logo search
Ринок і регіоналістика (С

4.3. Спеціалізація та комплексність господарства економічного району

Процедура виділення меж економічних районів дійсно є суб'єктивною, оскільки кількість виділених районів, конфігурація їхніх кордонів залежить від рівня наукової підготовки конкретного дослідника, кількості прийнятих ним до уваги районотворчих факторів, що втілені в певних економічних показниках. Але головною причиною суб’єктивізму в виділенні економічних районів є вихідні теоретичні положення, які кладуться в основу формування всього господарського механізму. Одним з таких положень, або за висловом теоретика економічного районування Т.М.Калашнікової “рушійних сил” районування є тип суспільних відносин, або відносин власності [4].

Так, якщо за умов державної власності було можливе формування територіально-виробничих комплексів за рахунок директивного стягування всіх наявних ресурсів в майбутнє ядро економічного району, то в умовах роздержавлення економіки ситуація докорінно змінилась. Відносини власності змінили механізм формування галузевої і територіальної структури на мікро та мезо територіальному рівнях, а, отже, головна мета районування – можливість керування територіями районів – стала недосяжною.

“Складність і суб’єктивність процедури економічного районування полягає також в тому, що крім реально існуючих типів територіальної структури в схемі необхідно враховувати адміністративно-територіальний поділ, національні кордони, а також особливості історичного, економічного та етнодемографічного розвитку території”.

Повертаючись до обговорення ознак об’єктивності економічного району спробуємо з’ясувати, чи є спеціалізація такою ознакою? Згідно з класичними уявленнями, спеціалізація господарства поступово формується в результаті процесу географічного поділу праці, головною умовою ефективності якого є перевищення ціни продукції в місці реалізації порівняно з місцем виробництва. Це – загальне правило, яке в класичних роботах було розповсюджене переважно на території країн, які мали встановлені адміністративні кордони, до яких були прив’язані межі економічних районів.

Але, як на географічній карті, а отже на реальній території, провести лінію, яка б розмежовувала “економічні райони” і перетнувши яку можна було б з впевненістю сказати: крок тому була спеціалізація на машинобудуванні, а через два кроки поспіль буде спеціалізація на виробництві цукру? І, власне, яке це має значення для приватного власника-бізнесмена? А як же бути з іншими схемами районування, в яких одна й та сама область входить до складу вже іншого економічного району(!)?26

Найскоріше, спеціалізація економічних районів – це ознака, якою ми штучно наділяємо географічний простір з метою надання йому здатності до порівняння (третій аспект економічного районування). З таких позицій дуже дискусійним є твердження про те, що головною ознакою об’єктивності існування економічного району, що відрізняє його від інших, є спеціалізація його господарства.

Другою ознакою сформованості й виділення економічного району, на думку багатьох економіко-географів, є комплексність його господарства. “В економічному районі мають розвиватись одночасно три групи галузей, які забезпечують комплексний розвиток господарства району. По-перше, районоутворюючі галузі або галузі спеціалізації (галуззю спеціалізації вважається та, продукції якої вистачає не лише для задоволення власних потреб, але й для вивозу с метою обміну за межі території району). По-друге, допоміжні галузі, або ті, які добре розвинуті на території району, але не визначають його спеціалізацію. І, нарешті, по-третє обслуговуючі галузі або інфраструктура - транспорт, сервіс, різні комунікації”. Рівень комплексності значною мірою залежить від віку економічного району. Райони старого промислового розвитку мають, як правило, більш комплексне поєднання всіх галузей.

Комплексність в деяких роботах трактується набагато ширше ніж просте поєднання груп галузей. “Поняття комплексного розвитку району крім галузевої структури повинно охоплювати всі аспекти розвитку господарства району: досягнення оптимальної взаємопов'язаності в розвитку і розміщенні всіх підприємств, виробництв, господарських сфер, пошук відповідності між виробництвом та інфраструктурою, забезпечення раціональної зайнятості населення, досягнення оптимальних пропорцій між виробництвом та споживанням”27. Тобто, хтось повинен шукати таку відповідність, а держава звичайним директивним порядком повинна її проводити в життя.

Взагалі ж, ідея комплексного розвитку району породила численні варіанти вживання термінів, корінь яких складає слово «комплекс»: «комплексування», «комплексність», «комплексоутворення», останнім часом навіть “комплексологія”. Але найплідніше втілення поняття «комплекс» знайшло в розробці теорії ТВК (територіально-виробничих комплексів), до яких сьогодні в вітчизняній регіоналістиці дуже різне ставлення. Найскоріше, ця теорія поступово “самоспростується” і, здається, це не дивно. Тому що в умовах ринкової економіки нікому не потрібний «додатковий економічний ефект від сукупного розміщення підприємств в межах ТВК» (Алаев,1977,1983), коли цей «ефект» не надходить у кишеню власника підприємства у вигляді прибутку, а вилучається державою на утримання Держплану, Ради Міністрів, або якоїсь іншої структури.

Власне, директивність як вирішальна умова формування ТВК, а на їх основі економічних районів, підтверджується в працях М.М.Баранського: “...ясно також, що...загальносоюзний Держплан буде в змозі спланувати міжрайонні товарообмінні зв’язки, тобто для кожного району розписати: 1) що, звідки і скільки він має отримати; 2) що, скільки і куди він повинен відправити” (переклад наш – В.К.,В.М.,С.С.).

Здається, що сьогодні в Україні треба вирішити остаточно питання власності та податків і тоді самі власники почнуть будувати підприємства згідно з об'єктивними законами розміщення господарства а не «директивно», як за часів СРСР. Визначним є те, що в деяких сучасних географічних роботах підкреслюється саме третій аспект районування (порівняльний), що відбивається в назві – економіко-географічні райони [3,16].