла­довою загальної системи економічних відносин суспільства.

Характер і особливості аграрних відносин визначаються на­самперед формою власності на землю як основний засіб вироб­ництва. У сучасних умовах власність на землю в різних країнах має такі форми (рис. 12.4). Форми власності на землю 1 г    Ч* Державна    Муніципальна (комунальна)    Приватна

Рис. 12.4. Форми власності на землю 321

Наявність різних форм власності на землю і землекористу­вання є основою багатоукладності сільського господарства. Сві­това практика показує, що в аграрному секторі ефективно фун­кціонують різноманітні за розмірами і формами власності види підприємств — дрібні, середні й великі, засновані на повній власності на землю, частковій власності й оренді; сімейні фер­ми, сільськогосподарські кооперативи і корпорації. Усі вони мають однакові права у відносинах з державою, іншими аграр-

I 1 Базилевич В. Д.

ними і несільськогосподарськими підприємствами та органі­заціями.

В Україні в результаті проведення поетапної земельної рефор­ми відбулися докорінні, незворотні перетворення земельних відносин. Одним з найважливіших є подолання монополії держав­ної власності на землю і введення інституту приватної власності. Згідно з новим Земельним кодексом, прийнятим у жовтні 2001 р. парламентом України, суб’єктами права власності на землю є:

—  громадяни та юридичні особи — на землі приватної влас­ності;

—  органи місцевого самоврядування — на землі комуналь­ної власності;

—  державні органи — на землі державної власності.

Іноземні громадяни і юридичні особи, а також особи без гро­мадянства можуть стати власниками лише земель несільсько- господарського призначення, на яких розташовані об’єкти не­рухомості, які належать їм на правах приватної власності.

Реформування земельних відносин призвело до суттєвих со- ціально-економічних змін на селі — створення нових різнотип­них суб’єктів господарювання у сільському господарстві та еко­номічного підґрунтя для активізації їх діяльності (табл. 12.1). Таблиця 12.1. Кількість сільськогосподарських підприємств в Україні за організаційно-правовими формами господарювання у 2004 р. Сільськогосподарські підприємства    Всього    Відсотків до за­гальної кількості Всього    58 575    100 У тому числі: Господарські товариства    8 172    14,0 Приватні підприємства    4 054    6,9 Виробничі кооперативи    1 727    2,9 Фермерські господарства    42 533    72,6 Державні підприємства    395    0,7 Підприємства інших форм господарювання    1 694    2,9

Сучасний земельний фонд України становить 60,4 млн га. Значна частка земельної площі (69,3 % , або 41,8 млн га) — це сільськогосподарські угіддя, у структурі яких 78 % (32,5 млн га) припадає на ріллю. Земельні ресурси України характеризують­ся високими біопродуктивними властивостями. За допомогою досліджень ґрунтового шару встановлено, що середній вміст гу­мусу в ріллі становив 3,2 % (124,8 т на 1 га). За оцінками вче­них, при оптимальній структурі землекористування, відповід­ному рівні землеробства держава здатна прогодувати 300— 320 млн осіб.

Тому на сучасному етапі аграрних перетворень основним зав­данням державної політики є подолання деяких негативних про­цесів в аграрному секторі економіки і підвищення ефективності функціонування усіх суб’єктів господарювання на основі суттє­вого поліпшення їх наукового, фінансового та матеріально-тех­нічного забезпечення.