10.3. Сучасний стан регіонального управління: проблеми та чинники

Сучасний стан державного управління регіонами в Україні можна охарактеризувати як передкризовий – втрачають керованість соціально-економічними процесами в регіонах з боку державної влади; не завершено ринкові перетворення, під час формування економічної регіональної політики зберігають розподільчі тенденції; надання соціальних та управлінських послуг населенню регіонів не забезпечено необхідними фінансовими та матеріальними засобами; структура апарату управління на регіональному рівні не відповідає вимогам демократичного суспільства з ринковою економікою, а кадровий склад органів управління за рівнем їхньої підготовки та морально-діловими якостями ще не забезпечує “прозорість” та ефективну реалізацію їхніх функцій; мають місце конфлікти між органами різного територіального рівня, різних гілок влади та різного виду публічної влади (центр – регіон – населений пункт; орган законодавчої влади – Президент України, органи виконавчої влади; органи виконавчої влади – органи місцевого самоврядування; представницькі органи місцевого самоврядування – їхні виконавчі органи), які інколи протистоять один одному, тощо.

До такого стану призвели чинники економічного, політичного, адміністративного та правового характеру.

До економічних можна віднести нерівномірність економічного розвитку регіонів, більшість з яких можна охарактеризувати як депресивні, наслідки тих різнопланових і різновекторних структурних перетворень в економіці, які протягом останніх десяти років проводили непослідовно.

Політичні чинники пов’язані з протистоянням різних політичних сил, представлених у вищих органах державної влади та органах регіонального рівня; деякі з них взагалі займають антидержавницьку позицію, їхню діяльність спрямовано на ліквідацію державної незалежності України і вони, з огляду на це, об’єктивно зацікавлені у поглибленні соціально-економічної кризи в суспільстві.

Адміністративні чинники полягають у намаганні центральної державної влади надмірно централізувати управління, що призвело до таких явищ:

• по суті було націоналізовано регіональний рівень управління – реальні повноваження, у тому числі й самоврядного характеру, тобто такі, що не збігаються із природою органів державної влади, зосереджено в місцевих державних адміністраціях, районні та обласні ради набули декоративного характеру, і їхні функції та повноваження мінімізовані. Як наслідок, регіональний розвиток не знайшов свого “господаря”, інтереси якого він має забезпечувати – регіональне співтовариство (яке становлять жителі регіону й існування якого не передбачено Конституцією та іншими законами України). При цьому виникає небезпека того, що регіональний розвиток може здійснюватися не в інтересах населення регіону а в корпоративних інтересах регіональних кланів, які контролюють деконцентровані органи державної влади на регіональному рівні;

• намагаються зберегти управлінську “вертикаль” – керування згори-донизу, – яка вже давно втратила свою економічну і політичну мотивацію, практику втручання органів державної влади у сферу компетенції місцевого самоврядування, в тому числі і через адміністрування, тобто не правовими методами (так зване “телефонне право”). На органи місцевого самоврядування покладаються функції щодо виконання соціальних зобов’язань держави, які не підкріплюють ні фінансово, ні організаційно;

• населення регіону ще не набуло можливостей реально впливати на ухвалення рішень з питань, які мають загальнодержавний інтерес.

Чинники правового характеру полягають у тому, що й досі не створено належної законодавчої бази для організації і функціонування управління на субнаціональних територіальних рівнях, чітко не розмежовано сфери компетенції державної влади і місцевого самоврядування, повноваження їхніх органів, законодавчо не визначено статусу комунальної власності та муніципальної служби тощо.

Вищенаведене свідчить, що та регіональна політика, яку сьогодні ведуть із центру, потребує докорінної зміни. Існує невідкладна потреба у розробці та реалізації нової регіональної політики, яку було б зорієнтовано не на зовнішні (ті, що йдуть з центру), а на ендогенні фактори, яка б передбачила нову ефективну та демократичну систему управління регіонами, могла б забезпечити баланс загальнодержавних інтересів з регіональними та місцевими інтересами і ґрунтувалась на засадах єдності та цілісності державної території, поєднанні централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їхніх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних та культурних традицій.