6.4. Дискусія. Агроекосистеми як низові адміністративні райони

Низові адміністративні райони на теренах нашої держави завжди були тією первинною територіальною одиницею, за допомогою якої здійснювалось практичне управління територією. Система адміністративних районів – це той низовий щабель в ієрархічній мережі просторового охоплення, на якому будується процес економічного районування. Саме тут об’єктивно “конструюються” кордони економічних районів, оскільки спеціалізація господарства низових адміністративних районів йде “від землі” і динамічно змінюється під безпосереднім впливом природних, економічних і соціальних факторів. Певною мірою мережа адміністративних районів (за умов нашої держави) є першою передавальною ланкою у взаємовідносинах людства з природою. Саме на цьому просторовому рівні людством “висмоктується” біокліматичний потенціал території.

Спроби “вписати” адміністративно-територіальний поділ в кордони природних просторових одиниць досить логічні, оскільки саме тоді хорологічний зміст взаємодії природи і суспільства буде приведено в гармонію, а, отже виникне можливість реального управління територіями окремих регіонів. Принаймні, принцип екологічності, покладений в основу виділення адміністративно-територіальних одиниць, буде першим кроком в напрямку від антропоцентризму в споживанні людством природних ресурсів.

Які ж принципи покладено у виділення сучасної мережі адміністративно-територіальних одиниць? Найскоріше, головним принципом був принцип “демократичного централізму”, який ще на зорі радянської влади був перенесений з партійних документів в реальне життя. Головною ж передавальною ланкою, своєрідною мережею зв'язку був адміністративно-територіальний поділ, який дублювався радянськими та партійними структурами на різних територіальних рівнях⁴⁴. На яку ж територіальну основу вся ця система спиралася? Звідки ж взявся той адміністративно-територіальний поділ, завдяки якому складалися списки номенклатурних посад? З чого робиться висновок, що в Дніпропетровській області потрібен саме 21 адміністративний район, а в Харківській - 27 (?!)

Результати досліджень території Харківської області дають змогу зробити певні висновки стосовно механізму формування її адміністративно-територіального поділу⁴⁵. Так, при дослідженні кордонів сировинних зон окремих підприємств харчової промисловості виявилось, що сировинні зони елеваторів та хлібозаготівельних підприємств на відміну від інших формуються зовсім не в розрахунку на спеціалізацію рослинництва (мал. 6.3).Кордони адміністративних районів майже збігаються з кордонами сировинних зон елеваторів. Принаймні такий збіг зразу впадає в око навіть за назвами районів і хлібоприймальних підприємств. Цей збіг можна пояснити лише одним - інтенсивністю насильницьких хлібозаготівель 30-х років, для яких опорною мережею були райкоми та РайНКВС.

Здається, з тих пір схема адміністративного поділу України дуже не змінювалась. Більше того, вона всебічно наближається до свого аналогу 30-х років минулого століття. Так, якщо на території Харківської області на кінець 80-х років було 25 адміністративних районів, то зараз їх 27. Добавились Коломацький та Печенізький, які є в адміністративному поділі 30-50-х років⁴⁶. Якими принципами керуються при виділенні нових районів, не зрозуміло.

За нашими розрахунками, які ґрунтуються на вивченні динаміки розвитку агроекосистем, таких низових адміністративних районів повинно бути 12[12]. При цьому кордони агроекосистем, незважаючи на їх значну просторово-часову динаміку, максимально прив’язувались до сучасних (80-ті роки) адміністративних кордонів, що отримало втілення в формуванні системи локальних АПК (мал. 6.4).

Адміністративно-територіальний поділ Харківської області на 1 січня 1958 року:

1-Балаклійський; 2-Барвенківський; 3-Близнюківський; 4-Богодухівський; 5-Боровський; б-Валківський; 7-Беликобурлуцький; 8-Волчанський; 9-Двурічанський; 10-Дергачівський; 11-Зачепилівський; 12-Зміївський; 13-Золочівський; 14-Ізюмський; 15-Кегичівський; 16-Коломакський; 17-Красноградський; 18-Краснокутський; 19-Куп’янський; 20-Липецький; 21-Лозівський; 22-Нововодолазький; 23-Алексіївський; 24-Петровський; 25-Печенізьский; 26-Савинскький; 27-Сахновщинський; 28-Староверівський; 39-Старосалтівський; 30-Харківський; 31-Чугуївський; 32- Шевченківський.

Враховуючи, той факт, що людина не змогла за тривалі роки свого панування на планеті розробити екологічно толерантну модель природокористування, зараз залишається єдина можливість – спробувати поступово, крок за кроком “повертатись” до природи, принаймні, у формуванні кордонів адміністративно-територіальних одиниць, при практичному управлінні якими будуть враховуватись і “інтереси” природи.

Тим більше, що подібний досвід вже мав місце. Так, ще видатним ґрунтознавцем В.В.Докучаєвим були розраховані для різних природних зон пропорції між ріллею, сіножатями, пасовищами, багаторічними насадженнями та водоймами які б наближали агроландшафт до природного ландшафту. Більш сучасний досвід свідчить про “вписання” контурів землекористувань в елементи рельєфу (контурно-меліоративні системи землеробства).

Виділення, наприклад, в Харківській області 12 низових адміністративних районів замість 27 існуючих вирішить багато проблем [4].

• По-перше, максимальне “вписання” адміністративного поділу в ландшафтну основу дасть змогу застосування новітніх агромеліоритвних заходів в межах цілісних природних просторових одиниць, що звичайно сприятиме мінімальному їх порушенню.

• По-друге, збільшиться можливість конкретного управління територією (на низовому рівні), на якій буде максимально узгоджено просторово-часові темпи взаємодії природи і суспільства.

• По-третє, в межах реально існуючих агроекосистем можливо буде гармонізувати матеріально-речовинне насичення території, наблизивши його до природних пропорцій, що свого часу пропонував зробити В.В.Докучаєв.

• По-четверте, на підставі просторового сполучення агроекосистем можливо буде виділяти (на території будь-якої держави) реально існуючі просторові одиниці, які при сильному бажанні можна буде назвати “економічними районами”. Території таких “економічних районів” дійсно будуть керованими.

В наш час дуже важко знаходитись осторонь процесу глобалізації, в який поступово включаються всі країни. Більше того, межа, яка розділяє “глобалізовані” і інші країни поступово стає умовною межею протистояння цивілізацій, про що свідчить теракт у Нью-Йорку 11 вересня 2001 року. Найскоріше, протиріччя між постіндустріальними країнами (до рівня і напрямків розвитку яких зараз прагне Україна) і іншими будуть постійно загострюватись. Причиною цього загострення є глобальний перерозподіл сировинних, енергетичних, інформаційних ресурсів на користь розвинутих країн. При цьому загальнопланетарний баланс речовини та енергії стає ще більш від’ємним, про що свідчить подальше загострення глобальної екологічної проблеми, незважаючи на всі високотехнологічні новації і намагання розробити просторову парадигму екологічно збалансованої економіки⁴⁷.

З позицій функціонального призначення окремих просторових елементів територіальної організації людства їх можна умовно розділити на конструктивні, які ще можуть підтримувати відтворювальну здатність природних екосистем і деструктивні, які таку здатність руйнують. До перших необхідно віднести такі форми просторової організації, які охоплюють виробничі процеси і технології, наближені до природних передусім типом речовинно-енергетичного обміну (сільське, лісове, рекреаційне, морське господарство) і похідні від них агроландшафти. До других треба віднести решту галузей передусім промисловість і похідні від них урболандшафти.

За деякими прогнозами на початку 20-х років 21 століття адсорбується “золотий мільярд” населення планети (в територіях певних країн), який буде повною мірою користуватись благами постіндустріальної цивілізації. Доля решти населення і відповідних країн не оговорюється.

Відтак, зараз починається гонитва з метою потрапити до “золотого мільярду”. Логічно постають запитання, чи “втовпиться” туди Україна? Чи є якийсь інший шлях розвитку в сучасному Світі? Чи є інша альтернатива? Пропонована концепція допоможе знайти відповідь на ці запитання і визначити для нашої держави свій індивідуальний шлях розвитку, який не протирічить напрямкам і логіці розвитку природних систем і спирається лише на наявний вітчизняний потенціал.

Цей шлях пов’язаний з пошуком на території об’єктивно існуючих ноосферних просторових одиниць – агроекосистем, в межі яких треба поступово (в декілька етапів) вписувати наявний адміністративно-територіальний поділ. Тим самим (з позицій теорії економічного районування) докорінно зміниться напрямок формування осередків господарської діяльності. Він буде йти не від ядер (які поступово переростають в деструктивні “світові міста”), а від більш динамічної і дійсно живої периферії, тобто від первинного ареалу помешкання окремих видів, передусім виду Homo Sapiens.

З таких позицій принцип екологічності, який до речі, займає провідне місце в переліку передумов розвитку постіндустріального суспільства, буде реальним практичним принципом. Україна стане провідною країною в провадженні екологічно стійких технологій і отримає монополію на своє “Know How”. Це буде дуже логічним, оскільки кому як не нам-українцям впроваджувати передові технології в сільському господарстві. Агроекосистеми – це ті просторові одиниці, яким геть ворожий будь-який адміністративно-територіальний поділ (особливо сучасний). Враховуючи європейську тенденцію до територіальної інтеграції, дуже актуальним стає пошук таких еталонних просторових одиниць, в межах яких будуть будуватись нові адміністративні кордони Європейського союзу.